Проєкція громадянської війни. Як «російський» проєкт «Бабин Яр» розсварює українців

Переможе «російський» проєкт у Бабиному Яру чи програє, ми дізнаємося за фактом виділення йому (або ні) землі під будівництво. Земля – лакмус ставлення до цього проєкту з боку міської та центральної влади. А ставлення до проєкту – лакмус сприйняття владою семи років російсько-української війни.

Одне з джерел «Главкому» у Київраді на правах анонімності переконує: буде виділена земля російському проєкту чи ні, росіяни все одно будуватимуть там те, що вони задумали. Росіяни – а це трійця мільярдерів, що складається з (нині підсанкційного) Павла Фукса, Михайла Фрідмана та Германа Хана – вважають так само. Вони обіцяють реалізувати свої наміри до 2024 року.

І все ж земля їм не виділена – про це в інтерв’ю «Главкому» говорять депутат Київради від фракції УДАР, заступник голови КМДА Валентин Мондриївський та співпрезидент

Асоціації єврейських організацій та общин України (ВААД) Йосип Зісельс. Іншими словами, ще нічого не втрачено, і президент Зеленський, каже Зісельс, ще міг би «підтримати український державний проєкт меморіалізації Бабиного Яру». А міністр культури Олександр Ткаченко уже анонсує підтримку державного проєкту Світовим конгресом українців – організація готова виділити 20 мільйонів доларів.

Щоправда, проблема полягає і в тому, що ухвалені рішення часто не виконуються, а добрі наміри множаться на нуль. До прикладу, вже сім років, як нікуди не просувається концепт меморіалізації частини вулиці Інститутської та Будинку профспілок - опорних точок на мапі Євромайдану. На певному етапі в Будинку профспілок навіть відкрили фаст фуд, який потім зі скандалом закривали. І хоч цей приклад є нерелевантним по відношенню до історії Бабиного Яру, він ілюструє ставлення України до нею ж впроваджених рішень.

Але це окрема історія. Що ж стосується Бабиного Яру, то боротьба за нього триває.

Український та «російський» проєкти: у чому концептуальні відмінності

За радянських часів розстріли у Бабиному Ярі замовчувалися, а саме місце масових страт було занехаяним. Відроги Бабиного Яру понад десять років (починаючи з 1950-го) заливали пульпою, відходами, які скидав цегляний завод. Прорив земляної дамби викликав селевий потік, що призвів до чисельних людських жертв у 1961 році.

Згодом частина затверділої пульпи назавжди поглинула місце розстрілів – нині там пролягає вулиця Олени Теліги. Після Куренівської трагедії в Бабиному Яру облаштували парк, а у 1966-му там спорудили перший пам’ятний знак – у відповідь на перші мітинги проти забуття жертв. Ще через десять років його замінили на монумент, котрий стоїть у Яру і по сьогодні. На цьому пам’ятнику зазначено, що його спорудили на честь «громадян міста Києва та військовополонених, розстріляних фашистськими загарбниками».

Тілами страчених Бабин Яр заповнювали з 1941-го по 1943-й. Передусім там відбувалися масові розстріли євреїв. Але не тільки. Серед жертв були також затяті «опоненти» – члени ОУН (серед яких – Олена Теліга з чоловіком) та бійці Червоної армії – зокрема, матроси Пінської військової флотилії.

У Бабиному Яру також полягли роми та пацієнти психіатричної лікарні, а ще – в’язні Сирецького концтабору і футболісти київського «Динамо» – учасники відомого «матчу смерті».

Все це загальновідомі факти, на яких особливо наголошують розробники державної концепції меморіалізації Бабиного Яру. Їхня позиція ґрунтується на тому, що неможливо відділяти одну групу полеглих й довкола неї вибудовувати наратив Бабиного Яру. Трагедія Яру торкнулася усіх, а відтак, і пам'ять про неї теж належить усім.

Але російський проєкт не просто виділяє одну – «єврейську» – групу жертв і фокусує увагу на ній. Він переакцентовує події таким чином, що Україна постає таким собі колективним колаборантом нацистського режиму. «Наратив, який просувається, є антиукраїнським за своєю суттю. Він полягає у тому, що Київ і Україну планується позиціювати як, фактично, центральну локацію Голокосту під час Другої світової війни, а українців – як посіпак нацистів у вбивстві євреїв. Є великі побоювання, що меморіальний комплекс зводиться за російські гроші, щоб виставити українців у світі як антисемітів і ксенофобів. І це вигідно Путіну», – говорить політолог Михайло Басараб.

А відтак настав час ближче познайомитися з тими, що просуває російський проєкт.

Три імені головних фігурантів вже названі вище - Фукс, Фрідман, Хан. Вони є спонсорами меморіального центру Голокосту «Бабин Яр» – це і є так званий «російський проєкт». Втім, до наглядової ради меморіального центру також входять експрезидент Польщі Олександр Кваснєвський, експрезидент України Леонід Кравчук, боксер Володимир Кличко, колишній гендиректор ЮНЕСКО Ірина Бокова, білоруська письменниця і нобелівська лауреатка Світлана Алексієвич, музикант Святослав Вакарчук, бізнесмен Віктор Пінчук, головний рабин Києва Яків Дов Блайх. Очолює наглядову раду ізраїльський політик і у минулому радянський дисидент Натан Щаранський.

Винесемо за дужки питання, чому і як названі особи потрапили до цього списку. Відповідь - якою б вона не була – важливою в цьому разі не є. Важливим є те, в чиїх руках перебувають фінанси. А вони перебувають в руках Фукса, Фрідмана, Хана. І ціна питання, тобто обсяг коштів, які готові витратити на Бабин Яр російські «меценати», становить 100 мільйонів доларів.

Ті, хто підтримує участь згаданих персон у проєкті, вибудовує потрійну лінію захисту.

По-перше, мовляв, гроші йдуть не тільки від них.

По-друге, ці люди мають українське коріння.

По-третє, вони виступають спонсорами інших програм або заходів, і там їх участь чомусь нікого не бентежить. «Люди, про яких так багато говорять, – це власники «Київстару», «Моршинської», «Альфа-Банку», вони є одними з найбільших платників податків в Україні. Вони ж є засновниками Leopolis Jazz фестивалю у Львові. І у них є два голоси у Наглядовій раді із 15-ти. Вони дають гроші, бо вони – євреї, які народилися і виросли в Україні, їхні родичі були розстріляні у Бабиному Яру. Не можна забирати у людей право взяти участь у вшануванні пам'яті вбитих родичів», – говорить в інтерв'ю ВВС News Україна Макс Яковер, генеральний директор згадуваного вище меморіального центру.

Фактор Хржановського

Можливо, Макс Яковер, надаючи офіційні коментарі пресі, поводиться і стримано, і коректно. Але на одному з засідань Київради, розповідає джерело «Главкому», він себе не стримував. І це якраз тоді, коли КР розглядала питання про виділення росіянам землі. «Ґвалт стояв страшний, Кличко зрозумів, що питання треба знімати. Він дав доручення «росіянам» обійти всі фракції та презентувати свій проект, але від цього стало тільки гірше. Бо в презентації була вся ця муть про те, що українці – колаборанти, і якщо до презентації УДАР був готовий голосувати, то після залишилося менше половини голосів. А станом на сьогодні питання повністю зникло з порядку денного», – говорить наш співрозмовник.

До земельного питання ми ще повернемося пізніше, а поки ще одне слово про Яковера у Київраді, а, точніше, про режисера Іллю Хржановського, який на запрошення росіян з 2019-го керує їхнім проєктом меморіалізації Бабиного Яру. Яковер захищав Хржановського, наполягаючи на тому, що українська публіка просто не розуміє московського генія. У підсумку ж ефект вийшов зворотнім по відношенню до того, на що розраховував Яковер: фракції УДАРу, «Голосу», «Батьківщини» та «Європейської солідарності» заявили про те, що перед тим, як вони взагалі повернуться до земельних питань, має бути виконаний ряд умов. І головна з цих умов така – ніякого Хржановського. Він повинен зникнути взагалі і назавжди.

Нагадаємо, що «геніальний» російський метр, який відомий використанням дітей у своїх творчих експериментах, передав, як відомо, частину своєї концепції у розпорядження Бі-Бі-Сі. «Документ виглядає як серія чорнових нотаток – в ньому немає логотипів, списку авторів або оригінальних зображень, зате багато скопійованого з інтернету тексту і картинок. Перший слайд – чорно-біла анімація, що нагадує рекламу техно-вечірки. Слідом ідуть два колажі з фотографіями єврейських в'язнів і тіл розстріляних. Починається документ із розділу про філософію, а потім переходить до пропозицій по експозиції», – говориться у публікації видання.

«В окремому розділі розповідається про психологічні експерименти початку 1970-х, які можуть бути адаптовані для проєкту – зокрема, й суперечливий Стенфордський тюремний експеримент, у якому відтворили модель в'язниці, а учасники грали роль ув'язнених і наглядачів. Опис дослідів місцями скопійовано з інтернету. У слайді про зони віртуальної реальності обговорюють можливі сценарії за мотивами Голокосту. «Ми запропонуємо різні VR-подорожі, які помістять відвідувачів, окрім іншого, в ролі жертв, колабораціоністів, нацистів і в'язнів війни, яким доводилося спалювати трупи», – йдеться на слайді 94.

Побачивши цю презентацію, голова робочої групи по формуванню експозиції, австрійський експерт Дітер Богнер, написав відкритого листа наглядовій раді. У листі він розірвав відносини з фондом, назвав ідеї Хржановського «Голокост-Діснеєм» і звернув увагу, що використаний копіпаст може «вразити недосвідченого читача», – йдеться у матеріалі ВВС.

Видання отримало коментар і самого Хржановського, який зізнався: цілісної концепції у нього наразі немає. Те, що він «напрацював» станом на 2020 рік, – це лише чернетки і нотатки. Але цікавий нюанс – Хржановський встиг вийти на контакт з головою офісу президента Андрієм Єрмаком. Після шквалу критики Хржановський просив Єрмака делегувати представника влади до складу наглядової ради меморіального центру. Реакція Єрмака невідома, але саме звернення до органу і до посадовця, які за статутом не вирішують подібних питань, є показовим.

Російський проєкт, таким чином, скомпрометований щонайменше двічі.

По-перше, постаттю Хржановського.

По-друге, фігурами спонсорів.

«Громадськість неодноразово звертала увагу на безпосередню причетність до цього проєкту двох одіозних російських бізнесменів – Михайла Фрідмана та Германа Хана, пов'язаних із керівником держави-агресора – Росії, Володимиром Путіним, і внесених у передсанкційні списки США», – ідеться у відкритому зверненні громадськості до Київради, під яким поставили підписи понад 700 людей. А серед них, до речі, Іван Дзюба, Мирослав Маринович, Мустафа Джемілєв, В'ячеслав Брюховецький, Ярослав Грицак, Юрій Андрухович, Оксана Забужко та згадуваний Йосиф Зісельс.

Останній, до речі, зауважує слушну річ: неправильно йменувати Фрідмана та Хана олігархами, бо олігархія - це зрощення капіталу та влади. «В Росії ж одна влада і один олігарх – Путін. Решті він просто дозволяє або ні наживати капітали і керує тим, на що їх витрачати. То як ви думаєте, Путін просто так дозволить вкласти мільйони в культурний проєкт держави, з якою він воює? Яку грабує і ґвалтує? Отакий раптом постав із нього добрий дядько, різдвяний Санта-Клаус? Це можливо тільки тоді, коли в нього є своя мета. А вона є, і вона зрозуміла: Путін веде гібридну війну, яка складається з військових дій і з інформаційної частини. До останньої якраз і належить російський проєкт», – переконаний Зісельс.

Два проєкти: відмінності у ставленні до цвинтарів

Зісельс розповідає «Главкому», що історія Бабиного Яру дуже давня – перша згадка про урочище датована 1401 роком. У документах йдеться про те, що землею володіла жінка, а звідси – й назва.

До ХХ століття Бабин Яр не раз змінював власників, а згодом сталося так, що землю в Яру стали викупати релігійно-етнічні громади для облаштування своїх цвинтарів. Чому саме там? Тому що через рельєф місцевості та загрозу зсуву ґрунтів земля ця була непридатна для сільськогосподарських робіт, а відтак – дешева. Іншими словами, ще задовго до приходу у Київ нацистів Бабин Яр був величезним кладовищем.

«Земля Бабиного Яру всипана кістками та попелом. Там чотири цвинтарі: православний Кирилівський, єврейський Лук’янівський, караїмський та магометанський. І всі вони були розташовані вздовж Бабиного Яру. Тобто це не менше як 100 тисяч похованих по різних обрядах і не менше 100 тисяч розстріляних. Будувати там заборонено по будь-яких законах – і фактичних, і людських», – каже Зісельс.

Але особливістю російського проєкту якраз і є намір будувати, не звертаючи уваги на «кістки та попіл». Власне, коли наприкінці минулого року «росіяни» почали зводити свою несанкціоновану синагогу у Бабиному Яру (про неї - нижче), вони наштовхнулися на людські рештки з Кирилівського православного кладовища. Кістки та фрагменти черепів поскладали у брезент (промовиста картинка обійшла ряд медіа), а потім, мабуть, просто викинули. Саму появу цих решток куратори проєкту пояснили так: вони випадково з’явилися у насипному шарі ґрунту, разом із… будівельним та побутовим сміттям. А цвинтаря, мовляв, ніякого не було і нема.

«Автори проєкту стверджують, що мають експертні висновки про те, що місце, на яке вони претендують, не є цвинтарем, але цю експертизу нікому не демонструють – лише малюють незрозумілі мапи. Натомість є експертиза, зроблена ще 10 років тому, яка доводить, що йдеться якраз про старий єврейський і частково православний Кирилівський цвинтар. А будь-яка релігія (зокрема, й іудаїзм) забороняє будівництво на місці поховань», - коментує історик та громадський діяч Віталій Нахманович.

«Негідники заперечують, що будують на цвинтарі. Ввели в оману рабинів в Лондоні та Ізраїлі, надіслали їм мапу єврейського цвинтаря, яка не має стосунку до реальності», – переконаний Йосип Зісельс. А письменниця та києвознавиця Євгенія Кононенко, чиє дитинство припало на 1960-ті роки, теж згадує старовинний єврейський цвинтар у Бабиному Яру. Вона добре пам’ятає його школяркою, як і те захоплення, яке викликав у неї виконаний івритом лапідарій, тобто ряд написів на могильних надгробках.

Не тривожити покійних та не будувати на кістках закликає український (державний) проєкт меморіалізації Бабиного Яру. Він є альтернативним по відношенню до російського, а розробляти його почали ще у 2017-му – на замовлення тодішнього уряду. Він саме тому і не подобається нинішній владі, що є дітищем її попередників, припускає Йосип Зісельс.

Головна ідея державного проєкту – створити на місці розстрілів ландшафтний меморіальний парк «Бабин Яр – Дорогожицький некрополь». Територія парку, за цим задумом, має охопити місця розстрілів, поховань та знищення тіл жертв, територію навколишніх кладовищ, зону Куренівської катастрофи 1961 року та заповідник «Кирилівський гай». Зісельс нагадує: вже зараз у Бабиному Яру до 40 окремих об’єктів пам’яті. Парк має бути розбитий так, аби поєднати ці об’єкти в одне гармонійне ціле.

«Це нічого, що пам’яток багато і вони різні. Вони добре відображують фрагментацію українського суспільства: євреї поставили свій пам’ятник, менору, у 1991 році, пізніше роми встановили свою кібітку, є також пам’ятка депортованим до Німеччини, є знак вшанування загиблих у Куренівській трагедії. Треба так прокласти доріжки, щоб в їхніх вузлах були ці пам’ятки. Але не закладати фундаменти великих споруд», – каже Зісельс.

«Меморіальний парк - це базовий елемент, а поруч з ним можуть бути два об’єкти, об’єднані однією архітектурною композицією. Один – це музей пам’яті жертв Бабиного Яру, а другий – це український музей Голокосту, - додає Зісельс. – Проєкт цей має репрезентувати український погляд на історію на базі політики національної пам'яті, яка, на жаль, ще не напрацьована. Українська концепція розглядає окремо історію Бабиного Яру і окремо історію Голокосту, розглядає і точку їхнього перетину – 29 вересня 1941 року».

На закиди відносно того, що державна концепція впорядкування Бабиного Яру надто довго реалізовується, Зісельс відповідає, що проєкт почав визрівати тоді, коли соціум виявив до цього готовність. І згадує про музей «Полін», відкритий нещодавно у Польщі.

«Полін» означає «Польща» на івриті, і, як зрозуміло з назви, розказує про багатовікову історію євреїв в цій країні, включно, певна річ, і з періодом Голокосту. «На будівництво музею було витрачено 25 років – від перших задумів до перерізання стрічки, а обговорювали його всією Польщею», – розповідає Зісельс. Він каже, що мріє дожити якщо не до завершення меморіалізації Бабиного Яру, то, принаймні, до моменту, коли саме український проєкт візьме гору.

Але чи станеться це і коли?

Все задля прем’єра Ізраїлю?

«Для самого Кличка російський проеєт не несе ідеологічної загрози, як мер він радий впорядкувати Бабин Яр, для нього це просто історія про євреїв. Плюс на Кличка дуже сильно тисне Офіс президента, бо грядуть 80-ті роковини трагедії, має приїхати прем’єр Ізраїлю… Фракція «слуг» каже, що ми проголосуємо, бо Київрада – не про ідеологію, а про правильне розпорядження землею», – говорить співрозмовник «Главкому» у Київраді.

Але, очевидно, не все так просто. При всьому цинізмі влади не для всіх її представників історія Бабиного Яру - це лише виділення землі. «Ідеться про концептуальні речі. Питання у тому, які цінності за кошти спонсорів із оточення Путіна доноситимуть автори приватного проєкту», – зауважує Сергій Таран, депутат КР від фракції «Європейська солідарність».

Є дані про те, що таку позицію поділяє і низка депутатів від УДАРу. Навіть попри очевидний тиск з боку Банкової. Відданими позиції президента України, а точніше, як подейкують, позиції голови його ОП, залишаються тільки депутати від «Слуг народу». Це не найбільша фракція у Київраді, проте її позиція не може не впливати на перебіг голосування. Але річ навіть не в цьому. Болісного питання Бабиного Яру Київрада намагається уникати взагалі.

«Рада попереднього скликання в останній день своєї роботи на коліні підписала дозвіл на виділення трьох земельних ділянок російському проєкту. Нова рада мала це переглянути. Кличко тричі ставив на голосування це питання, тричі намагався добитися від Київради результативного голосування, але нічого не вийшло», – нагадує Зісельс. Нині ж, як вже було сказано, столичний «парламент» робить вигляд, що краще проблему як можна відкласти далі, щоб не бути втягнутим у великий політичний скандал.

Але така позиція не йде на користь нікому, зокрема, і меру Кличку – не кажучи вже про Київ та Бабин Яр. Згадувана вище синагога-МАФ, яку втиснули на землю Яру куратори російського проєкту, з’явилася без жодних громадських обговорень – на це звертає увагу голова Українського інституту національної пам’яті Антон Дробович. Із так званим «Дзеркальним полем», встановленим у Бабиному Яру – ситуація аналогічна.

«Є громадська організація, яка реалізовує час до часу різні проєкти, на відкриття яких запрошує представників органів влади. У них немає концептуального бачення, є всі ці інсталяції та підвісні мости, «місця для роздумів» та анонс багатьох музеїв. Глава держави підтримав ці ініціативи, бо вони конкретні, реалізовуються, але разом з тим вони мають і високий рівень несприйняття у суспільстві. І це несе політичні ризики», – зазначає Дробович в інтерв’ю Радіо «Свобода».

Він же додає важливу річ: зі своїми інсталяціями та МАФами меморіальний центр Голокосту «Бабин Яр» розповзається на територію значно більшу, аніж ті 7 гектарів, які свого часу передав російському проєкту бізнесмен і нардеп від ОПЗЖ Вадим Рабінович. Іншими словами, триває справжня інтервенція – поступова, але наполеглива.

Власне, синагога у Яру та «Дзеркальне поле» перестали бути МАФами, як тільки перевищили габарити, передбачені для малих архітектурних форм. «МАФ повинен бути в висоту не більше 4 метрів, а за площею не більше 20 «квадратів». Він повинен бути пересувний, щоб його можна було легко переставити. Але «Дзеркальне поле» – це 1200 квадратних метрів! – обурюється Зісельс. – Чому їх тоді назвали МАФами? Тому що МАФ не потребує дозволу Київради, тому що в цьому випадку все легко підписується. Ще б пак! Адже на кону – 100 мільйонів доларів».

Він додає, що «МАФи» Бабиного Яру давно мали б демонтувати, але вони прижилися. І зараз Ваад оскаржує їхнє існування в судах – організація скерувала до суду позов на мерію та на Міністерство культури, які благословили встановлення «Дзеркального поля» і синагоги. Зісельс називає подібні проєкти спробою розсварити українців та євреїв. Він же згадує і про те, що у 2020-му «був лист від керівника Департаменту охорони державності СБУ Анатолія Дублика до міністра культури Ткаченка, в якому підкреслювалось, що проєкт будівництва синагоги може мати дуже негативні наслідки для України. Бо проблема не в синагозі, а в конфліктогенності, яку можуть використати в першу чергу Росія, ФСБ та проросійські сили в Україні».

Крім звернення Дублика, існує ще один цікавий документ: лист для службового користування керівника СБУ Івана Баканова до прем’єр-міністра Шмигаля, де також наголошується, що російський проєкт несе ризики для іміджу України, розповідає Зісельс. Але подібні застереження всіма проігноровані, як і опитування фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва, котре встановило, що більшість респондентів виступає за те, аби меморіалізація Бабиного Яру була державною справою, а не приватною ініціативою іноземних (і, передусім, російських) діячів.

Що ж стосується позиції глави української держави Володимира Зеленського, то президент зустрічається із лобістами російської концепції. Втім, з контексту його висловлювань так і незрозуміло, чи відчуває він різницю у позиціях двох груп опонентів. Його слова щодо Бабиного Яру є надто загальними, аби дійти якогось конкретного висновку.

«Ми будемо гостинно приймати на нашій землі всіх, хто прибуде в цей день розділити з нами наш спільний біль, вшанувати пам'ять про трагедію, що сколихнула весь світ, згадати загиблих, подякувати – перш за все – нашим Праведникам», – зауважує Зеленський. І тут таки уточнює: «Наш обов’язок – зробити Бабин Яр місцем пам’яті, а не місцем забуття. Тут не повинно бути тиру чи будь-якого ще комплексу. Ми як держава прагнемо зробити це місце гідним пам’яті більш ніж 100 тисяч жертв Голокосту».

Про які «тири» та «комплекси» йде мова – неясно. Це можна розглядати і як камінчик у город росіян, і як генератор випадкових фраз. Але очевидно, що Зеленський дійсно чекає 80-тих роковин Бабиного Яру як привід прийняти у Києві іноземні делегації.

Піар на жертвах Бабиного Яру, таким чином, триває. Мертвим від цього вже не боляче. А живим, можливо, колись і стане соромно. Але, перефразовуючи Зісельса, не факт, що ми до цього доживемо.

Наталія Лебідь, для «Главкома»