Чим швидше Росія програє цю війну, тим краще буде для її майбутнього

Крістіана Аманпур запитала мене у прямому ефірі на телебаченні: як це – відчувати санкції з боку Росії. А я і не знав, що потрапив до ще одного списку санкцій. Мені було відомо, що до мене вже застосовували якісь санкції, проте на момент розмови не знав про ще один інцидент. Я нічого не сказав, коли на мене наклали санкції вперше, тому що мені все це здалося дуже нудним і сумним.

Ці другі санкції вже дещо інше, оскільки вони є своєрідною відповіддю на мій відкритий курс лекцій з історії України. Це було моєю основною діяльністю упродовж кількох останніх місяців і моєю найбільшою публічною діяльністю – я мав мільйони переглядів. Тож подвійні санкції є лише незначним нагадуванням про те, як до української культури ставилися у Москві та Санкт-Петербурзі упродовж останньої чверті тисячоліття. Україна має свою історію, і це те, що намагаються замовчувати.

Таке враження, ніби намагаються втопити мільйони (людей, – «Главком»), а мені, який перебуває у безпеці на березі, на щоку потрапляє лише крапля солоної води. Це дозволяє мені вказувати на справжній злочин. Путін оголосив про вторгнення, виходячи з того, що української нації не існує, а план полягав у фізичному знищенні української еліти. Український опір зробив цю мету недосяжною, але намір залишається, про це щодня можна почути на російському державному телебаченні. Тим часом українські письменники, художники та журналісти знайшли свій голос. (Щоби підтримати українців, активних у культурному просторі під час цієї війни, я допоміг створити програму під назвою «Документування України». І ви також можете їх підтримати). Поки я викладаю у безпеці, у Єлі, українські історики перебувають на фронті. Люди, які представляють українську культуру, ризикують, захищаючи її. З українського боку участь у війні є загальною, а це означає, що українська культура зазнає особистих втрат. У боях загинули десятки українських журналістів. Історики, журналісти, художники, спортсмени, танцюристи, музиканти та інші ризикують, бо знають: їм є що захищати.

З російського боку все набагато менш зрозуміло. Російських діячів культури збирають для підтримки війни у ЗМІ, але ніхто з прихильників війни насправді не хоче її вести. На початку війни російські культурні діячі масово протестували. Очевидно, вони зрозуміли, що місія російської «цивілізації», як її визначає Путін, є негативною, і полягає вона у знищенні чогось іншого.

Українці гостро усвідомлюють, що знищити їхню культуру намагалися вже упродовж багатьох десятиліть. Один із найтрагічніших прикладів – «розстріляне відродження», вбивство українських письменників під час радянського терору у 1930-х роках минулого століття. Як і Голодомор того ж десятиліття, ця подія глибоко закарбувалась у народній пам’яті українців. Якось, коли я був одягнений в українську вишиванку, одна українка сказала мені: «Ти гарний.  Як і наші письменники 1920-х років, – Пауза. – До того, як їх усіх розстріляли»

Культура задихається, коли їй бракує місць для вираження, як-от газет, видавництв, бібліотек та шкіл. За часів Російської імперії, у другій половині ХІХ століття, публічне вживання української мови було дуже обмеженим. Сумнозвісний імператорський циркуляр 1860-х років проголошував, що української мови «не було, нема і не може бути» – дивна позиція, бо якби її не було й не могло існувати, то не було б і підстав її забороняти.

Оксюморон фіксує дещо про чутливість Путіна сьогодні: української культури не існує; те, що здається українським, насправді є російським; а якщо це не зрозуміло українцям, то треба застосовувати насильство.

Наприкінці існування Радянського Союзу, коли Путін був ще молодим хлопцем, радянська політика щодо української культури була фактично адміністративним обезголовленням. На відміну від сталіністів 1930-х років, радянські лідери 1970-х років не вдавалися до масового терору; на відміну від сьогоднішнього Путіна, вони не заперечували існування України.

Тодішній радянський підхід полягав у тому, щоби відвести українську мову на рівень своєрідної народної ідіоми. Українські підручники друкували щораз меншими накладами, а у школах їх також використовували все рідше. Школярі, які закінчували середню школу, мали право складати вступні іспити до вишів українською мовою, але якщо вони це робили, то їх не брали до університету. Російська мова мала бути загальною для всієї радянської держави, а отже, будь-хто міг би вважати її своєю рідною та використовувати публічно. Українців, які відкрито чинили опір цій ідеї, відправляли до ГУЛАГу чи до психіатричних лікарень.

Ідея полягала у тому, що «ненормально» для когось дбати про будь-що, окрім особистої зручності і технічної ефективності, про що свідчить сьогоднішнє офіційне ставлення Росії до України. Російські медійні еліти представляють культуру як порожнечу: жодних фактів, жодних цінностей, лише гра влади та грошей, у якій кмітливість є лише інструментом для маніпуляції, і той, хто цього не усвідомлює, зовсім не розумний. Коли російську культуру визначили як постмодерне самознищення, питання про існування української культури стало ще тривожнішим. Справа була не лише у тому, що Україна була іншою: вона слугувала нагадуванням про те, що культура може бути чимось поза межами піруету самозбереження. Коли російські пропагандисти називають Росію «нормальною», а Україну «ненормальною», то вони мають на увазі саме це.

Ось чому, до речі, росіянам у ЗМІ важко пояснити український опір. Їм бракує будь-якої концепції самосвідомого народу. Вони вважають себе розумними переможцями, а російський народ – дурнями, якими можна маніпулювати. Вони собі навіть не можуть уявити, що можливо своїм фізичним тілом захищати моральну націю, і тому не можуть і українцям приписати такий мотив. З цієї причини російські політики та пропагандисти шукають силу українського опору десь поза межами України, а точніше поза межами реальності: у змовах нацистів, євреїв, геїв і сатаністів. У цих фантазіях нікому й ніколи не доводиться запитувати: чим є чи може бути Росія, і що може представляти російська культура, оскільки вона визначається як опозиція до фантома.

Таким чином ми можемо зрозуміти різноманітні загадкові атрибути, які Путін та його пропагандисти приписують українцям. Може здатися дивним, коли українців одночасно називають слугами нацистів й учасниками єврейської міжнародної змови; в обох випадках мається на увазі щось на кшталт «не росіяни» або «наш обраний ворог». Своїм дивовижним поєднанням фашизму та легковажності офіційна Росія виснажує та збіднює як світські, так і релігійні концепції, які за інших умов могли б слугувати моральними орієнтирами. Коли під «нацистом» розуміють «нашого обраного ворога», то це взагалі нічого не означає. Ідея про те, що політика починається з довільного вибору ворога, точно є нацистською ідеєю (від Карла Шмітта).

Офіційна Москва вже давно перестала навіть робити вигляд, що війна в Україні має якесь відношення до НАТО. Останніми тижнями навіть нацистський образ поступився місцем ідеї війни проти сатани та його пекельних слуг. Це навіть більш базове визначення світу у термінах ми-і-вони. Він представляє сучасну російську форму християнського фашизму.

Президента України, який має єврейське походження, називають «маленьким дияволом» і частиною великої сатанинської змови. Це підтверджує фашистську структуру і заперечує людяність та активність Володимира Зеленського. Росіяни при цьому зображаються як невинні жертви, що призначені зберегти божественне провидіння. Мовляв, якщо вони сатанисти, то ми, – незалежно від того, що робимо, скільки камер тортур використовуємо, скільки смертних ям викопуємо, – маємо бути на боці святості і абсолютного добра. Про це день у день говорить мільйонам своїх глядачів головний пропагандист Москви Володимир Соловйов.

Але бути антиукраїнцем недостатньо, щоби могти дати визначення Росії. У політиці «ми-і-вони» насправді «ми» не існує. Прославляючи «нас» як протилежність «їм», російський фашизм ухиляється від питання про те, хто «ми» насправді. І згуртувавши «нас» для цілковитого знищення «їх», російський фашизм розбещує і знищує основні поняття, на яких може будуватися культура.

Головним досягненням Росії у цій війні було викрадення сотень тисяч українських жінок і дітей та розпорошення їх територією Російської Федерації з явною метою народити більше росіян у майбутньому. У цьому акті геноциду культура зведена до біології, насильницького фізичного контролю над жіночими лонами та немовлятами.

Але що означає бути росіянином і чому це є таким бажаним? Слід розуміти: у Російській Федерації дуже багато не слов’ян. І тому зовсім невипадково саме корінних жителів Росії відправляють воювати і гинути в Україні.

У той день, коли я вдруге потрапив під санкції, я був заклопотаний переглядом світлин українців у Херсоні, які вітають українських визволителів. Деякі підрозділи українських військ пробралися до міста з метою розвідки, наскільки безпечним є шлях після відступу росіян. Але дорогу їм перегородили натовпи українців, які хотіли їх обійняти й подарувати квіти. А ще вони хотіли танцювати і співати. Український державний гімн, як мені нагадали – про майбутнє, а не про минуле: доля ще посміхнеться нам, якщо ми продовжимо боротися. Інша пісня, яку я почув – про червону калину – також про майбутнє: про те, як спільними зусиллями можна позбутися суму і повернути втрачену свободу.

До першого вторгнення у 2014 році російська культура в Україні була значно поширенішою та популярнішою. Внаслідок війни українці змінили свої мовні звички, видатні письменники перестали писати російською мовою й почали користуватися українською. Ніщо не зробило для руйнування того, що Путін називає «русскім міром», більше, аніж його війна. «Русскій мір» зараз відступає, а відступаючи, краде і спалює все на своєму шляху.

Коли росіяни залишали місто Херсон, вони викрадали пам'ятки культури. Упродовж усієї війни українські бібліотеки, видавництва, архіви були розграбовані або знищені. У Мелітополі з музею викрали стародавні артефакти скіфського золота. Близько сорока українських музеїв були пограбовані росіянами, в тому числі й Херсонський художній музей. Журналісти також повідомили про документи з обласних архівів, які росіяни вкрали у Херсоні і вивезли до Росії.

Ця, здавалося б, незначна історія зворушила мене. Україна є чудовим місцем для проведення історичних досліджень; люди вже десятиліттями пишуть історію СССР не з Москви, а з Києва, тому що умови для роботи тут значно кращі. Оскільки я перебуваю під санкціями у Росії, ці документи зараз для мене недоступні. Значно важливіше те, що вони тепер поза межами досяжності українських істориків. Це втрата і злочин.

У глибшому сенсі ці документи, – незважаючи на фізичне володіння ними, – недоступні і для росіян. Кожен може вбивати, руйнувати та грабувати. Але для чого? Російським школярам і зараз пропонуються підручники, у яких відсутні слова «Україна» і «Київ». Що з цього виходить? Як діти можуть щось зрозуміти про минуле і про себе, якщо немає зовнішнього світу й навіть найближчого сусіда? На основі чистого заперечення жодна культура Росії не здатна триматися.

Санкції за мої лекції не сповільнять поширення знань про українську історію. У будь-якому разі це, швидше за все, лише прискорить процес. Я на маргінесі української культури, вчуся в українців, і, своєю чергою, навчаю, чого можу. Спроба знищення українців була жахливою і жорстокою. Однак вона провалилася. День у день українська культура піднімається, а російська – тоне. І чим швидше Росія програє цю війну, тим краще буде для російського майбутнього.

Тімоті Снайдер

Переклад з англійської Вікторії О. Романчук,
відповідального секретаря журналу «Універсум»,
членкині Національної спілки журналістів України,
членкині Organisation Mondiale de la Presse Periodique (Brussels, Belgium)