Що заважає Заходу прийняти історичний виклик України
Характер і масштаб підтримки України з боку США в наступні вирішальні місяці зводяться до одного питання: на які жертви Сполучені Штати та їхні союзники готові піти зараз, щоб забезпечити майбутнє?
Через 14 місяців повномасштабного вторгнення Росії це питання стоїть не лише перед Україною, але й перед новою епохою глобальної конкуренції.
Якою б значною не була політична, військова та економічна підтримка України, її досі недостатньо, щоб забезпечити провал війни президента Росії Путіна та захоплення українських земель. Якщо аргумент президента США Джо Байдена правильний, що майбутнє глобальної системи випробовується в Україні — а я вірю, що це так, — тоді відповідь не співмірна з цими ставками.
Три логічні недоліки все ще заважають Заходу прийняти історичний виклик Україні.
Перший логічний недолік полягає в тому, що Захід повинен стримуватися, щоб не спровокувати більш ескалаційну відповідь Путіна, включно із застосуванням тактичної ядерної зброї. Правда, як показує досвід, полягає в тому, що лише чітка демонстрація рішучості стримує деспотів.
По-друге, Сполученим Штатам необхідно скоротити свої зобов’язання в Європі, щоб подолати більший глобальний виклик Китаю. Правда полягає в тому, що ці змагання нероздільні, як підкреслила нещодавня зустріч Путіна з китайським лідером Сі Цзіньпіном у Москві.
По-третє, саме перспектива розширення НАТО спонукала Путіна напасти на Україну. Правда полягає в тому, що Путіна спровокувала нездатність розширити таку гарантію безпеки — гарантію, яка б зберігала безпеку інших держав колишнього радянського блоку та більшу частину Європи.
Через рік після того, як Путін здійснив вторгнення, а потім анексію Криму, Генрі Кіссінджер, член правління Атлантичної ради, який найдовше пропрацював на цій посаді, розповів на церемонії вручення Global Citizen Awards 2015 року про те, як Сполученим Штатам і їхнім європейським партнерам довелося змінити курс, щоб протистояти виникаючим глобальним викликам.
«Атлантичні відносини, які спочатку розвивалися переважно у військовій і стратегічній сферах, тепер дійсно мають бути розширені до концептуального питання, – сказав колишній держсекретар США. – Чого ми намагаємося досягти? Що ми намагаємося запобігти? І на які жертви ми готові піти? Тому що великих речей неможливо досягти, не пожертвувавши теперішнім заради потреб майбутнього».
З тих пір, і особливо після того, як Путін посилив своє вторгнення в Україну в 2022 році, виклик Кіссінджера не дає мені спокою: чи готовий Захід піти на необхідні жертви в сьогоденні заради потреб майбутнього? За моєю оцінкою, відповідь на це запитання — «ще ні», попри значну підтримку України та великий сплеск трансатлантичної єдності, включаючи нове членство Фінляндії в НАТО, і, сподіваюся, незабаром вступ Швеції до Альянсу.
Сам президент США Джо Байден заявив, що з вторгненням Путіна в Україну «принципи, які були наріжним каменем миру, процвітання та стабільності на цій планеті понад 75 років, опинилися під загрозою бути зруйнованими». Якщо це ставки поколінь, то жертв буде недостатньо, доки українська безпека, суверенітет, свобода та незалежність не будуть забезпечені.
Завдяки своїй сміливій поїздці до Києва 20 лютого Байден так само чітко пов’язав свою президентську спадщину з майбутнім України, як президент США Рональд Рейган пов’язав свою спадщину з майбутнім Берліна своєю промовою «Зруйнуйте цю стіну» у 1987 році. Ця спадщина буде втрачена.
Історичні ставки стали ще більш очевидними під час березневого візиту Сі до Москви, де він і Путін чітко заявили про свої амбіції змінити ліберальний міжнародний порядок, який панував після закінчення Другої світової війни. Як сказав Сі Путіну перед від’їздом, «разом ми повинні просувати ці зміни, яких не було сто років».
Плутане мислення та недостатнє відчуття терміновості (Заходу) можуть забезпечити Сі та Путіну бажаний результат, спочатку в Україні, а потім і за її межами.
Обидва вони знають, що їхні перспективи покращуються з кожним додатковим місяцем війни в Україні, яка лише виснажуватиме та втомлюватиме Україну та її прихильників і служитиме інтересам Росії та Китаю.
«Однією з причин, чому ця війна все ще триває, – пише Ендрю А. Міхта для Atlantic Council, – є надзвичайна обережність Заходу... Захід дав Україні достатньо, щоб вижити, але недостатньо, щоб перемогти. Ця стратегія, хоч і здається сьогодні розумною, у найближчі роки, швидше за все, вимагатиме від світу заплатити набагато вищу ціну кров’ю та ресурсами».
Наприклад, Міхта стверджує, що якби партнери України надали країні більше ресурсів під час військового наступу Києва минулого літа у формі високоточних вогневих засобів великої дальності, основних бойових танків і авіації, «її сили витримали б хороші шанси прийняти стратегічне рішення на полі бою і, можливо, зрештою виграти мир».
Крім того, існує помилкове уявлення про те, що Сполучені Штати повинні переключитися від Європи в бік Китаю.
Якщо Сполучені Штати сподіваються стримати Китай від нападу на Тайвань, починати потрібно з України, помітно нарощуючи оборонне виробництво та посилюючи військову підтримку Києва, а також розширюючи санкції проти Росії та посилюючи їх виконання. Якщо Сполучені Штати та їхні союзники допоможуть Україні зупинити Путіна, це може змусити Сі передумати щодо Тайваню.
Крім того, є плутане мислення, яке стосується ролі НАТО у безпеці Європи. Ті колишні країни радянського блоку, які стали членами НАТО, залишаються в безпеці та мирі, тоді як сірі зони, такі як Україна, Грузія та Молдова, викликали російську агресію.
Навіть Кіссінджер, який довгий час був проти будь-якого розширення НАТО, визнав, що такий курс буде необхідним для забезпечення європейської стабільності. Як він сказав у Давосі цього року на Всесвітньому економічному форумі, «ідея нейтральної України за цих умов більше не має сенсу. Я вважаю, що членство України в НАТО було б відповідним результатом».
Саміт НАТО у Вільнюсі, Литва, у липні був би гарним часом для західних лідерів зробити перші конкретні кроки в цьому напрямку.
У нещодавньому меморандумі для лідерів НАТО Ян Бжезінський з Атлантичної ради та Олександр Вершбоу – колишній чиновник Пентагону та колишній посол США в НАТО відповідно – викладають терміновий і досяжний підхід.
Вони пропонують «нове партнерство Україна-НАТО зі стримування та оборони спрямоване на розбудову довгострокової спроможності України захищати себе». Вони також рекомендують зараз запросити Україну взяти участь у засіданнях Північноатлантичної ради, керівного органу НАТО.
Обидві пропозиції відкрили б після війни шлях для вступу України до НАТО слідом за Фінляндією та Швецією. У 2024 році на саміті з нагоди 75-ї річниці НАТО у Вашингтоні, округ Колумбія, мають бути вжиті більш сміливі заходи.
Це правильний шлях для забезпечення глобального майбутнього, але для лідерів НАТО він вимагатиме жертв сьогодні.
Це стало б гарною звичкою, аби виробити її на наступні складні роки.
Джерело: Atlantic Council
Переклад: «Главком»
Коментарі — 0
