Інформаційна війна. Ми втрачаємо перевагу за кордоном

Після Франкфурта можу чіткіше сформулювати думки, які протягом досить тривалого часу намагаюся донести до читачів у контексті хейту та кенселингу російської культури за кордоном, а також життя нашої діаспори.

Тезово:

1

Європейці та американці, які докладають значних зусиль для підтримки України дуже часто не розуміють нашого прагнення зупинити їхню співпрацю з «хорошими русскими». Зокрема, вважають задовільними і достатніми такі аргументи:

• він/вона проти Путіна;
• він/вона допомагає Україні;
• він/вона не живе у Росії багато років;
• він/вона у власній творчості висловлює більше антивоєнних антипутінських наративів, ніж левова частка українських діячів культури;
• індивід не несе відповідальності за свій народ та свою державу (ця теза, насправді, головна).

2

Європейські видавці, слушно зауважують, що Україна на державному рівні за півтора роки майже нічого не зробила для системної промоції власної культури і, в тому числі, літератури, тоді, як Росія невпинно нарощує свою присутність у цій сфері:

• українські державні інституції не ведуть агресивної політики щодо компенсації вартості авторських прав, перекладів, друку і просування нашої масової літератури, в той час, як книжки росіян невипадково не тільки є в книготорговельних мережах, а й виставлені на касах (сам бачив);
• не створили мережі книгарень (відділів), яка була б розрахована на нашу тимчасову еміграцію (росіяни це зробили за нас, охопивши не тільки свою безпосередню аудиторію, а й наших мігрантів, яким немає з чого обирати. Книжки російською в руках закордонних украінців – буденність, на жаль);
• наші державні інститути досі не налагодили співпраці з європейськими колегами щодо організації турів наших письменників. Йдеться в тому числі про військових, яких варто залучати не тільки до виступів перед новою і старою діаспорою, а й до найбільших політичних та інформаційних майданчиків Європи. Єдиний, хто системно цим займається – Андрій Курков. Значний внесок у справу також роблять Оксана Забужко та Юрій Андрухович. Саме вони і отримують на свою адресу не зовсім лагідну критику публіки.

3

Не існує вже того лояльного інформаційного поля для поширення правди про Україну, яке було півтора роки тому. Варто визнати, що ми на цьому тлі програємо жорсткому і дуже системному інформаційному тиску росіян на теми:

• українська корупція;
• слабкі результати контрнаступу. Не розуміння європейців, що швидка перемога із настільки сильним ворогом – неможлива;
• ставлення європейців до біженців з України. Тут кожна комаха стає слоном;
• вступ до НАТО та ЄС – невідомо коли, а проблеми – зараз;
• залежність Європи від Росії. Неможливість її знищити, як державу, необхідність все одно домовитися, а цьому заважає Україна, яку потрібно примусити до миру. Ця теза найчастіше повторюється.

4

Це справді складні питання, на які ми не навчилися вчасно відповідати в Європі. Наша комунікація глобально заснована на цілком хибній тезі про те, що європейці максимально занурені в українські реалії і пояснювати їм нічого не потрібно. Врезультаті ми маємо:

• на тлі постійного потепління ставлення з боку політиків (завдяки особистим контактам з першими особами нашої держави) поступове зниження градусу підтримки населення, прохолоду в Німеччині, суперечливу передвиборчу риторику в Польщі; те, що українське питання стає заручником політичної кризи в США.
• українська тимчасова еміграція ризикує стати постійною. Сьогодні Україна не веде з ними реального діалогу про повернення, не надає ніякої інформаційно-культурної підтримки; жахає відкриттям кримінальних проваджень на тих, хто повернеться; не працює над «підйомними» та робочими місцями для таких людей. Програми «Єповернення» поки що немає, на жаль.

5

Тому багато хто і серйозно розглядає перспективу залишитися на новому місці назавжди. Вивчає німецьку або польську, забуваючи рідну – українську. Не соромиться говорити російською в публічних місцях, дивиться російське ТБ, новинні сайти, живе поза українським інформаційним контекстом, не цікавиться станом справ на Батьківщині. Останнє – найгірше.

Після цього не дивуйтеся хвилі отримань українцями через рік-два громадянства інших країн.

6

Проте, наша діаспора – патріотична. Вона збирає кошти, підтримує зв‘язок з близькими, проводить заходи. Це – колективне свідоме. А індивідуальне підсвідоме – це вирішення власних проблем щоденно та щогодини.

Після таких публікацій головне питання – «А що ти запропонуєш?». Відповім.

Один із державних органів має створити в собі департамент, який буде постійно публічно опікуватися нашими людьми за кордоном:

• сайт;
• відповіді на гарячі питання і щоденна допомога в них;
• безкоштовне надання культурного продукту – кіно, електронних та аудіокнижок, музики, лекційної програми, в тому числі для дітей;
• програма підтримки для тих, хто повертається. Є сенс докладно поглянути на досвід Ізраїлю.

Весь час з потрібно говорити з нашими людьми за кордоном. Зокрема, президенту.

Наше майбутнє створюється військовими. Але, якщо ми будемо так легковажити нашими громадянами, отримаємо країну з проблемами без рішення.