90 днів полону. Історія порятунку 16-річного Влада Буряка

Історія 16-річного Владислава, сина глави Запорізької райдержадміністрації Олега Буряка, шокує. Окупанти тримали школяра у полоні 90 днів. Більшу частину часу юнак провів в одиночній камері. При цьому Влад знаходив у собі можливість залишатися спокійним. А от заняття рашисти вигадали йому зовсім недитяче: хлопець прибирав катівні.

Після того, як Влада затримали на блокпості під час спроби виїхати з Мелітополя, його відвезли до слідчого ізолятора у Василівці, окупованого міста у Запорізькій області.

Батько відмовляється детально розповідати про умови повернення сина та переговори з викладачами. Єдине, що відомо, глава райдержадміністрації мав посприяти, аби з полону повернули одну людину, в якій була зацікавлена та сторона. «Триває слідство, я не можу розповідати більше нічого, аби не нашкодити», – коротко відказує він у відповідь на ці питання. «Це – якась одна зі складових російської армії. Чеченська група», – робить натяк Олег і відмовляється повертатися до цієї теми.

Про те, як вдалося витримати жорсткі умови полону, що родина робить, аби викрадачі відповіли за злочин, і як на цю історію зреагували родичі Буряків з Росії , в інтерв’ю «Главкому» розказали син та батько – Владислав та Олег Буряки.

«Кімната два на два, без свіжого повітря, з туалетом, що не працює»

Владиславе, яким був формальний привід для вашого затримання?

Владислав Буряк: Мене зняли з машини, коли я намагався виїхати з Мелітополя. Я очікував, що мені щось скажуть, але нічого не говорили. Тільки «Зараз ми поговоримо і вирішимо з тобою питання». Більше нічого.

Затримали лише вас і запитання з'явилися лише до вас?

Так.

Як з вами спілкувалися, якими були дії викрадачів надалі? Вас якось оглядали, опитували?

Так, у мене перевірили телефон, усі листування, фотографії, повідомлення. Коли я вже приїхав до в'язниці 8 квітня, о першій годині дня, мене відправили до одиночної камери. О 19 годині мене викликали на мінідопит. Питали з приводу того, як я ставлюся до війни, чи вважаю я росіян фашистами чи орками, та й взагалі, чим займаюся.

Ви відчули словесну агресію чи це була просто «дружня» розмова, щоб промацати вас?

Я точно не знаю, що в цьому моменті було агресією, але мені було страшно. Проте я зберігав повний спокій. Без емоцій відповідав на їхні запитання, щоб надалі не спровокувати агресію, подальші розпитування.

І потім вас одразу повернули до одиночної камери?

Так.

Чим вас годували. Чи щодня виводили на свіже повітря, як з спілкувалися? Загалом, які були умови?

Умови були такими: кімната два на два, без свіжого повітря, з туалетом, що не працює. Годували переважно сухпайками чи консервами.

Питної води було достатньо?

Я просив, щоби мені приносили воду з кухні.

За 48 днів у вас не виникало потреби у медичній допомозі?

Звичайно, у мене були проблеми з тиском, проблеми з психологічним станом. Але, коли вже після 48 днів мене перевели у готель в Мелітополі, мені полегшало.

Ви зверталися по медичну допомогу?

У мене були пігулки, які я приймав.

Тобто із собою у вас були?

Були з собою, і у в’язниці були.

Отже, у вас не забирали всі речі?

Так, у мене були речі.

Із ким і як ви спілкувалися?

Кожні вісім-десять днів мені давали поговорити з татом дві-три хвилини. Біля мене стояла людина, яка слухала, що я говорив. Ну і з мамою трохи більше, максимум п'ять хвилин.

Ви кажете, що ви були спокійні, не йшли на конфронтацію. Як ви себе брали до рук, тим більше в одиночній камері? Що вас підживлювало і за що ви трималися?

Знаєте, банальний інстинкт самозбереження та бажання жити, при якому ти розумієш, що будь-яка твоя емоція чи неправильно сказане слово, найменше підвищення тону голосу призведе до сумних наслідків.

«Це міжнародне кримінальне переслідування РФ, фігурантом якого є Влад»

Пане Олеже, ще до полону вашого сина, ви припускали, що таке можливо? Ви розмовляли із Владиславом, давали якісь поради, інструктаж?

Олег Буряк: Розмови були про те, що треба виїжджати першого ж дня, 24 лютого. Розмови були на тему: «Нічого зайвого не говори, особливо не розповідай нікому, менше вулицею гуляй…». Я боявся, що при якомусь огляді зрозуміють що Влад – мій син. Поки він удома і ніде не світиться – він в умовній безпеці. Тому я постійно наполягав на виїзді – це перше. Друге – коли інтернет-зв'язок припинився, і ми вже не могли спілкуватися в Телеграмі, WhatsApp або Сигналі, коли Влад почав мені дзвонити з простого телефона прямого відкритого зв'язку, ми робили так: він до мене звертався як до Сергія, я ж називав його Сашком. Він мене не називав татом, ми розмовляли як двоє друзів. Та й завжди зауважували, щоб він стежив за тим, що він публікує в телефоні. Були моменти, коли він мені пересилав певні фотографії техніки, людей тощо. Я відправляв це далі, а потім видаляв у себе – і просив Влада видалити. У нас була домовленість: він надіслав, побачив, що я переглянув, і одразу видаляє такі знімки. Так було у березні. Ну а загалом неприємно розуміти, що ти вразливий щодо своїх дітей: не дай Боже, з ними щось станеться…

У мене четверо дітей, я за всіх переживав. Двоє маленьких дітей від другого шлюбу були зі мною у Запоріжжі, двоє, старші, від першого шлюбу, – у Мелітополі. Тому, коли почалася війна, я хотів, щоб якнайшвидше мої діти приїхали до мене. Я бачив, що Мелітополь незабаром буде повністю окупований і переживав, що буде відтято шлях до евакуації, виїжджати дозволять тільки у бік Криму та Росії. Тому я постійно говорив з дітьми, і з мамою Влада та Ярослави (старша донька Олега Буряка – «Главком») про те, що треба виїжджати, нема чого там висиджувати, тут, у Запоріжжі, є хоча б коридор на захід: у центральну Україну, західну Україну, до Європи. Ми весь час мали суперечки з мамою Влада на тему, чи Запоріжжя теж окупують. Але я казав, що для цього, по-перше, треба брати до уваги, що це велике, мільйонне місто, а по-друге, специфіку місцевості. Форсування річки – це складна військова операція, яку угрупуванням у 10-20 тис. осіб не здійснити, тому що в будь-якому випадку потрібні понтони, потрібна авіаційна група…

Ви могли б трохи детальніше розповісти про те, як з вами спілкувалися викрадачі, що саме вони хотіли, як у вас взагалі з ними відбувалися контакти?

Я не можу розказувати подробиці: є відкрита кримінальна справа, складається з двох частин. У процесі беруть участь кілька людей, і з усієї групи ще доля однієї людини невідома, тому я не розголошую умови переговорного процесу.

Владислава вже допитали?

Так, допитали. Все як належить: у моїй присутності, з психологом, на камеру – все, як записано у кримінально-процесуальному кодексі. Він же неповнолітній.

Як в оцінюєте перспективи цієї справи?

Давайте об'єктивно та реально на це дивитися. По-перше, справа – це колективна робота. Це не питання не лише до слідчого, а й до учасників всього процесу: і активна участь потерпілої сторони, і наявність можливості фізично покарати винних. У мене хороший слідчий, нічого поганого не можу сказати, вона знає свою роботу, все фіксує, документує, збирає всі матеріали, усі процесуальні норми дотримано. Я маю першу вищу освіту юридичну, і тому я бачу, що слідчий робить все так, як треба. Питання в іншому: обсяги роботи, які зараз навалилися на слідчого, вони просто величезні.

Другий момент – можливість фізичного доступу до злочинців. На сьогодні вона відсутня, бо вони всі перебувають на російській стороні. Ці злочинці точно не залишатимуться на території України: або вони будуть знищені під час військової операції, або з частинами відходитимуть назад на російську територію.

Тепер момент – є варіант пред'явлення претензій не конкретним фігурантам та особам, а країні-агресору загалом. Акт потрапляє під всі військові злочини: Влад неповнолітній, він утримувався, його незаконно заарештували, йому не було пред'явлено звинувачення, абсолютно не дотримано його прав… А це все вже є спільною справою військового злочину Російської Федерації проти суверенної держави незалежної України. Це міжнародне кримінальне переслідування РФ, фігурантом якого є Влад. Я розумію, що матеріали цієї справи можуть бути в судах і 10, і 15 років, і взаємини України з Росією з претензіями щодо всіх руйнувань та вбивств ми ще довго відстоюватимемо.

«Я прибирав катівню, відмивав все від крові»

Владиславе, 48 днів у одиночній камері – чим ви займалися?

Владислав Буряк: Більшу частину часу намагався поспати, пройти цей день і дійти до наступного. Читав книжки, у мене були з собою. Так, в основному спав і читав.

Як ви вважаєте, прибирання приміщень, де проводилися тортури, – це був елемент тиску на вас, на вашого батька?

Ні, це не був тиск. Це просто робота і все. Тобі сказали – ти робиш. Там же не питають: «А хочеш піти поприбирати?». Сказали: «Ось тобі ганчірка, ось тобі відро, воду знаєш де набрати. Йди».

Що ви ще робили?

В основному мив підлогу, допомагав на кухні. Моїми обов’язками було: прибирати катівню, відмивати плями крові, викидати ватки з кров’ю. І знаєте, цей запах ганчірки, просоченої кров'ю, я довго пам'ятатиму.

Це мало характер погроз чи просто безкоштовна робоча сила?

Та просто зайшли до мене в камеру і кажуть: «Є робота, йди виконуй». Просто обов'язок. Просто я був як звичайнісінький робітник.

Олеже, що б ви хотіли додати?

Олег Буряк: Тут є питання якоїсь цинічності. Знаєте, про що я думаю весь час? У мене є родичі у Росії. Я весь час говорю з ними: «Ось у якій парадигмі ви сприймаєте те, що вам кажуть? Чому ви не ставите це під сумнів?» Гаразд, там щось вам показали по телевізору, але ось конкретний факт: є мій син, ваш родич, частина нашої спільної крові. Ось є конкретний факт – прийшла російська армія, до цього ми жили тихо-спокійно, рівно, жили своїм життям, своїми питаннями, своїми скандалами, обговорювали їх, а тут раптом прийшла російська армія, вирішила, що так має бути і беруть пацана, закривають його у в'язницю без пред'явлення звинувачень, без нічого, змушують його бачити тортури, чути це, потім ще й все це прибирати. У чому суть претензій до нього? Ось яке взагалі є моральне право так чинити і чим ви це пояснюєте? Окей, цих військових послали, вони наказ виконують. Але ви – громадянське суспільство, вас там цілих 140 млн, чим ви собі це пояснюєте і як ви потім із цим жити будете, коли Путіна не стане?

І що вам відповідають?

Вони просто слухають. Вони в тихому жаху, у них не клеїться картинка, яку їм малювала пропаганда 20 років: що весь захід поганий, а вони хороші.

Один шизофренік, Путін, підірвав свідомість такій кількості людей, пересварив, адже ми, як мінімум, найближчі століття цього не забудемо.

Наталія Сокирчук, «Главком»