«Зараз – історичний шанс зробити Росію без’ядерною». Підсумки G20 від посла України в Індонезії

Саміт «великої двадцятки» на індонезійському острові Балі, куди з’їхалися лідери країн, які представляють біля 60% населення світу та 80% ВВП, цього року був затьмарений російською агресією проти України. Війна, розв’язана Кремлем, тією чи іншою мірою зачепила далекі від бойових дій куточки світу і внесла у саміт, який зазвичай обговорює питання економіки, зміни клімату чи пандемії, некомфортну ноту мілітарі.

Заздалегідь було відомо, що розпалювач війни, російський президент Володимир Путін, не тільки не зважиться вибратися на такий представницький форум зі свого легендарного бункера, а й навіть не звернеться до його учасників віртуально. Україна була серед гостей заходу, а нашому президенту Володимиру Зеленському була надана можливість виступити у відеоформаті. Глава держави презентував своє бачення завершення війни, яке складається із десяти кроків і перейменував G20 у G19, натякнувши, що терористам не місце у такому поважному клубі.

Наступного дня після промови Зеленського уся Україна здригнулася від найбільшої ракетної атаки з початку повномасштабної війни: сотня ракет – такою була відповідь Кремля світовій спільноті на заклики до миру.

Учасники G20 засудили як саму атаку в окремій заяві, так і взагалі російську агресію проти України у фінальній декларації, прийняття якої опинилося під загрозою через позицію Росії та країн, які остання записує собі у союзники, на кшталт Китаю та Індії. «Двадцятка» наголосила, що нинішня ситуація викликає величезні людські страждання, посилює нестабільність у світовій економіці, негативно впливає на продовольчу та енергетичну безпеку, і закликала до повного та беззастережного виведення військ РФ з території України. Щоправда, із зауваженням, що серед членів G20 існують інші думки та різні оцінки ситуації.

Посол України в Індонезії Василь Гамянін, який за відсутності президента фізично представляв українську делегацію на Балі, у розмові з «Главкомом» розповідає, чи задовольнила Україну підсумкова декларація G-20, як ставлення до війни розколює «двадцятку» та чи можуть Китай і CША домовитися за спиною Путіна.

Зухвалі ракетні атаки на Україну саме у перший день саміту на Балі про що свідчать? Ми ж розуміємо, що вони відбулися не просто тому, що росіянам не сподобався виступ Зеленського: такі масовані удари готуються заздалегідь. І взагалі вся ця історія якось вплинула на хід та підсумки саміту?

Всі такі ракетні історії готуються заздалегідь, але можуть корегуватися у часі на добу-дві. Безумовно, це прямий сигнал московського фашистського режиму всьому світу (та якщо брати вужче – учасникам G19 і особливо країні, яка головувала, – Індонезії). Росіяни показали, що абсолютно плювати хотіли на їхні зусилля, миротворчі дії та спроби зупинити війну. І початком цього сигналу був не ракетний удар, який став лише увінчанням цієї позиції, а відмова Путіна приїхати на саміт. Це був безпідставний жест зневаги до тих, хто його запрошував. А ще більшим жестом зневаги стало те, що він навіть не виступив хоча б онлайн, для чого точно можна було би знайти можливість.

Плюс, треба було чути, як виступав на цьому заході Лавров-Ріббентроп, який заміняв Путіна. Знову та сама маячня: бойові комарі, біолабораторії, у всьому винен Захід і тому подібне. Нормальна людина не зможе це слухати без стакана горілки.

Наш президент говорив 19 хвилин і його ніхто не перебивав

Лавров там взагалі створював ілюзію бурхливої діяльності: казав, що він і з Макроном спілкувався, і з Шольцом, що той потім заперечував.  

Не можу сказати, хто з ким розмовляв, бо тусовка була дуже велика – 39 делегацій, які спілкувалися між собою під час саміту, в кулуарах, кабінетах. Єдине, що можна точно сказати, – все це московське кодло постійно бреше і не треба це брати взагалі до уваги. Те ж саме і з потраплянням Лаврова у лікарню – ну всі ж знають, як це було, навіщо брехати?

 «Ми говоримо вже про G19»

Дипломати зазвичай говорять дуже непрямими формулюваннями, але при цьому є реалістами. Звісно, ми б хотіли, аби нас всі одностайно підтримали, але які реальні задачі ставила перед собою українська делегація на цьому саміті? Глава МЗС Дмитро Кулеба відверто казав, що конкретних рішень, що вплинуть на перебіг війни, G20 не прийме. Але вистраждана спільна заява країн-учасниць – це зрада чи перемога?

Декларація – просто фіксація якогось статусу-кво та напрямків. У цьому випадку чітко зафіксовано, що більшість країн «двадцятки» засуджують російську агресію проти України і вимагають від Росії звільнити окуповані території, з посиланням на резолюції ООН і так далі. У цій же декларації було зазначено, що деякі країни були незгодні із цим формулюванням, мовляв саміт «двадцятки» – це економічна платформа, яку недоцільно політизувати. І третій пункт – треба зосередити усі зусилля, аби припинити війну.

Тобто у плані декларації Україна абсолютно досягла своєї мети. Можливо, неідеально, бо не всі країни її погодили, але можна сказати, що це була програма максимум. Свою роль зіграв і виступ пана Зеленського на першій сесії. Хоча логічно було б, якби спочатку з’явилася декларація, а потім пан президент дав би фактично план дій та інструментарій, що треба зробити, на яких напрямках і як. Цей виступ був чітким, все розкладено по поличках: лідер жодної держави не зможе заперечити, що не треба вбивати дітей, що потрібно повертати військовополонених, що не можна допустити екологічної катастрофи тощо.           

Якою була реакція на 10 кроків Зеленського заради миру, які він озвучив у своєму виступі, та що з їхньою реалізацією буде далі? Країни G20 (чи вже G19, як сказав наш президент) візьмуть їх на озброєння чи вчергове просто покивають головами?

Як всі знають, ті ж резолюції ООН не мають далі під собою нічого, тому що Рада безпеки паралізована та неспроможна до практичних дій. Ці резолюції потрібні, але далі на їхній підставі нам треба робити щось більше. Наприклад, зробити крок до виключення Росії з Ради безпеки ООН, чи позбавлення її права вето, або реформування цього права. Так і декларація G20 не матиме прямої дії і як себе далі поведе кожна з країн – важко сказати.

Канцлер Німеччини Олаф Шольц ще до саміту застерігав, що на спільне рішення за результатами саміту вийти буде дуже складно.

Так, це була надзвичайно тяжка робота. І я просто знімаю капелюха перед індонезійським головуванням, бо значною мірою завдяки йому ми змогли досягти такого компромісного результату. Це робилося у дуже засекреченому форматі: думаю, у організаторів саміту був зв'язок з главами держав, неодноразово змінювались формулювання декларації перед тим, як дійти до такого чудового консенсусного рішення. Але, дійсно, ми кажемо вже про G19, тому що Росія однозначно випадала із цього процесу. Вона була неспроможною навіть на якийсь відсоток погодитись з тими формулюваннями, які були у результаті ухвалені. 

«Коли прем’єр Канади назвав виступ Лаврова дурницею, це було прекрасно»

Ви згадували, що ООН вже нічого не вирішує, а як би ви взагалі оцінили вагу «двадцятки»? Це така «звірка годинників», тусовка сильних світу цього чи щось більше? Чи це у нас така ілюзія, що Україна там була у центрі уваги?

«Двадцятка» – це платформа, яка дає дуже різним людям з різних країн, з різними бекграундами, поспілкуватися у різних форматах та погодити на двосторонньому рівні питання не тільки щодо України, а й ті, що стосуються сфер зеленої енергетики, пандемії, цифрових трансформацій, продовольчої кризи тощо. Це дійсно велика тусовка, яка у своєму казані варить рішення, що потім будуть виходити на державний, урядовий рівень.

«Двадцятка» – це ж не надзвичайне засідання Ради безпеки ООН з українського питання чи голосування Генасамблеї ООН резолюції стосовно України, чи «Рамштайн». На Балі розглядалась величезна кількість питань. Але українська тема завжди зависала над всім цим і була фоном, на якому все інше відбувалося. Бо агресія Росії проти України породила безліч криз та проблем у світі. Після прісних виступів деяких делегацій виступали наші потужні партнери з Великої Британії чи Нідерландів, які посилали дуже чіткі сигнали із засудженням Росії. Коли прем’єр Канади прямо заявив, що промова Лаврова – просто rubbish (дурня), це було прекрасно.

Лавров ще жалівся, що Зеленському дали говорити цілих 20 хвилин, хоча всім іншим за регламентом – по три.

Дійсно, регламент передбачав три хвилини на виступ, але ми змогли домогтися того, що наш президент говорив 19 хвилин і його ніхто не перебивав. І це один з великих показників того, що Україна – у центрі уваги. Люди слухали його, занотовували і, сподіваюсь, будуть надалі його ідеї використовувати.

Риторика на Кремль не подіє. Це – клінічний випадок. Лише фізичні методи впливу

Як ви відчули, наскільки країни G20 насправді розуміють ризики цієї війни? Чим вона відрізняється для них від інших конфліктів, яких немало у світі?

Не буду називати конкретні країни, але ми чітко чуємо висловлювання багатьох лідерів. Вони визнають, що війна в Україні загрожує продовольчій та енергетичній безпеці, але при цьому стверджують, що справляються із цими кризами та ризиками. Тобто не всі сприймають цю війну як пряму та надмірну загрозу власній безпеці та економіці. Є країни, які вважають, що з цим можна жити і далі розвиватися, обмежуючись закликами за мир у всьому світі.

Наскільки велика різниця у сприйнятті цієї війни європейцями, США та усіма іншими (наприклад, групою країн БРІКС – окрім Росії, це Бразилія, Індія, Китай, Південна Африка)?

Абсолютно чітка різниця. Хтось називає речі своїми іменами і каже, що агресію треба зупинити зараз, інакше потім доведеться ще довше виходити з усіх криз, які вона викликає.

Це як затор, який може утворитись протягом 10 хвилин та вже за годину все прийде у норму. Але якщо затор утворюється протягом 20 хвилин, треба вже дві години, щоби він розсмоктався. Так само якщо ми накопичуємо кризу протягом місяця, вирішувати її доведеться місяцями. Якщо протягом року – то вже роками. Тому не варто безвідповідально ставитися до цієї агресії як до явища, яке відбувається десь далеко. Якщо воно не впливає зараз – то вплине за місяць чи рік.

«Спільних інтересів у США та Китаю набагато більше, ніж прив’язок до РФ»

Зустріч президентів США та Китаю на Балі тривала кілька годин, що досить довго для такого формату. Формально Китай продовжує підтримувати Росію. Чи могли бути досягнуті неформальні домовленості про спільний тиск США і Китаю на Росію, яка своєю непрогнозованою поведінкою заважає всім? Ті ж заклики про неприпустимість ядерної риторики, до яких доєднався Китай, якось подіють на Кремль?

На мою особисту думку, жодна риторика на Кремль не подіє. Це – клінічний випадок. Для Кремля єдиними методами впливу можуть бути фізичні – перекрити десь кран чи щось таке. Країни, що мають певні серйозні стосунки з Росією, і які, на нашу думку, не підтримують Україну тією мірою, якою ми би хотіли, залишаються для московського режиму останніми зачіпками, аби взагалі не померти швидко та болісно. Тому всі ці країни мають абсолютно дієві інструменти у руках, аби прямо зараз їх застосувати.

От вам два яскравих приклади. Українське зерно пішло на міжнародні ринки, чому так сильно опиралася Росія усіма кінцівками. Друге – звільнення «азовців», у яке ніхто не вірив і вважав їх приреченими. Тобто це демонстрація того, що на Москву є вплив і можливість натиснути. А Росія, як звичайний гопник, боїться, що після того, як на неї натиснуть, ще й вдарять. Тобто ці механізми та інструменти є.

Тому, мені здається, були досягнуті певні позитивні домовленості між президентами Китаю та США. Точок дотику та спільних інтересів у них набагато більше, ніж прив’язок до failed state, якою наразі є РФ.

Коли ядерний аргумент зникне, всі побачать, що їм погрожує просто общипана курка

Чи ви помітили, що ті ж китайці пішли у риториці від побудови багатополярного миру до двополярного? І другий полюс – явно не Росія.

Зрозуміло, що у такій конфігурації місця Росії нема. Проте розмови про двополярність світу, на мою думку, – це більше розмови. Колись вважалося, що Росія – це член G8, але ж по факту вона не входила до групи цих розвинутих країн.

Дуже багато точиться розмов щодо певного тиску Заходу на Україну, аби вона пішла на поступки та компроміси, можливо, іноді неприємні для неї, задля припинення вогню. Час від часу такі розмови посилюються, потім заперечуються, але  навряд чи є дим без вогню.

Якщо ми десь щось отримаємо, то у іншому місці маємо чимось поступитися. І це нормально – це консенсус та геополітика. Коли ти виходиш у центр кімнати і просто кажеш, що ти тут – головний, тебе просто можуть гуртом побити. Це і є задачею дипломатії, коли, здається, треба домовлятися там, де немає спільних підходів.

Але торгівлі Україною не буде. Найсильнішим, найвпливовішим в економічному, політичному і військовому плані державам світу абсолютно невигідно мати поруч з собою агресивну ядерну державу. Зараз якраз – історичний шанс, аби зробити її без’ядерною. Тоді загрози, які відчував світ, просто відпадуть на 99%. Бо ядерний пил – останній аргумент бункерного діда. Коли цей аргумент зникне, всі побачать, що їм погрожує просто общипана курка, яка не вміє ані воювати, ані виробляти, ані торгувати і остаточно перетвориться на бензоколонку та ресурсну базу.

Павло Вуєць, «Главком»