«Вибори в смартфоні». Чого хоче влада і чому це небезпечно

Путінське вторгнення в лютому минулого року позбавило Україну хіба що одного головного болю – проведення виборів: під час воєнного стану вони прямо заборонені Конституцією. Певні політичні ігри, особливо на місцевому рівні, іноді прориваються назовні, але, схоже, всі змирилися, що парламентські вибори, які мали б відбутися 29 жовтня 2023 року переносяться на невизначений термін. У тумані і вибори президента, що мають відбутися навесні 2024 року, проте до них часу ще є достатньо. Ходить багато розмов, що команда Володимира Зеленського зацікавлена в тому, аби провести перезавантаження влади якомога швидше. Поки чинний глава держави є безальтернативним лідером, а партія, з якою він буде асоціюватися, може якщо не повторити приголомшливий успіх «Слуги народу», то принаймні до нього наблизитися. Вже навіть є попередні дані, що називатися новий пропрезидентський проєкт буде «Дія» за аналогією з державним мобільним додатком.

Всередині травня галасу наробила заява очільника Парламентської асамблеї Ради Європи Тіні Кокса про те, що Україна мала б знайти варіанти провести вибори навіть у нинішніх важких умовах. Кокс у курсі, що українська Конституція не дозволяє проводити вибори за умов воєнного стану, але вважає, українська влада в змозі «розв’язати цей виклик». Як приклад для наслідування європейський чиновник навів далеко не найдемократичнішу Туреччину, яка змогла організувати вибори після нищівного землетрусу.

Окремо зупинився Кокс на можливості інтернет-голосування. Воно змогло б вирішити питання з мільйонами українських громадян, що через війну опинилися за кордоном. Досвід застосування таких технологій уже мають європейські й не тільки країни, тож Україні не доведеться вигадувати велосипед. Хіба що перелаштувати його під свої специфічні реалії.

Ідеї електронного дистанційного голосування витають в Україні давно. Так, законопроєкт на цю тему був зареєстрований у Верховній Раді ще у 2011 році. Згодом про неї згадували під час «дистанційного» періоду епідемії коронавірусу. Але, враховуючи як довго парламентарі йшли до такого технічно елементарного винаходу, як сенсорна кнопка, ідея збирання голосів виборців бездушними машинами здавалася їм чимось зовсім від лукавого.

Але все мало змінитися за нинішньої владної команди, яка прийшла до влади, зокрема, через грамотне використання інтернет-технологій та на гаслах тотальної цифровізації. В уряді з’явився цілий «цифровий міністр» Михайло Федоров, який поставив собі на мету оцифрувати 100% державних послуг та пообіцяв надати вже на наступних президентських виборах можливість голосувати онлайн. Зараз уже неможливо сказати, чи стримав би Федоров свою обіцянку, якби не почалася велика війна.

Але якраз нинішні складні обставині «слуги» можуть використати, аби відкатати технологію «голосування в смартфоні» – насамперед для кількох мільйонів українських громадян, що залишаються за кордоном. Та, можливо, не тільки для них… Зокрема, гіпотетично це дало б змогу віддати голос і тим українцям, які лишилися на окупованих територіях.

Тож чим може бути привабливе електронне голосування для України та які є застереження щодо його абсолютної неприйнятності у наших реаліях?

Усередині фракції «Слуга народу» є як прихильники електронного голосування, так і ті, хто ставиться до цієї ідеї, скажімо так, стримано. Серед перших – голова комітету з питань гуманітарної та інформаційної політики Микита Потураєв. Він вважає, що висловлювання Кокса мають насамперед протверезити опозиційних парламентарів, які вбачають навіть в обговоренні е-голосування «зраду» та підозрюють владу в підступних планах.

«Реальність така, що в умовах, у яких перебуває українська держава, без електронного голосування забезпечити реалізацію базового права громадян на волевиявлення не вдасться, – категоричний Потураєв. – Нас постійно звинувачують, що ми хочемо легітимізувати схему якихось махінацій, тож хай тепер опозиція доведе це європейцям, які непублічно давно обговорюють з нами можливість е-голосування. Наприклад, мені особисто вони в цьому контексті задавали питання – як ви збираєтеся забезпечити волевиявлення ваших ТПО у наших країнах? Водночас жодних перешкод, аби провести вибори з відкритими списками, немає, крім однієї – небажання опозиції запровадити електронне голосування. А це блокує проведення легітимних виборів як таких».

Потураєв зауважує: є дві категорії виборців, які можуть бути долучені до електронного голосування – мільйони українців за кордоном, напливу яких точно не витримають дільниці при посольствах та консульствах, та внутрішньо переміщені особи. Останніх можна було б традиційно прикріпляти до дільниць, але варіант із дистанційним голосуванням, на думку нардепа, буде простішим. Потураєв пропонує використати для цього всім відомий додаток «Дія», який встановлений на смартфонах багатьох українців, але водночас визнає, що спливе низка проблем: «Є ж люди, у яких просто немає смартфонів, і їх не можна обмежити в правах. До них можна буде довести інформацію про те, де будуть відкриті спеціальні дільниці з відповідним обладнанням. І ця система гарантує, що людина голосує лише одного разу, що унеможливлює різні «каруселі». До речі, подібна система є в Штатах, але нам необов’язково її копіювати, а за цими принципами створити свою». 

Серед загальновизнаних переваг електронного голосування – його зручність, яка призводить відповідно до підвищення явки. Виборцю не треба бути прив’язаним до конкретної дільниці. За великим рахунком, віддати свій голос можна, не встаючи з ліжка у зручний момент. Звісно, попередньо треба потурбуватися про отримання ідентифікаторів своєї особи. До того ж багато громадян не проживають за офіційним місцем прописки й не реєструються на новому. За бажання проголосувати їм треба заздалегідь змінити місце голосування, електронне голосування знімає цю перепону.

Держава також отримує свої бонуси. Завдяки спрощенню та новизні процесу можна буде залучити до виборів тих, хто за інших обставин ніколи б не дійшов до дільниці. Голосування та процес підрахунку голосів проходитимуть швидше, а людський фактор в таких умовах знижений до мінімуму. Зрештою, і зекономити на організації процесу, зокрема, друку бюлетенів і їх транспортуванні можна буде чимало.

Електронне голосування треба розділяти на віддалене – через інтернет (з використанням ID- паспорта чи іншої процедури ідентифікації) та фізичне – за допомогою цифрових терміналів. Останнє чимось нагадує операції зі звичайними платіжними терміналами: замість відміток у кілометрових бюлетенях виборець натискаєте на екрани моніторів, де може бути представлена повна інформація про кандидатів. Після того, як вибір зроблено, деякі моделі таких тачскрін-машин видають паперовий чек, який відправляється в скриньку для голосування. Цей чек фактично виконує роль бюлетеня, який потім можна використати для перевірки підрахунку голосів після оголошення попередніх результатів голосування. Така система використовувалася не так давно на виборах в Киргизстані.

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений КАКТУС МЕДИА НОВОСТИ БИШКЕК (@kaktus__media)

Презентація системи електронного голосування в Киргизстані

Е-голосування в тій чи іншій формі застосовується чи застосовувалося у США, Канаді, Індії, Філіппінах, Бразилії, Швейцарії, Нідерландах, Південній Кореї та інших країнах. Десь воно запроваджено як експеримент, деякі країни після впровадження відмовилися від нього через великі ризики. Ледь не еталоном у цій сфері вважається Естонія, але й там голосування не повністю пішло в цифру, паралельно залишається можливість проголосувати «класично» на дільницях. Але Естонію навряд чи можна брати за взірець у цьому питанні для України: за розмірами, ризиками та політичною культурою – це все-таки дуже різні держави та суспільства.

Є побоювання, що запровадження електронного голосування в Україні може призвести до наслідків, які деякі політики та експерти заздалегідь називають катастрофічними. Власне, спроба провести пілотне інтернет-голосування обговорювалася на місцевих виборах 2020 рокц та спричинила спротив громадських організацій, які галасували, що країна поки до цього не готова.

Чи є готова вона зараз?

«Хочеш голосувати – приїжджай у країну»

Голова Комітету виборців України Олексій Кошель перераховує кілька ризиків електронного голосування у нинішній ситуації. Один із них, про який часто повторюють критики радикального технопрогресу, – ризик кібервтручання, насамперед з боку Росії. Експерт нагадує інцидент кількарічної давнини, коли російські хакери поклали сайти Нацбанку, Кабміну та інших державних органів. Але ключовим ризиком, на його думку, є потенційне несприйняття виборцями результатів такого волевиявлення. Кошель наводить приклад тієї ж Туреччини, де під час нещодавнього другого туру виборів президента діяла стара перевірена система зі звичайними бюлетенями та протоколами, але це не вберегло від інформаційних маніпуляцій із паралельним підрахунком голосів. Електронна ж система взагалі позбавить можливості перерахунку голосів у разі виникнення питань та суперечок, коли сторони опонентів будуть розмахувати кожна своїми даними.

«У нас у 2019 році лідери парламентських партій заявляли, що готуються фальсифікації на Західній Україні масштабом до двох мільйонів виборців, а уявіть тепер, які обсяги маніпуляцій спливуть при електронному голосуванні, – каже Кошель. – Обов’язково вийдуть політики національного рівня, які скажуть, що не довіряють сфальсифікованим результатам виборів. Відповідно частина суспільства не сприйме їхніх результатів і ми отримаємо напівлегітимних президента, парламент та місцеву владу. На відміну від країн західної демократії у нас усе ж достатньо серйозна недовіра до результатів волевиявлення. Нагадаю, що інформація про «транзитний сервер» свого часу стала однією з причин подій на Майдані. Запроваджувати електронне голосування можна як експеримент – для кораблів, які перебувають у далекому плаванні, і, можливо, навіть для виборців, які голосують уперше, аби заохотити їх до участі у виборах. Але в жодному разі не в загальному форматі».

Один з авторів діючого Виборчого кодексу екснардеп Олександр Черненко погоджується: очевидною перевагою інтернет-голосування є можливість залучити до виборчого процесу людей, які через війну перебувають поза місцем своєї виборчої адреси. Водночас він зауважує, що обліку таких виборців зараз ніде не ведеться. І такий спосіб точно не забезпечить можливістю проголосувати всіх, хоча б із технічних причин – аби віддати свій голос, треба буде скачати спеціальний софт, мати доступ до інтернету та володіти елементарними навичками. Черненко нагадує, що низка країн, які запроваджували електронне голосування, згодом від нього відмовились. Причини такого кроку – небезпека хакерського втручання і неможливість забезпечити таємницю голосування.

«Ми не бачимо – чи самостійно голосує виборець, чи під примусом та підкупом, – моделює ситуацію Черненко. – Одна справа, коли виборець голосує в кабінці на дільниці з купою спостерігачів, а інша – коли незрозуміло де і як. Були випадки, коли при голосуванні на дому туди їхали члени комісії від різних кандидатів, спостерігачі, усі бюлетені були пораховані, скриньки опечатані – і все одно під час таких голосувань випливала купа зловживань. А електронне голосування – це фактично те саме голосування на дому, тільки без жодного контролю. Група товаришів приїде в село до пенсіонерів, дасть їм по 200 гривень, аби вони натиснули кнопочки в телефоні. Або начальник збере підлеглих у кабінеті, усі проголосують дистанційно й покажуть йому, як проголосували. І жодного втручання в систему чи зламу не потрібно».

На відміну від представників влади, які натякають, що міжнародні партнери педалюють тему електронного голосування, за інформацією ексзаступника голови Центральної виборчої комісії Андрія Магери, нічого подібного не відбувається. «Якщо в когось є вологе бажання загнати все в «Дію» чи ще кудись, то люди не до кінця розуміють, куди вони пхаються і які наслідки можуть бути, – емоційно пояснює Магера. – Насправді найперше питання, яке треба було б вирішити, – це актуальність реєстру виборців, чи ми маємо точну інформацію по дільницях. Наскільки я знаю, там досить складна ситуація, і просто так за допомогою щомісячного оновлення бази даних вона не вирішиться. Треба приймати окремий закон і перезапускати реєстр».

Магера зауважує, що для європейського континенту питання голосування громадян за кордоном не є ключовим. Є низка європейських держав, які взагалі не передбачають голосування своїх громадян за кордоном на парламентських та президентських виборах. «Хочеш проголосувати – приїжджаєш у країну, тобто ти маєш бути залученим до країни та її проблем, – коментує чутливе питання ексчлен ЦВК. – Як на мене, ми надто багато уваги приділяємо закордонним українцям, за всієї до них поваги, у той час коли для нас важливим є проведення чесних та справедливих виборів. А так, опікуючись дотриманням принципу загальновиборчого права, ми можемо поставити під сумнів дотримання двох інших основоположних принципів – таємності голосування та вільних виборів. Повірте, російські спецслужби покладуть дуже багато зусиль, аби дістати доступ до електронної системи і спотворити результати. Потім довести, що Медведчук не набрав найбільшу кількість голосів на виборах, буде неможливо. Бо які документальні докази пред’являти в судах замість паперових бюлетенів?».

Як же бути?

Аби залучити до голосування закордонних виборців, експерти пропонують елементарно збільшити для них кількість дільниць. «Якщо при посольствах є можливість утворити дві виборчі дільниці і дві дільничні комісії, їх треба утворювати, – каже Андрій Магера. – Крім того, треба залучити не тільки дипломатичні, а й торговельно-економічні місії, де є можливість утворити дільниці».

Олексій Кошель зауважує, що у Франції відмовилися від електронного голосування на користь більш захищеного голосування поштою. Такий само досвід можна запозичити і в наших сусідів із Польщі. В Україні експеримент, як буде працювати поштовий формат в Україні, прямо зараз проводить громадянська мережа «Опора». «Треба вже зараз розробляти безпечні механізми голосування для українських громадян за кордоном, – закликає Кошель. – Сусідня Молдова має в деяких країнах у десятки разів більше виборчих дільниць, аніж Україна. Але ідея е-голосування і далі буде просуватися задля зацікавлення частини молодих виборців, для яких сам новий механізм голосування цікавіший за якісь політичні уподобання кандидатів. Проте нагадаю, що в Естонії, яку люблять ставити в приклад у цьому сенсі, можна голосувати або в мережі, або на виборчій дільниці».

Поки що на Банковій, і про це заявляв особисто президент, виключають проведення виборів до завершення воєнного стану. Втім, на рівні обговорення дискутується можливість переривання воєнного стану, що продовжений до 18 серпня, саме заради запуску виборчого процесу. Будь-які нестиковки, які обов’язково вилізуть у процесі, можна буде оперативно «ремонтувати» рішеннями Верховної Ради. Але невідомо, яка до 18 серпня буде ситуація на фронті, і в такого сценарію є купа ризиків, які зараз просто неможливо прорахувати. До того ж нинішній склад парламенту працює як годинник, приймаючи всі необхідні для обороноздатності рішення. Чого ще бажати для країни під час війни?

Проте прихильники ротації влади мають свої аргументи. І сервільність та безвідмовність чинного парламенту, яка може сприйматися як благо, водночас є і його слабким місцем. Рада дев’ятого скликання – це ще довоєнний орган. У ньому зібрались «слуги», велика частина яких розуміє, що на цьому їхня політична кар’єра завершується; «примари» з колишньої ОПЗЖ; «ресурсні мажоритарники», яких уже не буде в наступному скликанні; уламки багатостраждального «Голосу»…

За таких розкладів західні партнери ще не раз нагадають українській владі про пошук можливостей для свого перезавантаження – чи то через електронне голосування, чи якимось іншим чином. І заради самого цього процесу міжнародне співтовариство навіть буде готове закрити очі на певні недоліки та «перегини на місцях». Цікаво, що влада, яка наразі вважає себе безальтернативною, – особливо не проти. І цілком може спробувати скористатися такою позицією партнерів, аби зацементувати себе ще на кілька років.

Перший віцеспікер Олександр Корнієнко запевнив «Главком», що наразі в парламенті нема законопроєктів, які б просували процес е-голосування. Але це питання вирішується за мить, як тільки на те з’явиться політична воля.

Павло Вуєць, «Главком»