Сила духу та любов до України. Історії тих, хто врятувався

Україна, а за нею – і увесь світ здригнулися, коли стало відомо про звірства рашистських окупантів у Бучі – містечку під Києвом. «Кошмар у Бучі», «Гірше, ніж ІДІЛ», «Масове вбивство безневинних», «Росія повинна відповісти за це» − такі заголовки перших шпальт більшості британських газет.

Однак окупанти лютували не тільки у Бучі. Гірка сповідь дівчинки з Маріуполя, яка втратила близьких, сльози родин, які не знали горя в затишному Ірпені, а за кілька днів втратили все, історії депортованих з України, людей, які у пошуках безпеки потрапили у рашистські пастки…

Війна об’єднала та поріднила українців новими узами… Тил допомагає переселенцям, діаспора підтримує фронт, воїни із Центру та Заходу рятують мешканців Сходу та Півночі, село збирає їжу для блокованих міст. У горі та біді українці стають рідними назавжди, бо сиділи в одному підвалі і ділилися останнім. Історії, які збирає «Главком», – свідчення людей, які пройшли пекло російської окупації і своїми очима бачили «визволителів» та їхнє «братерство».

«Спочатку пропонували воду, а потім стріляли…»

• Марія, 41 рік, приватний підприємець, мати двох підлітків. Виїхала з Маріуполя

Від початку обстрілів і до моменту, коли Марія з сім’єю виїхала з міста, вони змінили три адреси.

«Наша квартира знаходилась у районі у західній частині Маріуполя, і коли рашисти прийшли зі сторони Бердянська, Мелітополя, і там стало дуже небезпечно, ми переїхали у спокійніший район. А потім ще раз переїхали: до родичів у приватний будинок із підвалом. Але скрізь було чути, як гупає. Ми сиділи у підвалі і виходили, щоби приготувати їжу. Пощастило, що поряд була криничка – у черзі по воду можна було дві години простояти, але ми все одно були у кращому становищі, ніж ті, хто взагалі не мав де її взяти.

Ми хотіли виїхати з міста майже одразу. Вже в останні дні лютого склали речі і зробили першу спробу, намагалися проїхати через два блокпости у різних кінцях Маріуполя, але нас не випустили. 5 березня ми почули розмови про те, що має от-от з’явитися гуманітарний коридор. Відтоді ми щодня ходили до драмтеатру, де формувалися колони чи хоча б була якась інформація. Щодня впродовж десяти днів ми приходили туди. Врешті сім’єю виїхали 16 березня, коли був «коридор».

Так званий коридор, бо їхати все одно було небезпечно. Була можливість виїхати тільки на власній автівці – я знаю, що людей евакуюють автобусами, але не з Маріуполя, а з Бердянська. Ми виїхали о сьомій ранку. У Запоріжжі були о 17.30, при тому, що дорога, як правило, займає десь 2-2,5 години. Їхали у складі колони і дорогою до Василівки перетнули близько десяти російських блокпостів. Окупанти поверхово перевіряли документи і досить чемно до нас ставилися: коли бачили, що у машині діти, пропонували воду, їжу…

Але коли ми доїхали до Василівки, де почалась підконтрольна Україні територія, нашу колону обстріляли. Метрах у двадцяти від нас поцілили в машину. Це моє найстрашніше враження – я не розумію, як так можна: спочатку пригощати, давати воду, а потім у цих самих людей стріляти? Я знаю, що це був не єдиний випадок, після нас виїжджали люди і їх так само обстрілювали. Дякувати Богу, ми неушкоджені. Коли стали стріляти почався хаос і нам вдалося прискоритися і проскочити».

Чоловік відвіз Марію із дітьми до Тернополя, а сам повернувся у Запоріжжя.. Він працює на Маріупольському комбінаті Ілліча, зараз вирішує робочі питання, а також допомагає людям виїхати.

«Ми на нього дуже чекаємо. Я не хочу з ним розлучатися і їхати за кордон, а хочу лишитися тут, в Україні, зі своєю сім’єю. Якщо все буде гаразд, поки думаємо лишатися у Тернополі. Я уже дітей до школи оформила, сама шукаю роботу, хочу облаштовувати своє життя. В іншій країні це було б пересиджування в очікуванні. Я хочу жити, а не завмерти і чекати. Мені легше перегорнути сторінку і іти далі», – розповідає вона.

Перегортати сторінку Марії доведеться, бо повертатися нема куди. «Нашої квартири вже нема. Я не уявляю, як можна відновити місто з того, що лишилося. Кажуть, 90% всіх будинків зруйновано – так і є, ми на власні очі це бачили. Мені здається, треба говорити не про відновлення, а про відбудову нового міста», – каже Марія.

Тішиться, що діти вже дорослі і з ними можна говорити відверто. Вони дуже переживають, що з минулим життям довелося попрощатися, у них стрес від вибухів і через те, що від їхнього рідного міста майже нічого не лишилося. Однак діти теж намагаються рухатися далі.

«Поки у нас не було зв’язку, вони дуже переживали, як там їхні друзі. Коли ми виїхали, друзі поступово почали виходити на зв'язок і я бачу, що настрій у дітей суттєво покращився. Зараз вони пішли у школу в Тернополі. Так, це онлайн-навчання, але вони вже зустрічалися із новими однокласниками», – розповідає Марія. Каже, що в Тернополі спокійно і житло трохи дешевше, ніж у Львові чи Франківську, а люди доброзичливі. Російськомовним чоловіку і дітям ніхто не робить зауваження. Найбільше серце зараз болить за батьків:

«Моїх уже нема, а чоловікові залишились у Маріуполі, категорично відмовилися виїжджати. Вони перебувають у відносно безпечному місці, поруч є вода, їжа, але загалом про яку безпеку можна говорити, якщо у місті гримить?» – каже вона.

«Ми їмо, а нам в обличчя тицяють камеру щоб розповіли, як жахливо в Україні»

• Дмитро, примусово депортований з Маріуполя

Маріуполець Дмитро, як і багато хто з містян, був примусово депортований в Росію. Перед цим він з дружиною та 10-місячною дитиною місяць просидів у підвалі, а коли вирішив, що таки треба вибиратися, сімейний автомобіль уже був розбомблений. З сотні машин, припаркованих неподалік, вціліли лише кілька, і власники цих автівок взялись вивозити людей.

«З нас взяли по тисячі гривень з особи, тобто повна машина людей – 6 тис. грн. Зібралися ми дуже швидко, багато речей залишили у підвалі, не змогли врятувати наших домашніх тварин. На блокпосту стояли військові без нашивок, шевронів, без розпізнавальних знаків. Просто люди зі зброєю та у камуфляжі. Нас стали обшукувати, мене на морозі роздягли до трусів. Шукали татуювання, сліди від зброї. Військові пояснили, що нас відправлять «у пункт тимчасового перебування» – так росіяни називають фільтраційні табори, – розповідає історію чоловіка маріупольський портал 0629.com.ua. – Нас запхали в автобус і повезли у Микольське. Коли в'їхали у село, ми були в шоці – всюди висіли «денеерівські» «прапори». Ми були морально до цього не готові, шоковані, але діватися вже нікуди. Нас розмістили у центральній школі, переписали всі дані, це був фільтраційний табір», – згадує Дмитро.

Людей поклали спати у спортзалі школи, у коридорах, на сходах. Годували дуже мало, майже не давали води, а вранці повідомили, що є лише два варіанти подальшого пересування: або в Донецьк, або в Ростов. Родина Дмитра обрала другий варіант, ближче до кордону, щоби потім виїхати до Європи.

В автобусах депортовані українці пробули майже добу, частину шляху простоявши з дитиною на руках.

«На території РФ новий допит проводили ФСБшники. Дуже суворо, психолог був на допиті. Мене не били, але весь цей процес дуже схожий на тортури. Допитували і чоловіків, і жінок. Роздягали. У лупу розглядали кожен сантиметр шкіри. Речі детекторами перевіряли», – розповідає Дмитро.

Після трьох годин допитів людей посадили в комфортабельний автобус і довезли до великої групи журналістів, перед камерами нарешті дали їсти

«Ми їмо, а нам в обличчя тицяють камеру та просять розповісти, як жахливо в Україні. Було дуже неприємно. Коли ця піар-акція завершилася, нас повезли далі», – розповідає Дмитро. Каже, що в них ніхто більше не питав, в яке місто вони хотіли би приїхати, а зрештою посадили на потяг до Володимира. Дорогою депортовані майже всі потруїлися місцевою їжею.

«У Володимирі на вокзалі нас зустрічала величезна кількість репортерів, мер міста, депутати місцеві, які розподіляли людей на автобуси. Їхали різними селами, селищами – всіх розвозили різними місцями», – розповідає Дмитро.

Більшість цих місць виявилися непридатними для життя. Дмитру вдалося домовитися з місцевим депутатом, щоб його з родиною залишили у Володимирі. Їх поселили у хостел: кімната три на три метри, одне двоспальне ліжко та душ.

«Годують нас тричі на день, але порції мікроскопічні і їжа смердить, вчора гречка віддавала ацетоном, і тих, хто з'їв, госпіталізували. Цілими поверхами вивозили. Ми не їли. Постійно нам підносять якісь документи, просять щось підписати. Статус біженців ми не оформлювали, тільки дозвіл на тимчасове проживання. Легально ми можемо в Росії знаходитися три місяці. Спробували через службу зайнятості знайти роботу, але заробітна плата – 10 тис. рублів. На ці гроші неможливо жити, ціни тут високі. Зараз ми шукаємо варіанти, як потрапити до Європи», – каже Дмитро.

«Як можна стріляти у літніх людей?»

• Людмила, 53 роки, власниця кафе, мати двох дочок, волонтер з Ірпеня

«У перші дні війни постало питання, де зберігати продукти, гуманітарну допомогу: дитяче харчування, памперси. Такою базою стало моє кафе. Продукти ми роздавали, із моїх «кафешних» запасів я готувала їжу і годувала, в основному, літніх людей, ну або ж тих, хто цього потребував.

Спочатку приходили 30-40 людей на день. Згодом – більше. Все було непогано, поки не почалися сильні обстріли. Моє кафе практично знищили. Я продовжувала готувати на багатті, на мангалі. 20-23 березня продуктів майже не лишилось. Я виїхала 24 березня, разом із 84-річною бабусею. Останню ніч ми з нею вдвох провели у підвалі. Розумієте, поцілили в мій будинок, моє кафе згоріло. Тому я і вирішила виїжджати».

Не розумію, як можна стріляти у кафе, куди вишикується черга з літніх людей?

«Бійці ЗСУ порадили пересуватися між будинками, аби в нас не поцілили. Але ми з цією літньою жінкою таки потрапили під обстріл – мусили падати додолу просто на клумби.

Нам вдалось за допомогою волонтерів виїхати до Умані, де живуть мої батьки. Ми зараз тут, але я збираюся їхати назад. Разом із цією бабусею, вона каже, що дуже хоче додому. Я поговорила з чоловіком, придумала собі, як житиму далі. В будинку завалений коридор біля вхідних дверей, ще вікна повибивало. Я вирішила собі, що коридор – то не головна частина хати, обійдуся поки без нього. Шибки позатягую плівкою. У кафе збереглися мангал і навіть плитка, я там зможу готувати. Знаю, що якось налагодимо постачання продуктів.

У мене дуже болить душа за літніх людей, які лишилися в Ірпені. Я знаю номери квартир із лежачими бабусями і дідусями. Одній бабусі я лишила запас продуктів на три дні, а минуло ж набагато більше. Точно знаю, що у них немає їжі, бо вже 23-го вони їли моркву з майонезом.

Про виїзд на Західну Україну чи тим більше за кордон не хочу й чути. Я нікуди не поїду. У мене чоловік воює, я чекаю, коли він повернеться. Ми налаштовані воювати. Моя старша донька в Італії, волонтерить там. Менша була з нами в підвалі тривалий час, волонтерила разом з нами в Ірпені. Коли стало дуже небезпечно, я її відправила на Волинь, а потім в Італію до старшої сестри – нехай відновиться, бо оце сидіння в підвалі під бомбардуванням вдарило їй по нервах».

«Я народилася у Москві, але ця війна виховала у мені таку любов до України…»

• Яна, 36 років, маркетолог-аналітик, мати 6-річної дівчинки, виїхала з Ірпеня

«Ми до останнього вірили, що рашисти не підуть через мирне місто. В Ірпені ж немає нічого, окрім житлових будинків – жодних стратегічних об’єктів. Але 2 березня вранці я вийшла на кухню і побачила винищував – просто біля вікна.

Ми вирушили з міста вже третього березня, о восьмій ранку, як тільки закінчилась комендантська година. Довго не вагалися, домовилися з друзями: сформували колону з чотирьох автівок, обклеїли їх папірцями «ДІТИ».

Чому ми так довго лишалися? Коли почалися обстріли, всі намагалися виїхати, тож вулиці стояли. У мене в автівці було небагато бензину і я розуміла, що із такою кількістю палива нема чого і думати про виїзд у таких заторах. Я б навіть до Києва не доїхала.

Тож ми з сім’єю вирішили перечекати – до слова, у той момент здавалося, що не все так погано. Навіть коли обстріли стали сильними, ми все ще сподівалися перечекати – дуже не хотіли виїжджати з дому. Ми думали, що вони заспокоються на гостомельському аеропорту і полишать нас. У ніч з 24 на 25 лютого підірвали міст через річку Стоянку. Відповідно, туди нам дорогу відрізали. Знайомі казали, що лишився ще один шлях – на ньому вже 25 лютого з’являлися кадри розстріляних там машин. Тож ми ухвалили рішення сидіти далі. Впродовж п’яти днів ми сиділи у бомбосховищі у школі. А потім стало вже все одно і ми вирішили повернутися додому.

Мушу сказати, що тоді у нашому домі ще лишалися люди. Тільки у нашому під’їзді – як мінімум шестеро сімей. Всі ці люди просто не розуміли, як виїхати, бо отримували суперечливу інформацію: хтось казав, що проїхати можна, хтось – що ніяк.

Ми розуміємо, що зараз місто є непридатним до життя. Ми просто чекаємо, коли можна буде повернутися за речами. Коли ж місто почнуть відновлювати, ми готові повернутися, бо там наш дім. Нам пощастило, дали прихисток знайомі на Західній Україні – абсолютно безкоштовно. Але щоночі дитина, засинаючи, запитує: «Коли ми повернемося додому?». Запитує, чи вціліло її ліжечко, обіцяє вдома добре поводитися.

Мої батьки в Одесі, вони звідти не виїжджали. Батьки чоловіка – у селі поблизу Бородянки. Вже три тижні вони не виходять на зв'язок.

Я – російськомовна, народилась у Москві, родичів у мене в РФ дуже багато. Ця війна виховала у мені такий патріотизм, таку любов до України, на яку я ніколи б не подумала, що здатна…»

«Рашисти йшли по селу і стріляли по кожному будинку, кидали гранати у двори, трощили автівки»

• Киянка Анна Кебець опинилась в Мотижині, захопленому окупантами

Киянка Анна Кебець розповідає, як 24 лютого вирішила, що тікатиме з Києва у Мотижин до батьків. Міркувала, що це село на Київщині трохи осторонь від траси і нікому не буде цікавим. У її батьків тоді жили й інші родичі.

«27 лютого в село великою колоною зайшли рашисти, які одразу почали стріляти по хатах. Зникло електропостачання, а з ним вода, тепло і зв’язок. Йшли дні, ми перестали розрізняти дати, будинок охолов і ми вдягали на себе все, що було теплого. У чому ходили, у тому і спали», – згадує Анна. Ночували в підвали, бували дні, коли взагалі з підвалу не виходили ні на хвилину через сильні обстріли.

До війни у батьків Анни була невеличка перепелина ферма. Оскільки без світла та корму птахи не можуть довго жити, довелося зарубати майже всіх перепілок та роздати сусідям, в яких вже закінчувалась їжа. Кількох птахів господарі залишили: щоб були яйця.

«Генератор включали на 30 хвилин в день, щоб зарядити телефони та накачати воду. На довший час включати боялись, бо генератор дуже голосно тарахтів – орки могли почути і прийти. У батьків був балон газу, який нас рятував – можна було зварити їжу і хоч трохи зігрітись»,– розповідає жінка.

Одного дня сім’я вирішила, що Анна спробує виїхати на своїй машині та вивезти доньку і невістку з племінницею.

«Коли вже зібралися, дізнались, що орки розстріляли автівки з мешканцями села, які також намагались втекти з окупації. Я не знаю, де у мене взялися сили на цю поїздку, я просто діяла як робот. Найстрашніше було прощатися з рідними і не знати чи побачимось ще ми всі разом», – зізнається Анна.

Жінки написали на листах паперу «діти», прив’язали білі ганчірки, і поїхали.

«Тільки декілька тижнів по тому я почала усвідомлювати, наскільки ця дорога була небезпечна і що ми народились у сорочках. Ми не зустріли живих орків, ми тільки бачили підбиту ворожу техніку і розстріляні цивільні автівки. Село було в окупації більше місяця. Батьки живі-здорові і це диво», – розповідає Анна.

Найжахливіші дні були десь за тиждень до звільнення, коли рашисти йшли по селу і стріляли по вікнах і дверях кожного будинку, кидали гранати в двори, знищували всі автівки, які стояли у дворах. Після влучення гранати у дім сусідів батьків Анни, там загорівся гараж.

[TWITTER] [/TWITTER]

Відео з місця братської могили у селі Мотижин де було знайдено родину Ольги Сухненків, старости Мотижинської сільради.

«Батьки з сусідами дочекались поки орки підуть і почали тушити пожежу водою з озерця. Встигли врятувати будинок, – розповідає Анна. – Орки закатували іншого сусіда, який ще напередодні пригощав батьків кавою та шоколадкою. Його знайшли із зв’язаними руками та розстріляного. Також знайшли і старосту села з чоловіком та сином. Їх викрали та катували, а потім розстріляли і засипали піском на тому місці, де стояла рашистська техніка і звідки вони обстрілювали наші позиції. І таких загиблих мешканців ще багато…»

Наталія Сокирчук, «Главком»