«У Багдаді все спокійно»? Як українська влада готує громадян до війни

Згідно з останніми дослідженнями КМІС, 49,2% українців вважають реальною загрозу вторгнення Росії на територію України, 41,4% вважає інакше. Таким чином, потік тривожних повідомлень про підготовку вторгнення, який стрімко наростав впродовж двох останніх місяців цього року, суттєво позначився на настроях громадян. Відповідно, він є чинником безпеки суспільства, явищем, на яке повинна реагувати і чим повинна займатися держава. І така реакція дійсно не забарилася.

Спробуємо стисло, у першому наближенні, скласти для себе уявлення про інформаційну політику України в умовах наростання потоку тривожних повідомлень про загрозу російського вторгнення. Розглянемо основні меседжі наших органів державної влади, які надсилалися ними суспільству, а також оцінимо їхній гіпотетичний ефект.

За період від перших чисел листопада зміст меседжів достатньо інтенсивно еволюціонував. На сьогодні схематично можна орієнтовно виділити чотири основні етапи його розвитку.

Солідарність… із Росією

Перший етап розпочався майже відразу після публікації низкою впливових світових ЗМІ матеріалів щодо загрозливого накопичення російських військ поблизу кордонів України. Меседжі цього періоду звелися до спростування інформації про таке накопичення. Відповідні заяви достатньо оперативно поширили, зокрема, Офіс президента, Міноборони та РНБО. Це дозволило, наприклад, російським «Известиям» вже 2 листопада абсолютно справедливо написати: «И Москва, и Киев опровергли сообщения американских СМИ о концентрации российских войск на украинской границе».

Держава в своїй інформаційній політиці на першому етапі обрала стратегію заперечення. Гаслом політики стало щось на кшталт славнозвісного «В Багдаді все спокійно».

Обрана стратегія заперечення, звичайно ж, здатна забезпечити позитивний заспокійливий вплив на громадську думку. Особливо враховуючи, що, на думку широкого кола експертів, широкомасштабне вторгнення Росії є менш ймовірним варіантом у порівнянні з реалізацію нею сценарію банального шантажу. Тобто використання стратегії заперечення, у цьому контексті, є до певної міри виправданим.

Однак, цій стратегії притаманні й суттєві недоліки. У разі, якщо з’ясується, що реальність загрози, яка спростовувалася, таки справдиться, всі попередні меседжі заперечення будуть розцінені співгромадянами як прояв непрофесіоналізму керівництва. Іншими словами, вона здатна призвести до підриву довіри громадян до влади.

Крім того, позитивний ефект меседжів заперечення значною мірою нівелювався їхньою невідповідністю змісту повідомлень впливових зарубіжних західних ЗМІ, а також, де-факто, солідаризацією із позицією Росії.

Також не будемо забувати, що масоване поширення у світових ЗМІ інформації про російську загрозу Україні створювало для влади «вікно можливостей» у справі консолідації суспільства та підвищення свого авторитету як надійного та невтомного оборонця країни. Цьому легко сприяли б доповнення інтенсивної інформаційної кампанії зарубіжних ЗМІ масованими коментарями українського керівництва про те, що все бачимо, діємо як належить, усіх захистимо тощо.

Нагадаємо, що РФ, наприклад, змушена задля тієї ж консолідації раз у раз самотужки продукувати геть брехливу інформацію про якісь міфічні зовнішні загрози Росії. І це діє! А тут нашому керівництву «на блюдечке с голубой каемочкой» підносять всі необхідні матеріали для зміцнення свого авторитету і… нічого.

Таким чином, попри зрозумілість причин використання стратегії заперечення, це рішення апріорі навряд чи було найкращим.

Другий етап розпочався десь днів за десять після появи перших публікацій у зарубіжних ЗМІ. З одного боку, наше керівництво визнало факт значної концентрації російських військ поблизу українських кордонів. Але, з іншого, наявність реальної військової загрози від концентрації російських військ при цьому продовжувала заперечуватися. Дії Росії оцінювалися виключно як засіб психологічного тиску на Україну, що, як вже було сказано вище, відповідає позиції широкого кола експертів.

Здавалося б, ми маємо тут загалом справу з продовженням реалізації стратегії стримування з усіма притаманними їй «плюсами» та «мінусами». Однак, меседж заперечення на цьому етапі був доповнений іншим, суттєвішим. Активне поширення у мас-медіа інформації щодо концентрації російських військ було кваліфіковане президентом Зеленським як «медіаґвалт» та засуджене як елемент інформаційної війни проти України, здатний «принести країні не меншу шкоду, ніж бойові дії».

Такий підхід дуже вже нагадує радянську практику перед нападом фашистської Німеччини на СРСР, коли попередження про війну Кремль таврував як зраду та ворожу пропаганду.

Українська влада, таким чином, на другому етапі взяла на озброєння стратегію таврування. Жодних позитивних наслідків ні для суспільства, ні для керівництва держави ця стратегія мати не могла. Тавруванням інформації занепокоєння суспільства не подолаєш. Тим більше на фоні продовження висловлювань світовим співтовариством серйозної стурбованості ситуацією.

Що стосується «вікна можливостей», про яке йшлося раніше, то перехід до стратегії таврування також означав, що керівництво країни вирішило не просто причинити його, але й для надійності взагалі «забити гвіздками».

Як засвідчують згадані дослідження КМІС, інформаційні стратегії перших двох етапів зазнали краху.

«Шеф, все пропало…»

Третій етап розпочався десь наприкінці листопада. Його зміст склали меседжі з визнанням існування загрози масштабної ескалації з боку Росії. Перестали спростовуватися дані зарубіжної розвідки. Більше того, почала підкреслюватися їхня тотожність висновкам наших військових.

Однак квінтесенцією цього етапу стали заяви начальника Головного управління розвідки Міноборони Кирила Буданова. Спочатку з його «легкої руки» українськими ЗМІ почали гуляти карти з планом наступу Росії на Україну. Карти, згідно з якими десь там у січні-лютому наступного року Росія має намір захопити, зокрема, Київ.

Ще десь за 20 днів пан Буданов взагалі відзначився публічною заявою про те, що ЗСУ нездатні відбити повномасштабне вторгнення Росії.

Ці загрозливо-панічні меседжі геть не були збалансовані хоча б якимись чіткими позитивними сигналами очільників держави стосовно наміру та здатності дати належний опір російським загарбникам, захистити своїх громадян тощо. До таких не можна ж віднести, наприклад, заяву секретаря РНБО Олексія Данілова від 14 грудня про те, що на сьогодні ситуація на кордоні з Російською Федерацією не є загрозливою, «але це не означає, що цього (нападу РФ – ред.) не трапиться завтра». Тобто, сьогодні російської навали не буде, а щодо завтра – нічого сказати не можу. Сьогодні живіть, а завтра хтозна. Так собі позиція, чесно кажучи, – чи в камінь головою, чи каменем у голову.

Зміст третього етапу, таким чином, не просто докорінно відрізнявся від попередніх, а геть спростовував їх. Домінуючими у меседжах стали загрозливі та панічні елементи. Їхнім гаслом стало щось на кшталт: «Шеф, все пропало – гипс снимают, клиент уезжает!» Іншими словами, з якогось дива доброго держава різко вдалася до реалізації стратегії нагнітання.

То як же мали пересічні українські громадяни сприймати такий наратив?

Особисто автор цих рядків після вказаних заяв задався, насамперед, питанням, а чи взагалі Верховний головнокомандувач і Ко мають намір збройно протистояти агресорові, чи не народилася часом в їхніх головах нова «геніальна» думка на кшталт «зупинимо російський наступ просто не стріляючи у відповідь»? Нонсенс? А ідея просто перестати стріляти, щоб припинити війну – не нонсенс? Отож…

Про що має думати цивільний киянин, почувши від українського військового керівництва про плани Кремля вже найближчим часом захопити Київ та нездатність ЗСУ цьому протистояти? Чи не про те, що:

а) схоже, як завжди, будемо видиратися самотужки, без допомоги держави. Бо ж про територіальну оборону майже ні чирк-чирк, призов резервістів – мовчок, боєприпасів виходить нема…

б) може, з огляду на все це та загрозу окупації взагалі час пакувати валізи і рухатись за кордон?

в) ну його куди далі таке імпотентне, ні на що нездатне, керівництво. І дідька лисого хтось ще колись за нього проголосує.

Тобто меседжі третього етапу мали наслідком лише дезорієнтацію українського суспільства, поширення в ньому хаосу, панічних настроїв і зневіри до держави.

Парадоксально, але третій етап став саме тим «медіаґвалтом», який засудив президент Зеленський, став елементом інформаційно-психологічної війни проти українського суспільства в умовах російської агресії.

Так психологічний спокій у суспільстві не зміцнюють і не забезпечують. А довіру суспільства – лише розтринькують. Так втрачають обличчя. І, грубо кажучи, ситуація з авторитетом влади у суспільстві починає розвивається за класичною схемою «Миша, у тебя скучное лицо, тебе никто денег не даст». Бо ж своїми меседжами керівник ГУР виставив президента, по суті, цілковитим дурником. Адже за якихось 10-20 днів до цього, згідно з інформацією глави держави, повторимо, жодної реальної загрози не було. А тепер є і плани наступу, і орієнтовні строки, і, як «вишенька на торті», нездатність наших збройних сил протистояти ворогу. Одним словом, капець!

Між тим, рецепт дій держави в умовах появи загрози іноземного вторгнення геть простий і загальновідомий. Не треба, як то кажуть, вигадувати велосипед. Він зводиться до постійного, з дня в день, транслювання керівництвом країни її громадянам найрізноманітніших варіацій простих гасел на кшталт: «Ворог буде розбитий, перемога за нами» або, якщо хочете, «Хто до нас з мечем…». І постійно супроводжувати ці гасла демонстрацією готовності та здатності ЗСУ втопити ворога у його власній крові, наданням громадянам наочної інформації про конкретні дії керівництва держави, армії, місцевих органів влади з метою забезпечення протидії ворогові! Для відосиків команді Зеленського тут відкривалося би неоране поле творчої роботи! Була б тільки клепка! Була б…

Стратегія спротиву. Краще пізно ніж ніколи?

Четвертий і на поки останній етап розпочався десь у кінці другої декади грудня. Він характеризувався початком поширення в інформаційному просторі України офіційних меседжів достатньо позитивного або, якщо хочете, оптимістичного звучання. Хай помірковано-войовничих, але вже таких, які засвідчували українським громадянам факт підготовки держави до протистояння можливому російському наступу. Зішлемося, наприклад, на заяви того самого Данілова від 19 та 23 грудня про те, що в Україні буде достатньо зброї для зустрічі всіляких «зелених» чоловічків, а також про те, що «У нас додатково з’являються ресурси, і територіальна оборона, за необхідності, дасть обов’язково відсіч агресору. Зброю треба тримати змащеною. Бажано нею не користуватись, але за необхідності всі громадяни знають що треба робити».

Інформаційна політика держави на цьому етапі вдалася нарешті до стратегії спротиву. Добре, що хоч на сьомому році війни, а не пізніше.

Утім, як буде далі, яке змістовне наповнення отримають подальші меседжі, чи буде змінена обрана на сьогодні стратегія, чи зміст інформаційної політики зазнає нових дивовижних карколомних змін – все це ми скоро побачимо.

На сьогодні ж на підставі проведеного аналізу можна зробити такі висновки:

Попри те, що війна з Росією триває вже сім років, як про це люблять згадувати наші керманичі, у т.ч. з метою заспокоєння народу, інформаційно-роз’яснювальна та пропагандистська робота держави так і не була переведена на воєнні рейки. Наявність центру координації інформаційної політики не проглядається в принципі. У роботі панує хаос та повна безсистемність, які подекуди доводять ситуацію до абсурду. Інформаційна політика не сприяє ні організації суспільством протидії потенційному агресорові, ні зростанню авторитету українського керівництва, ні консолідації навколо нього українського суспільства. Більше того, за своїм змістом та спрямованістю вона подекуди банально перетворюється на такий собі елемент російської інформаційно-психологічної операції проти України. Звичайно, українське суспільство переживало і не такі вибрики керівництва країни, однак хотілося б якось їх обмежити. І краще б самому керівництву.

P.S. Негативний суспільний резонанс, викликаний нещодавнім рішенням щодо військового обліку жінок, наочно демонструє: влада взагалі не розуміє того значення, яке належить інформаційно-роз’яснювальнійроботі для забезпечення підтримки суспільством своїх дій в оборонній сфері. Рішення щодо військового обліку вочевидь правильне. Але воно зачіпає мільйони громадян. І ці громадяни попередньо не почули будь-яких роз’яснень та аргументів щодо доцільності такого кроку. За цих умов негативний суспільний резонанс був абсолютно закономірним і прогнозованим. Петиція щодо скасування рішення легко набрала необхідну кількість голосів. Як то кажуть, застав дурня Богу молитися…

Олександр Самарський, експерт центру дослідження Росії,
екс-посол України в Ірані для «Главкома»