Що привіз Зеленський з Албанії? Підсумки саміту «Україна – Південно-Східна Європа»

У ніч на 28 лютого стало відомо, що президент України Володимир Зеленський з візитом прибув до столиці Албанії Тирани. Про це повідомив міністр закордонних справ Албанії Іґлі Хасані. Згодом стало відомо, що це не просто візит. У цей день у столиці Албанії Тірані пройшов саміт «Україна – Південно-Східна Європа», співорганізаторами якого виступили прем’єр-міністр Албанії Еді Рама та президент України Володимир Зеленський. У саміті також взяли участь президент Сербії Александар Вучич, Косово – Вьоса Османі, Чорногорії – Яков Мілатович, Північної Македонії – Стево Пендаровські, Молдови – Майя Санду, прем'єр-міністр Хорватії Андрей Пленкович, голова Ради міністрів Боснії і Герцеговини Боряна Крішто.

Головні висновки

• 1 •

Саме проведення такого саміту, який хоча й називався «Україна – Південно-Східна Європа», де-факто був самітом «Україна-Балкани» (плюс Молдова), це однозначно позитив. Ще донедавна Україна і Балканський регіон були своєрідними островами, між якими не було стабільного сполучення. Його відсутність була зумовлена, зокрема, тим, що протягом тривалого часу ці «острови» дивились і сприймали одне одного крізь призму, яку їм роками нав’язувала Москва. Звідси – і багато міфів та стереотипів в Україні про Балкани, а на Балканах про Україну. Наразі вони починають руйнуватися, і як результат, Україна стає ближчою і більш зрозумілою для Балкан, а Балкани – для нас. Крім того, Україна і країни балканського регіону мають достатній потенціал для взаємовигідного співробітництва. Наразі настав час для реалізації цього потенціалу.

• 2 •

За результатами саміту було підписано усіма його учасниками декларацію з 12 пунктів, у якій, зокрема, зазначено, що російська військова агресія проти України залишається найбільшою загрозою європейській безпеці, є грубим порушенням міжнародного права і злочином проти українського народу. Також в документі учасники саміту підтвердили підтримку незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України в межах її міжнародно визнаних кордонів і відданість наданню їй необхідної для перемоги у війні проти Росії підтримки.

Інші важливі пункти декларації:

• засудження намірів Росії провести президентські вибори на тимчасово окупованих нею територіях України: в Автономній Республіці Крим та м. Севастополі, а також частині Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської областей;
• висловлення готовності брати участь у реалізації української Формули миру;
• підтримка права України обирати власні заходи безпеки, зокрема, заява, що члени НАТО та країни-претенденти високо оцінюють кроки, зроблені на шляху її майбутнього членства в НАТО і підтримують Україну в наданні членства в Альянсі, як тільки дозволять умови безпеки;
• підкреслення відданості притягненню до відповідальності осіб, відповідальних за злочини, скоєні у зв’язку з агресивною війною Росії проти України;
• висловлення готовності брати участь у відновленні та повоєнній відбудові України.

У декларації також мали бути пункти про введення санкцій проти Росії та зловмисний російський вплив в регіоні, однак, як заявив перед опублікуванням документу президент Сербії Александар Вучич, на його прохання їх прибрали. Мотив такого прохання є цілком зрозумілим і чітко відповідає його зовнішньополітичній стратегії, яку можна охарактеризувати, як «сидіння на кількох стільцях».

Без вищевказаних двох пунктів сербський президент легко зможе «продати» свою участь в саміті і Заходу, який наразі тисне на нього через серйозні порушення під час останніх виборів, і Москві, яка зі скреготом зубів спостерігає за подібними зовнішньополітичними маневрами свого головного балканського партнера. Заходу Вучич надсилає таке повідомлення: раз я в Тирані і зустрічаюсь з Зеленським, значить я – на правильному боці історії. Кремлю та проросійським виборцям, які становлять немалу частку його електорату, сербський президент пропонує таке: я взяв участь у саміті з Україною, але в таких важливих питаннях, як санкції і визнання зловмисного впливу Росії, я стояв горою, відстояв російсько-сербські інтереси і не допустив їх попадання в підсумкову декларацію.

• 3 •

Під час саміту українська сторона висловила зацікавленість у збільшенні військово-технічної співпраці з балканськими країнами, особливо, що стосується виробництва боєприпасів. «Ми бачимо, що проблеми з боєприпасами впливають на ситуацію на полі бою. Ми зацікавлені в спільному виробництві з вами та всіма іншими партнерами. Наша урядова команда представить деталі проведення українсько-балканського оборонно-промислового форуму у Києві чи в одній із ваших столиць», – заявив президент України.

Інтерес України до розширення військово-технічного співробітництва з балканськими країнами зрозумілий: нашій країні потрібна зброя і вона шукає різні можливості для її отримання, а балканський регіон має потенціал забезпечити цю нашу потребу. Свого часу, соціалістична Югославія (частиною якої були майже всі країни Західних Балкан) входила до десятка основних виробників зброї у світі. Її оборонна промисловість виробляла широкий спектр сучасного на той час озброєння: від пістолетів і боєприпасів до бойових літаків. Що цікаво, боєприпаси Югославія виробляла як для НАТО, так і для Варшавського договору. Виробничі потужності югославської оборонки були розосереджені практично по всій території країни, але найбільше їх було в Сербії та Боснії і Герцеговині, де було розташоване основне виробництво боєприпасів, вибухових речовин, ракет, артилерії, авіації та бронетехніки.

Звичайно, наразі потужності і можливості оборонної промисловості колишніх югославських республік не такі, як під час їх соціалістичного минулого, проте, частина підприємств збереглась, вони працюють і можуть виробляти (самостійно, чи в кооперації з українськими виробниками зброї) продукцію в інтересах української армії. Тут слід також згадати й про нещодавно підписаний у Києві меморандум між «Укроборонпромом» та болгарським державним холдингом «Терем», який спеціалізується на ремонті, модернізації та матеріально-технічному забезпеченні авіаційної техніки, бронетехніки, стрілецької зброї, артилерії, ракетного озброєння та боєприпасів, радіолокаційного обладнання тощо.

Тобто, як можна побачити, Україна не тільки проявляє інтерес до оборонного співробітництва з країнами балканського регіону, а й переходить до практичних кроків. Звичайно, було б добре, якби такі кроки робились не на третьому році війни, а набагато раніше, проте це однозначно краще, аніж би їх взагалі не було.

• 4 •

Відбувається зближення України і Албанії. Під час саміту прем’єр-міністр Албанії Еді Рама та президент України Володимир Зеленський підписали Договір про дружбу та співробітництво між двома країнами, згідно з яким Україна та Албанія розвиватимуть взаємовигідне співробітництво в галузі торгівлі, економіки, науки й технологій, культури, освіти, охорони здоров’я, засобів масової інформації, туризму та спорту. У повідомленні на сайті президента України зазначається, що документ сприятиме розвитку співпраці з Албанією та зміцненню позицій України в Балканському регіоні. Також український президент та албанський прем’єр обговорили оборонні потреби України та подальшу співпрацю в цій сфері, зокрема спільне виробництво озброєнь. А міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба після зустрічі зі своїм албанським колегою Іглі Хассані написав на платформі «Х», що Албанія має намір відкрити «найближчим часом» посольство в Києві.

Слід також відмітити й докір Еді Рами Сполученим Штатам за затримку військової допомоги Україні. На пресконференції після саміту він заявив, що питання допомоги Україні не можна використовувати для внутрішньополітичних питань у провідних країнах.

Повертаючись до питання будівництва сполучення між Україною і Балканами, є очевидним, що це сполучення не буде надійним і стійким, якщо не опиратиметься на своєрідні опорні точки в регіоні. Мова про країни, які будуть надійним партнерами України.

Те, що саміт відбувся в Албанії на запрошення її прем’єр-міністра, позиція Тирани щодо підтримки України в її протидії російській агресії і підписаний двосторонній Договір про дружбу, який «сприятиме зміцненню позицій України в Балканському регіоні», все це дає підстави вважати, що цією опорною точкою (принаймні однією з них) буде саме Албанія.

Ігор Федик, для «Главкома»