Повітрям наповнена склянка… Що пропонують Україні кандидати у президенти?

У календарному плані з підготовки і проведення чергових виборів президента України півтори сотні основних організаційних заходів. Голосування відбудеться 31 березня – між восьмою ранку і восьмою вечора. За дванадцять годин між «двома вісімками» Земля лише наполовину обернеться навколо своєї осі.

Прогнозовано вибори не спричинять планетарних змін. Суспільний землетрус у 33-й за населенням і 45-й за площею країні світу можливий теоретично. Переможця найімовірніше виявить повторне голосування, «другий тур», що пройде 21 квітня, на католицький Великдень. Обраний глава держави зможе вступити на пост ще до літа.

Реєстрація кандидатів на пост президента закінчилась 8 лютого, за 50 днів до дня виборів. Агітація триватиме до п’ятниці 29 березня включно. Газети «Голос України» та «Урядовий кур’єр» окремим випуском до 10 березня надрукують передвиборні програми. Втім їх уже оприлюднено на веб-сервері Центральної виборчої комісії.

Хто вони?

Кандидатів менше півсотні. Найпильніші погляди прикуті до першої десятки улюбленців виборців. Реальну турнірну таблицю побачимо 31 березня. Поки що відомі лідери соціологічних опитувань, зокрема останніх – січневих.

Назвемо їх не за спаданням потенційних відсотків, антропометричними, освітніми, гендерними, віковими, національними, регіональними, партійними ознаками, статками, місцем народження, проживання чи роботи, а за прізвищами, згідно з абеткою: Юрій Бойко, Олександр Вілкул, Анатолій Гриценко, Володимир Зеленський, Олег Ляшко, Євгеній Мураєв, Петро Порошенко, Андрій Садовий, Юлія Тимошенко, Олександр Шевченко. Це наразі.

За місцем постійної праці переважають народні депутати: шість із десяти – Бойко, Вілкул, Ляшко, Мураєв, Тимошенко, Шевченко. До «різночинців» належать доцент Гриценко, міський голова Садовий, артист Зеленський, чинний президент Порошенко. Серед них одна жінка, решта – чоловіки.

Восьмеро з десяти є висуванцями політичних партій, для яких президентські вибори є генеральним тренуванням перед запланованими на осінь цього ж року парламентськими. Йдеться про «Опозиційний блок – Партію миру та розвитку» (Вілкул), «Громадянську позицію» (Гриценко), «Слугу народу» (Зеленський), Радикальну партію (Ляшко), «Наших» (Мураєв), «Самопоміч» (Садовий), «Батьківщину» (Тимошенко), «Українське об’єднання патріотів – УКРОП» (Шевченко). Самовисуванців двоє (Бойко, Порошенко). Бойка підтримала «Опозиційна платформа – За життя», що не встигла на той момент оформити партійну метрику і самопроголосилась «об’єднаною опозицією до нинішнього режиму», вочевидь, Порошенка. Останній висунувся на другу каденцію, забувши про партію «Блок Петра Порошенка «Солідарність», певно, через падіння електоральних симпатій.

Серед кандидатів домінують авторитарні особи, які прагнуть здобути владу засобами демократії. У кожного своя партія – вождистська, з «культом особи», якій потрібні парламентські важелі. Дев’ять із десяти кандидатів грають ролі опозиційних провідників проти владного фаворита – Порошенка, хоч є «стовпами» колективно створеного за воєнну п’ятирічку політичного режиму.

До того ж, вони народжені в межах одного покоління – у другій половині 1950-х – 1970-х роках, виховані радянською дійсністю. Бойко йде в президенти на 61-му році життя, Вілкул – на 45-му, Гриценко – на 62-му, Зеленський – на 41-му, Ляшко – на 47-му, Мураєв – на 43-му, Порошенко – на 54-му, Садовий – на 51-му, Тимошенко – на 59-му, Шевченко – на 48-му. Світоглядно у них чимало спільного: копіюють звичні радянській добі стереотипи. Отож вухо ріже «Всеукраїнський надзвичайний з’їзд» на честь Бойка та його намір відновити 10-річну середню освіту, гасло «Перемога буде за нами» у виконанні Мураєва, мотив «політв’язня» Тимошенко.

Статусно для них важливе колекціонування гербів, родоводів, нагород, звань. Як не дивно, історична заслуга президента-втікача Віктора Януковича перед Україною в тому, що відбив охоту подібним «хазяям» до маленьких радощів: отримання диплома доктора наук й атестата професора, мільйонних (у доларах) гонорарів за «власні твори».

У заповітній десятці лише три кандидати наук: технічних (Гриценко, 1985 рік), економічних (Тимошенко, 1999), юридичних (Порошенко, 2002). У Тимошенко понад півсотні праць. З останніх – «Новий економічний курс України» на чотириста сторінок у співавторстві.

Гриценко – захищав кандидатську ще за Союзу. Ступінь присвоєно у Київському вищому військовому авіаційному інженерному училищі. У Національному університеті «Києво-Могилянська академія» він влаштувався не за спеціальністю, а доцентом кафедри політології, що віднесла себе до «найпрогресивніших в Україні». Там його вважають кандидатом економічних (!) наук, а поточні здобутки замовчують.

Інші візаві – ощадливі, на дисертації, гросбухи не витрачалися, надто після безславного професорства Януковича.

Що в програмах? 

Вони відрізняються за обсягом: найменша у Бойка (майже тисяча слів), найвелемовніша у Ляшка (1,8 тис.), що є взірцем сучасної патерналістської публіцистики з мото «Зроблю так, щоб у кожного українця був повний холодильник».

Ці програми – радше стилістичні фігури, що відбито у підзаголовках з акцентом на замасковані іменники в однині та множині – кроки, курс, мрії, план, проект... Настільки демагогічні, що наявна популістська риторика заперечується (Гриценко) чи прихильно обігрується (Ляшко). Необґрунтовані до такої міри, що перегукуються, наче писані на недоброчесному конвеєрі, де штампують дисертації. Не дарма Садовий вимагає «повернути науку в університети».

Популізм – дешевий наркотик, із близькою віддалю між ілюзорністю та ломкою. Бойко переконує, що збільшить річне зростання української економіки до 5-7 %, Гриценко – до 10 %, Ляшко – до 8-10 %, Шевченко – до 7-10 %. Пустослів’я. Минулоріч внутрішній валовий продукт України зріс найвище за останнє семиліття – на 3,3 %, далі реалісти прогнозують не такі  успішні роки, зі скороченням працездатного населення. Заслуги будь-якого президента в тому вельми умовні.

Перетягування повноважень – пріснувата фішка виборчих перегонів. Зваблені посадою гаранта додержання Конституції чомусь нещадні до уявного «внутрішнього ворога» – парламенту. Палко бажають змінити склад Верховної Ради. Ляшко прагне зменшити число депутатів із 450 до 250, Садовий та Шевченко – до 300, Тимошенко – до 350. Вілкул – до 179 у двох палатах: нижній – 150 (від партій), верхній – 29 (кожний від мільйона виборців). Хто ж їм заважав скоротити самих себе досі?

Дзвінко лунають соціальні обіцянки про зупинку «тарифного геноциду», відновлення комунальних пільг, стимулювання «дітовиробництва» і тому подібне. Бойко і Вілкул гарантують виплати під час народження першої дитини 100 тис. грн, другої – 200 тис., третьої та наступних – 400 тис. Тимошенко ледь не вдвічі скупіша, пропонує відповідно 50, 100 і 150 тис.

Україну чекає приріст робочих місць, пенсій, повернення трудових мігрантів. Вілкул каже про заробітну платню освітянам і медикам із коефіцієнтом 1,5 до середньої в регіоні. За Гриценка середня зарплата перевищить 700 євро. Ляшко поміняє платню снайперам: фронтовим призначить 80 тис. грн, антикорупційним (НАБУ) – 15 тис. Садовий солдатам і лікарям щомісячно заплатить не менше тисячі доларів у гривнях, а вчителям на третину більше середньої зарплати в країні. Шевченко доведе мінімальну зарплату до еквівалента 500 євро. Відрадно, що ніхто соціальні приманки не прив’язує до курсу російського рубля.

Привабили успіхи західних сусідів. Модний «польський тренд». Метою президентства Тимошенко є досягнення рівня середньої зарплати Польщі, що майже учетверо вища за українську. Зеленський замінить українські оголошення «Робота в Польщі» польськими «Робота в Україні». Ляшко вболіває, «щоб наші лікарі та вчителі не їхали у Польщу мити туалети, а мали гідну зарплату в Україні».

Якими стануть президентські «стоденки»? Вілкул скоротить чиновників удесятеро і зупинить війну. Зеленський уможливить відкриття бізнесу за годину, отримання закордонного паспорта – за 15 хвилин, голосування на виборах – за секунду в інтернеті. Тих, кому за 80 років, Мураєв забезпечить безкоштовними ліками і звільнить від оплати комунальних послуг. Тимошенко зменшить усім ціни на газ удвічі.

Варто було пообіцяти виборцям безкоштовні в обидва кінці космічні мандрівки, скажімо, на Місяць. Не здогадалися.

Почніть із себе!

Антикорупційні мантри увійшли у програми здобувачів президентської булави, хоча самі досі сумнівно збагачуються – не перевели власні кошти з офшорів в українські банки, найманим працівникам виплачують у конвертах.

Хто ж повірить у натхненно проголошене, приміром, у те, що Гриценко – «чесний президент», а Тимошенко ліквідує кланово-олігархічну систему? Було би добре, щоби всі виборчі штаби засудили «тіньову економіку» з готівково-конвертовими розрахунками за послуги агітаторів тощо.

Найприкріше, що вони не заглядають у Конституцію. «Це пишний яр, а не сумне провалля», як і словник устами класика. У статті 104 наведено лаконічну президентську присягу, де 57 слів, глибинних за змістом – про вірність Україні, незалежній, правовій, розвиненій.

Визначені повноваження президента (ст. 106): верховний головнокомандувач, керівник у сферах зовнішньої політики, національної безпеки й оборони, рекрутер управлінського персоналу (міністрів оборони і закордонних справ, голови Служби безпеки, генерального прокурора, глав дипломатичних представництв, половини Ради Національного банку і Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, третини Конституційного суду), вшановує нагородами, званнями, рангами, чинами.

Президенту належить право законодавчої ініціативи (ст. 93), що не втілити без взаємодії з парламентом та урядом. Адже Україна – парламентсько-президентська республіка. Натомість анонсується затяжна деструкція аж до скасування посади прем’єра (Ляшко) й утисків парламентаризму.

Кандидати посутньо не прояснили кадрові підходи. Лише Садовий зауважив обов’язковість юридичної освіти для генерального прокурора. Нинішній – інженер електронної техніки.

У військовій та зовнішньополітичній тематиці три точки зору. Найперше – послідовна європейська та євроатлантична інтеграція із повноправним членством в ЄС і НАТО (Зеленський, Порошенко, Садовий), про що днями ухвалені конституційні поправки. У меншості проросійські сповідники нейтралітету і позаблоковості України (Бойко, Мураєв).

У решти розмиті візії: ні вашим, ні нашим. Як у Гриценка: «Досить Україні пасти задніх. Наша мета – наступити на п’яти лідерам Європи!» Це не плентатися позаду? Перемогу у війні на Донбасі Ляшко прив’язав до зміцнення української економіки і прямої військової угоди зі США. Заявлено мирне повернення Донбасу і Криму (Гриценко, Порошенко, Тимошенко, Шевченко), стягнення компенсації з держави-агресора Російської Федерації (Тимошенко, Шевченко). Вілкул і Ляшко вірять у деокупацію лише Донбасу.

Чому вчать програми?

Їхнє уважне прочитання обтяжливе багатьом виборцям, хоч до вподоби тематичні телешоу, де продають кота у мішку. Насправді зауважені програми є дзеркалами сутності пошукачів президентства. Ось Петро Порошенко переміг на дострокових президентських виборах 25 травня 2014 року з програмою «Жити по-новому», з якої потім опоненти кепкували. Та вони не дочитали її до прикінцевої тези: «Жити по-новому – це покладатися перш за все на власні сили». Власні! Усім адресовано. Зараз Порошенку до снаги побудова «великої держави вільних і щасливих людей». Теж усіх стосується. Кожний мусить активно діяти й далі відповідно до своїх повноважень.

Нині важко здобути голоси мрійливими оповідками про манну небесну. Це як у пісні популярної реп-діви alyona alyona (Альони Савраненко, ровесниці незалежної України): «Чуєш, чуєш обіцянки… Я бачу порожню повітрям наповнену склянку». А ви?

Роман Офіцинський, для «Главкому»