«Захистити країну означає не лише захистити її кордони». Терехов – про мир, боротьбу з бідністю, енергетику
Мер Харкова Ігор Терехов: Готуємось до різних сценаріїв, зокрема й до тривалого знеструмлення
У чергову воєнну зиму прифронтовий Харків входить без ключової теплової генерації: ТЕЦ-5 через російські удари фактично зруйнована, а ТЕЦ-3 зазнала суттєвих пошкоджень. Через це, попри вчасний початок опалювального сезону, частина міста все ще залишається без тепла. Є перебої з електроенергією, хоча в цьому плані ситуація в Харкові поки не настільки плачевна, як у столиці України.
Попри непросту ситуацію, місто не відмовлятиметься від святкової ілюмінації на різдвяні свята (її обіцяють облаштувати за спонсорські кошти) та безкоштовного проїзду у громадському транспорті, який обходиться міському бюджету у майже 4 млрд грн на рік. За показову охайність та увагу до благоустрою, які багатьом здаються надмірними як для прифронтового міста, Харкову нерідко дістається від мешканців інших регіонів. Проте у центральної влади мер Ігор Терехов – улюбленець, президент часто наводить Харків як приклад для інших міст, а в першу чергу – для столиці.
Однак у цієї красивої картинки є й інший бік: критики звертають увагу на те, що «харківське диво» тримається на величезних боргах міста. Як визнає сама міська влада, загальна сума заборгованості в комунальній сфері становить приблизно 44 млрд грн, з них близько 10 млрд грн – борги населення за житлово-комунальні послуги, які тягнуться роками.
Терехов пояснює накопичення боргів багаторічною проблемою різниці в тарифах: за його словами, держава також винна комунальним підприємствам значні суми компенсацій. Також серед причин він називає наслідки війни, які зачепили Харків більше, ніж міста, віддалені від фронту, – зруйновану економіку, скорочення податкової бази, зупинку підприємств та відтік населення.
Щодо доволі обтяжливого для міського бюджету безкоштовного проїзду у Терехова є оригінальне пояснення: він стверджує, що це – один із чинників, чому переселенці обирають саме Харків як місце для проживання. Нині в місті мешкають 227 тис. внутрішньо переміщених осіб.
Останнім часом Терехов виходить за межі суто господарських обов’язків міського голови та намагається позиціонувати себе як політик національного масштабу. Очоливши Асоціацію прифронтових міст та громад, він регулярно виступає з ініціативами, які стосуються не лише Харкова – від опіки над проблемами ВПО по всій країні до вимог знизити до 5% ПДВ на базові продукти харчування і ліки та підняти мінімальні зарплати й пенсії. Крім того, міський голова активно коментує питання, які, здавалося б, виходять далеко за межі його повноважень: завершення війни, мирних переговорів і майбутнього врегулювання.
В інтерв'ю «Главкому» Терехов розповідає, як Харків готується до зими, навіщо прифронтовому місту доглянуті парки та клумби під постійними обстрілами та який сенс у зменшенні податків, коли держбюджет і так порожній.
«Ми домовляємося з енергетиками, щоб у будинках, де поки немає опалення, люди мали електроенергію якомога довше»
Харків уже має досвід кількох надзвичайно складних зим, проте ситуація з електроенергією у прифронтовому місті часто була кращою, ніж в деяких містах, віддалених від лінії фронту. Водночас президент назвав Харків одним з чотирьох ключових міст, які будуть цієї зими пріоритетними цілями для ворога. Наскільки місто сьогодні готове до сценарію, коли значна його частина може залишитися без тепла, світла та води?
Харків за останні роки пережив надзвичайно важкі випробування. Після масованих обстрілів нам доводилося практично заново запускати систему теплопостачання всього міста.
Водночас я хочу бути відвертим. Жодне місто України сьогодні не може гарантувати, що після чергової масованої атаки не виникне проблем зі світлом, теплом чи водою. Тому ми готуємось до різних сценаріїв, зокрема й до тривалого знеструмлення.
І що конкретно передбачено на випадок тривалого відключення електроенергії? Як місто зможе забезпечити роботу критичної інфраструктури?
Ми домовляємося з енергетиками про коригування графіків відключень, щоб у будинках, де поки немає опалення, люди мали електроенергію якомога довше. Створюємо резервні можливості для роботи критичної інфраструктури, забезпечуємо аварійні служби необхідним обладнанням і матеріалами.
У місті працюють пункти незламності, діють міський та районні штаби з ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій. Ми маємо відпрацьовані алгоритми дій на випадок серйозних пошкоджень теплових мереж, щоб не допустити їх замерзання та ще масштабніших наслідків.
Для мене головний показник готовності міста до зими – щоб працювали лікарні, люди мали доступ до води, тепла, зв’язку та могли отримати необхідну допомогу.
Харків, як і багато інших міст, активно розвиває децентралізовану енергосистему. Наскільки успішно це вдається робити та як позначається на можливостях міста переживати масштабні атаки?
Ми почали цю роботу ще наприкінці 2022 року, коли після масованих російських ударів по наших енергетичних об’єктах стало очевидно, що потрібно принципово змінювати саму систему життєзабезпечення міста. Харків не міг дозволити собі чекати завершення війни, щоб розпочати таку модернізацію.
Так з’явилася концепція енергетичних островів – локальних систем, які дають змогу забезпечувати електроенергією і теплом критично важливі об’єкти, зменшуючи їхню залежність від централізованого постачання. Встановлюємо когенераційні установки, які одночасно виробляють електроенергію і тепло, будуємо блочно-модульні котельні, розвиваємо резервні джерела живлення.
Звичайно, сьогодні ми ще не можемо забезпечити повну енергетичну автономність усього Харкова. Це величезне місто зі складною інфраструктурою. Але ми поступово зменшуємо залежність від великих централізованих об’єктів. І в цьому полягає головна перевага нової системи – пошкодження одного об’єкта не повинно автоматично призводити до зупинки всіх інших.
Чи може така модель стати основою для перебудови енергетичної системи всієї України? Адже очевидно, що її вразливість стала загальнонаціональною проблемою.
Нам потрібно вже зараз думати про те, якою буде українська енергетика через 10 чи 20 років. Ми не повинні відбудовувати стару вразливу систему, яку ворог зможе знову зруйнувати кількома ударами. Українським містам потрібна сучасніша, надійніша та технологічніша інфраструктура, яка служитиме людям десятиліттями. Вона не лише посилюватиме стійкість міст у надзвичайних ситуаціях, а й сприятиме стабілізації тарифів для людей у майбутньому.
Чи достатню підтримку отримує Харків від держави для підготовки до зими? І що потрібно іншим прифронтовим громадам, щоб пережити енергетичну кризу?
Ми постійно співпрацюємо з урядом, профільними міністерствами та міжнародними партнерами. І я вдячний за ту допомогу, яку отримує Харків. Але, якщо говорити відверто, масштаби руйнувань і загроз сьогодні настільки великі, що наявних ресурсів недостатньо, аби розв’язати всі проблеми. Жоден місцевий бюджет, навіть такого великого міста, як Харків, не здатний самостійно профінансувати всі заходи, необхідні для захисту та модернізації критичної інфраструктури.
Що, крім додаткового фінансування, має змінитися на державному рівні? Чи потрібні Україні якісь єдині вимоги до енергетичної стійкості громад?
Ми в Асоціації прифронтових міст та громад пропонуємо запровадити єдиний національний стандарт енергетичної стійкості, який доповнить уже ухвалені плани стійкості регіонів. Щоб у кожній громаді були визначені чіткі вимоги до того, як довго і в якому обсязі вона зможе забезпечувати людей водою, теплом, зв’язком, підтримувати роботу лікарень та інших життєво важливих об’єктів без зовнішнього електропостачання. Щоб готовність цих систем регулярно перевірялася на практиці. І найголовніше – щоб усі ці плани були забезпечені реальним фінансуванням, обладнанням та необхідними ресурсами.
Я переконаний, що енергетична стійкість громад сьогодні має стати одним із пріоритетів національної безпеки. Адже захистити країну означає не лише захистити її кордони, а й зберегти життя в наших містах і селах, дати людям можливість залишатися вдома, працювати, виховувати дітей і планувати своє майбутнє.
«Раніше після вибуху нам могло знадобитися до п’яти хвилин, щоб визначити місце влучання. Сьогодні – 30 секунд»
Харків створив систему оперативного реагування, яка дозволяє значно швидше визначати місце ударів та координувати роботу міських служб. Як сьогодні організована їхня робота у перші хвилини після прильоту? Наскільки швидко вдається визначити місце удару та направити туди відповідні служби?
Наведу конкретний приклад. Раніше після вибуху нам могло знадобитися до п’яти хвилин, щоб точно визначити місце влучання. Сьогодні завдяки спеціалізованій системі відеоспостереження ми можемо зробити це приблизно за 30 секунд. Інформація одразу надходить відповідним службам, і вони вирушають на місце. Наші міські служби сьогодні здатні прибути туди вже за п’ять-шість хвилин.
Далі все залежить від характеру руйнувань. Рятувальники проводять пошуково-рятувальні роботи, медики надають допомогу постраждалим, поліція забезпечує безпеку. Паралельно працюють наші комунальники: перекривають пошкоджені мережі, розчищають проїзди, допомагають розбирати завали, усувають аварійні ситуації. Через Ситуаційний центр ми координуємо роботу служб, залучаємо додаткову техніку та людей. Для оперативного зв’язку використовуємо спеціальні радіостанції. Це особливо важливо, коли існує загроза повторних ударів і потрібно негайно попередити тих, хто працює на місці.
Ви запропонували поширити досвід Харкова в організації цивільного захисту на інші українські міста та громади. У чому головна перевага харківського досвіду порівняно з тим, як реагують на обстріли в інших містах?
Я б не хотів порівнювати Харків з іншими українськими містами в категоріях, хто працює краще, а хто – гірше. Кожна громада сьогодні має свої виклики, свої можливості, і всюди є люди, які роблять неймовірні речі, щоб захистити інших. Але Харків через своє географічне розташування та інтенсивність обстрілів був змушений значно швидше знаходити нові рішення. І сьогодні ми маємо досвід, який справді може бути корисним для всієї країни.
Наш безпековий стандарт не обмежується роботою Ситуаційного центру. Це також укриття, резерви необхідного обладнання та матеріалів, автономне енергоживлення, підготовка фахівців і регулярні навчання. Усе, що дозволяє місту не розгубитися в критичний момент, а діяти за відпрацьованим заздалегідь планом.
Я вважаю, що ми просто зобов'язані використати все, чого навчилися за ці роки, щоб зберегти життя людей в інших українських містах і громадах. Система безпеки має бути однаково надійною для кожного українця, незалежно від розміру населеного пункту, в якому він живе.
«Пільговий ПДВ на базові продукти діє у багатьох країнах ЄС»
Війна суттєво вдарила по фінансових можливостях українських родин. Ви пропонуєте на законодавчому рівні знизити ПДВ до 5% на базові продукти харчування та ліки. Чому вважаєте, що саме зменшення податку може допомогти людям у нинішніх умовах? Як це має позначитися на їхньому повсякденному житті?
Рівень бідності до війни в Україні за підрахунками Світового банку був 20%, на кінець минулого року – 41,6%. Чи це не сигнал про необхідність допомоги нашим людям?
Ми в Асоціації прифронтових міст та громад запропонували знизити ставку ПДВ на базові продукти харчування з 20% до 5%.
Для лікарських засобів і медичних виробів, на які сьогодні поширюється пільгова ставка 7%, пропонуємо зменшити її до 5% та розширити перелік таких товарів. Це має знизити ціни на те, що люди купують практично щодня і від чого не можуть відмовитися.
До речі, це поширена в Європі практика. Пільговий ПДВ на базові продукти діє у багатьох країнах ЄС. У Польщі стандартний ПДВ – 23%, а на продукти – 5%. На окремі товари взагалі – 0%. У Франції стандартна ставка – 20%, а на продукти пільгова – 5,5%.
Людям потрібно зараз допомогти, допомогти нашому бізнесу, адже більшість базових продуктів і ліків виробляють саме українські виробники. Якщо гроші будуть залишатись у сімейному бюджеті, люди зможуть спрямувати їх на інші необхідні речі. Це також підтримає внутрішній попит, а отже, і наших виробників та підприємства, які забезпечують українців роботою.
Якщо податки зменшити, знизяться бюджетні надходження. За рахунок чого держава зможе їх компенсувати?
Ми добре розуміємо, наскільки обмежені сьогодні можливості державного бюджету і скільки коштів потребує наша оборона. Але можливості для підтримки людей потрібно шукати. У нас є резерви в детінізації економіки, боротьбі з корупцією, перегляді неефективних державних програм. Насправді це – сотні мільярдів гривень, які потрібно мобілізувати. І на підтримку ЗСУ і на допомогу людям.
Як зробити так, щоб зниження ПДВ відчули покупці, а різниця не залишилася в прибутках торговельних мереж?
Насправді механізми є, і вони відомі. Передусім запровадження обмежень на торговельні націнки на окремі соціально значущі продукти. Україна вже має такий досвід.
Далі треба забезпечити прозорий моніторинг вартості товарів до і після зміни податкової ставки. Там, де це необхідно, – розширити перелік продукції, на яку поширюються обмеження націнок. Якщо держава відмовляється від частини податкових надходжень, щоб підтримати людей, то має переконатися, що ця підтримка справді доходить до споживача. Водночас такий контроль не повинен перетворитися на додатковий корупційний тиск на бізнес.
А які саме продукти та ліки мають першими потрапити до переліку товарів зі зниженою ставкою ПДВ?
Насамперед це хліб, борошно, крупи, молоко та молочні продукти, яйця, олія, макарони, овочі. Звичайні продукти, з яких складається щоденний раціон більшості українських родин. Серед ліків – передусім препарати для людей із хронічними захворюваннями. Для них навіть невелике зниження вартості може мати велике значення.
Ми розуміємо, що на кінцеву вартість товарів впливають ціни на електроенергію, пальне і перевезення, там багато чинників. Було б неправильно обіцяти, що одразу після ухвалення такого рішення всі ціни автоматично знизяться на певний відсоток. Але це робочий механізм, щоб принаймні стримати їх зростання.
Зрештою, результат такого рішення вимірюватимуть тим, скільки грошей реально залишиться в сімейному бюджеті.
«Ми пропонуємо надавати статус ВПО дітям, які народилися вже після вимушеного переселення родини»
Ви були одним з ініціаторів законопроєкту №16096 щодо системної підтримки внутрішньо переміщених осіб. Які проблеми він насамперед має вирішити?
Головне, що ми хочемо змінити цим законопроєктом, – сам підхід до підтримки переселенців. Людина, яка через війну втратила свій дім і змушена починати життя заново, повинна мати реальні можливості для цього. Не просто отримати довідку ВПО та мізерну соціальну виплату, а знайти житло, роботу, влаштувати дітей до школи, відчути впевненість у завтрашньому дні.
Ми готували законопроєкт №16096 разом із народними депутатами з міжфракційного об’єднання «ВПО» з урахуванням проблем, з якими щодня стикаються вимушені переселенці, і запропонували низку конкретних рішень. Зокрема, гарантувати допомогу протягом перших шести місяців після переміщення незалежно від доходів родини, удосконалити підтримку з орендою житла, створити систему індивідуального супроводу, щоб людина не була змушена самостійно ходити десятками установ і збирати документи. Передбачені також додаткові механізми сприяння працевлаштуванню.
Є й інші важливі положення. Наприклад, ми пропонуємо надавати статус ВПО дітям, які народилися вже після вимушеного переселення родини. Адже сьогодні може виникати ситуація, коли двоє дітей одних батьків мають різний правовий статус лише через те, що одна дитина народилася до переїзду, а друга – після. Це несправедливо, і ми хочемо змінити такий підхід.
А як бути з людьми, чиє житло залишилося на окупованих територіях? Багато хто роками не може ним користуватися, але водночас не має грошей на придбання нового.
Це надзвичайно болюче питання для сотень тисяч людей. Сьогодні людина може формально володіти квартирою чи будинком, але роками не мати можливості там жити, продати це майно або навіть дізнатися, в якому воно стані. Ми пропонуємо створити механізм, за яким людина зможе добровільно відмовитися від права власності на таке житло на користь держави та отримати відповідну компенсацію для придбання нового помешкання. Звісно, цей механізм потребуватиме належного фінансування та чітких гарантій захисту прав власників.
Але ж нещодавно вже набрав чинності новий закон про ВПО, який також передбачає комплексну підтримку переселенців. Навіщо тоді потрібен ще один законопроєкт? Чого не вистачає в чинному законодавстві?
Новий закон про ВПО, який уже набрав чинності, справді є важливим кроком. Він визначає права переселенців і механізми їхньої підтримки, приділяє увагу адаптації та інтеграції людей у громадах. Але залишаються питання, які потребують додаткового законодавчого врегулювання. Для цього ми й запропонували №16096 – із конкретними фінансовими гарантіями, новими житловими механізмами, підтримкою працевлаштування та іншими інструментами допомоги. Зараз законопроєкт перебуває на розгляді Верховної Ради, і ми розраховуємо на його ухвалення.
Що держава має запропонувати людині, яка виїхала з окупованої території чи прифронтової зони, аби допомогти їй швидше адаптуватися на новому місці та не відчувати себе «білою вороною»?
Знаєте, мені взагалі не подобається, коли переселенців сприймають як якихось чужих людей, які мають доводити своє право бути частиною громади. Це – наші люди, яким через війну довелося залишити свої домівки, рідних, друзів, роботу, усе те, що було їхнім життям роками. На їхньому місці міг опинитися будь-хто з нас.
І наше спільне завдання – зробити так, щоб людина, яка переїхала в нове місто, відчувала себе там повноправним мешканцем, а не тимчасовим гостем.
Починати потрібно з базових умов: дати людині можливість знайти роботу, отримувати медичну допомогу, користуватися соціальними послугами. Діти мають навчатися, спілкуватися з однолітками, відвідувати гуртки та спортивні секції.
Держава має більше уваги приділяти інтеграції людей у життя громад. Тобто підтримувати програми працевлаштування та перекваліфікації, допомагати родинам із дітьми, створювати можливості для спільних освітніх, культурних і громадських ініціатив.
А чи мають самі громади достатньо ресурсів для такої підтримки? Адже до багатьох міст переїхали десятки тисяч людей.
Звісно, громади, які приймають переселенців, також потребують підтримки. Коли до міста приїжджають десятки тисяч нових мешканців, збільшується навантаження на лікарні, школи, транспорт, житлову інфраструктуру. Тому держава має забезпечувати громадам додаткові ресурси. Адже від можливостей міста безпосередньо залежить і те, наскільки комфортно почуватимуться люди, які знайшли в ньому прихисток.
Багато переселенців мріють одного дня повернутися до своїх рідних міст і сіл. Але поки люди живуть у Харкові, Києві, Дніпрі чи будь-якому іншому українському місті, вони повинні мати всі можливості для повноцінного життя. Люди мають відчувати себе вдома у власній країні незалежно від того, в якому місті вони опинилися.
«Один рік роботи на території активних бойових дій треба зараховувати як два»
Ви також ініціювали реєстрацію у Верховній Раді законопроєкту про спеціальний статус працівників прифронтових територій. Хто зможе претендувати на цей статус?
Ми хочемо, щоб держава належним чином оцінила працю людей, які щодня забезпечують життя прифронтових громад під постійною загрозою обстрілів. Ці ризики мають враховуватися в оплаті праці, соціальних гарантіях, медичному забезпеченні та майбутньому пенсійному стажі.
За нашою ініціативою спільно з народними депутатами з міжфракційного об’єднання «Прифронтові території» підготовлено законопроєкт, який передбачає запровадження спеціального статусу «учасника забезпечення життєдіяльності на територіях бойових дій».
Згідно з нашими пропозиціями, спеціальний статус «учасника забезпечення життєдіяльності на територіях бойових дій» зможуть отримати люди, які фактично працювали на територіях активних бойових дій щонайменше шість місяців або на територіях можливих бойових дій – дванадцять місяців. Причому ми пропонуємо враховувати підтверджені періоди роботи з 24 лютого 2022 року. Сам статус буде безстроковим і зберігатиметься, навіть якщо людина згодом змінить роботу чи місце проживання.
Що конкретно дасть цей статус людині? На які додаткові виплати та соціальні гарантії вона зможе розраховувати?
Передусім на додаткові трудові та фінансові гарантії. Ми пропонуємо запровадити підвищену оплату праці за роботу на небезпечних територіях, сім днів додаткової оплачуваної відпустки щороку. Також йдеться про пільгове зарахування страхового стажу. Один рік роботи на території активних бойових дій – як два роки, а на території можливих бойових дій – як півтора. Це важливо для майбутнього пенсійного забезпечення людей, які роками працюють в умовах постійної небезпеки. Також передбачаємо звільнення від податку на доходи фізичних осіб за підтверджені періоди роботи на територіях активних бойових дій. А для людей, які одночасно проживають і працюють на таких територіях, – знижку 50% на оплату житлово-комунальних послуг у межах установлених норм.
Окремий блок стосується здоров’я та соціального захисту. Це – додаткові медичні огляди, психологічна допомога, реабілітація, а також грошові компенсації у випадках поранення або втрати працездатності. Передбачаємо й додаткові гарантії для родин працівників, які постраждали чи загинули внаслідок російської агресії. Адже майже в кожної людини, яка щодня виходить на роботу під обстрілами, є родина, яка також живе в постійному хвилюванні за її життя.
Усі ці гарантії поки що залишаються законодавчою пропозицією, і ми будемо працювати над тим, щоб Верховна Рада підтримала її. Адже люди, які п'ятий рік забезпечують життя наших прифронтових громад під обстрілами, мають отримати від держави більше, ніж подяку за свою працю.
Чи стосуватиметься цей статус лише працівників бюджетних і комунальних установ? Наприклад, люди, які працюють в аптеках, магазинах чи на підприємствах, теж щодня ризикують.
Ми пропонуємо, щоб спеціальний статус охоплював не лише працівників бюджетної сфери, а й інших людей, які безпосередньо забезпечують життєдіяльність прифронтових громад. Це також енергетики, водії громадського транспорту, працівники зв’язку, аптек, магазинів та інші фахівці, без яких неможливо забезпечити нормальне життя людей. Визначальним має бути те, яку роботу людина фактично виконує та в яких небезпечних умовах їй доводиться працювати.
Водночас кожна професія має свою специфіку, яку потрібно враховувати. Тому поряд із загальними соціальними гарантіями потрібні й рішення, які враховуватимуть особливості роботи кожної галузі.
Остаточний перелік професій, представники яких зможуть отримати новий статус, має визначити Кабінет міністрів після ухвалення закону. Але цей перелік повинен бути максимально справедливим і враховувати реальні умови роботи людей. Не можна допустити, щоб хтось залишився без належного захисту лише тому, що його професію не включили до відповідного документа.
Окрім зниження податку на продукти харчування та ліки, ви ще й пропонуєте зменшити податок на прибуток для підприємств у прифронтових громадах до 9%. Як це допоможе бізнесу, який працює під загрозою обстрілів?
Сьогодні підприємства на прифронтових територіях змушені витрачати додаткові кошти на захист виробництва, резервне енергоживлення, відновлення пошкодженого майна та логістику. Постійно існує ризик втратити обладнання, приміщення або взагалі зупинити роботу після чергового обстрілу. А ставка податку на прибуток залишається такою самою, як і для бізнесу в значно безпечніших регіонах. Хоча ризики та додаткові витрати абсолютно різні. Ми хочемо, щоб бізнес на прифронті не закривався, а жив, щоб люди працювали.
Тому за нашою ініціативою спільно з народними депутатами міжфракційного об’єднання «Прифронтові території» підготовлено законопроєкт, який передбачає зниження податку на прибуток із 18% до 9% для підприємств, що працюють на територіях активних і можливих бойових дій та відповідають визначеним умовам. Ми пропонуємо, щоб ця ставка діяла протягом усього воєнного стану та ще два роки після його завершення. Це дозволить підприємствам залишати більше зароблених коштів на відновлення обладнання, модернізацію виробництва, створення робочих місць і підвищення заробітних плат. Причому пільга має бути пов’язана з реальною присутністю підприємства в прифронтовій громаді, щоб підтримувати місцеву економіку.
Але ж багато підприємств на прифронтових територіях сьогодні взагалі не мають прибутку. Яка користь їм від зниження цього податку? Що держава може запропонувати таким підприємцям?
Самих податкових пільг, звичайно, недостатньо. Вони допоможуть насамперед прибутковим підприємствам, тоді як багато бізнесів через війну зазнають збитків або взагалі втратили виробничі потужності. Тому ми пропонуємо комплексну державну програму підтримки бізнесу прифронтових територій. Насамперед потрібні доступне кредитування, державні гарантії та страхування воєнних ризиків.
Необхідно також спростити процедури підтвердження руйнувань, передбачити пільгові умови для придбання обладнання замість знищеного та розширити можливості реструктуризації кредитних зобов’язань. Підприємець повинен розуміти, що після чергового обстрілу він не залишиться сам на сам із величезними збитками.
«Утримання парків і скверів не можна припинити, поки в місті живуть люди»
Одна з «фішок» Харкова – безкоштовний проїзд у комунальному транспорті. Над аналогічною ідеєю вже думають і у Києві, щоправда, її ініціатором стала не міська влада, а центральна. Чому ви принципово зберігаєте його вже майже пʼять років?
Безкоштовний проїзд – не «фішка», а спосіб підтримати людей, які живуть і працюють буквально поряд із фронтом. Ми запровадили його у травні 2022 року. Для багатьох харківських родин, особливо тих, хто втратив роботу, житло чи частину доходів, це можливість щомісяця заощаджувати кілька тисяч гривень. До того ж, наш метрополітен під час повітряних тривог виконує функцію укриття. І я не уявляю, як можна брати гроші з людини, яка спускається туди, рятуючись від обстрілу.
Але вам часто дорікають багатомільярдними боргами комунальних підприємств перед державними компаніями. Чи не пов’язані ці борги, зокрема, і з безкоштовним транспортом? І чому вони взагалі виникли?
Безкоштовний проїзд фінансується з міського бюджету. Заборгованість за енергоресурси сформувалася з інших причин, насамперед через проблеми розрахунків у комунальній сфері.
Борги дійсно є, як зараз і майже у кожного міста та країни в цілому. Ніхто цього не приховує. Але для об'єктивної оцінки ситуації потрібно розділити різні види заборгованості. Є борги комунальних підприємств перед постачальниками газу та електроенергії. Є заборгованість населення за спожиті комунальні послуги, частина якої накопичувалася роками. І є невідшкодована державою різниця в тарифах, яка також безпосередньо впливає на фінансовий стан наших підприємств. І якщо звести баланс – скільки винен Харків і скільки заборгували місту, – то виявиться, що нам винні більше.
Поясню простими словами. Держава встановила обмеження на підвищення тарифів на тепло для населення. І я вважаю це правильним рішенням під час війни. Але собівартість виробництва тепла зростає, дорожчають електроенергія, обладнання та ремонтні роботи. Комунальні підприємства змушені надавати послуги за тарифами, які не покривають їхньої фактичної вартості. Різницю має компенсувати держава. За нашими розрахунками, ще на початку цього року така заборгованість перед Харковом становила близько 17,5 млрд грн. І коли підприємство не отримує цих коштів, воно, відповідно, не може в повному обсязі розрахуватися з постачальниками газу та інших ресурсів.
До цього додаються наслідки війни. Харківські підприємства щодня витрачають величезні ресурси на відновлення пошкоджених мереж, котелень чи насосних станцій. Частина споживачів виїхала, частина втратила житло, багато людей просто не мають фінансової можливості погасити старі борги. Але ми не можемо через це припинити постачання води чи тепла до будинків, лікарень та шкіл. Місто повинно продовжувати працювати.
І все-таки чи є конкретний план погашення цих боргів? Як ви бачите вихід із ситуації?
Насамперед потрібно провести повне звіряння взаємних фінансових зобов'язань і визначити підтверджену суму різниці в тарифах, яку держава має компенсувати комунальним підприємствам. Після цього провести передбачені законодавством взаєморозрахунки, визначити залишок заборгованості та погодити реалістичні графіки її погашення. Окремо потрібно вирішувати питання штрафних нарахувань і старих боргів населення, частина яких накопичувалася багато років тому. Ми пропонуємо розглянути можливість їх списання, але розуміємо, що для цього потрібні відповідні законодавчі рішення. Без спільної участі держави, постачальників ресурсів і місцевого самоврядування цю проблему не вирішити.
Харків не відмовляється від своїх фінансових зобов'язань. Ми зацікавлені у прозорому та справедливому врегулюванні боргів. Але воно має враховувати реальні умови, в яких працюють комунальні підприємства під час війни, і не ставити під загрозу надання людям базових послуг.
Які аргументи ви можете навести у відповідь тим, хто вважає, що парки та клумби, якими прифронтовий Харків показово пишається, фактично утримуються коштом платників податків усієї країни?
Головне, щоб ця дискусія не перетворювалася на політиканство. А до предметної розмови з цифрами в руках я завжди готовий. Насамперед потрібно розуміти, як формується бюджет Харкова та на що спрямовуються його кошти.
Наведу конкретні цифри. За десять місяців цього року власні доходи бюджету Харкова склали майже 15,5 млрд грн. Це – податкові та інші надходження, які формують власну дохідну базу громади. Водночас місто отримує державні трансферти, значна частина яких має конкретне цільове призначення, зокрема, фінансування освіти та інших визначених державою потреб. І витрачати цільові субвенції на клумби чи парки ніхто не має права.
Добре, але навіть якщо це кошти міського бюджету, наскільки виправдано під час війни витрачати їх на парки, клумби та благоустрій?
Харків завжди був зеленим і доглянутим містом. І навіть під час війни ми повинні підтримувати його в належному стані. Йдеться не лише про квіти чи клумби, а й про прибирання територій, догляд за деревами, видалення аварійних насаджень, утримання парків і скверів. Це звичайна господарська робота, яку не можна просто припинити, поки в місті живуть люди.
Є й інша сторона цього питання. Харків’яни, сотні тисяч ВПО, родини військових, які служать на харківському напрямку, роками живуть під постійними обстрілами. Люди втомилися від тривог, руйнувань, щоденної небезпеки. І коли родина може вийти на прогулянку до доглянутого парку, коли дитина бачить квіти, а не лише забиті фанерою вікна та пошкоджені будівлі, це також має значення. Для багатьох людей такі звичайні речі допомагають зберігати відчуття нормального життя. Я не хочу і, сподіваюся, ніхто не хоче, щоб Харків перетворився на похмуре, занедбане місто, з якого люди прагнутимуть виїхати за першої можливості.
«Ми не хочемо, щоб Україна після війни перетворилася на величезний укріпрайон»
Ви робите багато, прямо скажемо, не дуже притаманних міським головам політичних заяв – особливо щодо наближення миру. Після тривалої перерви відбулася тристороння зустріч в Абу-Дабі між українською, американською та російською делегаціями. Як ви оцінюєте її результати?
На мій погляд, нам потрібно використовувати кожну реальну можливість для дипломатичного завершення війни. Як міський голова Харкова, я щодня бачу наслідки російських обстрілів, розмовляю з людьми, які втратили близьких, житло, звичне життя. І добре знаю, наскільки сильно українці хочуть миру.
Щодо переговорів в Абу-Дабі, які завершилися 11 листопада, то я б оцінював їхні результати стримано. Після тривалої перерви вдалося відновити безпосередній діалог між Україною, США та Росією. Сторони обговорили питання завершення війни, гарантій безпеки та післявоєнної відбудови. Почалась предметна, проте, зрозуміло, не дуже швидка дипломатична робота. Є й попередній гуманітарний результат – домовленість про масштабний обмін полоненими. Для українських родин, які чекають повернення своїх близьких, це надзвичайно важливо.
Вам навряд чи відомі усі деталі цих переговорів, але, за вашим відчуттям, чи можна за підсумками зустрічі говорити, що ми хоча б трохи наблизилися до завершення війни?
Звісно, повну картину знає тільки президент України та члени нашої переговорної групи. І це правильно. Ми чуємо, що учасники переговорів самі визнають, що між сторонами залишаються суттєві розбіжності, передусім щодо територіальних питань та майбутніх гарантій безпеки. І найголовніше – поки немає домовленості про припинення бойових дій.
Зрозуміло, що переговори такого масштабу потребують часу, але важливо, щоб цей процес не зупинявся і поступово наближав нас до конкретних домовленостей.
Ми всі хочемо якнайшвидше завершити цю війну. Але для Харкова, як і для інших прифронтових громад, надзвичайно важливо, щоб результатом переговорів стало не просто тимчасове припинення обстрілів, а мир, який дозволить людям повернутися до безпечного життя.
Сьогодні активно обговорюються різні мирні плани, зокрема й ті, що передбачають болісні компроміси для України. На які поступки, на вашу думку, можна погодитися заради завершення війни, а які умови ми повинні відстоювати за будь-яких обставин?
Переконаний, що Україна повинна прагнути якнайшвидшого припинення бойових дій. Але є принципова різниця між пошуком компромісів, які допоможуть зупинити кровопролиття, та поступками, які можуть поставити під загрозу майбутнє нашої держави.
Сьогодні нам потрібно передусім думати не про те, які вимоги агресора ми маємо виконати, а які – ні. Ми повинні чітко визначити, чого прагнемо досягти в результаті мирної угоди та що хочемо отримати від створення нової безпекової архітектури в Європі. І для мене принциповими тут є гарантії національної безпеки та розвитку України.
А якими конкретно мають бути ці гарантії? Що обов’язково повинно увійти до майбутньої мирної угоди?
Насамперед йдеться про надійні механізми припинення вогню на лінії зіткнення. Нам потрібен постійний міжнародний моніторинг дотримання домовленостей, можливо, міжнародна миротворча місія під егідою ООН. Адже Україна вже має досвід перемир’їв, які Росія неодноразово порушувала. Тому важливо не лише домовитися про припинення бойових дій, а й визначити, хто контролюватиме виконання домовленостей та якими будуть наслідки їх порушення.
Водночас нам потрібні довгострокові міжнародні гарантії суверенітету України, які набудуть чинності негайно, а не через 10–20 років. Остаточний механізм потрібно узгоджувати, але ми повинні прагнути гарантій з боку США, країн ЄС, інших союзників, провідних ядерних держав, серед яких може бути й Китай. Військово-політична підтримка та санкції проти агресора у разі повторного нападу мають бути конкретними зобов’язаннями, а не обіцянками.
Не менш важливими є гарантії розвитку та відновлення країни. Це може бути спеціальний міжнародний фонд розвитку України, який стане партнером і гарантом для приватних інвестицій. Було б справедливо, якби його основу становили заморожені російські активи. І, безумовно, нам потрібна повноцінна європейська інтеграція. Адже ми не хочемо, щоб Україна після війни перетворилася на величезний укріпрайон, де люди десятиліттями житимуть в очікуванні наступного вторгнення.
Але погодження всіх цих гарантій може тривати довго. Чи не означає це, що припинення вогню доведеться відкласти до підписання остаточної мирної угоди? Чого, власне, і домагається Росія.
Я вважаю, що припинення вогню та узгодження довгострокових гарантій можна й необхідно забезпечувати паралельно. Ми не повинні відкладати можливість зберегти людські життя до того моменту, коли дипломати узгодять усі складові майбутньої мирної угоди. Але й тимчасове припинення вогню, без гарантій, що через декілька років ми знову не опинимось під ударами, – теж поганий сценарій. Захищатись, вести переговори і працювати над досягненням миру, який гарантуватиме людям безпеку, а державі розвиток – це наше завдання. Воно складне, але, я переконаний, досяжне.
Микола Мельник, для «Главкома»