Історії, від яких рветься серце. Світова преса про українців, які вижили

Воєнні злочини
Історії, від яких рветься серце. Світова преса про українців, які вижили
9-річна дівчинка на ім’я Олександра два дні й ночі перебувала у підвалі в одному з будинків Ірпеня, з ранами, які нагноїлися від жахливих поранень

«Окупанти 10 днів ґвалтували 15-річну дівчинку»

Вже понад місяць темою номер один на шпальтах іноземних ЗМІ залишається війна в Україні. З’являється дедалі більше репортажів з охоплених російською агресією міст та історій українців, які вирвалися з пекла, влаштованого рашистами. Страшні свідчення російських воєнних злочинів шокують увесь цивілізовний світ.

«Ми витратили тиждень, аби переконати діда виїхати»

Американський тижневик People дуже багато уваги приділяє війні в Україні – саме з точки зору мирних людей. Видання опублікувало історію одного зі своїх співробітників – Максима Курганського, виходця з України. Він вже багато років проживає у Сполучених Штатах, але його батьки та родичі проживають в Україні.

«Було близько 10 вечора. 23 лютого в Нью-Йорку. Я сидів за комп’ютером, дивився YouTube і прокручував соціальні мережі. В якийсь момент я помітив повідомлення про вибухи, які чути в Києві, столиці України. Через годину тато Костянтин Курганський написав мені: «Чую стрілянину і вибухи. Від вибухів земля тремтить», – згадує Максим про те, як дізнався про початок війни.

За словами чоловіка, його батько проживає у центрі української столиці. «Було зрозуміло, що центральний район Києва стане однією з головних цілей Росії. Мій тато залишався спокійним у спілкуванні, тому було важко оцінити ситуацію. Більшу частину дня я проводив з телефоном, переглядаючи новини», – каже Максим. Він додає, що його батько не хотів нікуди виїжджати. Власне, так само, як і дід Максима – Борис Яценко, який живе в київському районі Академмістечко, звідки намагалася прорватися російська армія.

«У нього багато проблем зі здоров’ям... Йому 80 років, нещодавно він переніс інсульт і пережив Covid-19. Але його нова дружина, з якою він живе разом із двома членами її родини, наполягала, що з ними все добре. Ми витратили тиждень, щоб переконати їх виїхати», – додає Максим.

Один із друзів мого дитинства, Олексій Мельник, вивозив людей з Києва на Західну Україну. Я знав, що у нього є пасажирський мінівен, я ніколи думав, що незабаром цей фургон стане в нагоді. Хоча Олексій був зосереджений на транспортуванні поранених солдатів із міста, він незабаром зв’язався зі мною, підтвердив, що може вивезти мою родину з Києва. Він планував спершу забрати мого діда та інших з його домівки о 9 ранку 6 березня, потім забрати мого тата і вирушити на захід. В дорозі потрібно було зупинитися на ніч, а до Львова, до татового брата, дістатися 7 березня. Під час поїздки з Києва до Львова рідні домовилися про наступний пункт призначення: Польщу. Максим з матір’ю, яка також проживає в Америці, вилетіли з Міжнародного аеропорту імені Джона Кеннеді до Варшави 7 березня, аби у важку мить возз’єднатися з родиною.

«8 березня ми отримали звістку про те, що всі благополучно дісталися Львова, придбали квитки на автобус до Кракова. Ми всі знали, що проїзд через кордон буде жахливо довгим. Загалом переїзд кордону зайняв майже 12 годин. 9 березня ми зустрілися. Людей, які вийшли з автобуса, важко було назвати щасливими. Вони бачили жахливі речі на своєму шляху через кордон», – ділиться спогадами Максим Курганський.

Максим Курганський витратив тиждень на те, щоб переконати літніх родичів виїхати з охопленою війною країни Максим Курганський витратив тиждень на те, щоб переконати літніх родичів виїхати з охопленою війною країни

«Так, мені дуже хочеться поїхати в Україну і бути зі своїм народом. Але я впевнений, що можу бути корисним тут, у Сполучених Штатах. Найкраще, що я можу зробити, щоб допомогти Україні зараз, – це розповісти історії інших людей і допомогти іншим зрозуміти: те, що зараз відбувається в Європі, визначається майбутнє Європи», – зазначає Максим.

Якщо історія Курганського – про складнощі, з якими стикнулись його родичі з початком війни, то наступна історія від People сповнена болю та трагізму.

«Уявіть, ваша дитина лежить поруч з вами з відірваною рукою…»

Владислав Горбовець, судинний хірург із Бучі, описує жахіття, яке переживають діти, що потрапили у зону бойових дій. Їм ампутують кінцівки внаслідок поранень, спричинених обстрілами рашистів. В емоційному інтерв’ю Горбовець розповів, як допомагав оглядати травми 9-річної дівчинки на ім’я Олександра (Саша), яку лікували травматологи Ірпінської центральної лікарні. Вона потрапила до медиків 4 березня, через кілька днів після того, як їй ледь не відірвало руку.

«Там взагалі не було здорової тканини. У неї була гангрена, тому що вона два дні й ночі перебувала у підвалі з ранами, які нагноїлися від жахливих поранень, завданих цими монстри. Тому ми ухвалили рішення про ампутацію», – згадує Владислав Горбовець.

Сім'я Саші тікала з українського Гостомеля, коли їхня машина потрапила під обстріл, розповідає Горбовець. Дівчинка та інші родичі вижили, але її вітчим, Михайло Грабовляк, був убитий.

Євген Ребьов, хірург, який оперував Сашу, додає: попри те, що лікарня була лише у 20 хвилинах пішої ходи, мати дівчинки Юлія Філіпчук разом з донькою не змогли дістатися туди, бо були оточені окупаційними військами.

«Якщо хтось відкривав двері підвалу, в нього стріляли. Рашисти тримали людей у заручниках», – розказує Антон Філіпчук, батько Саші. За його словами, вони з Юлією перебували на постійно зв’язку телефоном: Антон передавав донечці та колишній дружині медичні поради через іншого лікаря: як лікувати руку, як перебинтувати, як пити антибіотики, знеболювальні. У підвалі були люди із ліками.

«Ми намагалися абсолютно все, щоб їх витягти, але той підвал був у епіцентрі битви. Прохання відпустити мирних жителів не дали результату, як і поширення інформації через соціальні мережі», – розповідає Антон.

Зрештою, Сашиній мамі якимось дивом вдалося винести дитину, загорнуту у біле простирадло, з підвалу. Їй допомагали троє людей.

Хірург Ребьов, який лікував Сашу розказує: «Уявіть собі, що ваша дитина лежить поруч з вами з відірваною рукою, і ви нічого не можете зробити, тому що ви не можете втекти. Коли її привезли, рука трималася лише на невеликому шматку м’якої тканини. Решту відірвало: сухожилля, кістки, кровоносні судини – все розбито».

Горбовець каже, що вперше за 30 років медичної практики він побачив гангрену у такої маленької дівчинки. «Вона була білою, як простирадло. Вона не могла відповідати на запитання, їй було холодно. Я намагався втішити дитину, поки інші лікарі готували її до операції. Я намагався сказати, що все буде добре. Вона ж заціпеніла. Вона не відчувала болю в руці, була в шоці. Єдине, що вона могла сказати, це те, що їй холодно і дуже страшно», – згадує лікар.

Хірурги зробили дітям в Ірпінській центральній лікарні кілька таких ампутацій. Після операції таких пацієнтів на «швидкій» перевозять до інших медичних закладів, де є вільні ліжка.

«Саша – неймовірно смілива. Вона більшою мірою боєць, ніж більшість чоловіків, яких я зустрічав. Дуже сильна дівчина», – каже Рєбьов.

Росія покалічила українську дитину. Саша – неймовірно сильна та смілива дівчинка Росія покалічила українську дитину. Саша – неймовірно сильна та смілива дівчинка

Через чотири дні після операції, Саша була вже достатньо стабільною для перевезення. Лікарі порадували дитину іграшками та солодощами. «Вона виїжджала від нас усміхнена та весела. Вона сама встала і пішла до «швидкої», яка відвезла її до Києва», – розповідає Ребьов.

Згодом Саша виїхала до однією з італійських лікарень, неподалік Рима. Мати каже, що Саші значно краще.

«Я не можу усвідомити, що бачила це на власні очі»

The Washington Post також публікує історії українців, які вибиралися з найбільш гарячих точок: Ірпеня, Маріуполя…

The Washington Post: матеріал з історіями українців, які вижили, під заголовком «Голоси блокадного Маріуполя» проілюструвано фото пораненої 59-літньої мешканки Маріуполя Галини Мороховської The Washington Post: матеріал з історіями українців, які вижили, під заголовком «Голоси блокадного Маріуполя» проілюструвано фото пораненої 59-літньої мешканки Маріуполя Галини Мороховської

Коли 22-річна Анастасія Гречкіна опинилася на узбіччі дороги в рідному Маріуполі, вона вже провела три тижні в режимі виживання у блокадному, зруйнованому місті.

Вона згадує, як раділа, коли купила 20 кг картоплі у чоловіка, який торгував біля відкритого багажника свого автомобіля. Як ридала, коли вимкнулась газова плита, а тісто, яке вона приготувала, пропадало, адже їжа в цей момент була не на вагу золота. Яке вона намагалась пройти повз сусідній житловий будинок після того, як там у дворі поховали чоловіка, загиблого в результаті авіаудару. Наприкінці третього тижня у сім’ї Анастасії закінчувалась вода. До найближчого джерела було занадто небезпечно йти.

Гречкіна разом зі своєю подругою, матір'ю, сестрою-близнюком, тіткою і двоюрідною сестрою стояли понад дорогою зі своїми клунками і намагалися зловити машину, аби самостійно евакуюватися з міста. Періодично їм доводилося відбігати, аби сховатися від артилерійських пострілів рашистів, чи ж просто падати на узбіччя дороги, закриваючи голову. Перша спроба виїхати їм не вдалась, тож вони повернулися до квартири на ніч. На другий день біля них зупинилися кілька машин: якась сім’я виїжджала і запропонувала взяти їх з собою, але місць на всіх не вистачало.

Гречкіна каже, що спочатку сіла в машину, але потім зрозуміла, що місця для матері та сестри не вистачає. «Я вийшла з машини, щоб переконати маму їхати замість мене. Ми почали плакати», – розказує вона.

Побачивши сльози жінок, сім’я, якій належали ці автівки, погодилася викинути свій багаж, натомість втиснути матір і сестру Анастасії в машини. Сидячи одна на одній, вони їхали 14 годин до Бердянська – зазвичай це лише 1,5 години їзди. Там Гречкіна сіла в автобус і виїхала до підконтрольного Україні Кривого Рогу. Люди билися за місця. «Зелений коридор», шлях евакуації, який обидві сторони домовилися гарантувати, зазнав атаки. У темряві навколо автобусів пролунав артилерійський вогонь і бомбардування.

Нині Гречкіна перебуває у Кривому Розі – чекає, поки одужає її мати. Далі планує їхати на захід. Каже, їй досі важко усвідомити, що все це сталося з нею: «Я ніколи не бачила нічого подібного. Я не можу усвідомити, що бачила це все на власні очі».

«В усіх будинках по сусідству були поранені або вбиті. А нам пощастило»

Таня та Дмитро переїхали до Маріуполя разом із 13-річною донькою п’ять років тому. 34-річна Таня відкрила манікюрний салон.

2 березня у місті були знищені комунікації, потім відключили газ та електрику. Через кілька днів місто охопив хаос. «У той момент, коли люди зрозуміли, що магазини не відкриються, почалося мародерство», – розказує вона.

Люди намагалися зламати банкомати, крали з магазинів телевізори, але ця здобич була марною, каже Таня. Телевізор з пласким екраном був останнім, що могло б знадобитися в охопленому голодом місті без світла та води.

Сім'я вимінювала одні речі на інші. «Ми поміняли літр бензину на борошно», – згадує Дмитро.

Спочатку люди юрмилися біля однієї з площ міста, оскільки тільки там був слабкий сигнал мобільного телефону. Але потім і цю площу розбомбили.

«Нам пощастило, бо в усіх будинках по сусідству люди постраждали або загинули», – розповідає Таня. З одного будинку Дмитро витягнув поранених жінку та дитину.

Коли Таня і Дмитро почули, що люди виїжджають, вони приєдналися і виїхали колоною з 32 автомобілів зі свого району. На переднє та заднє скло автомобіля причепили листки із написом російською «люди», щоб показати, що вони — цивільні. Але втеча з міста не означала, що вони в безпеці. Сім’я у складі колони досягли першого блокпосту, утримуваного росіянами в Селищі Моряків. Тоді почався мінометний вогонь. Люди повиходили зі своїх машин. «Ми всі лежали під машинами. Деякі люди були в канаві», — каже Таня.

У якийсь момент вони заскочили у своє авто і помчали. «Нам пощастило», – повторює жінка.

«Вони можуть взяти все, що їм заманеться. Якщо господарі намагаються їх зупинити, рашисти відкривають вогонь»

Команда ITV News (новинна служба британської телевізійної мережі ITV) знайшла волонтера Костянтина Гудаускаса: він розказав історію про те, як рашисти, які захопили передмістя Києва. Окупанти протягом 10 днів ґвалтували та тримали в заручниках 15-річну дівчинку, матір якої вбили. Гудаускас врятував дівчину і розповів жахливі подробиці, які ITV News передав міжнародним слідчим військових злочинів.

Волонтер каже, що вперше побачив дівчину, коли вивантажував їжу та ліки із заднього сидіння свого автомобіля в районі Ворзеля.

«Я й не помітив, як маленька дівчинка пролізла в машину через відчинені двері. Вона глянула мені в очі і сказала: «Врятуйте мене, будь ласка», – розказує Гудаускас.

Волонтер зізнається, що не міг заснути протягом 48 годин, після того, як почув, що матір дівчинки сильно поранили і залишили стікати кров’ю у підвалі просто на очах у її доньки. Саму дівчину зґвалтували російські військові і знімали це на камеру мобільного телефону.

Волонтер також розповів, що російські солдати грабують приватні будинки, викрадають залишені автомобілі та виганяють людей з будинків, які їм сподобалися: «Вони можуть увійти в будь-який будинок і взяти все, що їм заманеться. Якщо господарі намагаються їх зупинити, рашисти відкривають вогонь».

Костянтин Гудаускас: «Російські солдати грабують приватні будинки» Костянтин Гудаускас: «Російські солдати грабують приватні будинки»

Гудаускас також переповів історію, яку йому розказала вціліла мешканка Ірпеня: рашисти захопили її будинок, господиню вигнали і змусили сидіти у підвалі, поки самі комфортно «квартирувалися» в її оселі, спали в її ліжку. Коли двоє літніх сусідів жінки наважилися вийти на вулицю, рашисти їх вбили.

Наталія Сокирчук, «Главком»

Коментарі — 0

Авторизуйтесь , щоб додавати коментарі
Іде завантаження...
Показати більше коментарів