Національний невроз. Психолог Олег Покальчук пояснює, як українці змінюють сприйняття війни

До 10 жовтня столиця багатьом почала видаватися відносно безпечним місцем. Ба більше: у соцмережах киянам навіть дорікали тим, що вони «забули про війну» і занадто розслабилися. Проте рашисти швидко «привели до тями» мешканців столиці: ракетні обстріли та атаки дронів убили у жовтні три десятки людей лише у столиці. Київ, як і вся країна, тепер живе у режимі постійної повітряної та енергетичної тривоги.

Жителі мегаполіса знову постали перед дилемою: виїжджати чи залишатися? Проте масової евакуації з міста, в якому лунають вибухи, руйнуються будинки, гинуть люди та палають пожежі, вже нема.

Чому українці так по-різному сприймають небезпеку, які виклики чекають на націю після перемоги і чи зможемо ми їх подолати? Про це в інтерв’ю «Главкому» розповідає соціальний та військовий психолог Олег Покальчук.

«Тривожна поведінка є абсолютно розумною з точки зору збереження виду»

Чи спостерігаєте ви нову хвилю тривожності у жовтні?

Я категоричний противник узагальнень, це невігластво.

Подібна поведінка характерна для будь-якої живої природи. Птахи чи звірі, залежно від ситуації, реагують згідно з інстинктом самозбереження, а коли ця опція минає, вони повертаються на те саме місце. Ми, люди, переоцінюємо значення нашої пам’яті щодо психотравмувальних подій. Нинішня ж подія вже сталася, вона триває, у неї є свої епізоди.

У людей динаміка та поширення невротичних станів як реакцій на таку подію різна. Якщо кинути камінь у якийсь ставок, кола будуть розходитися нерівномірно – залежно від того, що лежить на поверхні води. Так само коли якась група перебуває емоційно – не обов’язково фізично – далі від війни, вона, реагує інакше, ніж більш емоційно включені у війну люди. Ми традиційно помічаємо людей, які реагують тривожніше і динамічніше. Тому не можна говорити про те, що саме така вибірка є репрезентативною для населення у цілому, це буде некоректно.

Більше того, тривожна поведінка є нормальною, абсолютно розумною з точки зору збереження виду. Так, це супроводжується якимось емоційними коментарями: живі істоти видають якісь сигнальні звуки, говорять про те, що їх тривожить.

Яка динаміка цієї тривожності?

Якщо говорити про загальну динаміку цієї тривожності, то у неї завжди є не експоненціальна крива розвитку, а синусоїдальна: є підйоми, є спади. Всяка жива система, соціальний організм має свої енергетичні ресурси. Частково вони відновлюються, а частково – ні. Тому ті, хто виїжджає, демонструють нормальну реакцію. Я не бачу якогось особливого драматизму, окрім коментарів на цю тему, що базуються на уявленнях людей про те, як воно мало би бути. Реальність ніколи не відповідає чиїмось уявленням. Люди щось собі уявляють, а життя все вирішує по-своєму.

Тож і рішення виїжджати, і збивати дрони з мисливських гвинтівок – це нормальні реакції?

Я підходжу до аналізу соціальної поведінки з точки зору того, що у кожного суб’єкта є свій вік, стать, соціальний статус, різні особливості, які визначають конкретну поведінку тощо. У групи суб’єктів, які більш-менш об’єднуються за цими біологічними і соціальними ознаками, характер реагування може змінюватися. І тут немає чіткого маркера, який би визначав цю поведінку.

Будь-яка соціальна динаміка, якщо вона дозволяє зберегти людям життя, для мене позитивна. Те, що вони можуть себе психотравмувати своїми рефлексіями, – це така людська природа. Можна на неї нарікати, можна ні. Нічого з цим не поробиш.

Переважно травмуватися рефлексіями може жіноча аудиторія, бо вона більш емоційна, більш емпатична, більш чутлива і, відповідно, її сигнали назовні більш яскраві. Говорити про якусь репрезентативність саме такого типу реакції можна лише з цифрами у руках. Емоційних реакцій такого психотичного типу насправді не так багато, але оскільки вони яскраві, їх тиражують. Відтак, створюється враження, що це якась масова істерія. Я не бачу такого.

«Ми більше схильні до срачів, аніж до бійок»

Facebook-екперти пишуть, що люди, які виїжджали після обстрілів 10 жовтня, не до кінця готові сприйняти реальність: що ніде у країні не може бути на 100% безпечно.

Вони і не мусять до кінця сприймати реальність.

Я дуже скептично ставлюся до апеляцій до критичного чи раціонального мислення. Це все красиво на папері, коли у всіх спокійне, розмірене життя і починаються розмови про вихід із зони комфорту, особистісний ріст та розвиток. Всі ці милі дурниці нікому не шкодять, але нічого не дають. Людям і так непогано живеться. У моменти стресу вся ця, як би чемно сказати, полова,  моментально здувається вітром драматичної події. Лишається просто поведінка, яка визначається зовсім іншими чинниками. Виховання, переконання, віра – ці речі є домінантними у поведінці. А раціональність – це непрацююча нісенітниця.

Українці дійсно пройшли всі стадії прийняття реальності, яка відбулася у лютому. Але реальність постійно змінюється. Тому якась невротизація закріплюється, фіксується, трансформується.

Психологи озвучують думку, що після закінчення війни буде новий виклик – хвиля внутрішнього насильства. На вашу думку, що буде після перемоги?

Нічого радикально нового не буде. Коли ми бачимо навесні, як пробивається якась зелена рослинність, ми розуміємо, що через деякий час вона виросте до якогось розміру. Треба просто бути уважнішими і дивитися на типологію внутрішніх міжусобиць. Відчуття безпорадності у людей викликає два типи реакцій: автоагресію (спрямовану проти себе) та агресію, спрямовану проти на інших. Власне, часто це одне і те саме, тільки автоагресія у якихось трагічних випадках може призвести до самогубства. Зовнішня агресія – до фізичного насильства. Але, як правило, це агресивно-вербальна комунікація, яка замінює або симулює оці крайні явища, про які я сказав.

Ми бачимо, що у частини людей невротичні реакції закріплюються у стійкі неврози. Неврози – це не хвороба, а стан. Він трошки видозмінює картину світу, інакше розставляє акценти, ставить людину у статус жертви, закріплює її безпорадність. Відповідно, оці невротичні реакції поширюються на суспільство, і проявляються через крики невдоволення щодо звуків мопедів чи газонокосарок. При цьому я розумію, що цим займається невелика кількість людей, але у мене як у фахівця є переконання, що такого роду неврози будуть поширюватися, бо для цього є сприятлива ситуація. Невеличка кількість людей транслює і поширює це роздратування навколо себе, це називається механізм психічної індукції.

Водночас ця роздратованість та агресія не буде мати масштабного поширення по тій причині, що ми – нація балакуча, і ми будемо більше балакати, ніж робити. У принципі, ми більше схильні до срачів, аніж до бійок, і це хороша новина.

Чи збережеться після війни ця єдність, солідарність, яку зараз демонструє українське суспільство?

Суспільство видозміниться. Воно трансформується, оскільки нині люди об’єдналися довкола опору агресору, і якщо ця опція, дасть Бог і Збройні Сили, зникне, то цей консолідуючий елемент замінить щось інше. Тут почнуться різночитання того, хто більший герой, хто менший; хто зробив більший внесок у перемогу, хто – менший. Це так завжди бувало.

Українська нація подорослішала, дійсно об’єдналася в опорі агресору, але тут треба зробити ремарку: далеко не все населення України є українцями з точки зору політичних переконань. Впродовж 30 років ми жили у полоні дурнуватої ілюзії, що коли людина отримала український паспорт, а ще й говорить українською, то вона є українцем. І ми бачимо величезну кількість падлюк з українськими паспортами, з досконалою українською мовою, які і зраджували, і вбивали, і крали. Треба розуміти, що війна дає нам можливість просіювати суспільство через дрібне сито.

Наталія Сокирчук, «Главком»