Державне фінансування партій в Польщі та Латвії. Чому у них вийшло?

Польща і Латвія – наші близькі та не дуже сусіди. Ще зовсім нещодавно вони змагались з комунізмом, подібно до України. Чому ж фінансування партій в цих країнах прозоре та дієве, а реформа, попри всі перепони, вдалась? Практичне заняття для українців. 

Починаючи з ХХ століття в Західній Європі відбулися якісні суспільні зміни, що стосувалися й політичних партій. Спосіб трактування політичної влади, що полягав у ідеї, у залучення до неї суспільства та підконтрольності йому, відкрив дорогу політичним партіям: спочатку як закритого та елітарного утворення, а пізніше – як масових сил, що почали притягувати до себе величезну кількість людей.

Відповідно еволюційним шляхом розширювалися і функції політичних сил, які, з одного боку, мають високу мету формування політичних еліт та програм і впливу на суспільну думку, а з іншого – є посередником поміж владою та суспільством.

Виходячи з підвищеної важливості цього суспільного інституту, десятиліттями відкритим залишалось питання, як мінімізувати негативний вплив на партії зі сторони зацікавлених осіб та структур і, тим самим, як убезпечити державну та місцеву політику, що є результатом роботи політичних сил, що отримали місця в представницьких органах.

Хоча першими, хто почав займатись цією тематикою та запроваджувати державне фінансування партій, безсумнівно були країни Західної Європи (Австрія, Німеччина та Швеція), з 90-х років минулого століття цей тренд поширився й на країни Центральної та Східної Європи та Балтійські держави, торкнувся багатьох сусідів України, які були з нею в одному соціалістичному таборі.

Хоча механізм фінансування політичних сил в багатьох країнах відрізняється (наприклад, відсотковим бар’єром, подолавши який партія має право претендувати на бюджетні кошти, переліком осіб, які мають право фінансувати політичні партії, ступенем контролю за фінансовою діяльністю партій і т. д.), проте в загальному беззаперечним залишається той факт, що фінансування партій з бюджету позитивно впливає на оздоровлення політичної системи країни.

Польський досвід

Так, найближчий сусід України – Польща –  намагаючись побороти нестабільність та часту зміну переліку партій, які репрезентували суспільство в парламенті (що вкрай актуально й для України з великою кількістю політичних проектів «під вибори») запровадила державне фінансування партій у 2001 році. Польське законодавство, переживши ряд реформ, передбачає вужчий перелік осіб, що мають право надсилати пожертви на користь партій. У польській республіці заборонене фінансування політичних партій юридичними особами (різноманітними фірмами і т. д.), оскільки вважається, що право голосу на виборах мають лише громадяни-фізичні особи. Проте партії мають досить широке коло можливостей фінансувати свою статутну діяльність не лише коштами, отриманими з бюджету чи з внесків фізичних осіб, але й власною господарською діяльністю. В законодавстві передбачено право отримувати дохід з депозитів, відчуження власного майна, з обороту облігацій і т. д. Саму ж субвенцію з бюджету мають право отримувати партії, які подолали бар’єр у 3%  на останніх парламентських виборах, про яку вони власне й зобов’язані звітувати до Державної виборчої комісії.

Проте, до слова, більшість поляків до діяльності ДВК ставиться зі скепсисом, адже вона має схожі проблеми з українським Національним агентством з питань запобігання корупції: досить обмежені повноваження, брак політичної волі і поверхнева перевірка фінансової звітності політичних партій.

Приклад Латвії

У питанні результативної роботи контролюючих органів для України цікавішим та вигіднішим лишається досвід та приклад Латвії та її КНАБу – Бюро з запобігання та боротьби з корупцією, яке працює з 2003 року.

Основна відмінність латвійської моделі фінансування партій та подальшого контролю за коштами полягає у збалансованій відповідальності обох сторін: як партій, які фінансуються, так і громадян, які фінансують. Адже суми, які громадянин жертвує на діяльність політичних сил в цій країні перевіряються особливо ретельно та мають відповідати реальним доходам особи за останні три роки. Іншими словами, в Латвії виключена можливість переказів десятків тисяч від пенсіонерів чи безробітних, які не мають потрібного рівня доходів, як це часто є в Україні. Саме ж Бюро, що є єдиним органом, який займається протидією корупції (нагадаємо, в Україні їх два: НАЗК та НАБУ), має доступ до всіх реєстрів та баз даних, а отже, не має перешкод на шляху аналізу всіх внесків. Також Латвія, як і Польща, відмовилась від фінансування своїх політичних сил юридичними особами, але позитивом для партійців є нижчий виборчий бар’єр – 2% - подолавши який можна сподіватись на підтримку зі сторони держави.

Цікавими є приклади цих двох країн й в частині видатків: Латвія як країна з жорсткішою законодавчою регуляцією має вичерпний перелік, на що партії мають право витрачати кошти. Польща, натомість, не зробила цей список дуже детальним, проте передбачила обов’язкові елементи, які політичні сили не можуть оминути. Зокрема, йдеться про так званий експертний фонд, на який має витрачатись від 5 до 15 % отриманих з бюджету коштів. У коло витрат з такого фонду входить як видавничо-просвітницька діяльність, так і замовлення різноманітних експертиз (наприклад, правових чи соціологічних), що теоретично має допомагати партії гармонійно будувати свою щоденну діяльність.

Обидві країни – Латвія та Польща – досить успішні і в боротьбі з політичною корупцією, і в стабілізації політичної системи. Адже протягом останнього десятиліття попри політичні кризи як ззовні країн, так і всередині, в парламентах зазвичай одні й ті ж партії.

Катерина Давиденко, Центр «Ейдос»