«Вони реально прийшли знищити нас як націю». Історії Миколи Кулеби про евакуацію

Початок евакуації цивільних із підвалів маріупольської «Азовсталі», де вони просиділи впродовж двох місяців, без сонця та свіжого повітря, – безумовно, велика гуманітарна перемога перемовників з України та ООН. Очевидно, цей процес розтягнеться на кілька днів. Віце-прем’єрка Ірина Верещук наполягає: зупинятися не можна, у Маріуполі – гуманітарна катастрофа, і людей звідти потрібно якомога швидше рятувати.

До евакуаційних процесів, і не лише у Маріуполі, долучаються волонтери. Серед них Микола Кулеба – уповноважений президента України з прав дитини у 2014-2021 роках і очільник організації «Спасемо Україну», яка з 2014 року займається евакуацією вразливих категорій сімей, сиріт, дітей з інвалідністю і літніх людей.

«Нещодавно ми вивозили з Торецька ветеранів Другої світової, це важкохворі люди, і ми на спецтранспорті евакуювали їх до свого центру, а потім вже залізницею доправляли до Івано-Франківщини, де волонтери допомагали їм розміщуватися по закладах соціального захисту», – згадує Кулеба на початку розмови із кореспондентом «Главкома».

«Я сказав дитині, що у нас є добрий дракон, який відвозить дітей у безпеку»

Як ви співпрацюєте з урядом? Чекаєте, поки Ірина Верещук оголосить про гуманітарний коридор, і за роботу?

Зазвичай ми не чекаємо «зелених» коридорів. Ви ж бачите, що з ними відбувається: оголошують постійно, але рашисти порушують домовленості. Так було і у Маріуполі, і у Херсоні, і в інших населених пунктах. Коли були такі коридори з Ірпеня, Бучі, Ворзеля, ми брали участь в евакуації, але навіть за умов «зеленого» коридору ризик бути розстріляним залишається.

І ще: на таких коридорах діють дуже серйозні обмеження. Рашисти не дозволяють відхилятися від заданого маршруту, інакше ви приречені на розстріл. Вздовж коридорів стоять автоматники, роздягають хлопців, відбирають телефони, інколи їх прострілюють. Тому навіть маючи адреси літніх людей, людей з інвалідністю, які не можуть самостійно дістатися до точок збору, ми не часто можемо відхилитися вбік, щоб їх врятувати.

Навіть за умов дотримання маршруту нема гарантій, що окупанти не відкриють вогонь. Я, мабуть, ніколи не забуду розстріл автобусів під Черніговом: волонтери приїхали на евакуацію, а рашисти з мінометів їх розстріляли, трьох убили, ще трьох поранили, чотири машини спалили. Ті троє поранених працювали разом з нами, і вони втратили свій транспорт. Один з них після виписки з лікарні продовжив рятувати людей, ми йому надали наш транспорт. Інші хлопці досі на лікуванні.

Я постійно на зв’язку і з офісом Верещук, і з Офісом президента стосовно проведення спеціальних операцій або допомоги у них, але я розумію, що офіційним органам влади дуже важко сьогодні ухвалювати рішення. І досить часто, коли ми приймаємо рішення щодо евакуації, офіційний орган влади, особливо там, де зона бойових дій чи окупована територія, якраз мало чим може допомогти.

Для прикладу: ми нещодавно евакуювали з Генічеська сім’ю, у якої на вихованні 16 дітей-сиріт. Цю спецоперацію ми проводили спільно з мером Мелітополя Іваном Федоровим, він допомагав їх супроводжувати. Все це тривало кілька днів і зараз вони вже на заході України, у безпеці і продовжуватимуть свій шлях.

Розкажіть детальніше про цей випадок.

Це дуже велика сім’я, зараз вони виховують 16 дітей-сиріт, і ще 13 всиновили раніше, ті вже подорослішали і живуть самостійно.

В автобусі на вісім місць виїжджало 18 людей: 16 дітей і двоє дорослих. Вони проїхали сім російських блокпостів і розповідали, що рашисти часто були чи то п’яні, чи то під кайфом, бо поводилися дуже неадекватно і зухвало. Наприклад, коли бачили, що в автобусі діти, казали: «О, а дайте нам цукерок». Уявіть собі, що це за люди, які просять цукерки на блокпосту у дітей.

Яка історія вам найбільше запам’яталася?

Сім’я з Харкова – 4-річна Веронічка, її мама Катерина і бабуся Тетяна. Я їх побачив серед пів тисячі людей у метро, яке стало на час війни бомбосховищем. У їхній будинок поцілив снаряд, дівчинка так злякалася, що вони просиділи у метро півтора місяця і жодного разу не виходили на свіже повітря. Будь-яка спроба вивести дівчинку на вулицю викликала у неї істерику.

Мама теж дуже злякалася. Я довго з ними спілкувався, вмовляв виїхати на захід України, розповідав, як це можна зробити. А вони мені казали: «Ми знаємо, що у Львові можуть побити, якщо ти говориш російською». Довелося телефонувати моїй дружині, яка саме знаходиться у Львові, аби вона поговорила з ними посеред вулиці російською, і таким чином переконала, що це безпечно. Згодом з’ясувалося, що ця сім’я взагалі ніколи не виїжджала за межі Харківської області. У них взагалі уяви немає, що за життя може бути в іншому регіоні. Вони стали жертвами російської пропаганди, яка постійно повторює, що захід України ворожий до сходу.

Маму і бабусю я переконав за дві години, ще годину переконував дівчинку – подарував їй ляльку, розповідав казки..

І таки вмовили малу?

Так, я їй розповів, що у нашої команди є дракон, що він добрий, що він діток перевозить у безпечні місця. Відвіз їх на захід України, на Львівщину. Провідував нещодавно – Вероніка, яка не посміхалася взагалі, вже почала посміхатися, гратися з іншими дітьми.

Ще одна сім’я з Луганщини боялася їхати у Німеччину бо вони вважали, що там їхніх дітей продадуть на органи. Вони також ніколи нікуди не виїжджали, ніде не були, весь час слухали російське телебачення, бо воно на сході України у вільному доступі. І завдяки цьому в них склалося таке уявлення про світ.

«Може табличка «діти» комусь і врятувала життя, я про таке не чув»

Ті, хто евакуюються, часто чіпляють на лобове скло папірець із написом «діти». Чи має це якийсь вплив на рашистів, і чи є сенс в юридичному плані це робити?

Із нашого досвіду: таблички «діти» чи «евакуація, діти» розраховані на те, що у російського солдата, який збирається обстріляти цю машину, прокинеться сумління. Проте, що довше триває війна, тим більше ми переконуємося – ніякої людяності і сумління у рашистів немає.

Ми вивозили у Німеччину сім’ю Власенків (мама Тетяна, донька Катерина, тато Роман і син Ігор), і на виїзді з Ворзеля машину обстріляли рашисти. Тетяна і Катерина ледь не загинули. При тому, що вся їхня машина була у білих простирадлах, і навіть вони всі були одягнені у біле.

На блокпосту російський офіцер підійшов до машини і досить лагідно з ними поговорив. Але коли вони від’їхали на кілька метрів, по них з усіх боків почали гатити з автоматів. Батькові поцілили у ногу, матір і донька були поранені у легені, ноги та хребет. Окупанти підійшли, подивилися на родину, що стікала кров’ю. Роман почав кричати, мовляв, за що, ви ж нам дозволили проїхати. А рашисти відповідають: «А що? У нас наказ».

Розумієте? Про що ми можемо говорити, про які написи і знаки? Рашисти діють всупереч всім міжнародним і загальнолюдським нормам, вони викрадають дітей, вбивають, ґвалтують. Тому тут сподівань на їхнє сумління немає взагалі. Хоча, можливо ці таблички і написи хоч комусь і вберегли життя – але я про такі випадки не чув.

Випадків рашистських звірств чимало. З Мелітополя виїжджала сім’я з трьома дітьми. Проїхали останній російський блокпост, їм помахали ручкою, сказали – їдьте, і так якось єхидно посміхнулися. Родина від’їхала на сто метрів, і по них почали лупити з гармат. Добре, що українські військові з першої лінії оборони вискочили, схопили тих людей і відвели під обстрілами в окопи. Діти плакали в цих окопах і боялися, що їхніх батьків вб’ють.

Це війна на винищення, вони реально прийшли знищити нас як націю, влаштувати геноцид. Тому ми на їхнє сумління не сподіваємося.

«Ще рано повертатися у Київ, особливо з дитиною»

Чи передбачена охорона для колони тих, хто евакуюється?

Ні. Хіба що наші волонтери носять бронежилети. Ми намагаємося всім виглядом показати, що ми – цивільні, але все одно потрібні ці засоби захисту. Будь-яка поява представників ЗСУ чи іншої охорони може спровокувати ворога, він буде спеціально обстрілювати і знищувати.

Ми зв’язуємося із ЗСУ, щоби дізнатися про ситуацію у населеному пункті на даний момент: чи сильно обстрілюють і чи можна проїхати. Трапляються ситуації, коли транспорт під’їжджає, люди виходять з підвалів, але змушені знову сховатися, бо починаються обстріли.

Ми розуміємо, що це може бути і «завдяки» проросійським місцевим, які телефонують рашистам і здають час і координати будинку, до якого під’їхав автобус.

Звідки найважче було вивозити людей?

З окупованих територій, із зони бойових дій. Особливо важко евакуювати лежачих. Потрібен спеціальний транспорт і він має стояти на місці, доки цю людину несуть, доки її правильно покладуть, це забирає чимало часу, а зупинка під час обстрілів – небезпечно і для персоналу, і для тих, кого евакуюємо, і для транспорту. Тут треба спрацювати максимально швидко.

Чи є у вас алгоритм дій, якщо обстрілюють реанімобіль із лежачою людиною, яка не може вискочити і швиденько впасти біля дороги?

У такому випадку тікати, якомога швидше їхати. Що більша швидкість, то менше шансів в снайпера поцілити. Будь-яка зупинка може бути останньою.

«Інколи ми зустрічаємо сім’ї, які вважають, що їм всі винні»

Що порадите тим, хто сьогодні-завтра планує евакуюватися?

Не вагатися довго. Людям, особливо літнім, важко ухвалити рішення про те, що треба кудись їхати.

Звісно, що ми не можемо взяти з собою пів будинку: тільки необхідні речі, документи, їх треба добре заховати. За можливості повідомте тих, до кого виїжджаєте, щоби на вас чекали.

Дуже важливо переконатися, що ви чітко розумієте, куди їдете. Багато людей кажуть, мовляв, у нас там друзі є десь, от ми до них. І коли питаєш, чи ви знаєте, в які умови їдете, виявляється, що нічого не знають. Потім виявляється, що у друзів нема де жити і починається терміновий пошук житла.

Якщо ви виїжджаєте за кордон, не варто очікувати всього і одразу. У всіх країнах процедури різні: постановки на облік, надання допомоги, але все ж таки, якщо ці процедури пройти, можна вже більш-менш влаштуватися. Не завжди все прекрасно і легко, комусь пощастило, комусь не дуже. Але все ж таки ми бачимо, що європейські країни, захід України зробили все можливе, аби допомогти.

Зрозуміло, що хтось міг сподіватися на палац і каву у ліжко. Інколи ми зустрічаємо сім’ї, які вважають, що їм всі винні. Мовляв, ми приїхали, нам казали, що про нас попіклуються, а все геть не так, як ми собі уявляли. То, будь ласка, будьте вдячними за те, що вам дають.

Як зрозуміти, що вже можна повертатись додому?

Має бути дійсно вагома причина, наприклад, хвороба близьких, які потребують постійного догляду. Якісь непереборні обставини. В усіх інших випадках, особливо якщо йдеться про жінку і дитину, я поки що повертатись не раджу. І місцева влада не радить. І ЗСУ. Вони мають виконувати свою роботу і бути спокійними, що люди перебувають в безпеці.

Зараз люди активно повертаються у Київ, хтось – на роботу (хоча у Києві з роботою зараз біда). Однак ризик російських обстрілів залишається, сирени постійно гудуть, це впливає на нервову систему. Доросла людина може взяти на себе відповідальність. Для дитини це постійний страх, що може бути серйозним фактором травмування.

Поки ризик є, поки ви не можете у своєму будинку засинати спокійно, знаючи, що ви у безпеці – будь ласка, не поспішайте повертатися.

Наталія Сокирчук, «Главком»