Сабі Сабев: Європа повинна мати план на випадок, якщо американська допомога не надійде Україні

Із початку широкомасштабного російського вторгнення Болгарія, попри непросту внутрішньополітичну ситуацію, була однією з держав, яка надавала різносторонню підтримку Україні. За це вона була внесена Росією в список недружніх країн. Декілька років тому, такий сценарій було важко собі уявити. Тепер – це реальність.

У другу річницю російського повномасштабного вторгнення в Україну «Главком» поспілкувався з першим національним військовим представником Болгарії у штаб-квартирі НАТО, генерал-майором запасу Сабі Сабевим про можливий розвиток російсько-української війни в 2024 році.

Війна змінила ставлення болгарської держави до питання власної безпеки і оборони. Сабев оцінює перспективи подальшої військової підтримки Болгарією України, а також аналізує військову присутність НАТО в Чорному морі і роль в цьому ключових членів альянсу в цьому регіоні.

Пане Сабев, в ці дні минає два роки з початку повномасштабного російського вторгнення в Україну. Яким ви бачите розвиток цієї війни у 2024 році?

Цей рік може стати переломним у війні. І через низку факторів він може бути як на користь однієї, так й іншої сторони. Зараз Україна відчуває серйозні труднощі через недостатню кількість боєприпасів. На даний момент в Україні не вистачає наступального потенціалу, не вистачає резервів. Необхідно готувати нові оперативні і стратегічні резерви, оснащувати їх та проводити підготовку. Думаю, дефіцит наступального потенціалу України, швидше за все, буде подолано у другій половині цього року.

Також я би виокремив декілька векторів української стратегії на 2024 рік. Перший вектор – посилення оборони нинішніх позицій і уникнення їх глибоких проривів. Другий вектор – підготовка резервів і частіша ротація, щоб ті сили, які довше перебували на передовій, могли відпочити, поповнитись та підготуватись до подальших дій. Третій вектор – завдання максимального ураження російсько-окупаційним військам усіма можливими засобами: як на передній лінії, так і в глибині окупованої ними території. І особливо в Криму. Якщо Крим вдасться ізолювати, зокрема, шляхом руйнування Керченського мосту і завдати ураження військовій інфраструктурі на півострові, то він фактично буде доведений до стану, коли російська армія не зможе використовувати його як тилову базу. Максимально виснажуючи в рамках цієї стратегії російські війська, Україна в той же час матиме можливість накопичити власний потенціал, аби у другій половині цього року, чи найпізніше – наступного року, перейти до рішучих наступальних дій. При цьому, критично важливою умовою реалізації вищевказаної стратегії є військова допомога Заходу, а також максимальне розширення та відновлення української оборонно-промислової бази.

Що стосується наступальних дій, які веде на сьогодні Росія, зокрема, захоплення нею Авдіївки, то вони не є смертельними для України. Більш важливим є те, скільки російських сил було і буде стерто об українську оборону під час зимової кампанії. І коли прийде весна та покращиться погода, росіяни опиняться з вичерпаними резервами і не зможуть вести більш широкі наступальні дії.

На вашу думку, чи достатньо зараз роблять партнери України, щоб вона витримала цей тиск Росії?

Звичайно, потрібно робити більше. Найперше має бути розблокована американська допомога. При цьому, Європа повинна активізуватися і збільшити масштаби своєї допомоги, щоб вже зараз компенсувати відсутність американської. Крім того, в європейських країнах уже повинен бути готовим порядок дій на випадок того, що американська допомога так і не надійде.

Ще одним компенсуючим фактором є збільшення виробництва зброї і боєприпасів українськими підприємствами. Також, поки президент Байден перебуває при владі, до листопада цього року у Білого дому є можливість допомагати Україні навіть через т.зв. потрійні угоди. Наприклад, постачати для України боєприпаси з Японії чи Південної Кореї.

Якщо Крим вдасться ізолювати, зокрема, шляхом руйнування Керченського мосту, то російська армія не зможе використовувати його як тилову базу

Як російсько-українська війна змінила ставлення болгарської держави до питання власної обороноздатності?

Зміни є і вони досить серйозні. По-перше, це активізація модернізації наших збройних сил, яка протягом досить тривалого часу відкладалась. Було оновлено довгостроковий інвестиційний план, згідно з яким здійснюється переозброєння болгарської армії, зокрема, змінено деякі його пріоритети. При новому міністрі оборони було укладено контракт на придбання в США бойових броньованих машин Stryker, ведеться досить активна робота щодо придбання сучасних РЛС, швидше за все, цього року стартують проєкти з закупівлі берегових протикорабельних ракетних комплексів і систем протиповітряної оборони.

Загалом, вже видно, що активність цієї команди в Міноборони є набагато вищою за ту, яку проявляли її попередники. Крім того, цього року наші видатки на оборону вперше досягли рівня 2,05% від ВВП. І є перспектива їх зростання протягом наступних років. Також дуже важливо, що ініціативи військового відомства мають повну підтримку як уряду, так і парламенту.

Чи адекватно влада в Болгарії реагує на ті загрози, зокрема, в Чорному морі, які виникають внаслідок російської агресії проти України?

Загалом, адекватно. Хоча, думаю, що на рівні НАТО, болгарська сторона могла б бути більш активною, особливо що стосується безпекових ініціатив у Чорному морі. Болгарія повинна пропонувати. У Варні має бути нарешті завершено будівництво Морського координаційного центру НАТО, який має приносити користь не тільки чорноморським союзних державам, але Альянсу загалом. У Болгарії, як це вже зроблено в Румунії, має бути активовано штаб багатонаціональної дивізії, в якій має бути задіяно чотири-п’ять бригад. Потрібно розвивати регіональні формати співпраці для посилення безпеки чорноморських країн.

Ваш міністр оборони Тодор Тагарев нещодавно заявив, що захист Чорного моря є стратегічним пріоритетом НАТО. Чи дійсно це так і що повинне робити НАТО щоб захистити свої інтереси в Чорному морі?

Чорне море стало проблемою для НАТО з точки зору безпеки, особливо для його чорноморських членів. Протягом тривалого часу НАТО не приділяло серйозної уваги Чорному морю і більше зосереджувалося на Балтійському, де три невеликі союзні держави – Естонія, Литва та Латвія не мають необхідних національних можливостей, щоб захиститися від можливої ​​агресії. Так було й після російського вторгнення в Грузію в 2008 році, й після анексії Криму і окупації частини території України в 2014-му.

І лише після російського широкомасштабного вторгнення в Україну в лютому 2022 року, НАТО почало приділяти більше уваги Чорному морю.

Для того, щоб наростити спроможність стримувати Росію в Чорному морі, перш за все, чорноморські держави-члени НАТО повинні створити серйозний військовий потенціал. Військової могутності Туреччини наразі є достатньо.

Відтак, питання стосується у першу чергу Болгарії і Румунії. Країни-союзники, а головним чином США, мають допомогти цим двом країнам посилити їх військовий потенціал. Я маю на увазі підводні човни, кораблі з крилатими ракетами, берегові ракетні комплекси, ракети великої дальності, які повинні досягати, як мінімум, Криму.

Попри те, що провідну роль в морській присутності НАТО в Чорному морі може і повинна відігравати Туреччина, оскільки вона має там найбільший флот, все ж через певні причини та особливості її зовнішньої політики, вона наразі розгортає значну частину свого флоту не в Чорному, а переважно в Егейському та Середземному морях. Відтак, тут ключовим питанням є те, як Чорноморські та союзницькі держави, враховуючи особливий статус Чорного моря через Конвенцію Монтре і політику Туреччини, будуть розбудовувати свій потенціал для того, щоб нівелювати домінуюче становище Росії. Я очікую, що на саміті НАТО в Вашингтоні це буде одне з основних питань для обговорення.

У НАТО досі не має стратегії щодо Чорного моря. На вашу думку, чому після восьми років російської агресії проти України, така стратегія досі не прийнята?

Я сам неодноразово ставив таке питання. Більш того, у НАТО не має стратегії й щодо Балтійського моря. Тому вже давно настав час, щоб Альянс прийняв чітку стратегію оборони тих країн, які розташовані регіоні Чорного і Балтійського морів. Як це станеться? Можливо, в її основу ляже чорноморська стратегія США, яка наразі розробляється і стосується військових аспектів, економічної безпеки, торгових відносин, тощо. Не виключаю, що протягом найближчих двох років це вже стане фактом. Чи не буде це запізно? Однозначно, так. Проте, як кажуть, краще пізніше, ніж ніколи. 

Наскільки відсутність цієї стратегії впливає на створення серйозного військового потенціалу чорноморськими державами-членами?

Звичайно, було б краще, якби у НАТО вже була така стратегія, адже тоді весь Альянс був би більш тісно залучений до безпеки Чорного моря. Але те, що цієї стратегії не має, не означає, що союзні сили в Чорному морі повинні чекати на неї і нічого не робити. Вони повинні розвивати свої можливості, і коли ця стратегія з’явиться, вона фактично буде враховувати те, що було зроблено і, звичайно, формуватиме дорожню карту подальших дій.

У середині січня Болгарія, Румунія і Туреччина підписали міжурядовий меморандум про створення в Чорному морі спільної протимінної групи. Чи можна сказати, що це початок серйозної співпраці трьох країн НАТО в питанні посилення безпеки в чорноморській акваторії?

Так, це гарний початок, але його потрібно розширити та активізувати не лише протимінною діяльністю, а й регулярним патрулюванням у Чорному морі. Однак для цього Болгарія і Румунія повинні мати більше бойових кораблів. Тому над цим питанням нам потрібно працювати.

Звичайно, Туреччина може взяти на себе більші зобов’язання, але й інші повинні зробити свій внесок. І звісно, все це має робитись під егідою НАТО.

Як ви загалом оцінюєте співпрацю Болгарії і Румунії для посилення безпеки в Чорному морі? Чи мають вони спільне бачення ситуації?

Не зовсім. Я думаю, що Румунія має чітке бачення. І це добре видно як на рівні рішень уряду, так і під час різних експертних заходів. Я думаю, що в Румунії набагато частіше обговорюються проблеми безпеки в Чорному морі і шукаються якісь рішення.

У нас ситуація трохи інша. Це зумовлено тим, що наша країна не має необхідної тривалої політичної стабільності і чинний уряд, який має чіткий євроатлантичний профіль, пропрацював ще відносно нетривалий час. Тому щоб мати можливість поглибити нашу співпрацю з Румунією, зокрема в безпековій сфері, нам потрібно, щоб цей проєвропейський і пронатовський уряд стабільно керував державою ще протягом певного періоду часу. Тоді, безумовно, будуть зроблені ще більш конкретні кроки щодо співпраці не тільки з Румунією, але й з іншими сусідами Болгарії. 

А як змусити Туреччину змінити її політику щодо Чорного моря, тобто щоб вона зайняла чітку пронатовські позицію?

Це непросте питання. З одного боку, політична конфігурація у кожній країні є даністю і з нею необхідно рахуватись. Однак, з іншого – керівництво НАТО, чи головних країн в НАТО, як Сполучені Штати, має бути більш активним в намаганнях переконати Туреччину відійти від політики «і вашим, і нашим» і ставитись більш серйозно до своїх обов’язків у тому Альянсі, членом якого вона є.

Оцініть ту військову допомогу, яку Болгарія надає Україні? Чи є вона достатньою?

Враховуючи політичну ситуацію в Болгарії, військова підтримка України з самого початку не була відкритою і у формі допомоги, а здійснювалась більше на комерційній основі, у тому числі через треті сторони. Тим не менш, і це визнало українське політичне керівництво, ця військова підтримка все ж була значною. Після формування у нас «євроатлантичного» уряду і за підтримки парламенту починаючи з 2023 року Болгарія виділяє на підтримку України значну частину свого надлишкового озброєння і боєприпасів. До цього часу, Болгарія вже надала Україні два великі транші військової допомоги, не рахуючи того, що з самого початку війни передається на комерційній основі і тих 100 БТРів, відправка яких очікується в березні. Попри це, я вважаю, що ми ще не вичерпали наші можливості у військовій підтримці України.

Ми ще можемо передати більшу кількість артилерійських систем, реактивних систем залпового вогню, переносних зенітно-ракетних комплексів, і навіть танків. Була велика суперечка про те, чи можемо ми надати Україні наші комплекси С-300. Я вважаю: якщо нам будуть поставлені західні ЗРК, наприклад, Patriot, то тоді С-300 можуть бути передані в Україну.

Керівництво НАТО має бути більш активним у намаганнях переконати Туреччину відійти від політики «і вашим, і нашим»

Тобто, можна сказати, що питання щодо передачі Україні С-300 поки закрите. Те саме стосується й МіГ-29?

Думаю, так, адже у нас поки немає інших засобів для захисту нашого повітряного простору. Болгарія має зобов’язання перед НАТО в рамках інтегрованої системи протиповітряної та протиракетної оборони. Якщо ми виведемо зі строю наші ЗРК та літаки, їх має щось замінити. Як я вже казав, у випадку С-300 це може бути якийсь комплекс західного виробництва. Що стосується літаків, то на початку 2025 року ми очікуємо у нас перші F-16, яких, загалом, має бути 16 одиниць. І коли ми їх приймемо, ми виведемо МіГ-29 і зможемо їх передати вам. Нам більше не буде сенсу їх утримувати, адже ми не зможемо забезпечити в довгостроковій перспективі їх капітальний ремонт і технічне обслуговування. Те саме стосується й наших Су-25. 

Тим не менш, поки що ми не бачимо, щоб хтось з болгарської влади казав, що з огляду на те, що Україні не вистачає боєприпасів, Болгарія повинна збільшити її військову підтримку…

Справа в тому, що попри розуміння ситуації в Україні і бажання її підтримувати, в Болгарії, як і в кожній країні-члені НАТО, прийняті базові оперативні плани Альянсу, в яких чітко сказано, які запаси зброї і боєприпасів їй потрібно для мирного і воєнного часу. Якщо у нас буде проведена перевірка воєнних запасів і буде вирішено, що вони занадто великі і їх потрібно «розчистити», щоб перейти на нові стандарти НАТО, наприклад, в артилерії чи протиповітряній обороні, то тоді вивільняться певні кількості не тільки з мобілізаційного резерву, а й ті, які призначені для мирного часу. Тобто, з переходом болгарської армії, наприклад, на 155-мм артилерію, всі наявні запаси 152 мм або 122 мм стануть «зайвими» і можуть бути передані вам. Звичайно, це займе певний час. Сподіваюся, війна до того часу закінчиться, але якщо ні, то тоді вони повинні будуть йти до вас.

Як ви оцінюєте потуги ЄС з постачання Україні 1 млн. боєприпасів? Обіцяні Жозепом Боррелем більше 1 млн. боєприпасів до кінця року – це реально?

Обіцянка ЄС минулого року, що він надасть Україні 1 млн. боєприпасів до березня цього року, була нереальною. Вони очікували, що можуть дуже швидко збільшити виробництво, але цього не сталося. Я вважаю, що надання вказаної кількості до кінця цього року є більш реальним. Поряд з цим я б відмітив й прийняття на засіданні міністрів оборони країн-членів НАТО рішення про створення коаліції, в рамках якої Україні має бути передано в цілому 1 млн. БПЛА. Враховуючи те, що сама Україна виробляє 1 мільйон БПЛА, то це рішення виводить її спроможності в одному з домінуючих факторів у цій війні, яким є БПЛА, на зовсім інший рівень.

Яка ситуація у Болгарії з виробництвом 155 мм боєприпасів і чи може країна наростити його в таких об’ємах, щоб бути вагомою складовою європейської «боєприпасної коаліції»?

Виробництво 155 мм боєприпасів в Болгарії вже розпочалося, однак поки що в досить обмеженому об’ємі. Проте, враховуючи рішення ЄС і НАТО щодо довгострокової підтримки Україну і очікування, що болгарська армія перейде на 155 мм калібр, думаю, це виробництво буде тільки збільшуватися. Наскільки швидко, наразі сказати не можу. Але в цьому і наступному році воно розвинеться в необхідному обсязі, і Болгарія, швидше за все, приєднається до коаліції 155 мм боєприпасів для України.

Ігор Федик, для «Главкома»