«Я дізналася про все від сестри... з Бельгії». Ольга Кошарна згадує, як кияни 40 років тому зустріли Чорнобиль

40 років тому, 26 квітня 1986 року, сталася найбільша ядерна катастрофа в історії людства за кількістю загиблих і постраждалих. Після вибуху реактора Чорнобильської АЕС радянська влада вчасно не проінформувала громадян про загрозу.

Вагітним наполегливо радили робити аборти. Дехто тікав з лікарні, щоб врятувати ненароджену дитину. Дітей намагалися відправити куди подалі з Києва і прилеглих територій. Нерідко вони їхали до маловідомих їм людей без батьків. Квитки на потяги дістати було вкрай важко.

Саме після чорнобильської катастрофи в Україні почали активно розвиватися екологічні рухи – «Мама-86», «Зелений світ»... Учасників таких рухів радянська влада розцінювала як «національно налаштовані елементи», які мали на меті висувати вимоги «о переизбрании руководителей республики, образовании национальных воинских подразделений» тощо. Під час місцевих виборів перед проголошенням незалежності України, тема Чорнобиля у Києві була найважливішою в політичних програмах.

За останні десятиліття спільноти екоактивістів у Києві стали ще більш згуртованими. Вони ведуть боротьбу за збереження Екопарку Осокорки, Біличанського лісу, урочища Китаїв та інших зелених зон. І такі спільноти і далі здатні народжувати політиків нової генерації – загиблий розвідник і захисник Протасового Яру Роман Ратушний балотувався перед початком повномасштабного вторгнення в Київраду. Але тоді кияни не надали йому достатньої підтримки.

До 40-ї річниці Чорнобильської катастрофи в рамках спецпроєкту «Києве мій», інформаційним партнером якої є «Главком», громадська ініціатива «Голка» поспілкувалася з Ольгою Кошарною – експерткою у галузі атомної енергетики. Кошарна брала участь у побудові захисної споруди над зруйнованим реактором і свого часу балотувалася до Верховної Ради.

Ціна мовчання влади

Коли трапилася Чорнобильська катастрофа, ви працювали в науково-дослідному інституті. Як дізналися про те, що сталося?

У той день було дуже тепло. Я мила вікна. Уявіть, в той час я дізналася про те, що сталося від сестри, яка мешкала в Бельгії. Вона мені зателефонувала, бо в їхніх медіа повідомили про підвищення рівня радіації в Норвегії, Швеції. Лише ввечері 28 квітня радянське телебачення повідомило сухо і коротко про аварію. Мовляв, все під контролем, постраждалим допомагаємо. На той час минуло дві доби від вибуху.

І уже на початку травня я від знайомих науковців, які працювали в Інституті ядерних досліджень, дізналася, що в Києві різко підвищився радіаційний фон – у 50 разів! Але людей – простих киян – вивели на першотравневу демонстрацію. Лише 9 травня Міністерство охорони здоров'я повідомило, що слід робити для захисту від радіації. Але навіть тоді йодид калію в Прип’яті приймали, а у Києві – ні.

Я свого часу закінчила військову кафедру – лейтенант запасу, за спеціальністю – хімічні війська. Я розуміла, що таке доза, що таке гамма-випромінювання, наскільки це небезпечно.

А коли люди довідалися, то як рятували дітей?

У нашому інституті не дозволяли взяти відпустку, щоб вивезти дитину. Зрозуміло, що була така паніка в Києві, квитки на потяг неможливо було купити на жодний напрям. Тому ми виїхали на авто мого колеги, їхали до Москви через блокпости, там нам вимірювали показники радіації на взутті, ми його мили. 

Далі ми сіли на літак. Там всі пасажири були українці і всі кашляли. Ось це – ціна замовчування. Я вивезла дитину до батьків і потім повернулася.

Тоді у Києві, дітей теж відправляли на Арабатську стрілку і в Курську область. Коли ми прощалися з батьками, то було таке відчуття: чи повернемося назад, чи вже ні – повна невідомість. Як тоді радянська влада пояснила причини катастрофи?

Перша доповідь була для МАГАТЕ, і вони (радянська влада – ред.) звинуватили в усьому персонал. А насправді це не так. Коли Україна стала незалежною, з'явилися інші доповіді з розслідуваннями про те, що корінною причиною, були конструктивні недоліки реактора, про які знав конструктор головний в Москві. І вже були випадки на Ленінградській і на першому енергоблоці на Чорнобильській станції.

І крім того, оці реактори буди дешеві в будівництві. Вони не мали металевого корпусу. Це бетонна споруда.

Загрози через війну

На самому початку повномасштабного вторгнення Україна оголосила про втрату контролю над містом Прип’ять та Чорнобилем. А коли росіяни вийшли з зони відчуження наприкінці березня 2022 року, то заміри показали підвищення радіації. Важка техніка підняла радіаційний пил. Згодом дрон влучив в Чорнобильську АЕС. Є небезпека розгерметизації? 

Безумовно. Для розуміння, після Чорнобильської катастрофи спершу був побудований саркофаг. І до якості його будівництва були серйозні питання. Тому згодом створили новий безпечний конфайнмент. Я працювала начальником безпеки об'єкта «Укриття» в 1996-1998 роках. Цей проєкт передбачав не лише конфайнмент, а й дослідження та Shelter Implementation Plan (план втілення об'єкта «Укриття»). Роботи фінансував Європейський банк реконструкції та розвитку. Загальна вартість проєкту була більше 2 млрд євро.

Покладатися на МАГАТЕ не варто, як і на Раду безпеки ООН

Під час цих робіт я була і на даху об'єкта «Укриття», і в інших приміщеннях, там обов’язково ведеться контроль радіаційного фону, який зараз автоматизований. Зрозуміло, що за стільки років вже прогрес науково-технічний пішов вперед: дистанційно можна щось виміряти – датчики і таке інше.

Уже згаданий конфайнмент – це споруда, яка коштувала 1,6 млрд євро і її будували зусиллями 47 держав. Так от саме цю споруду і пошкодив копійчаний БПЛА 14 лютого минулого року. 

Кінцева наша мета була – розібрати саркофаг і все захоронити належним чином. Але через війну, через постійні ризики, через те, що кожну ніч літають БПЛА, ракети, ніхто не можна гарантувати, що якась радянська ракета не вибухне у Чорнобилі. Оскільки Росія є непередбачуваною державою, яка не має червоних ліній, вона може цілком усвідомлено спрямувати дрон чи ракету на об'єкт «Укриття». Це елемент шантажу. Цього не можна виключати.

Наразі Запорізька АЕС перебуває на тимчасово окупованій території і тому міжнародна спільнота наголошує, що під час бойових дій треба особливий статус атомній електростанції, інакше зберігається загроза ядерного інциденту. Наскільки була відповідною реакція МАГАТЕ, коли Росія спрямувала свій дрон на Чорнобильську АЕС? У вас іронічна посмішка, коли говоримо про МАГАТЕ. Їхня реакція – це формат «глибокого занепокоєння»?  

Вони фіксують, вони спостерігачі. Навіть, якщо розглядати права і привілеї Росії після ядерного тероризму, окупації ядерних об'єктів в зоні відчуження, окупації Запорізькій АЕС, жодного покарання Росія не отримала. Тобто вони не призупинили її членство в Раді керуючих МАГАТЕ, не обмежили права і привілеї.

Багато росіян працюють в апараті МАГАТЕ. Заступник Гроссі, генерального директора, Чудаков, – із Росії. Тож покладатися на МАГАТЕ не варто, як і на Раду безпеки ООН, і на інші міжнародні організації також, до речі.

Модульні ядерні реактори – це майбутнє, але це треба розвивати після закінчення війни

Німеччина відмовилась від атомних станцій, а зараз у них риторика, що не треба було відмовлятися, бо вони стали залежні від російського газу. Київ пережив складну зиму і маємо думати про те, що робити далі. Які, на вашу думку, тут найкращі варіанти?

Цієї зими ворог пошкодив теплові електростанції і теплоелектроцентралі, які працюють завдяки газу, та гідроелектростанції. До 70-80% електроенергії виробили атомні електростанції на підконтрольній Україні території. Це Південноукраїнська, Рівненська і Хмельницька АЕС. Але я вважаю, що цей радянський період гігантоманії закінчився. 

Слід орієнтуватися на малі модульні реактори, які вже будуються в Канаді. Ліцензію вже отримав General Electric на реактор на 300 мегаватів. Польща розраховує їх будувати, а у США його вже сертифікували.

Можна будувати, як джерело електроенергії, як в США, до речі, розраховують великі компанії, які data science займаються. Тому я вважаю, що це майбутнє, але це треба розвивати після закінчення війни.

Тому що, по-перше, балістичні ракети по всій території можуть літати до закінчення війни. Зараз треба по всій країні встановлювати мобільні когенераційні установки на газу, які виробляють як електроенергію, так і тепло. Будівництво малих модульних реакторів – це справа післявоєнного майбутнього, бо це дуже дороговартісні проєкти. 

Екологічні рухи і політична система

Прогресивні політики 1990-х років у передвиборчих програмах піднімали тему екології та Чорнобиля. До прикладу представник «Зеленого світу» Іван Заєць став народним депутатом від Народного руху України. Зараз екологічні спільноти дають нову генерацію патріотичної і свідомої молоді. Загиблий розвідник Роман Ратушний захищав Протасів Яр і не боявся відповідальності – балотувався у Київраду 2020 року. З цих спільнот, які захищають Екопарк Осокорки, урочища Китаїв і Теремки, Літературний сквер та інші зелені зони може бути нова хвиля політиків на повоєнних виборах?

Зараз дійсно мережа екологічних організацій доволі потужна – «Екодія», «Екологія-Право-Людина», «Українська природоохоронна група» та інші організації реалізують низку проєктів. Зокрема, захищають Карпати від забудови високогір'я вітряками.

І, звісно, було б чудово, якби представники екологічних спільнот у цей важливий для державотворення час брати на себе відповідальність і йшли в політичну систему.

Ви теж балотувалися до Верховної Ради. І тут слід додати, що ви не просто захищаєте екологію. Ви роками боролися з проросійським політиком Андрієм Деркачем, якому держава-агресор дала звання Героя України. Помічник Деркача розставляв кадри в «Енергоатомі» навіть під час війни. Також ви не мовчали щодо діяльності Германа Галущенка на посаді міністра енергетики задовго до того, як НАБУ оголосила йому підозру у скоєнні корупційних злочинів. Як виховати оцю рису – не мовчати, коли бачиш злочинні дії?

Я з дитинства була на сцені – виступала в театрах, грала на музичних інструментах в народних оркестрах. Важливо займатися спортом, спорт формує мислення. Ну, і, звісно ж, виховання.

Але наразі, які б зараз не були сильні екологічні рухи, скільки б громадяни не говорили публічно про те, що не робиться і що має бути зроблене, багато що залежить саме від уряду, зокрема, коли йдеться про євроінтеграцію.

Рік тому знищили Міністерство довкілля як окрему інституцію, його об’єднали з Міністерством економіки та Мінагрополітики.

Ми втратили фахівців. Не можна було робити це злиття, бо це міністерства-антагоністи. Міністерство економіки буде завжди в природному конфлікті з Міністерством довкілля.

Але екологія під час оборони може дати те, що не дасть економіка. Ми зустрілися з вами в Ірпені в парку, названому на честь ліквідатора наслідків Чорнобильської катастрофи Володимира Правика. І тут таки варто нагадати, що Біличанський ліс долає наслідки Чорнобильської катастрофи і він же разом з заплавою річки Ірпінь сформував природну лінію оборони столиці – міста-мільйонника Києва.

Звісно, якби тут замість лісу у Святошинському районі була забудова, були дороги і мости, то просування ворога в Київ було б суттєво полегшене. Але ми бачимо, що тих, хто захищає зелені зони і говорить про важливість екологічних питань, їх, по суті, маргіналізують і на противагу ставлять економічні інтереси. Як це змінити? 

Зараз, на жаль, це проблема не лише України, а й всього світу. У Словаччині, Угорщині, США можуть обирати популістів, які просто формують інформаційне поле на свою користь, але реальних змін для формування держав сталого розвитку не роблять. Суспільство незріле.

Але що стосується громадянського суспільства, то воно в Україні дуже сильне. Вже побудована горизонтальна співпраця, яка врятувала Київ під час повномасштабного вторгнення. Та й під час Революції Гідності було видно цю взаємодію. Але це все одно малий відсоток громадян. Нам треба якісна екологічна освіта в садках, школах, інститутах. Треба працювати з батьками. А далі треба формувати культуру. 

Після війни будуть шалені виклики. Нам треба буде не лише відбудовувати будинки, заводи, піднімати виробництво. Нам замінували чорноземи, а розмінування коштуватиме чималих коштів. До того ж ракетне паливо, що також потрапляє в нашу ґрунт, дуже токсичне. І тут важливо, щоб уже зараз екологія була одним з пріоритетів держави.

Нам треба якісна екологічна освіта в садках, школах, інститутах. Треба працювати з батьками

Насамкінець ми питаємо кожного гостя проєкту «Києве мій» про його улюблені місця в столиці. «Голка» створила мапу найромантичніших місць столиці, де кожен може поставити сердечко і поділитися своєю історією. Де ви найбільше любите гуляти?

Для мене це Володимирська гірка, Маріїнський парк, безумовно, потім Лавра. Територія Лаври захоплює мене. Є ще Національний ботанічний сад імені Гришка, університетський ботанічний сад теж люблю.

Коли я працювала дев’ять років директором з комунікацій Асоціації «Український ядерний форум», я кожен день ходила через ботанічний університетський сад і спостерігала, як природа розквітає. 

Київ вражає мене красою – зеленню, парками, скверами, квітучими каштанами. І от ландшафт, коли їдеш з Троєщини через Дніпро і бачиш, ландшафт зараз, ну... зараз краще не дивитися… 

Але раніше, це була захоплююча картина – зелені пагорби і церкви. А ось ці будинки, які біля Верховної Ради побудували, спаплюжили, я вважаю, київські пагорби. Київ має мати якийсь єдиний генеральний план розвитку територій. І розвиток має бути не за рахунок парків, скверів і так інше. Михайло Горбачов сказав, перебуваючи у Києві: «Ви тут на курорті живете!» – це було у 1985 році, за рік вибухнув Чорнобиль поблизу «міста-курорту».

Зараз, звісно, головне втихомирити путінську Росію, яка не дає нам спокійно жити. Але не менш важливо і самим не докладатися до знищення того, що у нас є.