Трамп і Україна. Як торгувати чужими землями

20 листопада 2025 року в інфопросторі грянув грім. Американське видання Axios опублікувало Trump's 28-point plan for peace – мирний план Трампа з 28 пунктів. Звідки медійники отримали цей документ, досі невідомо. У статті йшлося про те, що його реальне існування підтвердили як американські, так і українські поінформовані джерела. Цей план, йшлося в публікації, «змусить Київ відмовитися від додаткової території на сході, обмежити чисельність своїх військових сил та погодитися ніколи не вступати до НАТО».

«Главком» свого часу писав про цей документ детально.

По мірі того, як розгортався скандал із новим «мирним планом», з’ясувалося багато несподіваних подробиць. Приміром, те, що президент США Дональд Трамп взагалі не знав про своє авторство цього плану, яке йому приписали. Зрештою, 28 пунктів плану, частину з яких визнали неприйнятними для України, почали переписувати. Спочатку виникла європейська редакція цього документу, а згодом – україно-американська. Здавалось би, про початкову чернетку плану можна й забути. Але є один момент, на якому слід зупинитися детальніше. У процесі перемовин він може виринати ще неодноразово.

Плутанина з термінами

21-й пункт «мирного плану» був присвячений територіальному питанню. І містив дві вимоги, котрі між собою не стикуються. Спочатку йшлося про те, що «Крим, Луганська та Донецька області будуть визнані де-факто російськими, зокрема, Сполученими Штатами». А також про те, що «Херсон та Запоріжжя будуть заморожені по лінії зіткнення, що означає де-факто визнання по лінії зіткнення». Звернемо увагу на двічі повторене «де-факто» і рухаємося далі. Нижче читаємо таке: «Українські сили виводяться з тієї частини Донецької області, яку вони зараз контролюють, вона вважатиметься нейтральною демілітаризованою буферною зоною, міжнародно визнаною як територія, що належить РФ».

Тож абсолютно незрозуміло, чому одна частина окупованої території має бути визнана російською де-факто, а інша частина повинна набути міжнародне визнання. Можна знайти пояснення тому, чому цей текст містить подібні неузгодженості. Швидше за все, над «мирним планом» у різний час працювали різні персони з Росії та США. У злитому записі розмови переговорників від Кремля Юрія Ушакова та Кирила Дмитрієва останній прямо каже: «Ось цей папір ми зробимо як би в нашій позиції, і я неформально (його) передам, а вони (американці) хай роблять як свій».

Пізніше, 23 листопада, у Женеві українська та американська делегація напрацювали інший варіант плану. За словами президента України Володимира Зеленського, він містив лише 20 пунктів. Документ поки не був оприлюднений, тому ми не знаємо, яку розв’язку територіального питання запропонували його автори.

Із тим, що було напрацьовано в Женеві, 3 грудня до Москви поїхали зять Трампа Джаред Кушнер та спецпредставник американського президента Стів Віткофф. Тим часом, за даними The Telegraph, Трамп готовий визнати російський контроль над захопленими українськими територіями.

І поки Трамп так легко розпоряджається тим, що йому не належить, розберемо, чи можуть взагалі Сполучені Штати визнати російськими українські землі.

Трохи правового лікнепу

Окуповані території України, звісно, не є новими державами. Ані в наших очах, ані в очах союзників, які керуються міжнародним правом. Проте президента США, це, схоже, не зупиняє.

Визнання будь-якої держави можливе де-юре і де-факто. Де-юре – це зелене світло її існуванню, повне міжнародне визнання зі встановленням дипломатичних стосунків (хоча останнє і не обов’язково). 

Відповідно, де-факто – це неповне і неостаточне визнання. При такому визнанні дипломатичні відносини не можуть бути встановлені, але можуть бути укладені різного роду угоди.

А як взагалі у світі виникає потреба у визнанні держави? Тут все просто. ХХ століття було періодом, коли розпадалися старі держави та виникали нові. Вони потребували того чи іншого статусу та визнання.

За приклад візьмемо передусім СРСР. Сполучені Штати не визнавали Радянський Союз аж до 1933 року. Радянська сторона робила все можливе й неможливе, аби добитися від Америки визнання де-юре, бо це виводило її з міжнародної ізоляції. Це стало можливим, лише коли до влади в Німеччині прийшов Гітлер, але і без жодного визнання де-юре американські бізнесмени з кінця 1920-х років брали участь в індустріалізації Радянського Союзу.

Приміром, у 1929 році американський підприємець Генрі Форд підписав з СРСР договір про технічну допомогу, після чого було збудовано Горьківський автозавод (ГАЗ). Компанія індустріального архітектора Альберта Кана спроєктувала і побудувала в СРСР понад 500 підприємств, зокрема, й Сталінградський тракторний завод, який в тому числі випускав танки.

Але з СРСР пов'язаний також й інший приклад. Сполучені Штати не визнавали окупацію Радянським Союзом країн Балтії. Так було упродовж всього періоду, доки ця окупація тривала, тобто від 1940-го і до кінця 1980-х. Натомість коли Латвія, Литва та Естонія відновили свій суверенітет, США визнали ці держави де-юре.

Що каже американське законодавство

У Сполучених Штатах є кілька правових актів, які регулюють визнання держави де-факто і де-юре.

Це, по-перше, прийнята у 1932 році доктрина Смітсона. Згідно із нею, насильницьке набуття державою чужих територій (тобто їх анексія) є порушенням міжнародного права та не може бути визнане. Ідея доктрини належала Сполученим Штатам і була їхньою реакцією на агресію Японії щодо Китаю.

Другий документ, яким мають керуватися у Вашингтоні, це – декларація Веллеса від 1940 року. У ній якраз і засуджується окупація СРСР трьох країн Балтії. Декларація Веллеса виросла із доктрини Смітсона і була, по суті, її практичним застосуванням. Обидва документи скеровувалися на невизнання міжнародних територіальних змін, якщо ті були здійснені силою. Це, до речі, відповідало ставленню президента США Франкліна Рузвельта до насильницької територіальної експансії.

А ось іще один цікавий факт, вже не пов'язаний ані з Америкою, ані з СРСР. Іспанія – на відміну приблизно від 120 країн світу – і досі не визнає незалежності Косова, яке відокремилося від Сербії. Так іспанська влада висловлює своє негативне ставлення до сепаратизму, з яким стикається у власній країні, насамперед – у Каталонії та Країні басків.

До речі, Україна так само не визнала незалежність Косова і досі вважає його частиною Сербії, дотримуючись принципу територіальної цілісності держав у міжнародно визнаних кордонах. Щоправда, у 2019 році Україна почала визнавати паспорти, видані Косовом, для спрощення подорожей громадян.

Прикметно, що Косово у 2014-му – після анексії Криму та початку російського вторгнення в Україну – запровадило санкції проти Росії та Білорусі. А у березні 2022-го влада Косова ухвалила рішення скасувати візи для громадян України.

Тим не менш, офіційно Україна Косово не визнає. Оце і є яскравою ілюстрацією щодо відмінностей визнання де-факто і де-юре.

Прецедент Криму

Окрім доктрини Смітсона та декларації Веллеса, є ще один документ, котрий мав би унеможливити навіть теоретизування на тему того, що Америка визнає якісь території України російськими. У 2017 році, під час першої президентської каденції Дональда Трампа, Сполучені Штати ухвалили закон, який забороняє визнання анексії Криму та відділення будь-яких інших українських територій за допомогою військової сили.

Цей закон мав номер 115-44. У його пункті третьому йдеться про те, що «це політика США – ніколи не визнавати незаконну анексію Криму Російською Федерацією, або відокремлення будь-якої частини української території з використанням військової сили».

Таким чином, президент Сполучених Штатів не має можливості визнати Крим російським без порушення чинного американського законодавства. Щоб це зробити, йому довелось би змінити сам закон, тобто офіційно затверджену політику США. А це – довгий, складний процес без жодних гарантій результату.

Навряд чи в американському Конгресі знайдеться достатньо голосів для такої ініціативи. І навіть якщо президент Трамп спробує видати відповідний указ, він, скоріше за все, буде оскаржений у судах і заблокований на роки.

Ще раз: ухвалення закону мала місце за часів президентства Трампа. Не «сонного» Байдена чи «найгіршого президента» Обами (так нинішній лідер США називає попередників), а самого Дональда. Та чи пам’ятає він, що свого часу став на захист українського суверенітету і територіальної цілісності?

В кожному разі, міжнародне право забороняє державам визнавати наслідки порушень цього самого права, зокрема, окупацію та анексію територій. Ця заборона випливає зі Статуту ООН, є вона і в багатьох інших міжнародних документах. Таких, приміром, як «Декларація про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин та співробітництва між державами» (1970 рік), резолюція ООН «Визначення агресії» (1974 рік), «Заключний акт наради з безпеки і співробітництва в Європі», підписаний у Гельсінкі в 1975-му тощо.

Згідно з усіма цими документами, схваленими в тому числі й Сполученими Штатами, силове захоплення країн не дає агресору жодного титулу на територію. Та навіть якщо США підуть на те, щоб визнати окуповані території де-факто російськими, це не наблизить Путіна до його мети – він ніколи не побачить Донбас визнаним де-юре.

Хоча саме легалізацію захоплення Донбасу Путін бачить своєю головною метою. «Це і має бути предметом наших переговорів з американською стороною. Це один із ключових моментів», – заявив він 27 листопада, відповідаючи за запитання російського «Інтерфаксу».

Логічне питання про те, навіщо тоді докладати стільки зусиль для проголошення половинчастого статусу, котрий ніколи не обернеться на повноцінне міжнародне визнання, залишимо відкритим. Путіну необхідно продати своїм підданим бодай якусь перемогу. Навіть таку, яка існує винятково у хворій уяві агресора.

Наталія Лебідь, для «Главкома»