Полювання за вірянами, або Неймовірні пригоди московських священників в Італії

Після початку повномасштабного вторгнення Україну залишили мільйони громадян. Італія прийняла понад 180 тис. українських біженців, повідомив посол Італії в Україні П'єр Франческо Дзадзо. Якась частина цих людей має релігійні потреби. Після переїзду до Італії віряни утворили релігійні громади, які об’єдналися навколо Константинопольського патріархату. Проте в конкуренцію за паствою, яка покинула Україну, активно включився Московський патріархат. Він докладає максимум зусиль, аби втримати якусь частину вірян-біженців. Цим питанням активно опікується заступник голови відділу зовнішніх відносин УПЦ МП, протоієрей Микола Данилевич. Він підтверджує, що дійсно перебуває в Італії і виконує місію «задля духовної опіки українською діаспорою».

Змагання за паству набуває часом комічних форм, адже вже з УПЦ МП конкурує її керівна структура – Російська православна церква (РПЦ).

В місті Удіне служить протоієрей Володимир Мельничук. До повномасштабного вторгнення Росії він представляв саме РПЦ, був намісником Хрестовоздвиженської парафії. Та коли країна-агресор розпочала війну, отець Володимир разом із вірянами перейшли під опіку Вселенського патріархату.

В інтерв’ю «Главкому» протоієрей Володимир Мельничук розповів, хто розколює українських християн в Італії, чому діаспорянам складно організувати парафії і як італійські католики співпрацюють з РПЦ та Українською церквою Московського патріархату.

«Кожен українець розумів, що не може перебувати у церкві, яка благословляє убивства своїх людей»

Отче Володимире, в Італійській митрополії Константинопольського патріархату ви почали служити з 1 квітня 2022 року. До того часу служили в РПЦ. Розкажіть про перехід?

Більшість людей на парафіях РПЦ в Італії завжди були українцями, і в нашій парафії зокрема. Хоча наша громада була багатонаціональною, та росіян у ній було приблизно 10%. Всі інші – це українці, молдавани, грузини, серби, македонці, італійці. Звичайно, коли створювалися церковні громади у діаспорі, священники старалися не гнути якусь одну національну лінію, а проводити багатонаціональну політику. У нас на службі молитви були на шести мовах. 

Після 2014 року із цим стало складніше. Поступово з кожним наступним роком відчувався все більший тиск від російських парафіян, які хотіли все більш російську орієнтовану парафію. Це не були прямі вказівки від церковного керівництва, ніхто нам з Москви не дзвонив, не казав робити так і так. Просто росіяни хотіли, щоб у церкві все яскравіше звучали імперські наративи.

Коли почалася повномасштабна війна, думаю, кожен українець розумів, що не може перебувати у тій церкві, яка благословляє убивства своїх людей. Тому одразу після її початку на першій же службі я припинив згадувати патріарха Кирила, підносив лише молитву за свого правлячого архієрея. І досить багато росіян вже тоді пішли з храму, бо ми для них стали розкольниками.

У той вечір неділі, пам’ятаю, 27 лютого 2022 року ми зі старостою поїхали до владики Полікарпа (Вселенський патріархат) до Венеції. Попросили його поради як діяти, запитали, чи зможе прийняти нашу громаду до своєї єпархії. Митрополит порадив не поспішати, поміркувати, зважити всі моменти. Опитати думку парафіян, розібратися із приміщеннями церкви, які ми орендували у лікарні і договір був підписаний із російською церковною адміністрацією. Але, на щастя, 15 березня 2022 року спливав термін оренди і контракт потрібно продовжувати. Тому ми дочекалися 15 березня і підписали договір з лікарнею на продовження оренди приміщення вже як представники Константинопольського патріархату. Ми опитали наших вірян, абсолютна більшість тих, хто залишився із нами, коли ми перестали поминати Кирила, хотіла вийти з РПЦ. Думки розділилися: куди йти далі? Була меншість, яка хотіла іти до митрополита Онуфрія, були віряни, що хотіли до ПЦУ. Були і інші національності, які мали свої варіанти: до Румунської чи Грузинської православних церков. Варіант Вселенського патріархату був певним компромісом: Константинопольська Церква багатонаціональна і дає можливість бути над міжцерковними чварами в Україні. Офіційно про свій перехід ми оголосили у соціальних мережах 1 квітня 2022 року, також я направив листа до митрополита Антонія Севрюка, мого архієрея. (Антоній Севрюк – митрополит Волоколамський, з 2019 р. керуючий парафіями Московського патріархату в Італії).

РПЦ якось перешкоджала переходу, чи якось покарала вас опісля?

Жодним чином. Насправді, ми трошки переоцінюємо порядки в РПЦ. Це звичайна бюрократична машина. Наша парафія – периферія для них. Нікому не було цікаво, що там сталося. Ніхто мені не подзвонив навіть поцікавитися, чому я так вчинив. Подзвонила секретарка і попросила віддати антимінс (посвячену хустину із зашитою частинкою мощів святих на престолі в православних церквах. На антимінсі звершується під час св. Літургії таїнство Євхаристії). Тобто вони (РПЦ) на нас тихо поставили хрест і забули. З іншого боку, тоді і там були всі розгублені, вони думали, що після війни українці у них (у Московському патріархаті – «Главком») не залишаться. На жаль, вони помилялися.

Скільки вірян з вашої парафії РПЦ не захотіли з вами переходити до Вселенського патріархату? Хто ці люди? Скільки залишається з вами?

Десь 40% нас не підтримали. Від нас відійшли македонці, серби, частина українців, для яких ми пішли в розкол, «бо патріарх Варфоломій дав Томос ПЦУ». Звичайно, відійшли росіяни і білоруси. З нами залишилися лише дві-три російські сім’ї, осталися грузини і частина молдаван. Прийшло, натомість, багато біженців. Тоді громада активно долучалася до розміщення людей, допомагала чим могла. Зараз більшість біженців роз’їхалися кудись далі, у інші країни Європи чи США, де краща соціальна допомога. Думаю, 80% біженців повернулися до України. В Італії навряд чи лишатимуться люди, бо тут погана соціальна підтримка для біженців. Всього зараз з нами до 100 людей у громаді, більша половина з них – українці.

У Відні храми РПЦ на 80% заповнені українськими біженцями

Церква Московського патріархату в Україні з початком великої війни активізувалася закордоном, вона відкриває парафії зокрема в Італії. Наскільки їх багато? Чи можна сказати, що ця церква намагається надолужити те, що втратила в Україні, і навіть залучити до себе тих вірян, які пішли з РПЦ після початку повномасштабного вторгнення Росії? Які процеси ви спостерігаєте?

Парафії УПЦ Онуфрія в Італії – це результат зусиль майже однієї людини – отця Миколи Данилевича. У нього давні зв’язки з Італією, у нього тут родина, і він сам проводить левову частку часу тут. У нього залишилися особисті зв’язки із католицькою і світською владою.

Одразу після початку повномасштабної війни був такий період, коли католицька церква не надавала їм приміщення, казали «не ясно, хто ви є?». Але потім отець Миколай зумів їх переконати. Мовляв, хоча ми й частина РПЦ, але не можемо молитися під час війни у їхніх храмах. Проголосити автокефалію також поки не можемо...

Таким чином вдалося переконати Конференцію католицьких єпископів в Італії (Конференція католицьких єпископів – керівний орган помісної католицької церкви в окремій країні. Аналог синоду у православних церквах) все ж надати «онуфріївцям» у користування приміщення італійських храмів. До них ідуть здебільшого ті українці, які ходили до РПЦ, але далі не можуть молитися з ними, і біженці. Але я б не сказав, що вони (УПЦ МП) активно перетягують вірян до себе із російських парафій. Бо часто для людей, які ходили до РПЦ, навіть УПЦ МП не благодатна.

Слід сказати, що попри усе, у РПЦ багато залишилося українців. Ми в Удіне живемо, це практично кордон зі Словенією, близько Австрія. У мене у Відні є знайомі священники РПЦ. То знаю, що у місті храми РПЦ заповнені на 80% українцями біженцями. Причому у Відні є і українські парафії Константинопольського патріархату і УПЦ Онуфрія. Це означає, що для віруючих не важливо, чи російська це церква, чи ні. Це важко пояснити, але так є, і це слід враховувати.

Прямо так і кажуть: «Ми – церква Онуфрія»

А ви для себе як пояснюєте поведінку людей, які ходять до церкви, лідер якої прямо закликає їх вбивати, руйнувати їхні будинки в Україні і називає це «священною війною»?

По-перше, причина в ментальності українців. Люди кажуть: ми йдемо в церкву до Бога, а не до патріарха. Тобто йдуть просто помолитися, поставити свічку.

Друга причина – відвідують службу, щоб забутися, відійти від реальності. Вони приходять до церкви, де чують звичний російський варіант церковнослов’янської мови, гарний спів, чудове естетичне оформлення храмів і забувають про всі труднощі сьогодення, поринають ніби в той час до війни. У російських церквах у діаспорі, зазвичай, не читають молитви про перемогу, не оголошують збори на потреби армії, у проповідях ніяк не згадують про війну, багато говорять леопольдове «ребята, давайте жить дружно» тощо…

Мені одна жінка жалілася: «Я прийшла до церкви, щоб забути про війну і просто помолитися, а мені тут про допомогу фронту, про загиблих, про страждання, про біль…»

Є і третя група людей. Це побожні люди, які вважають, що «спасіння може бути лише в канонічній церкві», а найбільш канонічна, «звісно», РПЦ. Їх так навчили. Навчили, що справжні православні – це тільки РПЦ, в інші православні – «відступники», «жінки без хусток сидять на службі», «Різдво святкують разом із католиками». Причому ці люди, зазвичай, не поділяють того, що робить і говорить патріарх Кирило, Путін і Ко. Але все одно ідуть у цю церкву, бо патріархи і президенти не вічні, а єдності з канонічною церквою потрібно триматися, бо інакше втратять спасіння. Щось на кшталт греко-католиків, які кажуть, що перебувають не в єдності з Франциском, але з очільником Апостольського престолу святого Петра.

Є ще категорія людей, які ідуть до тієї церкви, де їм сподобався конкретний священник. Тобто для цих людей особистісний фактор комунікації зі священником найважливіший. У РПЦ у Мілані служить отець Амвросій. Це авторитетний священник, українець, у нього в парафії велика частина українців, люди просто люблять цього батюшку і попри все залишаються з ним у Московському патріархаті.

Звісно, є ті, кого відверто знудило перебувати в РПЦ, знудило від усього російського, і таких також дуже багато. Для пастирської допомоги таким людям з початку повномасштабного вторгнення я особисто долучився до відкриття трьох парафій Вселенського патріархату тут в Італії. Мова про Трієст, Верону та Віченцу, звершуємо також службу у Венеції. Відкрили б більше, але не вистачає ресурсів. Всім цим має хтось займатися і на якісь кошти. Звісно, у цей же час свої парафії старалися відкривати і «онуфріївці». Так вони себе іменують, прямо кажуть: «Ми – церква Онуфрія».

Чи є конфлікти між безпосередньо РПЦ і УПЦ МП у гонитві за вірянами-біженцями?

Ні, принаймні в Італії я між ними конфліктів не бачив. УПЦ МП і тут в Італії, як і в Україні публічно не дуже й афішує, що вони частина РПЦ. Всюди себе називають «УПЦ». Чув, що у Бельгії є конфлікти між УПЦ МП і РПЦ, але не в Італії.

Вселенський патріархат має тут структуру Італійської архієпископії, яка визнана державою. Є церковний податок в Італії, громадянин обирає, на яку церкву платити. Держава платить зарплату священникам, держава надає їм соціальний пакет. Митрополія Константинопольського патріархату має тут такий самий статус як Римо-католицька Церква. Здається, ще єврейська громада має такий саме статус. Тобто слід констатувати: в Італії є хороша основа, щоби розбудовувати українські православні громади в рамках Константинопольського патріархату.

Натомість усі сили ідуть на те, щоби з’ясовувати між собою стосунки, хто більший, хто менший українець, хто більш чи менш канонічний, хто більший патріот тощо. При тому, що від вірян УПЦ МП часто чути обвинувачення, що ми розкольники. Але це абсурд! Константинопольський патріархат – розкольники! При цьому РПЦ цілком «канонічні і благодатні».

Хотів би у розмові зачепити інший момент – це негативне ставлення до нас з боку українських греко-католиків. На жаль, вони вбачають у православних українських громадах своїх конкурентів. Дуже багато на місцях конфліктів із греко-католицькими священники, які всіляко намагаються не допустити відкриття українських православних парафій. Тобто для українських греко-католиків в Італії ліпше, щоби відкрилася нова російська парафія, чи УПЦ МП, але не наша.

Як порозумітися з греко-католиками в Італії?

Лише одним шляхом – розмовами, зустрічами. Має бути хтось відповідальний за українські парафії, хто міг би вести цей діалог. Наприклад, у нашій єпархії близько 15 парафій. Але вони не об’єднані в якусь структуру, аби якось координувати діяльність. Парафія з’являється там, куди приїжджає священник. Йому надають житло, і люди навколо нього об’єднуються у громаду. Так це працює. І якщо громада таки з’являється, Вселенський патріархат готовий брати її до себе під опіку. Тоді священник починає отримувати зарплату. Але часто буває, що при створенні парафії пастирі греко-католиків телефонують православному священнику і прямо погрожують, чому він прийшов на їхню територію. Тобто на рівні керівництва церков розуміння нібито є, відкритих конфліктів немає, але от на місцевому, низовому рівні неприємні розмови трапляються.

«Цивільна влада в Італії хоче, щоби ми свої питання погоджували з католиками»

Як італійська влада ставиться до активізації українського релігійного життя, до відкриття парафій? Як місцеві закони регулюють відкриття парафій?

Насправді все вирішується на рівні регіонів. В якомусь муніципалітеті більш лояльне ставлення, у якомусь менш лояльне. Важливе значення на місцях мають стосунки з католицькою владою. Коли ми йдемо до мерів вирішувати питання, вони спочатку питають, чи ми вже були у католиків, як вони ставляться до того і того? Мова не тільки про УПЦ МП, а й про наш Вселенський патріархат. Тобто цивільна влада хоче, щоби ми свої питання погоджували з католиками. Цивільній владі абсолютно не цікаві нюанси, різниці, де Московський патріархат, де Вселенський. У той же час в католицькій церкві дуже багато проросійських елементів. З ними дійсно складно буває. Бо люди закохані у Росію, в російську духовність.

Як це проявляється?

Наприклад, ми дуже довго шукали храм у Вероні. Вони (католики) казали, що відкриття слід було погоджувати з очільником єпархії РПЦ. Тобто була велика проблема, щоби просто дати нам дозвіл. А РПЦ гальмувала надання нам приміщення, зокрема. Бо з якої радості вони мають нам давати «добро»?

До того ж зважте на те, що в Італії неспішно вирішуються питання. Для італійців розглядати питання два-три роки – це нормально. Тобто люди не розуміють, що церква потрібна вже на сьогодні, бо біженців купа приїхало. Тому складно інколи розрізнити, де в них повільність – це національна риса, а де – свідоме бажання вставити палиці в колеса. Інколи ми через простих людей дізнаємося, які працюють в італійців, що українцям церкву не дадуть, бо, наприклад, бояться конфлікту із росіянами. Хоча, звісно, офіційно про це ніхто не скаже. А в деяких регіонах навпаки, католики дуже відкриті до українців, всіляко сприяють.

Щоби змінити таке ставлення, мусимо працювати над зміною іміджу українців. В Італії у росіян імідж багатих людей, забезпеченої нації. Росіянин в ресторані може тисяч 40 євро за один раз лишити. Натомість українці – це батраки. А до них ще біженці додалися. Я зараз кажу винятково про імідж, образ, який не на нашу користь. Успішних і багатих люблять більше, ніж бідних. Звідси і ставлення, яке позначається і в церковній сфері. Є тут міф про особливу російську духовність. Десь так, як колись на Заході був популярним міф про Тибет і культуру (міфи про те, що Тибетська культура дуже давня, що місцеві монахи завдяки тибетській медицині живуть довго, що Ісус навчався у Тибеті тощо). Тут поширена міфологія, що, мовляв, у Росії повні храми віруючих, а у нас на месах нікого в храмах немає... Вони керуються картинкою з трансляції телеканалу «Союз» із храмів; служить патріарх Кирило у храмі, який переповнений. І коли ти намагаєшся вказати, що вони помиляються, кажеш про те, що масове відвідування храмів – це недосяжна ціль для Росії, італійці не слухають. Мовляв, ви просто говорите так, бо ви українці і не любите росіян.

Отець Микола Данилевич на своїй сторінці у Facebook закликав священників, які пішли з УПЦ МП, повертатися до цієї церкви. Мовляв, двері завжди відчинені. Що вас змусило б повернутися до РПЦ?

З отцем Миколою Данилевичем ми давно знайомі. Неформально довгий час спілкувалися. Він талановита людина. Я спостерігав трансформацію особистості. Він тривалий час мав дуже проукраїнську позицію. І навіть працюючи у російській структурі (Миколай Данилевич працював у Відділі зовнішніх церковних зв’язків у Москві у 2006 р.), він залишався дуже патріотичним в українському питанні. Але Україну легше любити на відстані... Тому після повернення до русифікованого Києва, в українських реаліях, у ньому переміг церковний чиновник, прагматист.

Що значить повергнутися до «Матері-Церкви», про що він пише? Ми не хрестимося ані в Українську православну церкву, ані у Грузинську, ані у Сербську, ми хрестимося в єдину Святу Соборну й Апостольську церкву. Тобто, вихід з УПЦ МП і перехід в іншу православну юрисдикцію – не є виходом із «Матері-Церкви», як він пише, а лише зміна провайдера (якщо так можна сказати). Його слова – це еклезіологічна єресь.

Хоча, я думаю, він це розуміє, просто говорить і пише те, що не розходиться із лінією партії. У МП мало хто може собі дозволити говорити, те, що насправді думає. Зрештою, кожний заробляє гроші, як уміє.

Відверто вам скажу, що перебуваючи в Константинопольському патріархаті я, можливо, вперше за моє пастирське служіння, побачив християнські відносини між єпископом і священниками. Відчув дійсну благодать, уважно почав ставитися до особистих відносин із Богом, отримав відповідальну свободу в духовних справах. У Російській церкві всього цього не було. Там просто було виконання обрядів, слідування якимось правилам, вичитування, випощування тощо.

Повертатися до РПЦ з будь-якою вивіскою – це якийсь мазохізм.

Скільки священників УПЦ МП після початку повномасштабної війни приїхали служити до Італії?

Вони (УПЦ МП) відкрили близько 100 парафій у Європі. Це багато, бо це ціла єпархія. Деякі помісні церкви мають всього 100 парафій. Є в УПЦ МП і проросійські парафії, є і дуже українські парафії, які служать українською мовою. Не знаю, що їх тримає в УПЦ МП. Можливо, неправильне вчення про «Матір-Церкву». Вони почуваються членами не Вселенської, а саме Онуфріївської церкви.

Чи є проблемою для українських віруючих в Італії той факт, що помісна УПЦ/ПЦУ із предстоятелем митрополитом Епіфанієм не може створювати закордоном парафії?

Звичайно, потрібен якийсь український центр, який би підтримував тут створення парафій. Чисто теоретично, діяти під егідою Вселенського патріархату набагато краще, ніж навіть якби ПЦУ могла створювати парафії закордоном. Тому що з боку Вселенського патріархату є фінансова підтримка, тут є визнання з боку держави Італії церковних таїнств, наприклад, вінчання у Церкві під юрисдикцією Константинополя. Це по-перше. По-друге, є можливість об’єднуватися українським парафіям в одну адміністративну одиницю, залишаючись під егідою Вселенського патріархату.

Проблема в тому, що УПЦ/ПЦУ насправді ніяким чином не комунікує з місцевими українцями. Теоретично вона мала б комунікувати з грецькими митрополитами, Вселенським патріархатом, допомагати створювати парафії, делегувати своїх священників. Зараз, за патріарха Варфоломія греки дуже відкриті до створення українських парафій. Зі мною з цього питання ніхто на контакт з Києва не виходив. З огляду на те, що я входжу до громадської організації «Софійське братство», то спілкуюся в тому числі з представниками УПЦ/ПЦУ.

Повертатися до РПЦ з будь-якою вивіскою – це мазохізм

Які найбільші проблеми українських християн в Італії ви зараз бачите?

Не вистачає координаційного центру, який би допомагав відкривати українські парафії. В ідеалі від італійської митрополії. В Україні кожна єпархія сплачує певний податок архієрею. В Італії навпаки – владика платить парафіям, тому особливої зацікавленості, аби створювати нові парафії – небагато. Але якщо громади виникають, їх приймають без проблем. Тому і має бути ініціатива з України – механізм підтримки і від церкви, і від держави створення українських церковних осередків у діаспорі. Потрібна фінансова допомога священникам, які приїдуть служити у діаспору. Бо парафії у діаспорі – це не просто релігійні організації, це центри української культури та потужний інструмент створення позитивного іміджу України у світі.

На перших порах людям потрібна допомога зі створенням громади. Наприклад, у Флоренції були священники, які готові служити. І парафіяни були готові, більшість вийшли тоді (після початку повномасштабної війни) з РПЦ. Але у священників не було можливостей, житла не було. Так ішли місяці, ситуація не змінювалася. Люди розсіювалися. Хтось далі за кордон поїхав, хтось до інших міст Італії. Тому так і не створили громаду.

Є в Україні законодавчі ініціативи із заборони церкви, центр якої знаходиться у державі-агресорі. Яким є ваше ставлення до такої можливої заборони?

Мені імпонує думка отця Кирила Говоруна. Погоджуюся з тим, що рішення потрібно ухвалювати. Але той законопроєкт, який вже є в стінах Ради, його ухвалення створить більше проблем, ніж їх розв’яже. З одного боку, суспільство отримає сатисфакцію, але на практиці проблему вирішено не буде. Буде купа судів, хтось піде у підпілля. А з підпілля Церква виходить сильнішою. Потрібно пам’ятати про наслідки заборони ГКЦ у 1946 році (8-9 березня 1946 року на Львівському соборі, який називають псевдо собором, було ухвалене рішення про перехід греко-католиків до РПЦ. 65 років тому була заборонена Українська греко-католицька церква). Закон має бути побудований на правових демократичних принципах.

Михайло Глуховський, «Главком»