Чи долетять іранські безпілотники до України? Погляд на нашу війну з Тегерана

«Іран передав РФ бойові безпілотники» – такі тривожні заголовки в останні тижні сколихнули український інфопростір. Тема іранських безпілотних літальних апаратів (БПЛА), якими Кремль начебто намагається залатати прогалини власного військового будівництва виникла в середині липня з подачі радника президента США з питань нацбезпеки Джейка Саллівана. Посадовець заявив, що уряд Ірану, начебто, готується надати Росії до кількох сотень безпілотників, включно з бойовими. Кремль та влада Ірану спростували ці припущення.

Однак з того часу українські медіа заполонили численні коментарі військових експертів про технічні параметри іранських БПЛА та можливості їхнього застосування Росією на полі бою. Хмизу у вогонь додав візит Путіна до Тегерана 19 липня. Російський лідер провів зустріч з керівництвом Ірану та президентом Туреччини Ердоганом. Офіційні підсумки саміту стосувались ситуації в Сирії. Однак вони не розвіяли сумнівів, що єдиним інтересом Путіна, який здійснив свій другий закордонний вояж з часу повномасштабного вторгнення, була близькосхідна проблематика. 

Як ситуацію трактують в самому Ірані? Через яку призму іранська влада та суспільство інтерпретують війну в Україні і чому це важливо для розуміння офіційної позиції Тегерана.

Про це у розмові з доктором філософії (PhD) з міжнародних відносин Тегеранського університету, незалежним аналітиком Іссою Аделі.

Поїздка Путіна до Ірану відбулася після того, як офіційні особи Сполучених Штатів заявили, що Тегеран може продати Росії «сотні озброєних безпілотників». Як ви оцінюєте ці чутки? Чи здатні іранські БПЛА вплинути  на ситуацію у російсько-українській війні?

Росія проявляла інтерес до іранських БПЛА задовго до повномасштабного вторгнення в Україну 24 лютого. Однак сплеск інтересу до тем співпраці Тегерана і Москви у сфері безпілотних технологій виник саме після серії заяв офіційних осіб у Сполучених Штатах щодо нібито намірів Ірану поставити свої БПЛА Росії.

Наразі ці припущення не мають жодного фактичного підґрунтя, а влада Ірану заперечує  відправку безпілотників до Росії. На мою думку, припущення про «кілька сотень БПЛА», яке озвучили представники американської адміністрації, є нелогічним. Продаж такої великої кількості сучасних безпілотних літальних комплексів в стислі терміни став би недалекоглядним кроком, оскільки Іран потрібує їх для захисту власних об’єктів.

Проте я допускаю теоретичну можливість, що питання БПЛА піднімалось в переговорах між Москвою та Тегераном.  Американська розвідка досить точно оцінила війну в Україні і традиційно зберігає підвищений інтерес до російсько-іранських відносин. Тому озвучена американською стороною інформація може бути спробою зіграти на випередження.

Як би там не було, я думаю, що іранські безпілотники, якщо й опиняться колись на фронтах в Україні, швидше за все, не змінять баланс на полі бою і не вплинуть на хід війни. Зброя, яку Захід надає Україні, рано чи пізно встановить технологічну перевагу над російською армією. Тож фактор іранських БПЛА в російсько-українській війні, як на мене, медіа роздмухали непропорційно його реальному значенню. Як на мене, найважливішою подією наступного етапу війни є ймовірний контрнаступ на Херсонському напрямку. Таким чином, росіянам потрібні оборонні можливості.  А БПЛА, окрім розвідувальних функцій, більш корисні саме для наступальних операцій.

«Більшість іранців підтримують територіальну цілісність України, а ось уряд…»

Чи існують інші причини для занепокоєння в контексті візиту Путіна до Тегерана?

Безперечно, візит Путіна до Тегерана може викликати сумніви щодо позиції Ірану в очах українського суспільства. Проте хочу вас запевнити, що більшість іранців підтримують незалежність, самовизначення та територіальну цілісність України.

Що ж до уряду Ірану, то його позиція неоднозначна. З одного боку, влада Ірану не зацікавлена у війні. З іншого, офіційні особи в Тегерані розглядають конфлікт через призму протистояння Сходу і Заходу – глобального зіткнення між Росією і НАТО. Тому, хоча урядовці публічно висловлюють підтримку Росії, на практиці Іран залишається на позиції нейтралітету. До речі, така ж політика характерна і для деяких інших азійських країн. Наприклад, Індія підтримує дружні відносини з Росією; зокрема, нарощує імпорт російської нафти, послаблюючи тим самим санкційний тиск на Москву. Однак критика Нью-Делі з боку Заходу залишається дуже поміркованою. Це свідчить про те, що західні політики розуміють важливість Індії в стратегічному балансуванні з Китаєм в Азійсько-Тихоокеанському регіоні – вони просто визначають пріоритети.

Хочу підкреслити, що це не означає, що країни Азії мають щось проти України. Вони просто не хочуть рухатися у фарватері політики Заходу чи Росії. Показово, що лідери США та Росії в ході своїх візитів (що майже збіглись в часі) до країн Перської затоки досягли мізерних результатів. Президент Байден намагався заручитися підтримкою Саудівської Аравії у питанні збільшення видобутку нафти. Однак обіцянка саудитів наростити видобуток на 50% порівняно з запланованим на липень і серпень об’ємами не виглядає передвісницею значних змін на ринку нафти. Що ж до  Путіна, то йому під час візиту в Тегеран було важливо продемонструвати, що Росія не ізольована і має надійних партнерів. Але це лише декларативна мета, за якою ми поки що не бачимо жодної конкретики.

«Нейтралітет Тегерана – чудовий результат для української дипломатії»

Війна в Україні переростає в затяжний конфлікт між Росією та Заходом. Як за таких умов зберегти довіру у відносинах між Україною та Іраном?

Українська дипломатія має бути проактивною. Попри все, існує можливість підтримувати діалог з Іраном. Однак у сфері комунікацій слід враховувати особливості місцевої політичної культури та історичний досвід конкретної країни. Дозвольте навести приклад. Такі наративи, як «Україна – демократія, яка протистоїть авторитаризму» або «Росія систематично порушує міжнародне право», не знайдуть належного відгуку серед іранців. Однак теза про боротьбу за незалежність тут буде набагато зрозумілішою. Наратив про подолання наслідків колоніалізму знайде належний відгук серед іранців.

Замість реагування на окремі повідомлення у медіа, Україні варто зосередитись на розвитку дипломатичного діалогу з Іраном. З огляду на те, що Іран послідовно дотримується курсу на поглиблення інтеграції з країнами Шанхайської організації співробітництва, Тегеран повинен враховувати позицію Москви. Тому офіційна влада Ірану критично оцінює роль НАТО. Але основна позиція, яку неодноразово підкреслює у своїх заявах Міністр закордонних справ,  полягає у засудженні насилля та війни.

Таким чином, враховуючи надійний контакт між Тегераном і Москвою, можливо, офіційному Києву варто замислитись про посередницьку роль Ірану.  Українська влада може встановити канал зв'язку з Москвою через Тегеран, не обов’язково публічний.

До слова, нещодавно президент Зеленський звільнив посла України в Ірані, тож не варто зволікати з призначенням нового. Для України було б помилкою втратити Іран.  Фіксація Тегерана на позиціях нейтралітету – чудовий результат для української дипломатії.  

«Протиріччя Туреччини, Росії та Ірану – у глухому куті»

Росія постійно торпедує  ідею «ядерної угоди» між Тегераном і США, яка відкрила б шлюзи   західних ринків для іранської нафти. Власне, сама агресія проти України може трактуватись як свідчення того, що в історичній перспективі ядерна зброя є більш надійнішою гарантією безпеки, ніж міжнародні договори. Чи враховує нині Тегеран негативний досвід Будапештського меморандуму?

В іранських ЗМІ майже не звучить тема Будапештського меморандуму та фактичного краху гарантій безпеки, які Україна отримала в обмін на ліквідацію свого ядерного арсеналу. Гадаю, що станом на 1994 рік Україна не мала ні технологічних можливостей щоб утримувати ядерну зброю, ні дипломатичного ресурсу, аби протистояти зовнішньому тиску США і Росії, які на той час перебували на піку двосторонніх відносин.  Тож український досвід в цілому не є релевантним для Ірану.

Але навіть окремі згадки в іранських ЗМІ про Україну в контексті Будапештського меморандуму  доволі помірковані – щоб не зашкодити репутації Росії, яка зображується як дружня країна. Публічні противники ядерної угоди з США виступають активно на боці Росії, тому для них недоречно розвивати аналогію з Україною і Будапештським меморандумом. Цю суперечність  вони не можуть розв’язати, тож просто ігнорують її.  

Росія та Іран офіційно виступили проти чергової військової операції Туреччини на півночі Сирії. Чи вдалося вирішити ці протиріччя під час візиту Путіна і Ердогана до Тегерана?

Анкара вважає нинішню ситуацію сприятливою для реалізації своїх регіональних амбіцій. У контексті майбутньої операції Туреччини в Північній Сирії (розширення 30-кілометрової зони контролю вдовж турецько-сирійського кордону – «Главком») Москва і Тегеран могли б піти на зустріч президенту Ердогану і зняти з порядку денного частину його занепокоєнь. Але Росія та Іран мають підозру, що, ймовірно, справжня мета  Анкари – зміна режиму в Дамаску. Тож, вочевидь, вони не допомагатимуть Туреччині у здійсненні її намірів в Сирії.

Натомість Туреччина вважає, що геополітичні фактори складаються на її користь: Росія надалі скорочуватиме свою присутність в Сирії через проблеми в Східній Європі, зокрема через війну в Україні; Ізраїль втягується в більш активне протистояння з Іраном на території Сирії.  У цих умовах Анкара лише чекає зручного моменту, щоб почати діяти.  Тож на даному етапі протиріччя Туреччини, Росії та Ірану знаходяться у глухому куті.