Що відбувалося за лаштунками саміту НАТО? Розмова з очевидцем

Саміт НАТО, приурочений до 75-річчя Альянсу, залишив двояке враження. Україні очікувано не дали запрошення до НАТО, проте підсолодили це згадкою у підсумковому документі про незворотність шляху до повної євроатлантичної інтеграції, включаючи членство в Альянсі. Також на саміті президент CША Джо Байден оголосив про започаткування «Українського договору», він є частиною зобов’язань щодо довгострокової безпеки України. Його підписанти зобов’язались, «швидко і колективно» зібратись на найвищому рівні для узгодження кроків на підтримку України у разі можливого «майбутнього нападу».

Дехто побачив навіть у м’якому формулюванні «незворотність» великий прогрес: мовляв, це і удар по Путіну, який умовою для мирних перемовин ставить позаблоковість України, і страховка від можливого президентства в США Дональда Трампа.

Але вистачає і тих, хто вважає, що неповороткий Альянс, попри всі позитивні зрушення, досі не може адекватно реагувати на сучасні виклики. І обережне, якщо не казати жорсткіше, ставлення до перспектив в НАТО України, яка потерпає від російської агресії, – чудове тому свідчення.

Один з учасників української делегації на саміті, що представляв Верховну Раду, – голова Постійної делегації України у Парламентській Асамблеї НАТО, заступник голови парламентського комітету з питань національної безпеки, оборони та розвідки Єгор Чернєв з Вашингтона розповідає «Главкому», чому НАТО ніяк не хоче приставити до свого столу 33-й стілець, яке враження справила на союзників трагедія в «Охматдиті» та чи нависала над присутніми «примара Трампа». 

– Думаю, що «незворотність членства» – це максимум того, що ми могли отримати в цій ситуації, – оцінює Чернєв формулювання, яке отримала Україна в декларації саміту. – Сполучені Штати перебувають в політичній виборчій турбулентності, і будь-який різкий крок в цих умовах майже неможливий. І формулювання про незворотність нашого вибору на шляху до НАТО в таких умовах є успіхом України. Тепер цю позицію, яка тепер закріплена не тільки в нашій Конституції, а й в документах НАТО, складно буде змінити. Відповідно це є запобіжником від можливих майбутніх політичних турбулентностей.

Насправді довелося докласти багатьох зусиль, щоб навіть цей компромісний варіант проштовхнути. Не всі країни були «за», але у нас багато друзів в Альянсі, які наполягли на тому.

Більша частина Європи була за нас, хтось обрав нейтралітет. Найбільша підтримка – традиційно від балтійських країн

Наскільки змінилася обстановка у порівнянні з Вільнюсом, який запам’ятався багатьма досить нервовими моментами? Українська делегація їхала у Вашингтон вже знаючи, що приблизно там буде, тому особливо нічого не вимагала на місці і не «діяла на нерви»?

Ми не відмовлялися від своєї позиції щодо запрошення до Альянсу до останнього моменту. Але водночас розуміли, що, попри шалену підтримку всередині альянсу від інших наших дружніх та партнерських країн, є тверда позиція тих же Сполучених Штатів та Німеччини. Вони також є нашими партнерами, але щодо цього питання у нас дещо не збігаються погляди.

Розуміючи це і наполягаючи до останнього на запрошенні, ми усвідомлювали: ОК – може бути компромісний варіант. І вже боролися за те формулювання, яке зараз маємо. Хоча нам довелося докласти зусиль, щоб всіх переконати.

Це, до речі, відрізняло саміт від вільнюського, коли у нас були реальні очікування на запрошення, і, думаю, тоді був набагато кращий момент для нього. Тоді ще Штати не перебували у виборчих перегонах, Росія була в іншій позиції, але, на жаль, той момент був втрачений партнерами. А зараз все відбулося більш-менш спокійно – ми отримали те, що очікували.

А чиєю пропозицією було саме таке формулювання? Його українська сторона запропонувала чи якісь наші друзі?

Це був дуже довгий пошук. Важливо було, аби воно не дублювало те, що було прийнято в Вільнюсі, більш того, показувало прогрес з того часу і одночасно цементувало наш вибір на шляху до НАТО. Тому українська сторона і обрала саме слово «незворотність». І ця наполегливість плюс наполегливість наших друзів хитнули ситуацію на наш бік. Більша частина Європи була за нас, хтось обрав нейтралітет. Найбільш чутні голоси підтримки були традиційно від балтійських країн.

Закріплення незворотності в офіційних документах НАТО – це добре, і кількість друзів – також. Але ж зрозуміло: якщо головні бенефіціари сприйматимуть цю ідею так само прохолодно, як зараз, то справа не зрушиться. Тим більше, якщо нинішніх друзів України на чолі цих країн змінять політики, які мають інший погляд на цю війну. Які тектонічні зміни мають відбутися, аби США та Німеччина дали Україні «зелене світло»?

Вони – дійсно, наші друзі і стратегічні партнери, які допомагають найбільше, якщо це вимірювати в конкретній військовій та фінансовій допомозі. Але їхню позицію можна зрозуміти. Німеччина та США є лідерами Альянсу і фактично забезпечують левову частину його фінансування і безпеки. Вони усвідомлюють, що на сьогодні брати Україну в Альянс для них ризиковано, тому що саме їм у разі ескалації з боку Російської Федерації доведеться взяти на себе найбільшу роль щодо захисту України та Альянсу.

До того ж, запрошення – це ще й інституціональна проблема. Згідно з документами самого Альянсу, надання запрошення одразу запускає процес ратифікації у національних парламентах. Тобто це не просто квиток з відкритою датою, який можна використати коли завгодно, а запуск процесів.

Ми наголошували на тому, аби зробити формат політичного запрошення, який не запускає ці процеси, а умовно резервує за нами 33-й стілець, який нас має дочекатися після закінчення цієї війни. І я впевнений, що за бажання внутрішні документи НАТО могли б бути змінені. Але побоювання ескалації є основною перепоною.

Ну, і знову ж великою є роль виборів в Сполучених Штатах, коли будь-яке різке рішення буде грати на ту чи іншу користь. Як мені казали деякі республіканці, надання запрошення Україні може одразу викликати реакцію Трампа, який звинуватить Байдена в тому, що той тягне Сполучені Штати у Третю світову та ядерну війну. І це вплинуло б на позиції в передвиборчих перегонах. Тому тут, на жаль, ми більшою мірою є заручниками внутрішніх процесів в США.

А загалом «примара Трампа» витала в повітрі саміту? Є думки, що Альянс став робити кроки у бік більшої самостійності якраз перед лицем цієї загрози. Можливо, фактор Трампа зіграв певною мірою і позитивну роль?

Ми це побачимо з часом. Я можу навіть погодитися з тим, що вимога Трампа щодо норми трат на НАТО у розмірі 2% від ВВП, виконання якої він вимагав від інших країн, – абсолютно справедлива. І зараз 23 країни НАТО з 32 вже підтягнули свої видатки до цього рівня. Думаю, за найближчий рік всі інші теж підтягнуть. Вже навіть лунають пропозиції збільшити ці видатки до 3% від ВВП або навіть більше. І це, чесно кажучи, грає абсолютно на нашу користь. Чим більше будуть виділятися гроші на озброєння та переозброєння Альянсу, тим більше допомоги може йти нам. Зараз проблема якраз у нестачі виробництва, і Трамп може зіграти роль в активізації процесу.

Із «прикладних» рішень НАТО, які критично необхідні Україні, – військовий пакет допомоги на 2025 рік у розмірі €40 млрд. Чи є загрози його отриманню з огляду на те, що не до кінця зрозуміло, як буде перерозподілений цей тягар між європейським країнами?

Це погоджене рішення, а на саміт не виносяться рішення, які не були погоджені заздалегідь. Якщо воно все-таки було прийняте, воно буде реалізовано, мабуть, в такому ж співвідношенні фінансування, як це робить Альянс щодо формування обороноздатності.

Через запрошення України до НАТО Трамп міг звинуватити Байдена в тому, що той тягне США у Третю світову та ядерну війну

У Володимира Зеленського, зокрема, відбулася зустріч зі спікером Палати представників Майком Джонсоном, який свого часу гальмував допомогу Україні, а потім став дозволяти собі більш русофобські висловлювання, ніж деякі демократи. А яким був загальний настрій конгресменів?

З Джонсоном, до речі, була дуже велика і конструктивна розмова. Він виступав на парламентському саміті НАТО, який передував основному саміту, і там дуже багато було присвячено допомозі України. Це показує певну зміну в його позиції, яка могла відбутися з багатьох причин, в тому числі, через зміну позиції Трампа в питанні допомоги.

Якщо говорити про конгресменів з обох палат, було відчуття, що вони зараз більше перебувають у внутрішньому політичному процесі, ніж у зовнішньополітичному. У них голова болить про те, хто стане президентом і що з цим робити, а всі інші питання – похідні від цього.

У принципі, всі ті республіканці і демократи, з якими ми зустрічалися, говорять, що в України ще є величезна підтримка. Але політична турбулентність може на це впливати.

Чи можна казати, що на час виборів і у демократів, і у республіканців є бажання посунути непрогнозовану Україну на другий план, аби вона просто не заважала у виборчій боротьбі, як це ставалося раніше?

Не думаю, бо ми все одно залишаємося досить важливим фактором: це можна було навіть спостерігати у дебатах, де Україна була в топ-трійці питань, які обговорювалися. Ми точно не хочемо стати заручниками цієї історії і виявитися якоюсь розмінною монетою.

Тому ми намагаємося зберігати, і нам це вдається, двопартійну і двопалатну підтримку.

Якщо ж говорити про президентську команду, то, наприклад, Салліван (Джейк Салліван – радник президента з національної безпеки), який виступав з посланням на 75-ту річницю НАТО, майже весь свій спіч присвятив Україні, тому, як їй допомагають і будуть ще допомагати. Власне, нічого нового я там не почув, але важливо, що це була єдина тема його виступу на ювілейному саміті.

З чотирьох систем Patriot, які будуть надані Україні і були анонсовані Джо Байденом на саміті, три вже були обіцяні раніше. Чи були сподівання на щось більше, якщо взагалі казати про обіцянки ППО та зброї?

Для нас не став сюрпризом пакет по ППО, тому що ми пропрацьовували його заздалегідь. Просто я, чесно кажучи, після терористичної атаки на «Охматдит» сподівався, що наші партнери якось швидко відреагують і, може, домовляться надати ще більше, ніж те, що закладалося напрацюваннями до саміту. Але, зокрема, як реакція на «Охматдит», було анонсовано, що до кінця року Україна буде надана ще певна кількість ППО. Сподіваюся, що це станеться якомога швидше.

Трагедія у Києві взагалі шокувала союзників чи до таких новин з України, всі, в принципі, звикли?

Світлини та відео швидко розповсюдилися, і це, дійсно, всіх шокувало. Багато зустрічей просто починалися зі слів співчуття. Всі реально були в шоці від настільки цинічних і жахливих атак.

Наскільки швидко запрацюють нові структури, які створені за результатами саміту, – спецпредставник НАТО в Києві, орган щодо довготривалої підтримки безпеки та підготовки для України (NSATU), Спільний центр аналізу, підготовки та навчання «Україна – НАТО» (JATEC)? Все-таки Альянс, і це однією з його головних вад, є надто забюрократизованою організацією.

Хоч ця організація і забюрократизована, але формат «Рамштайн» дуже швидко запустився. Щоправда, він був створений поза НАТО якраз через певну бюрократизацію і неготовність деяких членів до координації на базі Альянсу. Тому, думаю, що це питання не тижнів, а місяців – ще до виборів у Штатах все має запрацювати.

Павло Вуєць, «Главком»