Битва за Протасів Яр. «На паркані виб’ють імена всіх, хто долучився...»
Активіст Роман Ратушний про успішну історію боротьби із забудовниками
Ми зустрічаємося з Романом у сквері імені Нарбута – відомій столичній локації, життя якій дала небайдужа громадськість. Роман Ратушний – яскравий представник саме такої спільноти. У 21 рік хлопець долучився до захисту урочища Протасів Яр – зеленої зони в центрі Києва, на яку поклав око дніпровський забудовник.
За кілька років невтомної боротьби громаді вдалося вгамувати апетити бізнесу. Договір оренди, який дозволив йому розпочати будівництво у Протасовому Яру, скасували в судовому порядку. Проте і це активісти не вважають фінальною точкою свого спротиву. «Продовження Київрадою договору оренди землі від 2012 року громада Протасового Яру сприйме як зраду з боку міської влади», – каже Роман Ратушний.
Боротьба за Протасів Яр точилася впродовж кількох років. За цей час активісти зіштовхувалися з погрозами, насильством, інформаційною війною та судовою тяганиною. Зараз же, на переконання Романа, забудовник шукає шляхи домовитися з ними та місцевою владою. І громаді доводиться пильнувати, аби цього не сталося.
Водночас на мапі незаконних забудов Києва кейс Протасового Яру – чи не найуспішніший. Зараз активісти допомагають іншим громадам відстоювати свої права.
«Громада не звикла, що без її дозволу в неї на голові щось будують»
Як для тебе почалась ця історія? Ти жив собі в місці свого дитинства й одного разу побачив будівництво за вікном?
Так і почалась насправді, без жартів. У мене, фактично, під вікнами почалася незаконна забудова, поставили паркан. Я зі своїми сусідами вийшов подивитися, що відбувається.
Сформували свою ініціативну групу як громада. І з того часу почали суб’єктивізуватися у процесі боротьби за наш парк.
Скільки тобі на той момент було років?
21.
Тобто три роки тому. Але ж історія забудови тягнеться ще мало не з часів мерства Леоніда Черновецького, чи не так?
– Ще раніше – з часів Омельченка. Офіційно можна простежити, що ця історія триває з 2001-2003 років. Тоді міська влада вирішила, що парк, яким Протасів Яр був за законом, більше не парк та скасувала його статус. Із 20 га землі 15 продали в приватну власність.
За Черновецького так само – без публікацій та без повідомлень громади ще кілька ділянок пішли в оренду. Були винесені незаконні рішення про зміну цільового призначення і внесення змін до Генплану. У 2018 році землю отримало в оренду ТОВ «Дайтона Груп». Її ЗМІ пов’язують з Геннадієм Корбаном. І через рік була дана команда ставити паркан. З того моменту починається боротьба. Я побачив це під домом.
Чому для тебе було принципово втрутитися?
Протасів Яр – це не зовсім класичний Київ. Він сполучений з центром столиці тільки однією дорогою. Попри те, що географічно він майже в центрі міста, поруч немає якихось урбаністичних штук.
Завдяки транспортному сполученню та історичному розвитку району там достатньо замкнена громада, яка не звикла, що без її дозволу з порушенням закону у неї щось будують на голові. У нас був досвід у 2015 році з іншою незаконною забудовою. Тоді все закінчилося тим, що поліція стріляла з вогнепальної зброї під час акції протесту. Але в результаті забудову побороли. Я тоді, щоправда, був молодший...
Тобто там живуть люди, які вже мали успішний досвід боротьби до Протасового Яру. Вони його зберегли.
Як всі ці люди почали об’єднуватися?
Спочатку зібралися найактивніші й ті, у кого був час. Ухвалили рішення створити ініціативну групу. А далі через голів ОСББ та активних мешканців, які мають певний авторитет, через батьківські комітети організували великі збори. У громади Протасового Яру є первинні механізми самоорганізації населення.
Скільки приблизно людей взяли участь у протистоянні забудові?
Найчисленніша акція налічувала 700-800 місцевих мешканців. А загалом через боротьбу пройшло близько двох тисяч небайдужих. Просто в когось із сусідів сьогодні є час піти на акцію, завтра – вже нема. Хтось узагалі немає можливості ходити на акції, бо в нього бізнес, соціальні зв’язки. Він не може собі дозволити публічну позицію, але долучається якимось іншим чином. У когось є можливість виконувати суто логістичні завдання, як-от довезти намет або з’їздити під суд. Кожен робив те, що може.
Коли ви тільки почали виявляти свою громадянську позицію, якою була перша реакція забудовника?
Спочатку він вирішив, що нас можна дискредитувати. Протестувальників оголосили заробітчанами, мовляв, хочемо щось «поімєть». Була така Світлана Крюкова (перша заступниця редактора Страна.ua – ред.), яка почала писати про те, що «забудовник прекрасний, у Дніпрі красиво все будує, а от місцеві одурманені і хочуть заробити грошей». На це ніхто не повівся, бо ми поширювали правдиву інформацію. І загалом, як завжди воно буває, правда перемогла.
Коли так сталося, почали надходити пропозиції про грошову винагороду за те, що хтось відмовиться, намагалися, як то кажуть, «скурвлювати» окремих учасників протесту, пропонували мені гроші, квартири, машини.
Це були конкретні суми й розмови типу: «Дивись на якій машині я приїхав. Ти теж, може, будеш на такій їздити».
Що трапилося, коли це не подіяло?
Почали залякувати. Одну з наших координаторок побили навіть. Вона поверталася з роботи. Їй завдали струсу мозку. Ми затримали «тітушку», якого потім відпустила поліція. А зараз, наскільки нам відомо, він переховується у Німеччині.
Коли не вийшло повпливати фізично, почали далі дискредитувати. Але це знову не спрацювало. Тож вони почали чекати нагоди, поки протест зів’яне, люди втомляться та розійдуться. Але активісти не розходилися.
Ми почали вигравати суди в апеляційних інстанціях, скасували дозвіл на будівництво, визнали недійсним договір суборенди, скасували рішення Київради 2007 року про зміну до Генплану, скасували містобудівні умови та обмеження. Тобто практично весь пакет документів був скасований.
Зараз забудовник концентрує свої зусилля на тому, щоб хоча б продовжити договір оренди землі. Але ми комунікуємо безпосередньо з мером Віталієм Кличком: якщо такий договір продовжать, то, по-перше, це буде незаконна історія, по-друге, ми це сприймемо як дуже негативну дію на адресу громади з боку міської влади. Я думаю, що Віталій Володимирович це чудово розуміє.
«Коли одна сторона хоче зберегти парк, а інша – знищити, поля для компромісу не лишається»
Якщо узагальнити усі дії громади Протасового Яру, то які методи ви використовували у боротьбі?
Якщо зовсім узагальнювати, всього інструментів було чотири. Перший – це довіра. Другий – публічна кампанія. Третій – непублічна кампанія. Четвертий – судовий.
Довіра – дуже важливий інструмент, той, якого дуже багатьом ініціативам бракує. Це здатність об’єднуватися заради реалізації певної ідеї, при цьому не вдаючись до прискіпливого аналізу, з ким ти об’єднуєшся. Позаяк у нас об'єднання за територіальним принципом, то було дуже ілюстративно, коли люди полярних поглядів рухалися разом. Будь-які попередні конфлікти гасилися. У моєму розумінні, це і є довіра, попри те, що в тебе з людиною конфлікт, ти їй довіряєш у тому, що вона тебе по дорозі не кине.
Через це були дуже смішні спроби забудовників поділити нас. Протасів Яр лежить між Байковою і Батиєвою горою. На Батиєвій горі – переважно радянська забудова, там живе, так би мовити, робочий клас. На Байковій горі домінує новобудова, і там живе середній клас. І було дуже смішно, коли забудовник намагався розказати мешканцям Батиєвої гори, що це все мільйонери з Байкової не хочуть, аби їм краєвид з вікна закривали. До такого ідіотизму доходило. Але це не спрацювало.
Повертаючись до залякувань. Одного разу ти тегнув у пості Геннадія Корбана, і він начебто прийшов до тебе в коментарі з прямими погрозами.
Значна частина нашої громади від початку кампанії брала участь в організації та проведенні акції «Аваков чорт». Мені здається, що Корбана трохи вкурвило, що взагалі його проблема, Протасів Яр, лягла на стіл Арсену Борисовичу. І на його Фейсбук-сторінці з’явився пост про те, що Аваков – не чорт, а кидається в пекло замість усіх диванних патріотів, такий молодець. Я написав на це відповідь: розклав тези, з якими виходили наші активісти на акцію протесту. Туди прийшов акаунт «Геннадій Корбан» і почав розказувати, що я повторю долю Сергія Рудика. Це колишній голова Держземресурсів, викрадення якого Корбану інкримінували.
Потім ми змусили поліцію відкрити кримінальне провадження. Під Новий рік його тихенько закрили. А тоді Корбан почав робити заяви про те, що це не його акаунт на Фейсбуці. Хоча він досі використовує ту сторінку й викладає там свої фото.
Корбан особисто пропонував тобі дійти згоди – не у форматі погроз, а шляхом обговорення проблеми?
Пропонував. Люди з його оточення пропонують це й міській владі. Вони хочуть домовитись. Ми в Протасовому Яру – люди чемні і завжди намагаємося знайти компроміс. Але в ситуації, коли одна сторона хоче зберегти парк, а інша – знищити, простору для компромісу залишається нуль.
Домовленості про те, що там збудують одну висотку замість трьох, ніяк не корелюють з нашим баченням. Домовлятися про те, що ми відкладемо боротьбу на якийсь період і дамо їм продовжити договір оренди, неможливо тому, що ми абсолютно не довіряємо протилежній стороні.
Ти згадував про те, що вони прагнуть продовжити договір. Які на це є підстави?
Правових підстав для цього немає. Адже договір суборенди визнаний недійсним, і в рішенні зазначено, що базовий договір оренди є нікчемним. Вони хочуть просто продовжувати нікчемний правочин? У нашій країні це реально, якщо ти корупціонер. Ми цьому будемо протидіяти. Я сподіваюся, що міська влада також.
Розкажи про те, якими були суди у справі Протасового Яру? Чи були якісь маніпуляції, затягування, заангажованість?
Майже всі моменти, про які ти кажеш, концентрувалися в Окружному адміністративному суді Києва, де ми виграли лише один позов. Об’єктивність судді в цьому процесі, швидше за все, була продиктована тим, що він перебував в опозиції до голови суду. Навіть мій позов до Київської міської ради, який вона в особі мера визнала, ОАСК не задовольнив. Це сталося на день народження Корбана. Апеляція, ясно що, задовольнила.
Усюди, де хоч якось відбулася судова реформа, ми з довірою ставимося до суддів, навіть якщо їхня поведінка є критичною до нас. Там, де реформа мала ліквідувати суд, ОАСК, наприклад, але цього не сталося, ми надій не покладали.
«Треба культивувати бажання брати відповідальність на себе і вигрібати самостійно»
Юридична перемога в справі Протасового Яру вже відбулася?
Ми пройшли першу стадію, другу – апеляцію. І є Верховний Суд. Там ще тривають шість процесів. Я думаю, рішення там будуть адекватні, бо правових підстав на протилежне немає.
Нещодавно одну з наших касаційних скарг Верховний Суд задовольнив, повернувши на розгляд в апеляцію. У тій справі ТОВ «Дайтона груп» намагалося змінити містобудівні умови та обмеження. Ми наводили в аргументації, що 99,9 метрів менше, ніж 73,9. Це не жарт. Бо суддя Кіліберда з ОАСКу, змінивши закони арифметики, написав в ухвалі, що 99,9 менше, ніж 73,9. Апеляційний розгляд відбувся буквально нещодавно. Прямо в процесі забудовник відмовився від свого позову.
Для тебе особисто перемога в боротьбі за Протасів Яр уже здобута?
Ні, для мене перемога здобута, коли ситуація зацементована. Коли або не залишилося жодної зацікавленої сторони, яка б хотіла з нами боротися, або коли в жодної зацікавленої сторони немає можливостей це робити. Для мене перемога трапиться тоді, коли будуть відчужені, викуплені або встановлене право сервітуту (право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою — ред.) – будь-який варіант нас задовольняє – на 15 га приватної власності, якою володіє ТОВ «Протасів Яр». І коли буде остаточно, на рівні Київради, повернено статус парку, зокрема й на ділянки, які ЗМІ пов’язують з Корбаном.
Що зараз відбувається на місці, де раніше стояв паркан?
Я думаю, що ми там рано чи пізно зробимо музей. Поряд громада постійно влаштовує вечірки, цього літа – кінопокази. У нас влітку був цілий триденний мінікінофестиваль, організований разом із «Суспільним» і Лабораторією журналістики суспільного інтересу, присвячений незалежності України. Ми показували цикл документальних фільмів, громаді було цікаво, всім сподобалося.
Що за музей плануєте облаштувати?
Швидше за все, буде парк скульптур із поваленого паркана, шматків забудови. Цілком вписуватиметься у місцеву естетику, якщо на шматку паркана будуть вибиті імена всіх сусідів, суддів, прокурорів, адвокатів, міських чиновників, які долучилися з позитивного боку до відновлення парку.
Ви як громада спілкуєтеся з місцевою владою про подальші кроки?
Ми безпосередньо з міським головою досягли консенсусу: будь-які рухи щодо Протасового Яру мають узгоджуватися з громадою. Цей консенсус дотримується. Досягли порозуміння з секретарем Київської міської ради про те, що в юридичному плані вона має відігравати головну роль. І міська влада подає значну кількість позовів, які, власне, виграє потім.
Твоє торішнє рішення балотуватися до Київради було пов’язане з проблемою Протасового Яру?
Було прямо пов’язане. Перше, що ми як громада зробили, коли побачили проблему, – вирішили звернутися до нашого місцевого депутата. Виявилося, що депутата в нас немає. І тому вирішили, що нам потрібне політичне представництво в міській раді. Як наслідок, на місцевих виборах громада висунула мене.
Оскільки, за абсолютно дебільним законодавством, балотуватися можна було лише від партії, довелося обирати з тих, які погодилися на наші умови. А в умовах вказано, що навіть якщо кандидат не буде обраний, то міська влада зобов’язується боротися за створення парку та перешкоджати забудові. Зараз це один із небагатьох меморандумів на моїй пам’яті, який виконують. І виконують через те, що є консолідована громада, яка становить собою силу. Думаю, це нормальний формат взаємодії з владою.
У порівнянні з багатьма іншими історіями незаконних забудов у Києві, вашу можна назвати успішною. Чи консультуєте ви інші громади?
Ми постійно надаємо не лише технічну підтримку іншим ініціативам, але й консультативну. Часто це успішно, так само часто – ні. Боротьба – дуже складний системний процес. Ми, наприклад, початково зібралися й одразу зрозуміли, що ця проблема обійдеться в сім років нашого життя. На щастя, ту частину роботи, яку ми планували зробити за п’ять років, вдалося виконати за три.
Але багато хто думає, що можна просто вийти, постояти з плакатом, а потім хтось прийде і зробить усе за нього. Часто буває, що ми надаємо покрокову інструкцію, як і що робити, допомагаємо ресурсами, та цим не користуються. Не всюди, але це реальна проблема. Треба культивувати в людях бажання брати відповідальність на себе і вигрібати самостійно.
І все ж, які є успішні історії на вашій практиці?
Ми допомагаємо громаді Вирлиці. Влітку допомагали технікою, воркшоп робили. У них поки що триває боротьба. Я думаю, що вона завершиться успішно. З успішних кейсів – сквер Нарбута.
Дуже часто зіштовхуємося з проблемами, коли люди просять про допомогу, але мають на увазі прохання про лідерство. Ми не професійна організація, яка допомагає комусь. У нас – територіальне об’єднання в чітких територіальних межах. І мені важко пояснити сусідам, чому треба замість місцевих мешканців їхати кудись і щось захищати.
Надія Суха, Сергій Огородник (фото)
Коментарі — 0