Шеньчжень: користь для Путіна та побічні наслідки для України
Ялта без Черчилля: чи вдасться Путіну переписати історію за столом з Трампом та Сі Цзіньпіном?
«Історія буде до мене прихильною, бо я маю намір написати її сам»
Вислів, який приписують Вінстону Черчиллю
Не встигли делегації роз’їхатися з Абу-Дабі, як медіапростір накрила нова новина. 19 листопада в китайському Шеньчжені, на полях саміту АТЕС, відбудеться перша в історії тристороння зустріч лідерів США, Китаю та Росії. 14 листопада дату підтвердив Кремль, 16-го – МЗС Китаю, яке одразу заговорило про «історичне значення» події.
Ми знову всі чекаємо. Путін продовжує виставляти умови і розподіляти ролі: кому сидіти за столом, кому стояти під дверима, а кому взагалі «нічого не пропонувати». І найприкріше те, що навіть лідери світового масштабу погоджуються грати у виставі, сценарій якої написано в Москві.
Головним піарником цієї зустрічі є саме Росія. Це зрозуміло: для країни, яку майже п’ять років намагалися ізолювати, спільне фото з президентами США і Китаю – це двері назад у світ, від якого її відгородили. Що насправді об’єднує цих трьох лідерів, до кінця не зрозуміло. Зрозуміло інше: це точно не Україна. Україна тут – привід, а не основа.
Що відомо напередодні...
Ініціатором тристороннього саміту був Путін. Ще в жовтні The Wall Street Journal повідомив, що Кремль запропонував Трампу і Сі Цзіньпіну зустрітися в Китаї, щоб обговорити завершення війни в Україні – без Зеленського і на вигідних для Москви умовах.
Заявлений порядок денний звучить гучно. За даними американської сторони, головна тема – можлива угода про контроль над ядерними арсеналами трьох держав, а також війна в Ірані та Північна Корея. Високопосадовець адміністрації Трампа заявив, що війна проти України до порядку денного не входить, а окремої зустрічі Трампа з Путіним не планується.
Але в Москві кажуть інше. Помічник Путіна Юрій Ушаков ще 12 листопада заявив, що в Шеньчжені буде продовжено обговорення «всього комплексу питань» врегулювання. Тобто Вашингтон виносить Україну за дужки, а Кремль свідомо заносить її назад. Для Москви це спроба підняти питання війни на рівень «великих держав», де долю України вирішують без України.
Усе це відбувається одразу після Абу-Дабі. За оцінкою оглядача Politico Джеймі Деттмера, там американські посланці підтримали давню кремлівську вимогу – обговорювати все одним махом, від припинення вогню до майбутньої архітектури безпеки Європи. Спроба вирішити все одночасно на практиці означає, що не вирішується нічого. А час, який на це йде, працює на того, хто продовжує стріляти.
Тегеран, Ялта, Шеньчжень: агресор за столом переможців...
Зустрічі «великої трійки» світ пам’ятає ще з часів Другої світової. Тегеран у 1943 році, Ялта і Потсдам у 1945-му. Сталін, Рузвельт і Черчилль обговорювали два питання: як добити спільного ворога і як переоблаштувати світ після війни.
Та зустріч мала історичний характер і зрозуміле політичне підґрунтя: за столом сиділи ті, хто зупиняв агресора. Гітлера за цим столом не було і бути не могло. Сьогодні ж за столом сидітиме сам винуватець напруженості та збіднення світу. І він не просто сидітиме – він обговорюватиме й виставлятиме умови. Історична карта в цій роздачі здається дуже нечистою.
Є і ще один урок, який в Україні та Східній Європі пам’ятають краще за інших. Ялта перемогла нацизм, але водночас поділила континент на сфери впливу. Для половини Європи це обернулося залізною завісою на півстоліття. Саме цю частину Ялти, а не перемогу над злом, Кремль і мріє відтворити.
Війна в Україні – повномасштабне вторгнення, загибель сотень тисяч військових і цивільних заради територій і «політично-історичного безсмертя» – ніколи не зітреться з історії. Жодне фото з саміту цього не відбілить. Думаю, це добре розуміють і в Вашингтоні, і в Пекіні. Тому в кожного з них є своя стратегія і свої обмеження.
Україна як привід: «А що ви нам запропонуєте?»...
Після Абу-Дабі голова російської делегації Володимир Мединський заявив, що Москва не розуміє, про що говорити з європейцями. Мовляв, вони досі не запропонували жодної мирної ініціативи.
Правду сказала Кая Каллас. Висока представниця ЄС нагадала, що це Росія розв’язала війну і саме вона є агресором. Вимогу «запропонувати щось» вона назвала типовим російським сценарієм і ще одним приводом для продовження війни. І справді: чому Європа має щось пропонувати тому, хто все це почав? У нормальному світі пропозиція агресору одна – припинити вогонь і забрати війська.
Тим часом тиск на Київ зростає. 14 листопада Зеленський розповів, що американці вперше запитали, чи вийде Україна з Донбасу, якщо стане членом НАТО. Відповідь президента: Україна не віддає землі, а будь-яка розмова можлива лише довкола цілісного пакета. І навіть тоді остаточне слово, за його словами, має сказати суспільство. Конкретики поки немає.
Зверніть увагу: України нібито немає в порядку денному, але вона є в кожному реченні Ушакова. Україна – привід для зустрічі, але не її основа. І саме це має насторожувати: те, що обговорюють «між іншим», найчастіше й стає розмінною монетою.
Що обговорюватимуть у закритих кулуарах...
Публічний порядок денний – це вітрина. Справжня розмова, ймовірно, торкнеться чотирьох блоків питань.
Перше – зони відповідальності та впливу. Хто і де має останнє слово: Євразія, Азія, Близький Схід, Арктика. Це та сама логіка «сфер», яку Кремль хотів би закріпити неформально, без договорів і підписів.
Друге – економічні інтереси. Які ринки, галузі та напрями залишаються за кожною стороною, де мають бути її товари і технології.
Третє – ядерна зброя. Це єдина тема, яка справді потребує саме цих трьох співрозмовників. США і Росія разом володіють більшістю ядерних боєголовок світу, а Китай нарощує свій арсенал найшвидше. Загальних обмежень між ними фактично не залишилося. Але для Путіна ядерна тема – ще й нагадування: зі мною треба рахуватися як з рівним.
Четверте – особисті гарантії. На таких зустрічах завжди є непублічна тема: безпека самих лідерів і людей з їхнього оточення. Для керівництва Росії, чиї імена фігурують у санкційних списках і в ордерах Міжнародного кримінального суду, це питання аж ніяк не другорядне.
Над усім цим транслюється гучне гасло про «нову архітектуру безпеки для світу». Але тут і варто зупинитися.
«Нова архітектура безпеки»: навіщо лагодити те, що не зламане?..
Система безпеки у світі є. Вона чітко визначена міжнародним правом. Те, що хтось її не поважає, а хтось не забезпечив виконання власних гарантій, не означає, що системи немає. І те, що хтось вирішив, ніби НАТО недієве й його треба нівелювати, не робить Альянс недієвим інструментом. Тоді чому знову звучать безглузді вимоги відсунути НАТО від Росії чи «скасувати» вступ Фінляндії та Швеції? Тому що ця архітектура не влаштовує не Росію, а її керівництво. Вона заважає порушувати закони безкарно.
Змінити глобальну архітектуру безпеки означає змінити усталені принципи, правила, інституції та механізми, за якими держави забезпечують власну безпеку і взаємодіють у питаннях стабільності. Йдеться про п’ять напрямів:
- Зміна балансу сил – співвідношення військових, економічних і технологічних можливостей основних центрів сили.
- Зміна системи союзництва – нові союзи, трансформація наявних, інші зобов’язання держав. Намагання нав’язати іншим країнам свої союзи та двосторонніх договорів під гарантії Росії. Але це але…
- Зміна міжнародних правил – перегляд контролю над озброєннями, міжнародних гарантій і механізмів відповідальності.
- Зміна механізмів стримування – ядерного, конвенційного, технологічного, економічного.
- Зміна інституційної системи – перерозподіл ролей ООН, НАТО, ЄС та інших міжнародних структур.
Тобто йдеться не про косметичний ремонт, а про зміну самого характеру зв’язків між усіма елементами. І тут виникає головне запитання: як можна міняти архітектуру безпеки континенту, коли за столом немає його головних представників – Європи і НАТО?
Європа вже дала відповідь. 12 листопада у Дубліні 40 європейських держав, серед них і Україна, підписали декларацію про принципи безпеки на континенті. У ній зафіксовано: переговори про це можливі лише після припинення війни, шлях до миру в Україні визначається за участю України, а європейська безпека – за участю європейців. Прем’єр Естонії Крістен Міхал сказав прямо: темою «нової архітектури» Росія намагається відвернути увагу європейців.
Для Європи та України «нова архітектура» за російським задумом, якщо на неї погодяться Трамп і Сі Цзіньпін, означатиме шлях до залежності, несвободи і забуття.
У кожного своя гра: Вашингтон, Пекін, Москва...
Вашингтон. Трампу потрібен зовнішньополітичний результат, який можна показати виборцям: ядерна угода, завершення війни в Ірані, торгові контракти. Україну він свідомо виносить за дужки, бо розуміє: тут швидкої перемоги не буде. Але його слова 16 листопада про те, що Путін нібито «потроху відступає», тривожать. Вони звучать як готовність прийняти дрібний жест Москви за реальну поступку.
Пекін. Для Китаю саміт – це передусім статус: Сі приймає двох інших лідерів у себе вдома як головний господар. Але в Пекіна чітке обмеження – війна в Україні. За словами президента Німеччини Франка-Вальтера Штайнмаєра, Сі виявив роздратування, коли виникла ідея тристоронньої зустрічі. Його цікавлять ринки збуту, ресурси, а в довшій перспективі, і східні території Росії як простір для життя й роботи своїх громадян. Окремо стоїть Тайвань: погляди Пекіна відомі всьому світу, і саме тут проходить межа зіткнення з інтересами США. Чи стане Китай третім учасником цього столу, який розпочне збройний конфлікт? Це питання поки без відповіді.
Москва. Кремлю потрібні дві речі: безпека керівництва і відбілювання скоєного. Захоплення територій, перекроювання кордонів, вбивства людей у величезних масштабах – усе це треба переписати в інший історичний контекст. Вийти з тіні можна лише одним способом: показати всім, що «я розмовляю із сильними світу, а не з тими, хто заважає мені порушувати закони». Саме тому Європа Путіну за цим столом не потрібна. Головне, чого він хоче, – повернення геополітичного впливу і визнання своєї сили як військової, так і сили слова.
Парадокс у тому, що за одним столом зберуться держави, причетні до двох незавершених війн: в Україні та в Ірані. Це війни без логічного завершення, бо їхні ініціатори не врахували головного – менталітету націй, проти яких воюють.
Два сценарії: найкращий і найгірший...
Оптимістичний сценарій: «фото без ціни». Зустріч обмежується тим, що заявлено публічно. Лідери домовляються розпочати тристоронні консультації щодо контролю над ядерними озброєннями. Пекін демонстративно дистанціюється від російської війни і не дає Путіну використати свій майданчик для тиску на Київ. Трамп після зустрічі публічно підтверджує: долю України вирішують за участю України і Європи. А відмову Москви від припинення вогню Вашингтон супроводжує новими санкціями, а не новими контрактами.
Наслідки. Для України: Путін отримує картинку, але не мандат великих держав на примус Києва. Для світу: з’являється шанс відновити систему контролю над ядерною зброєю, а чинна архітектура безпеки витримує чергову спробу її зламати.
Песимістичний сценарій: «Ялта-2 без підписів». У кулуарах народжується неформальна «велика угода». Вашингтон отримує ядерну декларацію та економічні проєкти. Москва – послаблення санкцій і мовчазну згоду на тиск на Київ щодо Донбасу в обмін на розмиті гарантії. Пекін – тишу щодо Тайваню. Європу ставлять перед фактом, а тема «нової архітектури» стає форматом, у якому Москва бере участь, а ЄС і НАТО – ні.
Наслідки. Для України: різке зростання зовнішнього тиску, спроби нав’язати територіальні поступки та внутрішній розкол довкола питання «приймати чи ні». Для Європи: голоси скептиків посилюються. Вже сьогодні Марін Ле Пен, чия партія допускала припинення допомоги Україні після 2027 року, робить з цієї теми передвиборчий аргумент. Для світу: прецедент, що сила і ядерний статус дають право перекроювати кордони. Це сигнал для Тайваню, для держав, що мріють про власну бомбу, і прямий шлях до хаосу в міждержавних відносинах.
Європа: її не запросили, але без неї не вийде...
Україна – це Європа. І, на жаль, долю Європи знову намагаються вирішити без неї. Це гірко, але це ще не вирок. Відкритої домовленості щодо України в Шеньчжені не буде: це занадто ризикована тема для обговорення без Європи. Європа – не та частина світу, яку можна списати з дипломатичних терезів.
Європа жива і дієва. Але для України й світу сьогодні багато залежить від того, чи втримає Європа кілька меж.
Перше – не брати з рук Росії потрібні ресурси. Дешевий газ, нафта чи дизель сьогодні означатимуть залежність завтра.
Друге – мати власну стратегію, а не чекати запрошення. Каллас сформулювала її чітко: спочатку припинення вогню, потім мирна угода, і лише після цього – розмова про архітектуру безпеки.
Третє – втримати єдність. Фінансування України вже стало темою внутрішньої боротьби: канцлер Мерц прив’язує його до бюджету ЄС, а французькі праві та ліві роблять з нього передвиборчу тему. Кожна така тріщина – аргумент для Кремля, який чекає саме на розкол.
Четверте – захищати чинні правила, а не переписувати їх під тиском. Дипломатія сьогодні переживає найсерйозніші виклики за десятиліття. І якщо її закони нівелюють за столом трьох, міждержавні відносини зануряться у хаос.
Глобальні висновки
Для України. У Шеньчжені нас не буде, але ми будемо темою, хоч і не офіційною. Тому головне завдання – тримати свої червоні лінії: жодних територіальних рішень без конкретних гарантій і без голосу суспільства. І не давати Москві приводу виставити Київ перешкодою для миру.
Для Європи. Відповіддю на стіл трьох має стати власний стіл. Дублінська декларація – добрий початок, але її треба підкріпити грішми, зброєю та єдиною позицією перед Вашингтоном.
Для світу. Архітектура безпеки існує, її просто порушують. Її потрібно не зносити, а змусити працювати. Інакше переможець у цій грі буде один – право сильного.
Чого чекати 19 листопада. Найімовірніше – помпезне фото, слова про «історичність» та «стратегічну стабільність», домовленість про подальші ядерні консультації. Путін порушить тему України, Трамп скаже, що «це обговорювали», Сі уникне конкретики. Малоймовірно – підписаний текст ядерної угоди чи спільна заява трьох про Україну. Практично виключено – припинення вогню чи територіальні рішення.
Реальні наслідки. Сама зустріч нічого не вирішить, але змінить тон. Найближчими тижнями варто чекати посилення тиску на Київ через американський канал у питанні Донбасу. Москва продовжить удари і техніку ведення перемовин «все одночасно», а Європа шукатиме спосіб стати повноцінною стороною переговорів. Історичною ця зустріч стане лише за формою. За змістом вона, ймовірно, стане ще однією сценою для Кремля.
Черчилль міг дозволити собі написати історію сам, бо стояв на боці тих, хто зупинив агресора. Путін хоче написати її з протилежного боку столу, сидячи поруч із сильними світу. Але історію пишуть не фотографії з самітів. Її пишуть ті, хто вистоює: українські воїни, енергетики, лікарі і дипломати, які не дозволяють стерти правду про цю війну. Будемо вірити, що здоровий глузд у дипломатії залишиться. Але спиратимемося на власну силу, а не на чужу добру волю...
Олег Семененко, для «Главкома»