Чи легко це – перейти з російської мови на українську?

Питання надзвичайно важливе, враховуючи драматичний контекст нашого часу, коли однією з умов нашого культурного, а тепер і фізичного виживання, є звільнення від російського домінування практично у всіх сферах нашого життя, особливо культурної сфери.

Але це не такий простий процес, як здається декому. Адже вивчити 500 найбільш уживаних і поширених у мові слів, ще не значить оволодіти мовою досконало!

Можливо цього цілком достатньо для побутового спілкування в крамниці чи в якійсь державній установі. Можливо, що цього вистачить для епістолярного жанру у сфері видання законів, указів та складання протоколів.

Але цих п'ятиста слів уже ледве вистачає на повноцінне телевізійне мовлення і ми ледь не щодня чуємо русизми і навіть неоковирності з боку ведучих того ж «Марафону новин», пам'ятаючи, як більшість із них ще вчора працювала на російськомовних телеканалах.

Ще більше ця проблема відчувається на численних ФМ-радіоканалах, де ведучих ніхто не звільняв і не перевибирав на конкурсній основі. Вони просто «заговорили» українською», продовжуючи акати і розтягувати голосні на «масковский манер».

І зовсім кричущою є проблема поверхового володіння мовою в креативних індустріях, де потрібне глибинне знання мови – відчуття емоційного контексту, особливостей вживання високого чи низького стилю, відчуття багатозначності слова і, врешті, можливості використання рідковживаних слів і виразів. Йдеться про так звані «художні тексти», що мають широкий спектр – від використання їх в рекламі, в пісні і аж до мови персонажів у художньому кінематографі.

І тут уже куці і поверхові мовні «скіли» аж ніяк не рятують становище. Натомість, одразу помітні позитивні зрушення. Перфектиними можна назвати кінороботи останніх років такі як «Спіймати Кайдаша» або гумористичний серіал «Будиночок на щастя», де мова звучить цілком природньо і навіть соковито.

Отож, дивує, коли володарі 500 слів чомусь беруться за написання поетичних текстів для своїх «хітів». Їм чомусь здається, що заслуживши славу російськомовних «хітмейкерів» , вони можуть цілком успішно і автоматично (!) робити це й українською.

І в цьому їм безумовно допомагають ті ж менеджери вчорашніх російськомовних каналів і станцій. Логіка їх проста – не викидати ж з ефірів популярних людей, до яких звикла публіка. А тексти – хто їх там слухає, можна зліпити щось, типу, українською. Ну там, побільше якихось яскравих українських слів, вигуків та ідіом. І все прокатить, хіба ні?!

Саме так, «катить» ще й як – думаю я, слухаючи тексти новітніх українськи поп-шедеврів. Але те, що ми в більшості чуємо, це квазі-українська мова. Бо такою мовою не говорять між людьми, не освідчуються в коханні, не з'ясовуть стосунки – і тим, більше не творять справжні українські поети.

А враховуючи, що навушники сьогодні на вухах ледве не в кожної молодої людини, і слухають вони у більшості наш вітчизняний музичний простір, то й виходить, що спотворена, скалічена або просто квазі-мова стає нормою для більшості вчорашніх російськомовних українців. І це недобре.

Хтось скаже, хай хоч так, аби не російською. Але чи варто навчати людей на поганому, знаючи, що вони потім не зможуть дотягнутись до справжніх шедеврів?

І ось тут постає питання якості, мистецького продукту, на якому формується майбутня нація.

Я зовсім не хочу сказати, що в нашому медійному просторі зовсім немає якісних творів, але їх можна порахувати на пальцях, у більшості ж це той низькопрофесійний вал квазі-продукту...

І це вже питання відповідальності топ-менеджерів каналів і станцій. Гріх, напевно, звинувачувати їх в тому, що вони свідомо паскудять і знецінюють мову українців. Скоріше всього, вони просто не є достатньо компетентними у мовних питаннях.

Так чому цим солідним людям не ввести до себе в штат нормальних фахівців з мови – літредакторів, визнаних поетів, мовознавців. Які б ще на етапі створення медійного продукту змогли підкоригувати, порадити, допогти в створенні якісного продукту – ну хоча б в рамках елементарної грамотності! Я вже не кажу про більш складні задачі такі як метафоричнмй і стилістичний ряд, сюжетна побудова твору. Бо поки що все більше нагадує «художню самодіяльність». Хай мене вибачать музиканти районних Будинків культури, бо серед них трапляються справжні майстри справи, які відчувають і стиль, і традицію, але, як кажуть, «їм нічого не світить»!

Ну, а тим, хто все ж таки об'єктивно оцінює свій рівень і хоче вдосконалюватись у якості своїх текстів, хочу навести для прикладу дві відомі мистецькі постаті.

Перша – лідер білоруської групи «Пісняри» Володимир Мулявін. Його внесок в розвиток і весвітню популяризацію сучасної білоруської пісні практично унікальний. А почав він (не білорус за своїм походженням) з того, що разом із групою переспівав десятки білоруських народних пісень. І вже наситивши душу пісенною традицією народу, взявся за створення власних шедеврів.

Другий постать – це поляк з українського містечка Бердичів – Юзеф Коженевський, котрий увійшов до великої англійської літератури як письменник Джозеф Конрад. Саме він бездоганністю і вишуканістю своїх романів примусив навіть самих англійців іншими очима поглянути на свою мову. Сам же Джозеф казав, що над деяким фразами він міг працювати цілими днями. Якось він визнав, що на певному етапі в нього буквально вселився ДУХ англійської мови...

Тож, усім, хто береться творити сьогодні великою українською мовою, хочу просто нагадати, що до всіх вас у різні часи цією мовою творили Тарас Шевченко і Іван Котляревський, Леся Українка і Олександр Олесь, Володимир Сосюра і Максим Рильський, Василь Симоненко і Дмитро Павличко.

І бажаю, аби в кожного з вас усе ж таки вселився ДУХ української мови.

Щоб не формально, а ментально – ви могли називати себе українцями.

Бажаю натхнення!