Андрій Іллєнко: Наші солдати роблять під Бахмутом великий подвиг. Україна має знати про це

«Після наступу від російського взводу піхоти майже нічого не лишається»

Російські окупанти впритул підійшли до Бахмута на Донеччині і захопили чотири села на південь від міста, стверджують ворожі Телеграм-канали. Гауляйтер окупованої Донеччини Денис Пушилін заявив, що невдовзі Бахмут буде оточений російськими військами.

Українська сторона просування ворога спростовує, а «захоплення чотирьох сіл» офіційно не коментує. Натомість американський Інститут вивчення війни доходить висновку, що Росія не в змозі оточити Бахмут, а її сили виснажені. «Російські зусилля навколо Бахмута показують, що Москва не зробила висновків з попередніх кампаній із великою кількістю жертв», – ідеться у повідомленні Інституту.

Бахмутський напрямок сьогодні є найбільш гарячою точкою на карті війни: обидві сторони зазнають великих втрат. Попри кровопролитні бої жодна зі сторін не просувається вперед, а лінія фронту є сталою уже кілька місяців. Нині російська армія окопується за 15 км від Бахмута та будує оборонні споруди у районі селища Володимирівка.

У Бахмуті воює Четверта бригада оперативного призначення ім. Героя України Сергія Михальчука. До її лав входить батальйон «Свобода», заснований членами однойменної політичної партії. Одним із найвідоміших бійців батальйону є колишній народний депутат, лейтенант Андрій Іллєнко. В інтерв’ю «Главкому» він розповів, чому росіяни так вперто хочуть захопити Бахмут, де воюють брати Тягнибоки, як українська мова у прямому сенсі рятує життя на фронті та як відрізняти любиетлі «русского міра» у Бахмуті від проукраїнських мешканців.

«Росіяни постійно розбивають собі лоба об нашу оборону»

Російські блогери пишуть про захоплення наближених до Бахмута сіл, а бойовик Денис Пушилін заявляє, що невдовзі Бахмут було оточено. Чи дійсно окупанти захопили, зокрема, села Озерянівка і Зеленопілля? Яка вірогідність оточення міста?

Можу відповідально заявити: ніякої загрози оточення Бахмута немає. Усі основні дороги, які ведуть до Бахмута, які забезпечують постачання, під повним контролем України. Навіть на їхніх підступах ворога немає.

Стосовно заяв окупантів, це звичайна пропагандистська туфта, яку вони регулярно розганяють. Вони намагаються надувати щоки, показувати якісь вигадані успіхи. Так, ідуть жорсткі, запеклі бої. Окупанти на цей напрямок кидають усе, що можуть. Для них, вочевидь, це принципово. Вони хочуть показати, що після усіх поразок, які вони зазнали у цій війні, вони ще можуть десь наступати. Правда полягає у тому, що наступати вони хочуть, але регулярно розбивають лоба об українську оборону. Є великий подвиг українських солдат, передовсім піхоти, яка витримує цей величезний тиск, постійні штурми і обстріли. Подекуди у надзвичайно складних умовах вони дійсно роблять неймовірні речі і Україна має знати про це. Але наразі говорити про те, що Бахмут оточений, чи от-от буде оточений – маячня.

Вже не перший місяць ворог намагається пробитися у напрямку Бахмута. Яка у Росії локальна ціль у цьому напрямку, для чого ворогові це місто?

Вони намагаються концентрувати свої сили на Донбасі. За останні кілька місяців стало зрозуміло, навіть із заяв пропагандистів, що вони переходитимуть до меседжу, що Донбас для них – головна ціль цієї війни. Хоча очевидно, що з самого початку вони планували захоплення всієї України.

Намагаючись захопити Бахмут, росіяни переслідують пропагандистські і політичні цілі. Їм потрібно показати, що на фоні усіх поразок є якісь напрямки, де вони зберігають ініціативу і наступають. Бахмут – це велике місто. З військової точки зору, це прифронтове місто як мінімум з середини літа. Бахмут – колишній адміністративний центр Донецької області, комунікаційний вузол, від нього ідуть дороги на Костянтинівку, Дружківку, Краматорськ, Слов’янськ.

Військовий аналітик та директор програми вивчення Росії Центру військово-морського аналізу (CNA) Майкл Кофман каже, що ціль у Росії на Бахмутському напрямку – виснажити українські війська, аби не дати можливість їх використати на інших ділянках фронту. Ви згодні?

Звичайно, вони змушують нас тримати якісь війська тут. Вони кидають сюди все, що у них є боєздатного. Відповідно, не можуть це застосовувати на інших напрямках, одночасно вести подібні наступальні дії ще десь. Їхня оборона на інших напрямках слабша. А як тільки у ворога десь слабшає оборона, наші цим користуються. Так вже було деокуповано значну частину українських територій. Так, якусь частину наших військ вони тут сковують. Але ми сковуємо набагато більшу частину їхніх військ.

Ви уже говорили, що протистояння у Бахмуті схоже на бойові дії часів Першої світової, яку називали окопною війною. Що може змінити ситуацію, яка здебільшого є сталою на цій ділянці фронту?

Парадокс битви за Бахмут у тому, що лінія фронту за останні 3-4 місяці є незмінною. Максимум на 5 км вона змінювалася впродовж цього часу. У незаглибленого у ситуацію спостерігача може скластися враження, що там і боїв немає. Але бої там суперактивні. Якраз своєю інтенсивністю вони нагадують Першу світову, але лінія фронту майже не змінюється. Це війна на виснаження.

«На жаль, є втрати і з нашого боку, вони відчутні»

The New York Times пише про величезну кількість поранених українських бійців. Наприклад, тільки 24 лютого до лікарні у Бахмуті надійшли 250 поранених військових. Якими є насправді наші втрати? У тому числі, у порівнянні з російськими?

Втрати ворога набагато більші. Це вам однозначно кажу. Коли їхній взвод піхоти іде у наступ, із цього взводу майже ніхто живий потім не лишається.

Безумовно, на жаль, є втрати і з нашого боку, вони відчутні, суттєві, для нас трагічні. Але втрати ворога набагато більші. 

Ми щоденно чуємо про втрати ворога від Міноборони України. А як слід розповідати про поранених і загиблих з нашого боку? Важливо не підігрувати ворогу і не завдавати шкоди бойовому духу наших громадян, але з іншого боку, усі мають усвідомлювати, якою ціною виборюється ця перемога.

Я маю досвід спілкування з родинами наших загиблих побратимів. Я знаю поіменно кожного загиблого героя з нашого підрозділу. Коли стається трагедія, ми про це пишемо, про це говоримо публічно. Робимо це делікатно, коли вже повідомлена родина. Тобто щоби близькі про смерть рідної людини дізнавалися не з новин. Про жодного нашого полеглого ми не забули. Розповідаємо про їхній життєвий, бойовий шлях.

Про наші втрати керівництво держави і військове керівництво не розповідають. Ви поділяєте таку позицію?

Я вважаю, що у даному питанні Генштаб все робить правильно. Не бачу іншого варіанту. Нам потрібно, з одного боку, вшанувати кожного нашого полеглого. А з іншого боку, розуміти, що є воєнний стан і обставини, які з цим пов’язані.

Ви стали у стрій у липні. Добровольцем пішли чи за повісткою?

У липні я мобілізувався до регулярної армії. А до того, з перших днів війни я був у лавах добровольчого підрозділу територіальної громади Києва. Він був створений на основі київської організації ВО «Свобода». Наш підрозділ брав участь в обороні Києва, зокрема на Ірпінському, Баришівському напрямках. Вже після того, як москалів відігнали від Києва, а війна перенеслася на схід і південь, почався процес переходу добровольчого підрозділу до складу Нацгвардії. Моя черга підійшла у липні, тоді я добровільно мобілізувався. Нині наш батальйон є у складі Четвертої бригади Нацгвардії.

Є батальйон «Свобода», є батальйон «Січ», які сформовані зі «свободівців». Про яку кількість «свободівців» на фронті йдеться?

Окрім вищезазначених є батальйон «Карпатська Січ» (49-й окремий стрілецький батальйон «Карпатська Січ»), який існує з 2014 року. Спочатку це був добровольчий підрозділ, а зараз він у складі Збройних сил. Там багато «свободівців». Є багато інших підрозділів, де служать наші. Напевно, зараз йдеться про понад тисячу «свободівців» у різних підрозділах сил оборони України. Всі люди, які до нас приходять, – це добровольці. Очевидно, вже не тільки члени партії. У нас люди різних професій, поглядів. У нас немає людей, мобілізованих за повісткою.  

Яка ваша думка, чи варто вручати повістки на вулицях? Хтось каже, що на війні не потрібні немотивовані, насильно призвані люди…

Ну а як ми можемо обійтися без мобілізації у цій ситуації? Говорити, що не потрібна мобілізація – популізм. Мобілізація потрібна. Війна триває уже дев’ять місяців. Невідомо, скільки ще триватиме.

Навколо цієї теми є багато спекуляцій. Країна зараз перебуває у найважчому моменті своєї історії. Є необхідність її захищати. Якщо людина здорова, якщо не має відстрочок, якихось обмежень щодо служби, то чому б ні. Всі здорові чоловіки призовного віку мають готуватися до того, що рано чи пізно їх мобілізують. Це абсолютно нормальна історія. По суті, іде тотальна війна. Краще не витрачати час, а думати, як краще підготуватися. Наприклад, ходити у тир, проходити якісь курси.

Оскільки війна триває достатньо довгий час і ще триватиме достатньо довгий час, молодий чоловік без критичних проблем зі здоров’ям і дуже поважних причин, які би звільняли його від мобілізації, має себе, як мінімум, морально готувати до того, що його держава покличе. 

У 2014 році, коли тільки почалася війна, було чимало добробатів, які діяли самі по собі…

Ні, такого зараз немає. Досить швидко підрозділи були офіційно оформлені. Може, не у 2014-му, але найпізніше у 2015-му ми були легалізовані або у системі МВС, або у системі Збройних сил. Добробати, які не підпорядковуються нікому і діють абсолютно анархічно – це теза, нав’язана російською пропагандою. Що буцімто в Україні є добробати, націоналістичні батальйони, які не підпорядковуються владі.

А де Олег Тягнибок зараз служить, де інші відомі партійці, про яких майже нічого не чути?

Він служить не у нас, а у Збройних силах. Наскільки мені відомо, з перших днів війни, добровільно пішов.

Брат Олега Тягнибока Андрій у 2015 році служив у батальйоні «Січ». А зараз?

Він так само служить у Збройних силах. Ще колишній народний депутат Юрій Сиротюк служить у 5-му окремому штурмовому полку Збройних сил. Служить також Олег Кайда, колишній нардеп, голова Тернопільської обласної ради. Колишній народний депутат Олег Осуховський служить. У бою під Києвом, у Мощині, у перші дні повномасштабної війни загинув наш колишній народний депутат Олександр Марченко. Він був у поважному віці, але приєднався до 72-ї бригади та під час оборони столиці загинув.

От в Україні люди кажуть, що усі депутати – козли і покидьки. Очевидно, що багато і таких є. Але є і такі, як Марченко, який загинув за Україну. Командир нашого батальйону Петро Кузик був депутатом Київської міськради, ще двоє колишніх депутатів столичної міськради у нас служать: Володимир Бохняк і Денис Попов. У нас у батальйоні скоро вже свій депутатський взвод сформується…

«Українська мова дуже багато вирішує з точки зору безпеки»

У війську є люди дуже різні за поглядами, походженням, думками, мовою... Чи є непорозуміння, скажімо, на мовному ґрунті і яке ваше ставлення до того, що навіть після початку повномасштабної війни деякі військові не перейшли на українську?

Якщо йдеться про військового на фронті, то, звісно, я не буду людині читати лекцію про те, що вона говорить не тією мовою. Але, звичайно, якщо ми з цією людиною матимемо якусь задушевну розмову, то у коректній й делікатній формі я скажу: «Друже, от ми зараз воюємо. Але за що? Напевно, за українську ідею, українську Україну. А наш ворог хоче знищити нас, знищити нашу мову. Ніхто тебе не звинувачує за російську. Але давай пробувати, старатися, я тебе підтримуватиму. Будемо разом говорити». Тут дуже багато ситуацій, коли мова насправді рятує. Скільки було ситуацій, коли темрява на позиціях, хтось іде. Якщо кричать українською мовою, значить свої. Навіть у таких моментах мова дуже багато вирішує просто з точки зору безпеки.

Ірина Фаріон у розмові з «Главкомом», яка буде найближчим часом опублікована, висловила нерозуміння і засудження того, що військові продовжують спілкуватися російською. Мовляв, за що вони тоді воюють? Виходить так, що ви не поділяєте її точку зору?

Я до Ірини Фаріон ставлюся з величезною повагою. Вона просто молодець. Вона говорить ті речі, про які інші бояться говорити. Вона може дозволити собі розкіш говорити, що думає. Так, у багатьох її слова викликають спротив, мовляв, як вона таке може говорити.

Але з іншого боку, вона висловлює крайню позицію. І ця крайня позиція також потрібна. У житті буває так, що радикальна позиція концептуально є правильною… У мене можуть бути якісь інші думки, я маю інший життєвий досвід, я більше політик, який має думати про вибори. А вона здебільшого ідеолог, вона не думає про вибори, говорить так, як хоче. І це прекрасно.

Депутат Роман Костенко в інтерв’ю «Главкому» розповів, що військові, які звільняли Херсон, буквально наступного дня рушили на інші напрямки фронту. В особового складу є можливості перепочити?

Все дуже залежить від підрозділу. Звичайно, ми намагаємося усе робити для того, щоби був відпочинок. Бо якщо людина не відпочиває взагалі, якщо вона три тижні сидить в окопах під дощем, по коліна у воді і під шаленим обстрілом, якою би вона не була мотивованою, професійною, вона буде не боєздатною. Хоча би помитися, посушити речі, відіспатися. Це необхідно і це є. Якщо підрозділ потребує відновлення, він іде на відновлення.

У місті діє Бахмутська військова адміністрація, яку очолює Олексій Рева. Він називає нинішню зиму найскладнішою з усіх. Влада закликає людей евакуюватися. Але частина з них все одно не дослухаються і не виїжджають. Чому?

Більшість таки дослухалися до закликів виїжджати. Залишилися, в основному, люди старшого віку, які не розуміють, куди їхати і за що жити. Залишатися – це особистий вибір цих людей. От що робити у цій ситуації?

«У Бахмуті є «ждуни», які чекають на «русскій мір»

Можливо, на час воєнного стану слід проводити не добровільну, а примусову евакуацію, адже цивільні на лінії бойових дій заважають військам?

Я собі не уявляю, як можна організувати вивезення 15 тис. людей, якщо вони цього не хочуть. Погоджуюся з вами на 100%, що немає чого робити цивільним у зоні бойових дій. Бо це не тільки небезпечно, а й шкідливо, бо вони заважають. Але сидить бабця 80 років, що ти їй зробиш, вона просто не хоче нікуди їхати. Нічого ви з нею не зробите, давайте про реальну ситуацію говорити.

У Бахмуті до початку повномасштабної війни проживали близько 75 тис. мешканців. Залишилися близько 15 тис. Хто ці люди, чи багато серед них проросійськи налаштованих?

Це дуже різні люди. Безумовно, є і категорія, яку ми називаємо «ждунами», тобто ті, хто чекають на «русскій мір». Але вони у меншості, їх не так багато, як розповідає російська пропаганда. І цих людей одразу добре видно.

Чим вони відрізняються від інших?

Одна з характерних ознак: вони ніколи не вітаються з українськими військовими, зустрівши їх на вулиці. Відвертаються і демонстративно дивляться в інший бік. Якщо людина так робить, можете бути впевнені, що це «ждун».

Чи веде партія «ВО «Свобода» зараз політичну діяльність? У чому вона полягає?

Як тільки почалася повномасштабна війна, ми заявили, що призупиняємо політичну діяльність і повністю концентруємося на війні. Всі займаються тільки війною. Політика буде після перемоги.

Михайло Глуховський, «Главком»