«Якщо не можеш ворогові відрубати руку, то поки що її цілуй». Яку гру затіяв Казахстан?

Саміт Організації договору про колективну безпеку (ОДКБ), що відбувався в Астані, запам’ятався українцям брифінгом Володимира Путіна, на якому той вчергове підвищив градус своїх погроз в бік України. Відмахнувшись від питань щодо обвалу російського рубля, російський диктатор зосередився на своїх улюблених речах: розповів, що наразі підбираються цілі для запуску по Україні нової суперракети «Орєшнік» та анонсував удари по «центрах прийняття рішень» у Києві. Такі плани, вочевидь, мали справити враження не тільки на «супостатів» в Україні та на Заході, а й на союзників по ОДКБ. Ця організація останнім часом все більше нагадує «валізу без ручки», а один з її членів – Вірменія – відверто не бачить сенсу перебування в ній та ігнорує зустрічі з «партнерами».

Казахстанський лідер Касим-Жомарт Токаєв більш обережний. Зустрічі у форматі лідерів держав-членів ОДКБ передував державний візит Путіна до Казахстану. Одна з рідкісних нині вилазок російського диктатора за кордон вразила своєю помпезністю. Президенти напередодні обмінялися статтями в пресі, в яких запевнили один одного у вічній дружбі та спільному протистоянні глобальним викликам. Незадовго до приїзду високого гостя Мажиліс (нижня палата) парламенту Казахстану зробив тому приємне і схвалив ратифікацію угоди про створення міжнародної організації з просування російської мови.

Путіна зустрічали триколором в небі над аеропортом Астани, білбордами зі зверненням «Ваше превосходительство», проте сталися й «накладки» – на одному з рекламних екранів замість російського прапора в якийсь момент замайорів прапор України.

За результатами візиту президенти підписали спільну заяву про поглиблення російсько-казахстанського стратегічного партнерства та 19 інших документів щодо політичної, економічної, енергетичної і транзитної співпраці між країнами. Путін відмітив, що обсяг взаємного співробітництва за минулий рік сягнув понад $30 млрд. І Кремль намагається ще більше прив’язати Астану до себе: він наполегливо просуває послуги «Росатому» у будівництві АЕС в Казахстані. Також є домовленість, що Росія братиме участь у газифікації північних і східних областей Казахстану, які деякі російські політики прямо називають «своїми».

Такі міцні обійми та клятви у вічній любові дещо дисонують з нещодавніми ініціативами Казахстану щодо збільшення транзиту нафти в обхід Росії, поетапним переходом на латинський алфавіт і відверто прохолодним відношенням Токаєва до БРІКС, куди його намагається затягти Москва. Та й путінська агресія в Україні не знаходить підтримки у Астани, не кажучи вже про визнання окупованих територій. І Токаєва, дійсно, може обтяжувати така поглиблена співпраця з токсичним Кремлем. Наприклад, тенге зараз падає на біржі синхронно з рублем якраз через тісну залежність казахської економіки від сусідньої.

Російська пропагандистська машина, звісно, висвітлювала зустріч Путіна з Токаєвим у захоплених тонах, але в телеграм-каналах настрій панував дещо інший. Там звинувачують Казахстан у поступовій переорієнтації на Туреччину, Захід та Китай і навіть намаганні стати ключовою антиросійською силою у Центральній Азії. Таке саме ставлення до останніх реформ Казахстану в оборонній сфері: створення добровольчих загонів самооборони трактується як недовіра до Росії і підстава для погіршення відносин з нею.

Лунають також скептичні думки щодо наслідків візиту: мовляв, Астана так і не дала чітких відповідей щодо будівництва АЕС, нема вирішення питання з таким важливим для Росії питанням «паралельного імпорту» територією Казахстану та взагалі ні до чого принципово важливого для Кремля домовитися так і не вдалося.

Неодноразово засуджений казахський опозиціонер Єрмек Наримбай, голова партії «Шиндик», деякий час проживав в Україні, але повернувся на Батьківщину, де одразу потрапив за ґрати. Зараз він на свободі, але зізнається, що знову замислюється над еміграцією з країни. В розмові з «Главкомом» Наримбай розповідає, яку мету переслідує президент Казахстану у своїй грі з Путіним, та чи загрожує його країні поглинання «російським ведмедем».  

– Цей візит – продовження тридцятирічної політики Казахстану ще з часів Назарбаєва, – вважає Наримбай. – Обійми з «російським ведмедем» відбуваються, аби не допустити того, що відбувалося ці 30 років з Придністров'ям, сусідньою Абхазією, Кримом і так далі. Є східне прислів'я, – якщо не можеш ворогові відрубати руку, то поки що її цілуй. У цьому плані політика Астани полягає в тому, що поки вона – в слабкому становищі і, умовно кажучи, перебуває під тушею ведмедя, необхідно під час цього перехідного періоду виконувати завдання щодо виходу з-під цієї туші в економічному, транзитно-логістичному плані, щодо експорту того ж газу, нафти, металів тощо.

Така багатовекторна політика здійснювалася і раніше, але досить слабкими темпами. Якщо ми подивимося на економічне співробітництво з такими гігантами як Китай і Росія, то в зовнішньоторговельному балансі Казахстану воно займає лише 55%. А не 80-90 %. Тобто на Європу та інші країни припадає частка, яка значно збільшилася у порівнянні, скажімо з 1991 роком.

Казахстан із Туркменістаном разом переконали Талібан на трансафганський проєкт залізниці, який дає нам можливість значно зменшити обсяг експорту через Росію. На жаль, поки не вдається отримати можливість щодо широкого масштабного співробітництва з експорту через Іран, що було б логістично зручно і ще зменшило б нашу залежність від Росії. Є нафтопровід «Баку–Джейхан», потужність якого потрібно збільшувати. Ми пізно схаменулися, але, принаймні, зараз хоча б прийняті якісь рішення зі збільшення ємності через нове трубопровідне будівництво.

Путін і Токаєв підписали аж два десятки документів, що поглиблюють політичну, економічну, енергетичну і транзитну співпрацю між країнами. Наскільки вони є ритуальними чи матимуть якісь довгограючі наслідки?

Більше половини цих проєктів – досить дрібного характеру та більше схожі на піар. Мовляв, дивіться, яка значна кількість договорів підписана. Це цілком в стилі Токаєва: коли він їде до Франції чи Китаю, завжди з’являється величезна кількість договорів як демонстрація широкого співробітництва з тією чи іншою країною. Хоча, в принципі, самі по собі вони не є такого рівня, щоб їх підписував президент, це цілком можна довірити міністерствам. Але все підписання готується до одного дня, аби викликати резонанс масштабом.

У цьому нема нічого особливого, головне – щоб під цим соусом ми не застрягли в обіймах Росії, а форсовано рухалися до незалежності від неї. Насамперед, в економічному, транзитному, військовому, військово-технічному плані тощо. А у разі перемир'я між Росією та Україною по лінії розмежування, сподіваюся, Україна та Казахстан теж почнуть форсовано рухатися у багатьох напрямках – газу, космосу, військово-технічного співробітництва, де Україна стала безперечним лідером з БПЛА.

«Дві армії Центрального військового округу РФ можуть взяти Астану у кліщі»

Є версія, що насправді Казахстан не надто зацікавлений у заморожуванні україно-російської війни, оскільки може стати наступною жертвою імперських фантомних болів Кремля. Прогрів теми вже є: в російському інформпросторі час від часу постає тема про «ісконно руські» землі північного Казахстану. Наскільки серйозно сприймається у країні загроза з півночі?

Ця загроза сприймається дуже гостро, принаймні, в громадянському суспільстві, в опозиції. Але на нашу користь грає демографічний фактор, який додає оптимізму, – я маю на увазі потенціал російського сепаратизму. Наведу кілька цифр: в 1991 році за переписом населення в Казахстані було приблизно 30 тисяч слов’ян (росіян, українців), які володіють казахською мовою. На сьогодні ця цифра виросла до 800 тис. Є й інша цифра: у північних регіонах Казахстану (Усть-Каменогорськ, Петропавловськ, Костанай, Уральськ) частка переселенців з інших республік Радянського Союзу сягала 90%. Станом на зараз частка такого населення там впала рази в три-чотири. Тобто якби Москва планувала влаштувати на цих територіях аналог «ДНР-ЛНР», то більш-менш успішно у неї це могло б вийти років 10-15 тому. А на сьогодні у всіх цих містах, за винятком Петропавловська, росіяни вже поступаються за чисельністю казахам.

Якщо дивитися за віковими категоріями, то серед, умовно кажучи, військовозобов’язаних, які можуть тримати зброю та активно чинити опір, перевага казахського населення є в кожному місті. Тобто росіяни прогаяли момент, коли вони могли створити тут якісь проросійські квазі-утворення.

Але, звісно, загроза з боку Росії існує. Навпроти кордону Казахстану стоять Друга гвардійська танкова армія, 41 загальновійськова армія – вони зараз задіяні на Донбасі. Оці дві стрижневі армії Центрального військового округу РФ спрямовані з боків на Астану і можуть її взяти у кліщі. У той же час в Костанаї, Петропавловську, Павлодарі, Уральську досі не має казахських армійських військ, тільки замаскована воєнна присутність в особі нацгвардійців.

Добре, що нещодавно був прийнятий новий закон про територіальну оборону, зараз розгортаються її загони, а в чотирьох областях вони вже розгорнуті. Тобто якісь зрушення є, але вони дуже скромні. У принципі, те, що зробила Україна в плані оборони, Казахстан теж міг би зробити за рік-півтора-два, аби бути більш-менш боєздатним.

Наразі Казахстан у разі військової інтервенції не зможе довго чинити опір російським військам?

На сьогодні підготовка до цього ведеться дуже слабо. Хоча зараз з'явилися зрушення, але вони дуже дрібного характеру. Але якщо буде політична воля на підготовку та створення реальної армії з нинішніми ресурсами, то опір на українському рівні більш ніж можливий.

За мотивами візиту Путіна до Казахстану в низці «патріотичних» російських телеграм-каналів поширювалася така думка: мовляв, Казахстан тільки створює ілюзію партнерства, а насправді використовує Росію для зміцнення своїх позицій в регіоні та кине її «при першому шухері». Інакше кажучи – не союзник він Кремлю, тим більше, що Токаєв ані «СВО» не підтримав, ані «нові російські території» не визнав. Як довго може тривати така подвійна гра Астани?

Проблема Казахстану, що його іноді доволі зухвала політика щодо Росії не забезпечена військовою силою та незалежністю економіки (це, до речі, стосувалося і України до початку війни). Хоча Токаєв спирається на вплив Китаю та шукає в ньому дах, який може заступитися. Плюс він дуже активно почав співпрацю, поїздки, зустрічі, підписання якихось договорів дрібного та середнього характеру – з Туреччиною, Євросоюзом, с країнами південного регіону (Пакистан, Афганістан). Тобто відбуваються якісь зрушення, які можуть зіграти свою роль, але, якщо вони не забезпечені військовою силою, то це все породжує невизначеність.

У Казахстані проходила сесія ОДКБ – організації, яка з часом демонструє все більшу свою неспроможність. Не в останню чергу через токсичність гегемона цієї організації – Росії. Путін навіть обмовився, що він не особливо розраховує на соратників по ОДКБ у війні з Україною. Які подальші плани у Кремля на цю організацію і чи будуть Казахстан схиляти до більш дієвої участі в ній?

Все-таки ОДКБ – колективна організація, і неможливо зробити так, що, припустимо, в її рамках зв'язка Казахстану та Росії поглибиться у військовому плані, а зв'язка Росії та Таджикистану ослабне і так далі. І ця організація розвалюється. Аби намагатися її відродити і більше залучати Казахстан, потрібні великі ресурси, яких у Путіна немає.

Будівництво тієї ж АЕС має вигляд просто спроби росіян за рахунок казахстанського бюджету та інших ресурсів отримати додаткові гроші на війну з Україною. Якщо зведенням станції займатиметься Росія, то з урахуванням тих обмежень технічного характеру, які у неї існують через санкції, звісно, це буде технологічно відсталий проєкт і санкційний довгобуд, який точно не піде на користь Казахстану.

Але на цей перехідний період Казахстан дуже сильно залежить від Росії і, на жаль, прогинатиметься під будь-який невигідний проєкт. Якщо ж порівняти проєкти АЕС, які нам хочуть запропонувати у Південній Кореї, Франції, Китаї, то у Росії він найменш надійний. Але, швидше за все, Токаєв ухвалить саме його. Те саме стосується й інших сфер, де ми йдемо на поступки Росії: той самий «сірий експорт» підсанкційних товарів. До речі, один із договорів, що підписали Путін та Токаєв, стосується посилення співпраці між спецслужбами – російською ФСБ та нашим КНБ (Комітетом національної безпеки).

Якщо проєкт ОДКБ скоріше мертвий, ніж живий, з чим навіть в Кремлі, здається, змирилися, то БРІКС куди перспективніший – нова надія Путіна, яку він хоче перетворити в альянс-противагу «підступному Заходу». Під час візиту до Казахстану Путін заявив, що організація вже направила в Астану офіційне запрошення щодо вступу в БРІКС, хоча раніше Токаєв давав зрозуміти, що в найближчому майбутньому не планує подавати заявку на членство. Чи після цієї зустрічі в позиції казахтанського керівництва може щось змінитися?

У БРІКС Казахстан офіційно є спостерігачем, як і деякі інші країни. Але така войовнича відмова від вступу – це теж, звісно, ризик і для Токаєва, і для Казахстану, який, повторюся, не забезпечений військовим та економічним потенціалом. І така незабезпеченість та сподівання на Китай і якісь дипломатичні та зовнішньополітичні речі є однією з ахіллесових п'ят політики Токаєва.

Якби він вживав радикальних заходів щодо зміцнення армії, особливо на півночі Казахстану, багато таких дій можна було б сприймати інакше. Наведу один факт: в Казахстані є чотири десантних бригади, з них три перебувають на півдні. Звісно, у нас, окрім десантури, є механізовані мотострілкові танкові з'єднання, які розташовані в південному, західному, східному регіонах. Північний схід, де розташований російськомовний Усть-Каменогорськ, більш-менш прикритий радянськими старими з'єднаннями. А от від Павлодара, Петропавловська, Костаная до Усть-Каменогорська зона практично ослаблена.

Тобто якраз поруч з кордоном з Росією. Токаєв реально не бачить загрози з боку «стратегічного партнера»?

Думаю, він чудово розуміє, що загроза насправді йде з півночі. Але є дуже велике нерозуміння своїх ресурсів та інтересів і необхідності малими ресурсами терміново закривати діри. Багато хто говорить, що Токаєв – російський шпигун, завербований КДБ, ще коли він працював в консульстві СРСР у Сінгапурі, що Московський інститут міжнародних відносин закінчили лише агенти КДБ… Я в це не вірю, але нагромадження дурниць, що має місце, викликає великі запитання.

«Опозиція у нас замордована репресіями»

Якщо підсумувати: що Путін хоче отримати від Казахстану і що Токаєв хоче отримати від Путіна, крім того, що намагається його задобрити?

Путіну свого часу сподобалася фраза Солженіцина, що Казахстан – це південна підчерев’я Росії. Самі російські геополітики відмічали такий момент, що географічно верхня частина Росії – це сніговий покрив, вічна мерзота, тундра. А вразливою вона є саме з півдня, з боку Казахстану – саме звідти її можна надламати, і це єдине її слабке місце. Україна не може  загрожувати Росії реально, а Казахстан – може.

У разі перемир'я в Україні за якийсь період Росія захоче реабілітуватися за рахунок якоїсь легкої швидкої перемоги. У цьому плані нинішній розрахунок Токаєва полягає в тому, аби перечекати якось за допомогою Китаю, поки все устаканиться, а там і Путін помре зрештою. Токаєв принаймні публічно заявив, що йде на один термін – до 2029 року і, можливо готуватиме собі у спадкоємці голову Мажиліса Ерлана Кошанова. Тобто президент в цьому плані – людина не амбітна, не ставить перед собою якихось великих завдань, не вірить у можливість реформ. Та й Путін його запевняє – не турбуйтеся, ми завжди будемо разом, підстрахуємо і так далі.

Але ж, мабуть, в економічному плані Казахстан досі багато чого отримує від Росії.

Ми ще з радянських і пострадянських часів за інерцією отримуємо якусь свою виручку від цієї співпраці. Один маленький фактор: майже весь російський ВПК ґрунтується на челябінській металургії. А всю сировину челябінська металургія отримує з Костанаю – гігантського Соколовсько-Сарбайського родовища руди чорних металів. Якщо ж Казахстан там побудує, умовно кажучи, ще два меткомбінати рівня Карагандинського, то челябінська Магнітка помре, а значить помре 60-70% усієї російської металургії, а з нею і весь ВПК. Казахстан зможе на основі вже своїх меткомбінатов побудувати десять військово-промислових заводів.

Як казахський народ, що вже показував всю силу протестів в 2022 році, коли змусив піти «вічного Назарбаєва», може повести себе, якщо загравання Казахстану з Кремлем зайдуть занадто далеко? Чи можливі зараз в Казахстані протести хоча б такого рівня, який ми бачимо зараз в Грузії?

Я вам можу свій приклад навести: у мене, мабуть, найбільше арештів у світі – 19 судимостей лише у адміністративних справах, це я не рахую п'яти кримінальних справ. Зараз репресіями влада замордувала всіх і в регіонах, і в центрі.

Втім, влада нічого не може зробити з соцмережами, де проукраїнські, прокавказькі, антиросійські, антикитайські наративи дуже сильні, навіть лютують. Люди про все відкрито пишуть, і влада з цим змирилася, а турбується лише про те, щоб вони не вийшли на майдани. Тобто все це обурення помітно. Але прецеденту виходу на вуличні протести зі зовнішньополітичних питань поки у нас не було.

Наразі опозиція перебуває в підпіллі та в очікуванні. Наш головний помічник, як і в будь-якій іншій країні світу, – це сама влада та її помилки, дурість чи жорстокість у репресіях тощо. Як свого часу жорстокість Януковича допомогла українській опозиції згуртуватися після розгону студентських протестів.

Взагалі ситуація з російським вторгненням в Україну дуже сильно змінила позицію багатьох проросійськи налаштованих жителів Казахстану або тих, хто вагається. Багато у кого ж є радянська чи російська освіта і так далі. В інтернеті вже проросійські ЗМІ та настрої не панують. До того ж, зараз в Казахстані нагромадилися великі економічні проблеми (найбільші інфляція та ріст цін серед країн СНД, дірка у бюджеті в 25%, яка закривається нафтовим фондом). Багато хто зарплати не отримує по три-чотири місяці. Відбувається масована спроба розпродати значну частку держмайна, держпідприємств тощо. І ці проблеми з’являються в силу того, що ми як були сировинним придатком Росії, так ним і лишилися.

Якщо «майдани» в Україні (та й в Грузії зараз) були викликані, зокрема, й принциповим геополітичним вибором між Росією та ЄС, в Казахстані, який розривається між кількома центрами впливу, питання саме так лінійно не стоїть?

Казахстан затиснутий між Росією та Китаєм, Україна ж є частиною та найбільшою державою Європи. І в цьому плані Україна, звісно ж, перебуває у зручнішому географічному положенні, має вихід у Чорне море і звідти – до всіх океанів. Казахстан – одна з небагатьох держав, які не мають виходу до моря, тому нам дуже важко і ми перебуваємо під великим магнітним полем Китаю та Росії. Плюс історична спадщина Російської імперії – колонізація, цілина, той самий Байконур… І цей геополітичний лабіринт є математичним завданням для будь-якого президента Казахстану. З іншого боку, ми маємо можливість все-таки розвивати багатовекторну політику через той же Афганістан на Пакистан, Індію, через Каспій на Південну Європу, через Китай на ту ж Південну Корею і так далі. Як це все поєднати та за допомогою одного велетня захищатися від іншого – це велика геополітична проблема для Казахстану.

Павло Вуєць, «Главком»