Найшанованіший Святий. Миколай та його київські чудеса

Стародавні київські храми донині бережуть чимало дивовижних історій про Миколая Чудотворця. Нагадаємо три з них – найбільш славнозвісні.

Микола Мокрий

Перша пов’язана із собором Святої Софії і відбулася вона у часи княжої України-Руси – першої української держави. Фабула така. Київське подружжя вирушило човном по Дніпру до Вишгорода. На зворотному шляху жінка задрімала і ненароком впустила у воду малятко, яке тримала на руках. Після марних зусиль врятувати дитину батьки у відчаї звернулися по допомогу до Святого Миколая, «велику віру до нього маючи» (як то переповідає Київський літопис).

Минула ніч. І на ранок сталося чудо. Паламар Софійського собору, як зазвичай, удосвіта відчинив храм і раптом почув плач дитини. Побіг на голос і на хорах біля ікони Миколая побачив геть мокре і зарюмсане немовля. Про подію оголосили на все місто і незадовго до Софії збіглася хмара люду.

«Прийшов і батько дитини, – пише Димитрій Ростовський, – і побачив, і впізнав дитину, але сам собі не повірив і пішов до дружини… Дружина негайно прибігла до собору, впізнала дитя своє, і, не торкаючи його, впала перед образом святого Миколая і молилась…»

Відтоді ікону стали іменувати Святого Миколая Мокрого. Упродовж століть її визнавали однією з головних святинь собору та найдавнішою чудотворною іконою України-Руси. Історик Микола Закревський у своїй праці «Опис Києва» (1868 рік) зазначає, що у монастирській брамі під дзвіницею зберігався список (копія – ред.) ікони Миколи Мокрого із записом, що це чудо сталося 1092 року, за часів Великого київського князя Всеволода (сина Ярослава Мудрого) при митрополиті Єфремові. Святиня перебувала у соборі майже тисячу років. У часи комуністичного лихоліття її вивезли за кордон. Нині образ Чудотворця перебуває у США і по закінченню нинішньої війни її обіцяють повернути до собору Святої Софії.

Ця дивовижна історія спричинила і побудову на березі Дніпра, близько того місця, де втопилося немовля, церкви Миколи Набережного. Спершу храм був дерев’яний, а кількома століттями пізніше збудували кам’яну церкву, яка стоїть донині.

Микола Добрий

Друге зі славетних чудес Мирлікійського чудотворця пов’язане з церквою Миколи Доброго, що стояла під Андріївською горою на Подолі. Сталося це наприкінці 12 століття, у часи, коли киянам доводилося часто воювати з половцями. Історію, посилаючись на стародавні літописи, переповідає дослідник Лаврентій Похилевич у своїх «Краєзнавчих працях» (1887 рік). Киянин на прізвище Добрик тримав у домашньому полоні половецького воїна. Половець «будучи дуже багатим у своїй вітчизні, не мав чим заплатити за себе викуп у Києві» і настійно переконував Добрика відпустити його додому за викупом. Добрик врешті погодився, але перед тим, як відпустити, привів половця до церкви, котра «стоїть на потоці, під горою у Києві», і примусив поклястися у правдивості обіцянок перед іконою святителя Миколая. Бусурман, не моргнувши оком, присягнув Чудотворцю і помчав додому, насміхаючись з простакуватості свого колишнього господаря.

По приїзді він і думати забув про обіцянку повернути викуп.

Але про клятву пам’ятав Миколай. І тричі нагадав про неї. Перший раз Святий явився брехуну уві сні і запитав: «Друже, чому не везеш викуп?» Прокинувшись, половець вирішив, що йому примарилося і невдовзі про сон забув.

Вдруге Святитель постав перед бідакою наяву і вже вельми невдоволено нагадав про обіцяне. Цього разу половець врешті збагнув, що до нього промовляє не привид, перепудився не на жарт, і з відчаю запив. Але повернути викуп йому не дозволила скнарість.

Третє нагадування було найдраматичнішим. Сталося це на загальних зборах князів і вельмож половецьких. Миколай явився половцю «невидимо для всіх інших… зверг з коня… і тряс ним… страшно було дивитися на муки клятвопорушника».

Неважко уявити який переляк спричинився від побаченого у князів і у вельмож, а чи не найбільше у родичів нещасного. З великого страху всі розбіглися, залишивши сіромаху «аки мертва».

Прийшовши до тями, він розповів родичам що і до чого, і негайно вони почали вимагати виконання обітниці, бо «аки не повезеш за себе викуп в Русь киянину тому, то і сам погибнеш і нас погибель не мине».

Якнайшвидше примчавши до Києва з табуном добірних коней і «понад умову ще 10 білих жеребців для церкви Миколая», половець спершу припав до ікони з молитвою «не муч мене, добродію Миколо», а вже потім повернув викуп і переповів про свої поневіряння із засторогою «ніколи Святому Миколі не брехати».

Церква «на потоці», при якій відбулася подія, називається Миколи Доброго. Стояла вона на Подолі і спочатку також була дерев’яна. Наприкінці 16 століття гетьман України Самійло Кішка збудував мурований храм. У 30-х роках ХХ століття комуністи його зруйнували, але збереглася дзвіниця славного храму, при якій донині живе пам’ять стародавньої чудесної історії.

Микола Притиск

Третє чудо Святого Миколая також пов’язано з подільською церквою. Сталося воно пізніше за попередні – приблизно у 16 столітті. Про нього переповідає у своїх працях історик Микола Закревський. Уночі до храму заліз злодій, напакував повні торби церковного майна, але вийти з цим усім не зміг – перед виходом раптом зірвалася з кріплень ікона Чудотворця і притиснула перепудженого небораку до підлоги. Так його вранці і знайшли. Відтоді і донині церкву іменують Миколи Притиска.

Всі ці дива відбувалися у Києві в часи, коли Миколай був одним з найшановніших святих. Тоді з усіх київських церков майже кожна третя була збудована на честь Чудотворця. Але у злощасні 30-ті роки ХХ століття, коли комуністи взялися «приводити місто у відповідність до соціалістичних вимог», у Києві понищили десятки храмів. Серед яких – 15 Миколаївських…

…І раптом наприкінці 30-х, у розпал комуністичного шабашу по зруйнуванню сакрального лику Києва і його «перебудови у передову соціалістичну столицю», відбувається неймовірне. Сталося це над Куренівкою і очевидцем дивовижної події був письменник Анатолій Кузнецов. Він описав побачене у романі «Бабин Яр»: «На темному зоряному небі сяяла людська постать, схожа на Миколая Угодника. Точніше, створена вона була ніби з контурів, прокреслених ледь помітними цятками-зірочками. Мене охопив жах.. Я дотепер не знаю що це було і як це пояснити».

Власне, чудо тому і чудо, що його не виходить пояснити. І стається чудо там, де у нього вірять, бо, як відомо, «кожному по вірі його буде дано».

Так було і тисячу років тому, і тепер, а доказом цьому служать численні історії про чудесні зцілення, порятунок у біді і скорботі Святим Миколаєм, які до сьогодні безкінечно множаться при печерських, подільських, солом’янських монастирях і церквах Києва.

А відбувається це тому, що, попри всі злощастя, і в Україні і в її древній столиці кількість войовничих варварів завжди була меншою, ніж тих, хто у Миколая вірить і знає, що «милосердний Господь доручив йому рятувати людей, бо він такий, що всеньке бачить і свого не подарує, а коли його попросять, то він і допоможе» (академік Агатангел Кримський, «Звенигородщина», 1930).

Ірина Костенко, Ірина Халупа, для «Главкома»