Всі нечисельні успіхи на шляху врегулювання конфліктів за останні 30 років так чи інакше були пов’язані з використанням сили. Про це говорить досвід Азербайджану, Хорватії і не лише…
Оцінка ОБСЄ побудована на фантазіях, на сподіванні, що конфлікти якось самі «розсмокчуться»
Виповнюється сім років з часу російської окупації Криму, а невдовзі і частини Донеччини, а також створеним у зв’язку з цим новим структурам ОБСЄ, – Спеціальній моніторинговій місії, посаді Спеціального представника Діючого Голови ОБСЄ в Україні та у Тристоронній контактній групі. Мета їхньої діяльності – спостереження за розвитком ситуації та сприяння в її врегулюванні.
Утім, через відсутність, передусім, відчутного прогресу у врегулюванні конфлікту на Донбасі миротворчі зусилля ОБСЄ в Україні регулярно піддаються критиці, іноді навіть дошкульній. Звичайно, не помиляється лише той, хто нічого не робить. Хоча, з іншого боку, у разі якщо сама робота ґрунтується на помилковому баченні природи явищ чи процесів, а також мети та засобів її досягнення, то й задовільного результату від неї годі чекати. Тому на зусилля ОБСЄ необхідно дивитися також і під таким кутом зору.
Специфіку загального підходу ОБСЄ до конфліктів на Донбасі та в Криму достатньо повно розкриває інтерв’ю «Європейській правді» (від 20 січня) діючої голови ОБСЄ, міністра закордонних справ Швеції Анн Лінде. Воно, зокрема, містить оцінки статусу цих конфліктів, а також можливості використання Україною новітнього прикладу Азербайджану з врегулювання нагірнокарабаського конфлікту. Важливо, що в інтерв’ю викладається саме позиція ОБСЄ, на чому пані Лінде окремо наголошує: «я, як очільник організації, не можу вийти за спільну позицію і маю використовувати спільну лексику».
Діюча голова ОБСЄ насамперед відмовляється називати конфлікт на Донбасі «війною Росії проти України» з огляду на те, що такий термін не використовується Організацією. Втім, критикувати за це ОБСЄ навряд чи варто, оскільки навіть політичне керівництво України від початку російської агресії і до нині всіляко уникає офіційно вживати цей термін, так само, як і називати Росію агресором.
Пані Лінде також категорично заперечує віднесення конфліктів на Донбасі та у Криму до категорії т.зв. «заморожених». На її думку, така оцінка конфлікту «означатиме, що ви здалися і не вважаєте можливим його вирішити». Голова ОБСЄ вважає, «що зараз Донбас точно не є замороженим. Адже Тристороння контактна група чи Нормандський формат досі діють, намагаються знайти його вирішення».
Наведені аргументи проти застосування до конфліктів в Україні терміну «заморожені» викликають певні запитання, з огляду на невідповідність міжнародній практиці. Зокрема, вже згаданому конкретному досвіду Азербайджану, а також у більш широкому контексті, – загальновизнаним ознакам «замороженості» конфлікту, які чомусь залишені поза увагою при обґрунтуванні оцінок ОБСЄ.
Нагірнокарабаський конфлікт, нагадаємо, визнавався «замороженим» упродовж майже трьох десятиліть. Але хіба це означало, що Азербайджан здався? Зовсім ні, як бачимо, все геть навпаки! Азербайджан за цей період створив необхідний потенціал для забезпечення перемоги у Другій Карабаській війні та повернення контролю над більшою частиною своїх територій, раніше окупованих Вірменією. Упродовж усіх цих років між сторонами конфлікту йшли переговори – як безпосередньо на найвищому президентському рівні, так і через посередників, зокрема, ОБСЄ. І усе це чомусь, знову-таки, нікому не заважало називати його «замороженим». А от при розгляді, так би мовити, української проблематики – заважає.
Що стосується загальновизнаних ознак «замороженого» конфлікту, то при всіх мовних та редакційних розбіжностях між різними джерелами, наголос практично завжди робиться на двох характеристиках. З одного боку, на припиненні активного збройного протистояння. А з іншого, – на відсутності мирної угоди між сторонами конфлікту, що надає ситуації певної невизначеності та несе загрозу поновлення бойових дій. Саме дві вищезгадані ознаки формують ситуацію на кшталт «ні війни, ні миру», що може тривати невизначено довгий час, і є тими основними критеріями, на основі яких конфлікти і відносять до категорії «заморожених».
То ж, який вигляд мають конфлікти в Україні з точки зору цих загальновживаних критеріїв?
Територія Криму тривалий час знаходиться під російською окупацією. Адміністративний кордон з АРК зараз перетворено на лінію розмежування між Україною та Росією, яка контролюється зі свого боку силовими підрозділами кожної зі сторін. Ситуація на лінії розмежування у цілому спокійна від початку окупації Криму, бойові дії відсутні. Жодного договору між Україною та РФ щодо зміни приналежності території Криму немає. Оцінки її статусу обома країнами геть протилежні. Перспективи врегулювання конфлікту дипломатичним шляхом взагалі не проглядаються, бо відсутні будь-які формати переговорів між сторонами, навіть у зародку. Очевидно, що тут склалася ситуація «ні війни, ні миру» у, так би мовити, класичному варіанті.
На Донбасі з 27 липня 2020 року діє перемир’я. Масштабні ж воєнні дії тут не ведуться вже кілька років. У коротко- і навіть середньостроковій перспективі їхнє поновлення по всій лінії розмежування видається на сьогодні малоймовірним. Так само малоймовірним є й відкрите повномасштабне вторгнення в Україну російських збройних сил (це, звичайно ж, не означає, що ЗСУ не мають бути готові до такого розвитку подій). Що стосується бойових дій місцевого або тактичного значення, у т.ч. інтенсивних, то їх, швидше за все, не минути. Однак подібні спалахи протистояння різної потужності були характерні і для нагірнокарабаського конфлікту. Більше того, як ми бачимо на його прикладі, навіть чергова повномасштабна війна, а також кардинальна зміна у її підсумку балансу сил між ворогуючими сторонами не скасовує статусу цього конфлікту саме як «замороженого». Бо для цього відсутня згадана раніше умова – наявність мирної угоди.
Перспективи міжнародно-правового врегулювання конфлікту на Донбасі також не дуже оптимістичні. Перемовини якось ідуть. За активної участі, як і у ситуації з Нагірним Карабахом, все тієї ж ОБСЄ. Однак йдуть без особливого успіху, бо ж інтереси та позиції сторін також прямо протилежні і взаємовиключні. Швидке врегулювання конфлікту може бути досягнуто лише шляхом капітуляції однієї зі сторін, чого, з українського боку, є сподівання, не буде за жодних умов. Тобто ситуація «ні війни, ні миру» на Донбасі триватиме, швидше за все, також ще достатньо довго.
Отже, з точки зору міжнародної практики та загальновизнаних ознак «замороженого» конфлікту, загалом відсутні перешкоди для віднесення до цієї категорії також і конфліктів в Україні. Тому, мабуть, і не дивно, що при уважному прочитанні інтерв’ю можна знайти хоча й опосередковане, але таки підтвердження саме «замороженого» їх статусу. Мова ремарку пані Лінде про позитивний аспект прикладу Азербайджану для України, який полягає саме в тому, що нам «також ніколи не варто забувати про Крим і Донбас».
Теза «ніколи не забувати» є абсолютно справедливою і заслуговує на всіляку підтримку. Вона є своєрідним побажанням українцям набратися терпцю у справі відновлення територіальної цілісності своєї держави. Однак, окрім усього іншого, ця теза розкриває оцінку з боку ОБСЄ перспектив врегулювання конфліктів на Донбасі та в Криму. Вони, по суті, визначаються як дуже віддалені. Оце «ніколи не забувати» автоматично відносить конфлікти в Україні до категорії «заморожених». Тобто до тих, конкретний час завершення яких розчиняється у нескінченній далині майбутнього. Нагадаємо у цьому зв’язку, що схвальний пані Лінде приклад Азербайджану для України («ніколи не забувати») нараховує немало-небагато, а більш ніж чверть століття міцної пам’яті про свої втрачені території.
Тепер розглянемо оцінку в інтерв’ю можливості використання Україною за прикладом Азербайджану силового сценарію відновлення своєї територіальної цілісності. Діюча голова ОБСЄ є категоричним противником запозичення такого досвіду. «Силу, – зазначає вона, – ніколи не варто застосовувати, бо силою не встановити стійкий мир. І не дарма стосовно того ж Нагірного Карабаху між сторонами немає мирної угоди». Така позиція з боку ОБСЄ, звичайно ж, є абсолютно очікуваною, оскільки Організація з підтримки безпеки та стабільності в регіоні просто не може закликати до силових дій.
Як не парадоксально це звучить, однак, заперечуючи прийнятність для України прикладу Азербайджану із силового врегулювання, ОБСЄ саме цей приклад безпосередньо й повторює. Азербайджану ж бо теж казали тверде «ні». Процитую у цьому зв’язку президента Алієва: «Хоча багато хто, зокрема, ті посередники, які займалися цим питанням, неодноразово казали, що конфлікт не має воєнного рішення. Але ми довели, що у конфлікту є воєнне рішення».
Однак у контексті нашого аналізу важливіше інше. А саме те, що наведені на підтримку позиції ОБСЄ аргументи знову-таки викликають запитання, з огляду на ту саму невідповідність міжнародній практиці. Для ілюстрації такого стану справ ще раз звернемося до конкретно азербайджанського та у більш широкому контексті, – до загальноєвропейського досвіду, який також залишено поза увагою при формуванні позиції ОБСЄ.
Насамперед з’ясуємо, а чи дійсно відсутність мирної угоди рівнозначна відсутності для Азербайджану позитивних результатів від використання силового сценарію врегулювання нагірнокарабаського конфлікту?
Нагадаємо, що у підсумку Другої Карабаської війни Азербайджан повернув контроль над усім своїм державним кордоном та левовою часткою раніше окупованих Вірменією районів країни. На нині звільнених територіях 30 років назад проживало більше мільйона людей, азербайджанців за походженням, які потім стали біженцями. Тепер вони матимуть змогу поступово повертатися на рідні землі.
Незвільнені території, більшість населення на яких від початку була вірменською, Баку замкнув у своєрідний анклав. Тепер його позиції в імовірному новому переговорному процесі з карабаського врегулювання вже кардинально відрізняються від тих, які були до цього. Азербайджан відчутно послабив свою залежність від будь-яких міжнародних посередників у переговорах, включаючи традиційних – Москву та ОБСЄ. Та й взагалі, швидше за все, Баку тепер вже цілком самостійно визначатиме статус Нагірного Карабаху у складі країни без всіляких міжнародних посередників або лише за їхньої формальної участі. Ну, щоб менше ображалися, мали можливість хоча б чимось пишатися та записати у свій актив.
Більше того, підсумки війни видаються позитивними і з точки зору зміцнення безпеки та стабільності в регіоні. Потенційна напруга у ньому, попри подальше збереження конфлікту у «замороженому» стані, суттєво зменшилась. У близько- і навіть середньостроковій перспективі ймовірність переходу конфлікту в гарячу фазу можна оцінити як близьку до «нуля». Цим нинішня безпекова ситуація у Нагірному Карабасі кардинально відрізняється від попередньої. Також відкрилися реальні можливості для мирного співіснування двох ворогуючих країн, розвитку між ними, для початку, хоча б якогось економічного співробітництва тощо. Хіба ж це не крок уперед у врегулюванні конфлікту, у т.ч. з точки зору завдань ОБСЄ? На жаль, як бачимо, всі ці позитивні для Азербайджану результати застосування силового сценарію просто проігноровані ОБСЄ при формуванні своєї оцінки.
Що стосується сучасного європейського досвіду, то тут, насамперед, закономірно постає питання: а на які конкретні приклади врегулювання конфліктів спирається ОБСЄ у своїй категоричній відмові від розгляду силових сценаріїв та апелювання виключно до дипломатичних засобів? На жодні. Просто таких прикладів не існує в принципі. Всі нечисельні успіхи на шляху врегулювання конфліктів упродовж останніх трьох десятиліть так чи інакше були пов’язані з використанням силового компонента, байдуже, яке саме місце у врегулюванні він посів. Про це говорить не тільки досвід Азербайджану, але й Хорватії. У більш широкому контексті це також підтверджує, при всій їхній специфіці, косівське та чеченське врегулювання. І навіть історія відновлення країнами Балтії своєї незалежності. Іншими словами, згідно з загальноєвропейським досвідом, все, що не спирається на силу у врегулюванні конфліктів, успіху не має. Оцінка ж ОБСЄ просто побудована на фантазіях, на сподіванні, що конфлікти якось самі з часом утрясуться та «розсмокчуться». Бо ж нічого вічного немає, все колись закінчується.
Утім, згадавши азербайджанський та загальноєвропейський досвід, не будемо забувати і про власний український. Мова про ситуацію із захопленням Росією Криму у 2014 р. Тоді наші провідні західні партнери наполегливо радили: «не нагнітайте!». У підсумку ми втратили не лише Крим. Його здача без, по-суті, будь-якого серйозного опору, окрилила Росію легким успіхом і підштовхнула до війни на Донбасі. Бо ж, як то кажуть, «дають – бери»! Які дієві кроки у відповідь на таке розширення агресії відразу ж зробили наші «порадники»? А просто відмовилися постачати державі-жертві агресії зброю навіть оборонного характеру, мабуть, щоб Україна продовжувала не нагнітати. Тим самим, знову таки, всіляко спонукаючи Росію до подальших агресивних дій. А коли Україна пізніше нагадувала цим «порадникам» про нікчемність поради, то у відповідь чула: ну це ж була порада, а приймати її чи ні – то вже повністю ваша відповідальність. Врешті, саме просування Росії углиб української території було зупинене не дипломатичними засобами міжнародного співтовариства чи санкціями, а саме збройним опором, який наочно продемонстрував Кремлю непідйомну для Росії ціну, яку доведеться заплатити не те що за поглинання України, але й розбудову якоїсь нещасної Новоросії.
Варто зрозуміти правильно, мова не про те, що вже завтра Україна повинна вдатися до силового сценарію. Йдеться виключно про необ’єктивність та упередженість підходів щодо аналізу ситуації, побудованих на абсолютному його ігноруванні.
Звичайно, обговорення питань віднесення конфліктів на Донбасі та в Криму до категорії «заморожених», потенційної корисності чи шкідливості для України силового варіанта врегулювання за азербайджанським взірцем тощо може бути продовжена. Вони є важливими, багатогранними і заслуговують на прискіпливу увагу та окремі розгорнуті дискусії. Суть, однак, не в тому. Головне, що такі диспути мають спиратися на певну термінологічну єдність, на використання загальновживаних критеріїв і принципів при розгляді подібних та однотипних подій. Вони не повинні ґрунтуватися на довільному конструюванні нових, нікому раніше не відомих критеріїв з метою підміни ними загальновживаних, на жонглюванні поняттями, на маніпулюванні фактами тощо. Отримані таким чином висновки є помилковими за своєю суттю, чимось на кшталт невірного діагнозу, а підготовлені на цій основі практичні рекомендації та здійснювані заходи – нездатними, відповідно, забезпечити досягнення поставленої мети. Такий шлях є, швидше, засобом введення в оману, ніж пошуком реальних засобів вирішення конкретних проблем. І зветься він – подвійними стандартами.
Підведемо підсумки аналізу
На жаль, доводиться констатувати, що в загальній оцінці конфліктів в Україні ОБСЄ багато в чому ґрунтується саме на подвійних стандартах. З огляду на це будь-які висновки та пропозиції ОБСЄ стосовно врегулювання конфліктів на Донбасі та в Криму, апріорі, не можуть заслуговувати на цілковиту довіру. Тобто є недостовірними, байдуже більшою чи меншою мірою. Тому і ставитися до них, як і до відповідної діяльності ОБСЄ, доводиться з обережністю і вельми критично. І аж ніяк на неї не покладатися. Щоб не опинитися в ситуації сліпих, яких незрячий веде до урвища в кінці шляху.
Палкі обійми подвійних стандартів ОБСЄ, в які потрапила Україна, не є чимось унікальним для Організації. Відповідно і вислизнути з них не так-то й просто. Це складне завдання, яке потребує копіткої й тривалої роботи над реформуванням засад функціонування самої ОБСЄ. Утім, це вже тема окремої розмови.
Олександр Самарський,
Український дипломат, представник України в Місії ОБСЄ в Нагірному Карабаху (1997-1998, 2004-2006), Посол України в Ірані (2010-2014), заступник керівника Центру дослідження Росії
Коментарі — 0