Хто буде відбудовувати Україну?
Остаточна перемога України – це не лише звільнення наших територій
Отримала тут коментар, мовляв: українські нацменшини не такі значимі, як чорні в Америці, а отже, мовляв, нафіга говорити про святкування їхньої культури та інклюзивне суспільство...
І саме в цей момент я зрозуміла, що настав час писати цей пост.
Зараз, коли так гаряче на фронті, коли Росія шле на нас своє нескінченне людське мʼясо та незліченні ракети, нам ніби й не на часі говорити про такі речі. Але рано чи пізно говорити про це треба буде.
Остаточна перемога України – це не лише звільнення наших територій. Це й убезпечення від повторного нападу Росії – наприклад, демілітаризована зона вглиб цієї країни, повний світоглядний відрив і обірвані всі звʼязки. Бо ви знаєте, що російські ідеї – вони як таргани... не витравиш всіх – розведуться наново миттєво.
І от уявіть собі: Україна перемогла, всі території повернуто. Нашу країну треба буде відбудовувати. Хто це робитиме? Що цих людей привабить до того, аби їхати назад? Ми втратили безліч людей – тих, хто поїхали, тих, хто загинув. Ми можемо відмахуватися від цього, але це факт. Ми втратили третину людей.
Що привабить громадську активістку Н., яка здатна розбудовувати систему підтримки дітей з інвалідністю, але у неї самої дитина з інвалідністю, і якась європейська країна пропонує їй денний догляд, та підтримку? Що привабить її повернутися? Що змусить повернутися М., де її дитина була в Україні у школі «монстром», а за кордоном отримала супровід, лікування, розуміння, лікування від психологічних травм? Що змусить активістку О. повернутися, коли вона заходить в український простір з ідеями, а їй миттєво затикають рота «виїхала – от і мовчи тепер». Мені тут скинули в приват чергове відео, де говориться, що «виїхало все гавно, а лишилися нормальні». Ну круто. 1/3 населення виявилося таким «гавном», що виїхало і ви тепер нас не хочете бачити. То ким відбудується країна? Про це зараз ніхто не хоче думати, але дуже скоро це питання гостро постане. Ким?
Уже зараз треба думати: хто поїде відбудовувати країну?
І мені видається, що нашим єдиним шляхом є створити умови інклюзії та різноманіття думок – щось тотально протилежне від Росії. Країну, де людина з будь-яким бекграундом етнічним, расовим, релігійним – буде почуватися прийнятою і доречною. Бо інакше навіщо сюди їхати?
Країна, де люди з інвалідністю, нейродивергентні люди і т.д. – будуть почуватися прийнятими і важливими.
Ті, хто виїхали, ті, хто лишалися, ті, хто воювали і ті, хто заціпенів від жахів війни – прийнятими і цінними.
Мене «уміляють» ці тенденції розкидатися третиною населення, яка виїхала, нагадування їм (нам), які ми боягузи і, мовляв, заткніться тепер. Ну, типу мені зараз покинути розробляти антибулінгову програму для України і перемкнутися на США чи яка пропозиція? Вам не треба мої послуги? Вам не треба послуги оцієї літературознавиці чи філософині?
Я розумію, що такі часи, що на першому місці є досвід тих, хто служив. І це нормально.
Але що буде далі? Коли треба буде зводити країну з руїн? А тоді, любі мої, треба буде стати відкритими не лише до тих українців, які виїхали, а й до цілої купи іноземців – китайців, вихідців з країн близького сходу і т.д., і бути інклюзивною країною для них. Наша сила – у множинності досвідів та прийнятті, у внутрішній свободі... Тому, чого категорично нема в рашці.
Я свідома, що не можу чітко висловити те, шо хочу. А хочу я висловити те, що зараз такий час та умови, що ми йдемо у бік радикалізації. І це нормально у таких умовах. Але головне в цьому не лишитися. Бо зашорене суспільство завжди програє вільному та відкритому.
Так, я розумію, що все це не про вас, бо тут на сторінці у мене просто чудові люди. Але коли бачите, як хтось хейтить чи затикає рота біженцям – втручайтеся. Коли бачите, як хтось хейтить чийсь досвід чи життєві передумови – втручайтеся. Україна мусить стати землею мрії для тих, хто хоче особистої свободи. І це і буде складовою нашої перемоги.