Погана новина. Президент захищає себе, а не Україну

Уявіть, що Ви дивились вчорашню пресконференцію Володимир Зеленський, не знаючи української. Як іноземець. Тобто Ви чули тембр голосу та інтонації, спостерігали за жестикуляцією, але не розуміли, про що говорить український президент. Яке б враження у Вас склалося? В мене – що я побачив політичного ПІДРАНКА (пораненого, але несмертельно звіра). Вся агресія та неадекватність якого, незв’язність думок, епатаж, надмір емоції – від страху та непевності в собі. Президент-підранок атакує тих, хто наважився зробити по ньому потужний інформаційний та політичний постріл...

Найближчою паралеллю до вчорашньої прес-конференції Зеленського є інтервʼю Лукашенка, яке він дав кореспонденту BBC Стіву Розенбергу. Тільки Розенберг інтерʼював хронічного диктатора, якому скрізь мариться «рука Вашингтона», а 30 українських журналістів – автократа-початківця, якому так само скрізь маряться «заколотники» та «попередники». Стадії хвороби різні, але діагноз – той самий.

Це погана новина для України. Бо квінтесенція усієї більш як пʼятигодинної конференції очілька держави міститься в одній фразі, яку він сказав наприкінці марафону: «Я ЗАХИЩАЮ ПОСАДУ ПРЕЗИДЕНТА». Не права і свободи громадян. Не територіальну цілісність і суверенітет України. Не український бізнес. Президент захищає себе. Усіма доступними засобами. Без жодних правил. Саме так поводиться підранок.

Мисливці розкажуть вам, що підранок вкрай небезпечний. Від болю та страху він втрачає розум і починає відчайдушно атакувати. Йому нема що втрачати. Він певен, що жоден компроміс, жодна стратегія наразі неможливі. Має померти або звір або мисливець. Якщо у своєму герці вони рознесуть державу – тим гірше для країни...

Головна небезпека у цьому двобої, що і Зеленський і Ахметов воюють ПРОТИ, а не ЗА. У їхній війні Україна – головний трофей, бранка. Але також – поле бою. Що таке бути полем бою у чужій війні Україна має памʼятати з часів другою світової, коли армії двох тоталітарних монстрів прокотились по нашій землі спочатку на Схід, а відтак на Захід.

Тому повторюсь: це не наша війна. Як колись писав Томас Джефферсон у «Нотатках про штат Вірджинія», зосередження усіх владних важелів в одних руках – «це за означенням деспотичне правління. І від того, що це будуть руки кількох людей, а не одного, нам не стане легше. Сто сімдесят три деспоти поза всяким сумнівом будуть такими самими гнобителями, як і один. Нехай ті, хто сумніваються, подивляться на Венеційську республіку! Не зарадить нам і те, що обираємо їх ми. Ми точно боролися не за виборний деспотизм, а за за такий устрій, в підвалинах якого лежать не тільки принципи свободи, а й такий розподіл повноважень та бананс між окремими владними органами, аби кожен з них не переступав меж своєї компетенції.»

Я певен, що у війні Зеленського з Ахметовим, ми маємо обрати сторону Джефферсона. Ми, громадяни України, маємо нагадати як президенту-підранку, так і мисливцям на нього, що Україна – не сафарі. Що справжніми власниками цієї держави є ми, the people of Ukraine. Що годі інкасувати цю нещасну країну у власних інтересах. Що ми не Росія, і що нам не потрібні ані олігархічна семибоярщина, ані електоральний цар.

Втім аби нас почули, ми маємо відмовитись бути гарматним мʼясом у чужій війні. Ми маємо знайти в собі достатньо віри та мудрості, аби створити третю силу, яка діятиме в інтересах України та її громадян. Яка почне воювати ЗА, а не ПРОТИ. За Україну, яка складатиметься з вільних та відповідальних громадян, що є партнерами влади у праці на добро нашої спільної республіки, і основним запобіжником та антидотом від першородного гріха усіх можновладців – плутати себе і Україну. Помилково вважати, що «Україна – це я».

Якщо ми такої сили не утворимо, якщо знову дамо себе обдурити відосикам президента чи телевізору олігархів, якщо знову добровільно перетворимось на гарматне мʼясо у чужій війні – що ж, напевно тоді ми заслуговуємо на таку долю. І тоді абсолютно байдуже, стригтиме українську отару один президент-деспот чи кілька олігархічних родин...