Російська історія потрапила у замкнуте коло
Чим жорсткішим і репресивнішим стає режим російського президента Володимира Путіна, тим успішнішим видається пересічним росіянам правління Йосипа Сталіна. Згідно з опитуваннями, проведеними російським незалежним «Левада-Центром», з 2015 року кількість росіян, які погоджувалися, що «Сталін був великим лідером», виросло з 28% до 58%; за той же період кількість тих, хто не погоджувався із цим твердженням, скоротилася з 23% до 14%. Починаючи з 2015 року, Сталіна згадували на національних святах у Росії, а спроби дискусій щодо репресій, які він чинив, здебільшого придушувалися. У російському суспільстві інтерес до радянського диктатора настільки потужний, що часом здається, ніби він конкурує з Путіним. Однак більш імовірно, що він просто є такою собі «рукою допомоги» з далекого минулого, яка направляє свого сучасного однодумця.
Річ не тільки у тім, що з правління Сталіна стало зразком для сьогоднішнього Кремля. Сам Путін дедалі більше став нагадувати Сталіна в останні роки життя, коли радянський лідер був найбільш параноїдальним і жорстоким. На час закінчення Другої світової війни, Сталін перебував при владі понад 20 років, і з того часу до своєї смерті у 1953 році він довів свій режим до автократичних крайнощів. Він виявляв підвищену нетерпимість до думок інших людей, постійну підозрілість до свого близького оточення, показну, абсолютно безсоромну брутальність. Крім того, він постійно перебував у полоні оманливих, нав'язливих ідей.
Як і Сталін, Путін також провів понад 20 років при владі (включно з умовною перервою на посаді прем’єр-міністра з 2008 по 2012 рік). Під час свого нинішнього президентського терміну, який розпочався у 2018 році, він постійно демонструє такі самі якості, як Сталін. За цей час Путін вніс поправки до російської конституції, якими фактично подовжив свій президентський термін, організував отруєння та арешт лідера опозиції Олексія Навального та розпочав війну з руйнівними наслідками для всього світу.
Путін прийняв імперську та націоналістичну ідеологію, безжально пригнічував громадянське суспільство та будь-яку форму інакомислення і закликав стати до зброї майже всю країну. Російський диктатор виявляє майже всі класичні елементи сталінського тоталітаризму: від культу особи до культу героїчної смерті.
Путін, як і Сталін, залякує своє оточення
Подібність між пізнім Путіним і пізнім Сталіним починається з їхнього стилю та моделі лідерства. Для Путіна, як і для Сталіна, процес ухвалення державних рішень зводиться до однієї людини. Соратники та радники майже не мають можливості вплинути на тирана чи запропонувати альтернативи. Путін навіть перевершив свого кумира у персоналізації правління. Сталін, наприклад, любив говорити «ми» замість «я»: «Ми вас розстріляємо». Путін також любить говорити від імені країни або еліт. Але у жовтні на запитання, чи шкодує він про щось, Путін визнав, що «спецоперація» в Україні була його особистим проєктом. «Мої дії були правильними у потрібний час», – відповів він.
Путін також навчився у Сталіна поводженню з власним оточенням. Наприкінці життя Сталін все більше підозрював у зраді усіх навколо себе. Він часто виливав свій гнів на близьких соратників, таких як В’ячеслав Молотов – його міністр закордонних справ. Молотову дісталося за публікацію у газеті «Правда» уривків промови британського прем’єр-міністра Вінстона Черчилля. Сталін заявив, що Молотов «не цінує інтересів держави чи престижу нашого уряду». Після цього епізоду його – другу людину у країні після Сталіна, більше не розглядали як його наступника. І Молотов не був єдиним, хто «зганьбився»: у цей період чи не усі з найближчого оточення Сталіна легко потрапляли у немилість з тієї чи іншої причини, а часто і без причини.
Подібно до Сталіна в останні роки життя, Путін утримує повний контроль над російськими елітами: вони паралізовані страхом і таємно ненавидять свого правителя. За часів Сталіна ця ненависть ніколи не була більш очевидною, ніж напередодні та відразу після його смерті, коли перший секретар центрального комітету Компартії України Микита Хрущов, начальник таємної поліції Лаврентій Берія і впливовий член політбюро Георгій Маленков, боролися за те, щоби стати наступником тирана.
Сьогоднішні представники еліт бояться Путіна, але ще більше бояться одне одного, як це було і за часів Сталіна. Подібно до радянського вождя, Путін вважає за краще залишатися у бункерах у своїх численних резиденціях, де він ізолював себе на усіх рівнях. Резиденція Путіна у Сочі, де він проводить дедалі більше часу, скидається на дачу в Абхазії, куди Сталін повернувся у жовтні 1945 року, після того, як у нього стався чи то інсульт, чи то інфаркт. Примітно, що укриття двох диктаторів знаходяться на відстані близько 30 миль одне від одного, у комфортній субтропічній зоні чорноморського узбережжя Кавказу.
Так само як і Сталін, Путін не робив різких кроків проти членів свого найближчого оточення. Проте його роздратування їхніми словами та діями нагадує роздратування Сталіна. Згадайте, наприклад, сумнозвісну нараду напередодні вторгнення в Україну, що транслювалася у прямому ефірі. Путін сидів сам-один за столом у великій колонній залі, а його радники тіснилися у дальньому кутку кімнати. Путін дав главі зовнішньої розвідки Сергію Наришкіну прочухана, як школяреві, який не виконав домашнє завдання.
На цій же зустрічі Путін мав демонстративну плутану і гнівну розмову з Дмитром Козаком, своїм давнім соратником, який відповідав за переговори з Україною щодо виконання Мінських угод. Після цього Козак повністю зник з поля зору громадськості. У вересні кілька людей, близьких до Кремля, повідомили, що перед «спецоперацією» Козак, очевидно, домовився, що Україна пообіцяє не вступати у НАТО, що прибрало би одну з причин вторгнення Росії. Але Путіна це не цікавило: він уже був налаштований на війну.
Путіна також зупинить лише смерть?
Використання військової сили для досягнення власних цілей є ще однією тактикою, яку Путін успадкував від Сталіна. Згадайте Зимову війну 1939 року (коли Радянський Союз напав на Фінляндію, – «Главком»). Перед самим початком Другої світової війни Сталіну не вдалося добитися від Фінляндії територіальних поступок, яких він жадав, тому він і почав вторгнення. Як і Путін в Україні, Сталін хотів захопити частини територій, які, на його думку, були би стратегічно важливими як буферна зона у разі нападу на його країну. Як у випадку з «оборонними» діями Путіна в Україні, Сталін шукав привід та імітував провокацію на кордоні, аби дозволити своїй армії «законно» почати війну.
В обох випадках диктатори говорили про нарощування військ противника, якого насправді не відбувалося. І обидва різко недооцінили рішучість народу, чию країну вони хотіли загарбати. Сталін очікував, що фінський пролетаріат практично засипатиме своїх товаришів по робітничому класу букетами квітів. Путін думав, що українці вітатимуть російських солдатів як визволителів. Обидва автократи виявилися неправими.
Навіть використання Путіним проросійських сепаратистів було насправді сталінським ноу-хау. Коли Путін уклав угоду зі штучно створеними «урядами» Донецька та Луганська, він пішов по стопах Сталіна, який створив альтернативне фінське керівництво, контрольоване Кремлем, а потім уклав угоду з цим маріонетковим режимом.
Твердження Путіна про те, що український уряд є маріонеткою західних держав, які розпалюють війну, також є відлунням сталінських версій про Зимову війну. У своїх мемуарах Юго Паасіківі, фінський посол у Москві, який пізніше став президентом Фінляндії, писав, що «на думку росіян, ця війна, очевидно, була війною, яку вели Англія та Франція проти радянської Росії». Під час Зимової війни фальшивий фінський уряд, створений Сталіним, звернувся до Радянського Союзу за підтримкою у реалізації того, що він назвав «віковічним прагненням фінського народу об’єднати людей Карелії (що живуть на радянській території) у єдину і незалежну фінську державу».
У війні Путіна в Україні «возз’єднання братніх народів» стало мантрою. Обґрунтовуючи необхідність анексії українських територій, Путін майже слово у слово повторив ноту радянського міністра закордонних справ В'ячеслава Молотова польському послу у вересні 1939 року, у якій йшлося, що «радянський уряд не може залишатися байдужим до того, як рідні українці та білоруси, що проживають на території Польщі, кинуті напризволяще без жодного захисту».
Є ще одна війна Сталіна, яка певною мірою нагадує авантюру Путіна в Україні: це Корейська війна (збройний конфлікт між Корейською народно-демократичною республікою та Корейською республікою, що тривав у 1950-1953 роках і розглядався як опосередкована війна між США і ООН з південного боку та Народно-визвольною армією Китаю і військово-повітряними силами СРСР з північного, – «Главком»). Зрештою, саме Сталін схвалив початок нападу Північної Кореї на Південну 25 червня 1950 року. На думку деяких істориків, Сталін припускав, що Південну Корею буде завойовано за лічені тижні. Як у випадку із вторгненням Росії в Україну цього року, ООН засудила напад Північної Кореї. (В останньому випадку війська США вступили у конфлікт під прапором ООН). Коли стало зрозуміло, що війна затягнеться, Сталін не поспішав її припиняти і дав вказівку північнокорейському уряду продовжити мирні переговори. Лише після смерті Сталіна стало можливим припинити конфлікт. Окрім смерті, не було нічого й нікого, хто міг би зупинити Сталіна. Так само, як сьогодні Путіна.
Фанати Івана Грозного та Петра І
Як і Сталін, Путін вважає світ розділеним на сфери впливу і припускає, що він може позначити на карті території, які, на його думку, належать йому. Путін також вважає, що Росія може процвітати в умовах повної ізоляції. Він поділяє сталінський імперський націоналізм. Варто нагадати, що, попри всю свою радянську ортодоксальність, Сталін був готовим відкинути марксизм-ленінізм, коли йому це було зручно і вміло розіграти націоналістичну карту, апелюючи до почуттів панівної етнічної групи. Особливо це було актуально під час Другої світової війни. Своє перше після початку війни звернення до радянського народу Сталін почав не з «Товариші!», а з «Брати і сестри!». Наприкінці війни він виголосив свій знаменитий тост 24 травня 1945 року не за Радянський Союз, а за російський народ: «Спасибі російському народу за довіру!». У цих та інших випадках Сталін апелював перш за все до російської історії та російської гордості. Така стратегія є наріжним камінням пізнього путінізму, або того, що раніше називали «великодержавним шовінізмом».
Ще більш очевидним є звернення Путіна до наративу Сталіна про перемогу Росії у Другій світовій війні. Майже одразу Сталін спробував перетворити трагедію, у якій загинуло близько 20 млн росіян, на історію тріумфального героїзму. У той же час диктатор швидко приборкав усіх генералів, чия популярність серед мас могла зробити їх загрозою: багатьох було заарештовано та вбито, навіть Георгій Жуков, головний воєначальник і архітектор радянської перемоги, був відсторонений. Сталін був стурбований зростанням популярності воєначальників і намагався зробити все, щоби подробиці війни якнайшвидше забулися. Путін побудував свою власну легітимність навколо ідеї, що тепер він є спадкоємцем перемоги у Великій Вітчизняній війні, як називають у Росії Другу світову.
Паралельно Путін запровадив «Безсмертний полк», щорічну громадську акцію пам’яті, під час якої величезна кількість росіян марширують з фотографіями родичів, які брали участь у Другій світовій війні, і перетворив це на офіційний масовий парад під власним керівництвом. Він також трансформував радянський культ перемоги у культ війни. Підготувавши собі шлях переписуванням історії, Путін оголосив вторгнення в Україну війною проти «нацизму» та Заходу, по суті, продовженням незавершеної Великої Вітчизняної війни. Це масштабна фальсифікація історії та маніпуляція колективною свідомістю цілої країни.
Для Путіна історія стала ключовим інструментом підтримки власного правління та контролю над країною, як це було і для Сталіна. Обидва експлуатують образи Івана Грозного та Петра І, які є символами жорстокості та імперіалізму. Сталін намагався провести паралелі між собою та Іваном Грозним, доручивши режисеру Сергію Ейзенштейну створити фільм про історичного правителя та його страшний режим. Тож не дивно, що за часів Путіна теж стали з’являтися згадки про жорстоке правління Івана Грозного. Під час мітингу з нагоди «приєднання» чотирьох українських областей Іван Охлобистін, російський актор і прибічник Путіна, вийшов на сцену і вигукнув «Гойда!» – бойовий клич опричників Івана Грозного. І так само, як Сталін відродив новий російський націоналізм у роки Другої світової війни, Путін порівняв свою війну в Україні з кампанією Петра І проти шведів.
Як і Сталін у перші роки холодної війни, Путін розірвав відносини із Заходом і почав зображати все іноземне як несумісне з російською ідеологією та цінностями. Людей, яких Сталін називав «безрідними космополітами» і яких виганяли з роботи та переслідували, у путінській Росії тепер називають «іноземними агентами», і вони теж стали вигнанцями у власній країні. За Сталіна через зв’язки з іноземцями людину могли посадити у в’язницю. У жовтні 2022 року путінська Росія почала застосовувати новий закон, цілком сталінський за своїм духом і розмитістю формулювання – «про конфіденційне співробітництво з іноземною державою».
Путін завершив реабілітацію Сталіна у грудні 2021 року, якраз напередодні війни, коли дозволив власним опричникам – у цьому випадку прокурорам та іншим членам так званої системи правосуддя знищити дослідницьку організацію «Меморіал», яка існувала саме для того, щоби зберегти пам’ять про сталінські репресії. Крім усього іншого, «Меморіал» був однією з небагатьох незалежних організацій у Росії, яка змогла зберегти справжню історію Росії, а не її сталінську версію.
Використовуючи таку тактику, Путін проклав шлях тоталітаризму у власній політичній системі. Насправді процес розгортався роками: він навіював росіянам свою версію історії, атакував їхню свідомість своїми статтями та промовами і його робота була посилена просталінською історичною пропагандою. Все було зроблене для того, аби на початку 2022 року Путін міг отримати народну підтримку для своєї війни і занурити країну у сталінську параною, коли люди пишуть доноси на своїх сусідів.
Чи прийде хтось врятувати Путіна?
За відсутності демократії Путіну не вдалося створити механізм передачі влади, оскільки, як і Сталін, він не має наміру відмовлятися від цієї влади. У результаті російська історія потрапила у замкнуте коло. Але не зрозуміло, чи станеться у Росії повторення подій березня 1953 року, коли Сталін лежав при смерті, а його найближчі соратники змагалися за його крісло.
Як і у випадку з Радянським Союзом за часів Сталіна, складається враження, що Росія сьогодні не має альтернативи Путіну. Російські еліти повинні діяти відповідно до цієї логіки. Подібно до еліт за часів Сталіна, їм просто доведеться чекати, поки тиран сконає, сподіваючись, що це станеться перш ніж той встигне їх звільнити чи ув’язнити. Ось чому оточення Путіна так переймається його здоров'ям. У сталінську епоху стан здоров’я диктатора був менш відомий, але ті соратники та апаратники, які були поруч з ним в останні роки його життя, розуміли, що він хворий. Це стало очевидним для громадськості на XIX з’їзді Комуністичної партії у жовтні 1952 року, під час якого Сталін виглядав постарілим і кволим. Він випробовував своїх бойових товаришів, пропонуючи замінити його молодшим керівником і водночас вводив до керівних органів відносно молодих кар’єристів. Це, звичайно, сильно напружувало стару гвардію.
Путін пішов подібним шляхом, особливо на регіональному рівні, де він дав посади губернаторів затятим молодим лояльним до нього кадрам.
Але хоча Путін наближається до віку Сталіна на момент смерті, він має здоровіший вигляд. Тим не менш, тут є важливий урок для Путіна: ненависть і страх перед Сталіним в останні роки його життя були настільки сильними, що коли він переніс останній інсульт і залишалося ще кілька годин, щоби його врятувати, його найближчі соратники не прийшли.
Сьогодні Путін виглядає сильнішим, ніж будь-коли. Але у той же час незрозуміло, хто міг би його врятувати, якщо він коли-небудь втратить цю силу. Як Сталін на пізніх літах.
Джерело: Foreign Affairs
Переклад: Наталія Сокирчук, «Главком»
Коментарі — 0
