«Білі янголи» у пеклі. Як працюють спеціальні екіпажі поліції на лінії фронту

Росіяни намагаються оточити Авдіївку. З північного боку міста окупаційні війська підійшли впритул до Авдіївського коксохімічного заводу, який слугує фортецею для українських захисників.

Наші військові не приховують: держава-агресор справді може оточити Авдіївку і як наслідок захопити місто, але не раніше як за декілька місяців. Поки ще більш масштабний наступ окупантів стримує дощова погода.

Ситуацію в Авдіївці багато хто порівнює із тим, що відбувалося у Бахмуті, де українці знищили чимало ворогів, обороняли місто багато місяців і лише потім, аби не опинитися в оточенні, були змушені відступити.

З кінця березня 2023 року військове командування заборонило в’їзд до Авдіївки для волонтерів і журналістів. Але там досі працюють екіпажі поліції «Білий янгол», які привозять гуманітарку і забирають тих, хто таки наважився виїхати із цього пекла.

У місті залишилися переважно літні люди. Всі, хто хотів, давно виїхали, розповідають «янголи». «Я не боюся померти. Нічого страшного», – переповідає слова місцевих інспектор з комунікації Павло Дяченко, член екіпажу «Білий янгол», який працює на авдіївському напрямку. В інтерв’ю «Главкому» він розповів, скільки людей залишаються в Авдіївці, в яких умовах вони там живуть, а також які аргументи для евакуації спрацьовують найефективніше.

«Після артобстрілів падають дерева. Ними люди опалюють підвали»

У чому полягає ваша робота зараз в Авдіївці? Чи багато цивільних досі залишаються у місті?

В Авдіївці залишаються десь 1500 місцевих мешканців. Ці люди мешкають переважно у підвалах, хоча є ті, хто залишаються у своїх квартирах, приватних будинках. Обстріли не вщухають. Постійні артилерійські прильоти, мінометні. Будинки складаються як паперові.

Ми доставляємо до Авдіївки гуманітарну допомогу, майже кожного дня ми у місті. Наші пріоритетні завдання – евакуація населення і гуманітарна допомога. Тобто привозити харчі, зокрема хліб, що вкрай необхідно.

Переважна більшість тих, хто хотів виїхати, вже виїхали. Але попри це майже кожного дня поліцейські когось вивозять. Зараз виїжджають ті, хто отримав поранення або потребують медичної допомоги, не пов’язаної з обстрілами, ті, хто через обстріли втратили житло, майно і їм вже нема за що триматися.

Більшість місцевих, пояснюючи небажання евакуюватися кажуть, що ось це моя земля, ось це мій будинок, який я сам будував, чи купляв, а потім ремонтував...

Чим люди гріються – зима на носі?

Переважно дровами. Після артилерійських обстрілів падають дерева, ними люди опалюють підвали. Коли більш-менш спокійно, затишшя, люди виходять, ламають гілки. Є буржуйки, якісь саморобні пічки.

У вашому екіпажі – четверо осіб. Чи не замало на обслуговування 1500 людей?

Вистачає. За одну доставку поліцейські привозять 1200-1500 буханок хліба. Питну воду. На зворотному шляху забираємо людей. Буває таке, що все, ми збираємося уже виїжджати з міста, а до нас звертаються з проханням вивезти. Мовляв, прилетіло у багатоповерхівку, житло зруйноване, собака і кішка, які були у квартирі, загинули. Тобто люди виїжджати не хотіли, але обставини їх змусили.

Якщо немає телефонного зв’язку, інтернету, електроенергії, як люди дізнаються, звідки і коли буде евакуація, де точки збору? Як і кому повідомляють, якщо потрібна термінова медична допомога?

Місцеві знають, куди доставляється гуманітарна допомога. Допомогу за адресами ми не розвозимо. Привозимо на певні локації. Якщо безпекова ситуація дозволяє, то одразу з цих локацій забирають допомогу, або пізніше по неї приходять. Там же люди і спілкуються, обмінюються інформацією. Там же є пункт незламності, звідки вони можуть вийти на зв’язок. На околицях міста можна самостійно спіймати мобільний зв’язок. Тобто не можна сказати, що люди в інформаційному вакуумі, не знають, що відбувається. Так само і ми від людей дізнаємося інформацію. Наприклад, нам переказують бажання якихось родин виїхати завтра. То ми приїжджаємо завтра і вивозимо.

Нещодавно прилетіло на локацію, де шикувалися бійці 128 бригади. Можна припустити, що хтось злив ворогу координати. Локації, куди ви привозите гуманітарку, знає певна кількість людей. Ви не боїтеся, що туди прилетить?

Все ж таки масового скупчення людей в одному місці ніхто не допускає. Немає такого, що ми приїхали і оголошуємо, щоби всі виходили, збиралися на евакуацію, а ми годину-дві чекаємо. Все відбувається дуже швидко. Ми працюємо в Авдіївці, як раніше у Бахмуті. Люди на певну точку приходять, розбирають харчі, які ми привозимо, передають інформацію про це іншим.  Тобто люди самоорганізовуються.

Раніше ви вивозили людей із Бахмута. Ті, хто не хотів виїжджати, обґрунтовували своє небажання історіями про тих, хто не зміг облаштуватися у відносно мирних містах і повертався до Бахмута. Мовляв там, за межами рідного міста, ми нікому не потрібні. Чи багато в Авдіївці тих, хто повернувся навіть у свої напівзруйновані помешкання?

Ні. Зараз таких немає. Як я раніше казав, людям просто немає куди повертатися. Вони ж трималися саме за своє житло. Нема житла – нема і куди повертатися.

Як відрізняється гуманітарна ситуація в Авдіївці від того, що було у Бахмуті?

Та, за великим рахунком, ніяк. У людей є усе необхідне, враховуючи реалії у яких вони живуть. Їжа є, є місця, де можна зарядити ліхтарики. Через близькість до лінії фронту звичайного життя там немає. Це життя під обстрілами, у постійній великій небезпеці. Бо ніхто не знає, коли і куди прилетить.

«Місцеві просять привозити батарейки»

У населених пунктах Сєверне, Ласточкине, Орлівка, Тоненьке, Мар’їнка поблизу Авдіївки також залишаються люди? Ви туди їздите?

За наказом керівника поліції Донецької області були створені п’ять груп «Білий янгол», які працюють по всій лінії фронту. Від Лиманської громади до селища Велика Новосілка. Увагу приділяємо кожній громаді. Є населені пункти, де 14 людей мешкає, є такі, де трішки більше. Але все одно усюди наші групи заїжджають. Немає такого, щоби про когось забули.  

Чи є місця, куди ви не можете доїхати, відмовляєтеся через надто високий рівень небезпеки? І чи більшає таких точок, ділянок?

У кожної нашої групи є службовий номер телефона. Коли відбулося захоплення Бахмута, нам телефонували люди, рідні яких залишалися там. Ті, хто телефонували, самі були або в інших областях України або за кордоном. То вони просили вивезти людей, які проживали на лінії ведення стрілецького вогню, або безпосередньо з Бахмута, який уже було окуповано. Авжеж у таких ситуаціях ми відмовляли. Незрозумілі випадки були. Ти питаєш, а коли ви востаннє виходили на зв’язок зі своїми рідними? Відповідають, що місяці три тому. Бувало, що телефонували на службовий телефон і просили поїхати за певною адресою, подивитися, чи ще цілий будинок, чи вже ні. Поїхати у район, куди кулі від стрілецької зброї дістають, аби подивитися на будинок – це безглуздо. У таких ситуаціях також доводилося відмовляти. Зараз таких звернень масових немає.

Що найчастіше просять привезти жителі Авдіївки?

У населених пунктах, де відсутні блага цивілізації, завжди актуальне питання – батарейки. Це просять привезти.

У березні 2023 року уряд ухвалив механізм обов’язкової евакуації дітей. Чи багато було випадків, що і після цього батьки з дітьми відмовлялися виїжджати? Яким чином виходили із ситуації?

Були такі випадки. Навіть ховалися з дітьми. За можливості ми їх шукали. Доходило до того, що показували фото і відео з місць, де вони будуть жити.

Докладно розповідали, у якому місті і місці вони перебуватимуть.

То куди зараз можна виїхати, у які умови?

Є величезна кількість програм: державних, волонтерських. Якщо вивозимо хворих, то до лікарень, перш за все, веземо. Є локації і для маломобільних людей.

Діти в Авдіївці ще залишилися? Скільки загалом дітей залишилося у населених пунктах, з яких має відбуватися обов’язкова евакуація?

В Авдіївці дітей не залишилося. Є дуже багато населених пунктів вздовж лінії фронту, де виконана програма примусової евакуації. Але вона триває. За останніми даними, виконана примусова евакуація з Очеретиного, з двох селищ Мар’їнської громади були евакуйовані усі діти. Залишається Торецька громада, де ще є діти, яких потрібно евакуювати. Усього у громадах Донецької області, звідки має бути обов’язкова евакуація, залишилося 128 дітей, яких ми маємо вивезти. Слід додати, що примусова евакуація проводиться поетапно. Не всі населені пункти, з яких зараз вивозимо дітей, були одразу включені у програму евакуації.

«Розбирати завали фізично неможливо»

Були випадки, коли гинули люди, яких ви раніше намагалися переконати виїхати, а вони відмовлялися?

Так, були. Знову згадаю Бахмут. Ми розуміли, що підвали багатоповерхівок, локації, де перебували люди, куди ми неодноразово приїжджали і спілкувалися, є небезпечними для проживання. А потім в інтернеті бачили інформацію, що будинок, у якому вони були, повністю знищено. Не на 100%, але розуміємо, що люди загинули. В одному підвалі і по сім-вісім осіб проживали.

Але ж вони могли бути живими під завалами?

А там не було можливості розбирати завали. Коли кожні дві секунди прилітає, розбирати завали фізично неможливо.

Загибель близьких якось змінює позицію тих, хто відмовлявся виїжджати?

Так, загибель близьких переконує виїхати. У нас був випадок, коли ми не мали фізичної можливості через ситуацію з дорогами заїжджати до Бахмута й проводити евакуацію, тож ми працювали з військовими, які на важкій броньованій техніці вивозили людей. Дуже багато було випадків, коли так вивозили вночі. Вони довозили до певної точки, потім ми у них перехоплювали людей і везли далі до пунктів незламності, пунктів обігріву, волонтерських центрів.

Один чоловік розповідав, що вони з рідними та сусідами жили у підвалі приватного будинку. Потім перейшли до підвалу сусідньої багатоповерхівки. Ще з одним чоловіком вони намагалися ховати людей, які гинули на вулицях. Але пізніше вже не могли вийти з підвалу через щільність обстрілів. І тільки після цього вони звернулися до військових, зібралися своєю групою з підвалу і виїхали.

Після того як Бахмут окупували росіяни, скільки цивільних залишалося у місті? Яка їхня доля, чи підтримуєте з кимось із них зв’язок?

Чесно кажучи, скільки залишилося, не знаю. Можу лише сказати, що в останній день роботи у Бахмуті ми вивезли 10 осіб. Зв’язок підтримуємо лише з тими, хто евакуювався. Наприклад, товаришуємо у соцмережах з дітьми, яких вивезли. Бачу сторіз дітки викладають про те, що у них все нормально. Наприклад, з Нью-Йорка вивезли трьох діточок, які додалися до мене у друзі. У них все добре, навчаються, ходять до школи. Тобто живуть так, як і мають жити діти.

Знаю, що коли росіяни окуповували місто, вони виводили людей з підвалів з двома пакетами речей у руках, будували їх шеренгами і довго виводили з міста. Тобто пішки зоною бойових дій без усілякого захисту. Певно, це називається депортацією.

З окупованими територіями ми ніяким чином не контактуємо.

Які настрої у мешканців Авдіївки? Кого вони в усьому звинувачують? Яким вони бачать завершення цього жахіття?

На політичні теми ми з ними не говоримо (умовно назвемо це «політичними темами»), та і часу на такі розмови нема, безпека передусім. Ми повинні виконати свою роботу: привезти гуманітарку, евакуювати людей. Вже потім, коли ми з ними їдемо з Авдіївки, вони кажуть, як страшно було у місті, дуже гучно, постійні руйнації. Розумієте, щоби заговорити на такі теми потрібно дуже багато часу провести з людиною, але роботи дуже багато, на таке часу не вистачає.

Михайло Глуховський, «Главком»