Як Харківська міська рада викликала дух Кернеса. Деталі скандальної справи

Останні місцеві вибори в Україні завершились дуже дивною історією у Харкові. Голова тамтешньої територіальної виборчої комісії Ольга Мозгова визнала повноваження міського голови Геннадія Кернеса попри його відсутність у місті. Факт цей, певно, не отримав би розголосу, якби не смерть переобраного мера і початок нової боротьби за вакантну посаду.

Нагадаємо, що Ольга Мозгова вела першу сесію новообраної Харківської міськради. Вона доволі творчо підійшла до тлумачення законодавства, запропонувавши визнати повноваження Кернеса, який на той час перебував у критичному стані в німецькій клініці «Шаріте», без складання ним присяги. Така можливість, на її думку, випливала з закону «Про службу в органах місцевого самоврядування». Відповідно до нього присягу має складати лише обраний вперше чиновник, а оскільки Кернес вже присягав під час минулої каденції, то цією нормою начебто можна й знехтувати. Таким чином Харківська міська рада визнала повноваження смертельно хворого міського голови, попри вимоги ст. 42 закону «Про місцеве самоврядування в Україні», де чітко прописано набуття повноважень міського голови лише після складання присяги на першій сесії новообраної міської ради.

Нещодавно з повідомлення Харківської прокуратури стало відомо, що проти Ольги Мозгової відкрито провадження за статтею 367 Кримінального кодексу України («службова недбалість»), справу розслідує головне управління Національної поліції в області. Примітно, що справа була відкрита не на початку грудня, коли за поданням голови ТВК міськрада визнала повноваження мера попри його відсутність на сесії, а 11 січня – тобто, вже після його смерті. Зараз важко сказати, чи дійде ця справа до суду. Швидше все це може використано для того, аби в когось із впливових претендентів на вакантне місце мера був важіль тиску на голову виборчкому. Втім навіть у самому несприятливому для Ольги Мозгової  випадку, їй не загрожує серйозне покарання: згадана кримінальна стаття передбачає штраф в 50-150 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 850-2550 гривень.

Втім, випадок з Керенесом – не єдиний, коли від імені віртуальної особи вчинялися юридичні дії. Таких інцидентів в політичній історії України було кілька.

Чи ставив свій підпис Кернес?

Практично одночасно з перевіркою законності згаданого рішення голови територіальної виборчої комісії, Харківська обласна прокуратура повідомила про початок іншого розслідування. Мова про справу щодо можливої підробки підпису Геннадія Кернеса на документі про внесення на розгляд сесії кандидатури Ігоря Терехова на посаду секретаря міської ради. Головуючий на сесії перший заступник міського голови Олександр Новак поставив цю кандидатуру на голосування на підставі надісланого на електронну пошту міської ради листа з накладеним цифровим підписом мера, що викликало підозру щодо автентичності й самого листа і підпису на ньому, оскільки залишалося незʼясованим питання, в якому стані взагалі на той час перебував Геннадій Кернес і чи мали можливість завірити документ його електронним підписом сторонні особи. Зокрема, депутат  Харківської міської ради від «Слуги народу» Аліна Мустафаєва, яка звернулася із відповідною заявою до прокуратури, впевнена, що документ «складали і підписували на другому поверсі Харківської міськради», а Кернес, який у цей час перебував у «Шаріте», не має жодного стосунку до нього.

«Я хочу приєднатися до тих, хто цю перевірку просить. Хто, як не я, перший зацікавлений в тому, щоб ця перевірка пройшла, щоб компетентні органи зробили висновки», – казав і сам Терехов, виступаючи перед депутатами. Попри це, Харківська міська рада прийняла досить емоційну заяву, в якій інформацію щодо можливого підроблення підпису назвала «вкиданням з боку окремих депутатів міськради та деяких творців мертвонароджених політичних проєктів». Також пресслужба міськради заявила, що харківські чиновники «залишають за собою право подати до суду на особливо непорядні ЗМІ, які поширюють фейкову інформацію».

До речі, у гіпотетичному випадку визнання Ігоря Терехова неправомірно обраним на посаду, виникне ще більша юридична колізія: доведеться визначатись із чинністю всіх документів, підписаних секретарем міськради на посаді, в тому числі й подання до Верховної Ради щодо призначення позачергових виборів харківського міського голови. 

Факсиміле Ульянченко і фіаско Тимошенко

До того, як Україна легалізувала електронний підпис, різного рангу чиновники могли дистанціюватися від підписаного ними документа, використовуючи замість власноруч поставленого автографу факсиміле. Таким чином у разі необхідності можна було б дезавуювати свій підпис практично на законних підставах. Такий випадок трапився зокрема з ексглавою Секретаріату президента України Вірою Ульянченко, яка у 2009 році відкликала з Кабінету міністрів лист, присвячений встановленню професійних свят, підписаний її факсиміле. Згодом вона звинуватила у незаконному використанні власного факсиміле ексзаступника Секретаріату президента Ігоря Пукшина.

Однак справжнім віртуозом використання факсиміле замість власного підпису був колишній мер Києва Леонід Черновецький. Маючи ґрунтовну юридичну освіту, він дуже швидко оцінив переваги гумового штемпеля і користувався ним максимально ефективно.

«На перший погляд, Черновецький поводився на цій посаді досить дивно: пісні співав, книжки видавав, говорив якісь неадекватні речі. Насправді в такий спосіб він створював собі захист. Він працював у прокуратурі, дуже добре знає закони. І взагалі, думаю, людина повністю адекватна. За весь час при владі не підписав «живою» ручкою жодного документа. Всі підписи стоять або з факсиміле, або через трафарет. Тобто, що стосується документів, він чистий», – визнавав колишній голова Київської міськдержадміністрації та ексдепутат Київради Володимир Бондаренко. Ще один попередник Черновецького на посту мера, Олександр Омельченко, звернув увагу, що факсиміле стояли навіть на рішеннях тих сесій, на яких Черновецький не був присутнім і які мав би підписувати секретар Київради Олесь Довгий.

«Чому не залучаються до покарання конкретні особи з команди Черновецького, або він сам? На більшості паперів стоїть його факсиміле, а не особистий підпис. І якщо до нього прийдуть у конкретній справі, він доведе, що в той момент, коли ставили факсиміле, він перебував, наприклад, у санаторії в Цюриху…» – розповідав ексзаступник голови Київської міськдержадміністрації Олександр Мазурчак. Варто зазначити, що принаймні один раз факсиміле дійсно допомогло ексцентричному меру уникнути покарання: в 2017 році генеральний прокурор Юрій Луценко казав про неможливість визначити особу, що ставила відбиток підпису міського голови на документах про відчуження землі на Жуковому острові.

А от кому факсиміле ніяким чином не допомогло уникнути вироку — так це Юлії Тимошенко під час розгляду справи щодо газових угод. Звичайно, що ця справа розглядалася українським суспільством та міжнародною спільнотою як замовна, яка була потрібна лише для того, аби отримати формальні підстави запроторити популярного політика за ґрати. Однак цікавий той факт, що і захисник колишнього віцепремʼєра Сергій Власенко, і свідок на суді Михайло Лівінський, підтверджували, що газові директиви Тимошенко підписувалися з допомогою факсиміле, причому Власенко саме на цій підставі вважав недоведеним сам факт причетності Тимошенко до директив.

Зараз уже важко сказати, чи саме цей прецедент, чи якісь інші причини примусили український уряд вжити заходів, аби припинити зловживання замінниками підписів: у березні 2013 року Микола Азаров підписав урядову постанову №147, відповідно до якої «не підлягають реєстрації у Секретаріаті Кабінету Міністрів документи, підготовлені з використанням факсимільного відтворення підпису особи. Такі документи Секретаріат Кабінету Міністрів повертає адресатові без розгляду».

При цьому в Україні траплялося й навпаки: коли належним чином підписаний документ, справжність якого ніхто не піддавав сумніву, не набирав чинності. Переважно такі випадки сталися в каденцію Віктора Ющенка.

Як народився «Офіційний вісник президента України»

Про те, що навіть підписаний документ не є чинним, доки він не опублікований, команда Віктора Ющенка переконалася на власному досвіді, заблокувавши у листопаді 2004 року друк номеру «Голосу України» з офіційними результатами другого туру виборів. За даними Центрвиборчкому на чолі з Сергієм Ківаловим, перемогу на виборах здобув Віктор Янукович, однак публікацію цього рішення напередодні заборонив Верховний Суд. Вважається, що команду на друк газет всупереч рішенню суду дали в передвиборчому штабі Януковича, який очолював на той час Сергій Тігіпко, однак у підсумку газета так і не вийшла у світ.

Однак дуже скоро цю ж тактику взяли на озброєння опоненти третього українського президента з «Коаліції національної єдності» Соціалістичної, Комуністичної та Партії регіонів, представники якої контролювали Верховну Раду та Кабінет міністрів. Через це у квітні 2007 року газети «Голос України» і «Урядовий кур'єр» відмовилися друкувати президентський указ «Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України» щодо розпуску парламенту і призначення дати дострокових виборів, через що він не міг вступити в законну силу. Вихід було знайдено теж неординарний: у президентській канцелярії згадали, що серед переліку офіційних видань України, затвердженого ще в 1997 році, згадувалось і видання «Офіційний вісник президента України» (який до того не виходив жодного разу). Видання з такою назвою було зареєстровано протягом двох днів, і указ про розпуск Ради було опубліковано в ньому.  В цьому ж виданні було також опубліковано укази щодо звільнення Святослава Піскуна з посади генпрокурора та перепідпорядкування хоча внутрішніх військ президенту, які також відмовилися друкувати в «Голосі України». І здавалося, що «Офіційний вісник», виконавши свою місію, припинить існування, це видання продовжує існувати й дотепер.

Перед виборами президента у 2010 році друкарню «Преса України» намагалися захопити ще раз — на цей раз прихильники Юлії Тимошенко, які намагалися не допустити публікації тексту зміненого закону про вибори президента, однак на цей раз типографія була надійно заблокована правоохоронцями.

Цікаво, що з ідеєю взагалі припинити практику офіційної публікації документів в друкованих ЗМІ нещодавно виступав один із авторів широко розрекламованої «діджиталізації» міністр Кабінету міністрів Дмитро Дубілет. «Зараз, щоб якийсь закон або постанова набули чинності, вони повинні бути надруковані в газетах «Голос України» або «Урядовий Курʼєр». Ми пропонуємо публікувати закони та інші акти на офіційних сайтах, а не на папері, як і личить у XXI столітті», – говорив  міністр у жовтні 2019 року. А також зазначав, що після того, як Рада ухвалить відповідний закон, обговорюватиметься доцільність подальшого виходу офіційних видань. Щоправда, до реалізації цих намірів так і не дійшло: незабаром почався скандал з так званим «електронним переписом» населення, а згодом і сам Дубілет покинув свою посаду.

Микола Поліщук, для «Главкома»