Відставка Джонсона – історія торжества західного парламентаризму

Ось вона – велич інституційної демократії, коли важливі правила, а не піари, коли закон один для всіх і ніхто поблажок не дає. І яким би харизматичним ти не був – твоє прізвище й особистість не має значення перед посадовою й політичною відповідальністю. Навіть якщо в тебе прикольна зачіска й класне почуття гумору – твоя посада не залежить від цього. Ти лише собою наповнюєш міхи інституції, які стануть не більші й не менші після тебе. І коли ти підеш з найвищого поста, Британія не перестане бути Великою.

Наші урядовці достоту щасливі люди, що їм попалася така-от анти-Британія, така-от дика країна, де нема політичних регламентів, де все на око й на емоцію, де нема електоральної пам’яті, а є лише тотальна безкарність на основі вподобайок.

Казус Джонсона – найкращий приклад, чому парламентська республіка без президента-царя-вождя-супермена-пастуха-гетьмана-культуособистості – найстійкіша й найсправедливіша владна конструкція. Аплодую стоячи. І вкотре шкодую, що нам до цих стандартів – як до неба рачки.

Відставка Джонсона – шикарна історія торжества західного парламентаризму. Це наука всім відеотехнологічним щасливим неукам – як діє інститут політичної відповідальності. Коли вся Британія сидить у жорсткому локдауні й через ковідний карантин родини навіть не могли зібратися на різдвяну вечерю – прем’єр не може влаштовувати гучну вечірку в своїй резиденції. Бо це і незаконно, і несправедливо. Таке не можна пробачити навіть через 2 роки, і навіть якщо ти за ці 2 роки зробив багато чого доброго – ти мусиш сповна відповісти за свій проступок.

Нам, розбещеним антизаконникам з 30-річним стажем інституційної неповносправності, цього ніколи не зрозуміти. Не співчуття висловлювати треба Джонсону – а респект англо-саксонському парламентаризму. Вчитися, вчитися і ще раз вчитися.