В’ячеслав Ліхачов: Насильницькі дії з боку ультраправих знаходять позитивний відгук серед громадян

Збройна агресія Росії змінила ставлення українців до ультраправих організацій та партій. Адже люди, що сповідують крайні праві погляди, стали на захист держави з самого початку бойових дій. Цим вони заслужили шанобливе ставлення, проте голосувати на виборах за сили, які вони представляють, громадяни поки не виявляють бажання. В розпал війни, восени 2014 року, на дострокових парламентських виборах праві партії отримали розгромний результат. Найпотужніша на цьому фланзі «Свобода» навіть не здолала прохідний бар’єр. Вибори 2019 року – черговий шанс для таких політичних сил. Їхні лідери мають неабияке бажання отримати сатисфакцію. Час від часу вони організовують факельні ходи, заявляють про намір встановлювати «свій порядок на вулицях», публічно вступають у протистояння з поліцією. Все частіше ультраправих звинувачують у ескалації вуличного насилля: нападах на акції прихильників лівої ідеології, на правозахисні організації, що відстоюють права ЛГБТ-спільноти, представників ромської меншини.  У кожному випадку поліція залишається осторонь. Поодинокі винятки: останній Марш рівності та вбивство рома на Львівщині. 

Дослідник ультраправих рухів в Україні та Росії, координатор напрямку документування «Восток – СОС» В’ячеслав Ліхачов у розмові з «Главкомом» шукає межу між патріотизмом, націоналізмом та радикалізмом.

В якому стані були ультраправі організації та націоналістичні погляди українців на зорі незалежності?

Треба відділити більш широке коло політичних партій або людей з націоналістичними поглядами від власне ультранаціоналістів чи ультраправих. Адже всі, хто підтримує українську незалежність є в класичному розумінні націоналістами. Адже націоналізм - це ідея самовизначення народу щодо незалежної держави. Тому всі, хто голосували на референдумі на початку незалежності і всі, хто зараз підтримують та відстоюють зі зброєю в руках українську незалежність – всі є націоналістами. А ультраправі – це умовно ультранаціоналістична течія, яка, по-перше, частіше за все розглядає українську націю у більш вузькому змісті. Тобто часто це –  етнонаціоналізм, який асоціює націю не з ідеєю держави, а з ідеєю етносу. Наприклад, ВО «Свобода» дає визначення нації як «духовно-кровна спільність», а не «спільнота громадян». Вони відстоюють не громадянську модель нації, а етнонаціоналістичну модель.

Крім того, ультраправим властиві антидемократичні, авторитарні ідеї, зі схильністю до диктаторської форми правління, а також відкидання цінностей, як от права людини.

Якщо повернутися в часи отримання Україною незалежності, то парадоксальним чином ультраправі опинилися на маргінесі української політичної системи. Це дуже не типова ситуація. Якщо подивитися на інші посткомуністичні країни Східної Європи або пострадянські країни, то можна побачити, що там ультранаціоналісти мали велику підтримку населення. Партії, аналогічні українській «Свободі», вдало виступали на виборах. Так, партія «Велика Румунія» 2000 року набрала 19,5% голосів, а партія «За кращу Угорщину» («Йоббік») в 2009 році отримала 14,8%. Безумовно, в цьому ж ряду можна згадати Ліберально-демократичну партію Росії з 22,9% голосів в 1993 році і російську «Родину» з 9,0% голосів в 2003-му. Більш радикальна, практично відверто неонацистська грецька «Золота зоря» («Хрісі Авгі») на виборах 2012 року отримала підтримку 7,0% голосів виборців. У деяких східноєвропейських країнах ультраправі брали участь в уряді. Наприклад, Словацька національна партія, отримавши в 2006 році 11,7% голосів, увійшла в уряд і отримала три міністерські портфелі. У 2005-2007 рр. входила до правлячої коаліції Ліга польських сімей, що отримала на виборах 8,0% голосів. А у нас «Свобода» лише у 2012 році отримала результат, достатній для проходження у Раду. Ніколи більше ультраправі навіть не наближувалися до прохідного бар’єру. Зазвичай вони проводили кілька депутатів по мажоритарних округах.

«У 2012 році Партії регіонів дуже гарно підіграла, «Свобода»»

Чому так склалось?

Українські ультраправі протягом усієї незалежності України були політично дуже слабкими. З початку 20 століття українські ультранаціоналісти жили ідеєю, щоб отримати незалежність держави. Коли ця незалежність відбулася не завдяки зусиллям націоналістів, а в результаті політичних пертурбацій, в яких активну участь брала тодішня комуністична еліта, то ультранаціоналісти не отримали з цього ніяких дивідендів. Вони також не змогли запропонувати порядок денний, цікавий українському народу. Ультранаціоналісти зациклилися на своїй програмі 20-30 років минулого століття і пропонували ті ідеї, які були не актуальними для населення. Адже тоді громадяни перебували у важкій соціально-економічній ситуації. І результати від соціального популізму у 90-х роках збирали не ультранаціоналісти, а ліві. Пізніше плоди популізму пожинали від «Батьківщини» до Радикальної партії Ляшка. Тому ультранаціоналісти залишалися політичними маргіналами.

Щоправда, був короткостроковий їхній успіх за часів Януковича, коли сформувалася полярна система протистояння режиму Януковича і більш-менш активного громадянського суспільства. На фоні радикального порядку денного Партії регіонів ультранаціоналісти не видавалися як щось неприйнятне.

Згадайте контекст парламентських виборів 2012 року, коли «Свобода» отримала феноменальний результат 10,44% голосів виборців. Хто тоді був опозицією? Була «Батьківщина», лідерку якої запроторили до буцегарні. Був ще «Удар» Кличка. Цю партію також до кінця не розуміли. А от в опозиційності «Свободи» люди не сумнівалися. Тим більше, що Партія регіонів їм тоді дуже гарно підіграла. «Свобода» була зручним спаринг-партнером. Це як колись для Кучми дуже зручним був Симоненко під час виборів. І не забуваймо, що тоді «Свободі» надавалися ефіри на каналах, які були під «опікою» Партії регіонів чи адміністрації президента. Для пересічного виборця присутність в телевізорі політика є важливою під час формування вибору. Тому за «Свободу» в 2012 році голосували не тому, що українське суспільство стало різко ксенофобським чи націоналістичним, а саме тому, що в ній вбачали умовну альтернативу. Між іншим, електорат «Свободи» був проєвропейським, хоча сама партія належала до євроскептиків, як і всі ультраправі в Європі. Тобто за «свободівців» голосували, щоб тільки не голосувати за «регіоналів».

Що трапилося після Євромайдану?

Після Майдану результат популярності ультраправих повернувся на своє «природне» місце, попри той капітал, який вони завоювали під час революції та на фронті. На парламентських та президентських виборах 2014 року ультраправі повернулися на свої електоральні місця, що не дало їм можливості пройти в парламент і сформувати там свою фракцію. З переходом знову до нормального демократичного змагального політичного процесу виборець перестав бачити в ультраправих привабливу силу.

Чому ультранаціоналістичні ідеї в українському суспільстві не приживаються, а от в росіян навпаки?

Звичайно, українців з росіянами не можна порівнювати. В Росії немає нормального політичного процесу. Адже результати будь-яких виборів визначаються не на дільницях, а задовго до голосування у Кремлі. Тому ми не знаємо, які реальні електоральні вподобання росіян.

Українці взагалі мало голосують за ідеологічні партії. Комуністи колись у парламент пройшли. Хоча своїми діями у парламенті вони не відповідали своїй ідеології, але вони пропонували якусь свою ідеологічну альтернативу. Ультранаціоналісти теж пропонували свій порядок денний. Основні партії мейнстріму завжди були з нечітко окресленою ідеологією. Українці голосують, виходячи із соціально-економічних питань, а не з ідеологічних.

«Треба віддати належне націоналістам – вони протягом десятиліть стверджували, що Росія є загрозою»

Як вплинула на підтримку ультраправих збройна агресія Росії?

Ультраправі активно втягнуті у війну. Що важливо, вони активно спекулюють на темі своєї участі у війні. Звичайно, з початком агресії ультраправі опинилися в іншому політичному контексті. Виходячи зі своєї ультранаціоналістичної ідеології, люди на рівні індивідуальної мотивації на весну 2014 року були максимально мобілізованими та готовими захищати Україну. Це та ідеологія, яку вони формували десятиліттями. І тут їм треба віддати належне – вони протягом десятиліть стверджували, що Росія є загрозою. Коли відбулася агресія Росії проти України, армія, влада і суспільство були розгублені, тому націоналісти були серед тих, хто першими пішли фізично захищати Батьківщину, і вони були помітними. Насилля як реакція на загрозу є для них природним, і вони виявилися адекватними тій екстремальній ситуації 2014 року. Вони опинилися в авангарді протистояння ще до офіційного оголошення АТО. Першими загиблими з проросійської сторони були учасники сутичок в Харкові з групою Білецького, який на той момент себе позиціонував як «Правий Сектор – Схід». Це взагалі були перші загиблі з сепаратистської сторони.

Перші бойові зіткнення під Слов’янськом були атакою Яроша і «Правого сектору» на блок-пост російських бойовиків. Історію з візиткою Яроша, пригадуєте? (20 квітня 2014 року в Слов’янську, сталася перестрілка. Загинули троє місцевих мешканців та двоє «нападників». У цій події міністерство закордонних справ Росії звинуватило українську праворадикальну організацію «Правий сектор». Пропагандистський російський телеканал LifeNews розповів, що на місці сутички було знайдено долари, німецький кулемет часів Другої світової, прилади нічного бачення, карти місцевості та візитку очільника «Правого сектора» Дмитра Яроша. – «Главком»). Перші загиблі з проросійської сторони мобілізували населення під впливом російської пропаганди про «бандерівців» та «карателів». Тобто ультраправі, з одного боку, були захисниками країни, а з іншого – виступили маятником для розгойдування ситуації. Адже нагадаю, що і Партія регіонів, і російська пропаганда заздалегідь сіяли зерна ненависті до всього українського під прикриттям лицемірної «антифашистської» риторики. Ці зерна зійшли у 2014 році.

Але я не став би перебільшувати масштаб впливу ультранаціоналістів на події. Війна почалася не тому, що повстало населення Донбасу, залякане загрозою з боку міфічних бандерівських карателів, а тому, що відбулося російське вторгнення.

Потім ультранаціоналісти сформували свої добровольчі батальйони з гарними брендуванням та інформаційним забезпеченням. Оскільки ультраправі почали експлуатувати символічний ресурс своєї участі у війні, то їх почали по-іншому сприймати, аніж у 2013 році. До війни це була група маргінальних, агресивних підлітків, які влаштовували бійки на вулиці. Хто знав Білецького у 2013 році? Хто знав, чим займалася його організація «Патріот України» у 2000-х роках? А зараз Білецький асоціюється з захистом української незалежності, з визволенням Маріуполя. Теж саме відбулося і з «Тризубом», що став основою «Правого сектору» . Тобто ультраправі сформували свій символічний капітал на участі у війні і зараз намагаються його використати, намагаються говорити, що вони зупинили російську агресію. Хоча в цілому вклад добровольчих батальйонів у бойові дії, на мій погляд, дуже сильно перебільшено у ЗМІ та громадській думці. Безумовний та незаперечний факт – добровольчі загони зіграли свою важливу роль на самому початку війни, але конкретно протягом літа під час бойових дій все ж таки основний тягар війни несли на собі Збройні сили України. Тому приватизація ультраправими всієї символічної спадщини у боротьбі з російським агресором є невиправданою.

Попри те, що лідерів ультраправих запрошують до ЗМІ, вони тепер є впізнаваними і мають підтримку та шанування за участь у збройній відсічі, все одно їхня ідеологія є непопулярною серед виборців. Подивіться на останні соцдослідження. Цифри говорять, що навіть «Свобода» не проходить. «Нацкорпус» та «Правий сектор», за результатами опитування, губляться на рівні статистичної похибки. Тобто люди все одно не готові за них голосувати в рамках нормального політичного змагального процесу.

«Білецький надто амбітний, щоб бути чиєюсь кишеньковою маріонеткою»

Але ж ультраправі об’єднуються і мають намір йти на вибори-2019.

Так, дійсно, анонсувалось об’єднання ВО «Свобода», «Правий Сектор», «Національний Корпус». Зараз є заяви про готовність включити і дрібні угрупування типу «С14», «Карпатська січ», а також ведуться переговори з Дмитром Ярошем, який давно залишив «Правий сектор» і створив у 2016 році Національний рух «Державницька ініціатива Яроша (ДІЯ)». Але я не дуже вірю в їхню здатність об’єднатися. На мій погляд, їм заважають особисті амбіції їхніх лідерів та ідеологічні розбіжності.

Наприклад, у пропаганді «Свободи» велику роль грають етнонаціоналістичні, ксенофобські, шовіністичні елементи. А от у Яроша, коли він створив «Правий сектор», взагалі етнічної ксенофобії не було. Колись в одному інтерв’ю він відповів, що «Правий сектор» - це «Свобода» без Фаріон, тобто без етнічного шовінізму. Але «Свобода» без Фаріон – то вже не «Свобода»…  

Щодо особистих амбіцій. Білецький бачить тільки себе головним гравцем на націоналістичному полі. У нього явно є і президентські амбіції. Зрозуміло, що участь у президентській кампанії для ультраправих – своєрідне соціологічне опитування. Інша справа – парламентські вибори. В об’єднаних ультраправих є теоретично шанс потрапити до Ради. Але, якщо вони будуть формувати список пропорційно популярності, на чотири п’ятих це буде список «Свободи». Навряд чи перебування у першій п’ятірці, але не першим, задовольнить амбіції того ж Білецького. Тягнибок, зі свого боку, також дуже ревниво ставиться до зростання альтернативних молодих яскравих лідерів ультранаціоналістичного ґатунку.

Наскільки ультранаціоналістичні партії сьогодні розбудовані?

Хто як. У ВО «Свобода» гарно розвинена політична інфраструктура вже протягом десяти років. Вони з нею підійшли ще до виборів 2012 року. Мають непогане представництво у місцевих радах. Якщо ми подивимося на всі спільні марші націоналістів, то чотири п’ятих у колоні це «свободівці» з різних регіонів. «Національний корпус» ще до оголошення себе партією, коли був «Цивільний корпус», свою мережу ретельно розбудовував, ґрунтуючись на ветеранах, які служили в «Азові», але у них немає широкої інфраструктури. Грубо кажучи, вони присутні в обласних центрах, але не в районних. За кількісними показниками це невеличкі організації. Я так розумію, що у них наразі немає значного фінансового ресурсу. Адже на експлуатації низового активізму велику серйозну партію не побудуєш.

А «Правий сектор» і рух «Дія» Яроша?

«Правий сектор» після розколу і виходу Яроша у важкій кризі як політична структура. ДУК «Правий сектор» продовжує брати активну участь у бойових діях на сході, як і «Українська добровольча армія» Яроша. Дмитро Ярош не займається розбудовою своєї нової партії. Для нього важливіше те, що відбувається на сході України. З одного боку, це викликає симпатію, повагу та підтримку, але очевидно, що обрання Яроша до парламенту, де його практично немає, було для нього швидше помилкою. Йому не цікава публічна політика. Він губиться перед телекамерами, не знає як себе поводити у сесійній залі, йому комфортніше у зоні бойових дій.

А щодо «Правого сектору», то як політична партія він в занепаді. Якщо зараз спитати у пересічного громадянина, хто є лідером «Правого сектору», то, скоріш за все, ми досі почуємо, що Ярош. Новий лідер не впізнаваний. Регіональні групи, які є, це дивна збірна солянка з колишніх ультраправих активістів, футбольних хуліганів та людей з бізнесу, у тому числі і з кримінальним минулим. «Правий сектор» майже розгубив той кредит довіри, який отримав під час подій на Майдані.

Безумовно є дрібніші ультраправі партії, організації, які можуть на виборах зіграти свою технічну роль. Згадайте 2012 рік і партію «Братство» Дмитра Корчинського. У ній декілька десятків осіб, але формально це всеукраїнська партія, яку можна або продати, або використати для розподілу спостерігачів на виборчих дільницях, як це було у 2012 році. Тоді «Братство» висунуло одного кандидата в одному окрузі, але отримало право розподіляти своїх спостерігачів по всіх виборчих дільницях.

Є ще «УНА-УНСО», яка відродилася після того, як стала формальною основою для реєстрації партії «Правий сектор». Але підозрюю, що український виборець не дуже обізнаний про це. Припускаю, що перед виборами на політичній арені можуть виникнути ще якісь маргінальні партії ультранаціоналістичного штибу.

Можна ще згадати деякі угрупування, які активні на вулиці, але не претендують на участь у політиці. Це –  «С14», «Традиція і порядок», «Немезида», «Карпатська січ». Практично в кожному регіоні є свої такі невеличкі групи. Інколи вони примикають до політичних партій, чи то під парасолькою «Національного корпусу», чи ВО «Свобода». Ці дрібні угрупування, на рівні маргінесу, але вони реалізують свій порядок денний не через політичний процес, а через насилля на вулиці.

«Насильницькі дії зі сторони ультраправих знаходять позитивний відгук серед громадян»

Саме це насилля ми спостерігаємо у вигляді нападів на табори ромів?

В останні півроку в Україні збільшилася кількість насильницьких протиправних дій з боку різноманітних ультраправих угрупувань. І це не тільки напади на ромські табори. Ці угрупування нападають на тих, кого вони вважають своїми ідеологічними ворогами: на лівих активістів, представників ЛГБТ-спільноти та правозахисні організації. Інколи навіть не можеш зрозуміти їхні дії. От наприклад, у Львові кинули димову шашку в книгарню «Є», де проходив захід, присвячений Голокосту. А серед етнічних меншин дійсно найбільше потерпають роми.

Вони вважають, що можуть вирішувати, хто має право проводити публічні акції, а хто ні, та силовим методом намагаються цей порядок денний нав’язати суспільству.

А щодо ромів, то свою роль тут зіграло прагнення знайти дешеву популярність серед населення. Адже рівень ксенофобії до ромів серед українців достатньо великий. Для цього є і умовно об’єктивне підґрунтя - весь комплекс проблем, який виникає через бездіяльність влади щодо ресоціалізації цієї частини ромського населення України, які ведуть умовний «кочовий спосіб» життя. Такі насильницькі дії зі сторони ультраправих знаходять позитивний відгук серед громадян, а не навпаки. Додається також і безкарність за вчинене насилля. У певних випадках після акцій нападів на якісь заходи, ультраправі отримували критику і нерозуміння з боку громадян. Адже люди не розуміють, навіщо було кидати димову шашку в кигарню «Є», наприклад. Або згадайте, як три роки тому «Правий сектор» напав на Марш рівності, який проходив на Оболоні. Під час тих подій дуже постражав нацгвардієць, ветеран АТО. Тоді була дуже активна критика «Правого сектора» з боку медіа та лідерів суспільної думки. У ситуації з погромами ромських таборів навпаки - через застосоване насилля можна здобути прихильність суспільства. Завдяки відгукам в соцмережах та ЗМІ вони навіть здобули популярність. Після першого погрому на Лисій горі в Києві ромського табору активістами з організації С14 інші ультраправі почали наслідувати їх в регіонах. Вони відчули, що це «золота жила», коли  насильницькі дії роблять їх популярними серед населення. Ці активісти стають відомими, преса бере у них коментарі. Хоча я взагалі не розумію, навіщо, наприклад, в студію кликати людей, які вчинили погром, і вислуховувати, як вони розповідають, що погроми робити це добре. Але такі речі сьогодні відбуваються.

Є думка, що ультраправі рухи, організації вирощують для себе правоохоронні органи?

Я не люблю будувати якісь здогадки і розвивати конспірологію. Треба говорити про докази. Дійсно, така точка зору є. В деякий випадках це може бути не тільки логічним, природнім, але й виправданим. Там є тісне спілкування, адже члени цих ультраправих організацій були втягнуті у захист територіальної цілісності України, і були у складі МВС або Збройних сил. Але ця взаємодія відбувається по-різному. Наприклад, я не схильний перебільшувати ступінь впливу спецслужб на ці групи. Я не є прибічником поширеної думки, що «Національний корпус» - кишенькова партія Авакова, а «Національні дружини» - це його приватна армія. Наскільки знаю, Білецький з Аваковим побили горщики два роки тому. Білецький надто амбітний, щоб бути чиєюсь кишеньковою маріонеткою.

Щодо інших груп, то стосовно «С14» є інформація щодо співпраці з СБУ. Власне, сам лідер «С14» у цьому зізнавався.

Можна констатувати факт, що правоохоронні органи не сильно протидіють акціям насильства, хуліганства з боку ультраправих. Не було за цей весь час адекватного розслідування і винних не притягнули до відповідальності. А така безкарність породжує нову хвилю насилля, заохочує. Більше того, це підриває основи держави, втрачається довіра до правоохоронних органів, які мають виключну монополію на насилля. Насильницькі протиправні дії ультраправих дискредитують імідж України. Тому справді важливим є питання до держави щодо бездіяльності правоохоронних органів у цієї сфері.

Наталія Малиновська, «Главком»