Як Путін закінчить цю війну? Сценарій від Тімоті Снайдера

Спочатку ніхто навіть уявити не міг, що почнеться війна між Україною та Росією. І все ж вона почалась. Зараз же ніхто не може уявити, як і чим вона закінчиться. Та все ж вона матиме свій кінець.

Війна – це, зрештою, політика. Те, що Україна перемагає на полі бою, має велике значення, оскільки Україна чинить тиск на російську політику. Такі тирани, як Путін, справляють певне захоплення: вони створюють враження, нібито можуть робити все, що їм заманеться. Звісно, це неправда. І режими їхні оманливо крихкі. Війна закінчиться тоді, коли українські військові перемоги змінять російські політичні реалії, а процес цей, на моє глибоке переконання, вже почався.

Погодьтеся: українці виявилися неймовірно хорошими воїнами. Вони провели серію оборонних, а тепер і наступальних операцій, які вже хочеться назвати «хрестоматійними». Однак правда полягає в тому, що такі хрестоматії ще не написані. Коли їх напишуть, українська кампанія надасть для них необхідні приклади. Українці провели блискучі операції з дивовижним спокоєм і холоднокровністю, незважаючи на те, що їхні вороги вчиняють жахливі злочини та ведуть відверту кампанію зі знищення їх як нації.

Та хоча українці й досягають перемог і просуваються вперед, усе ж існують певні труднощі. А все тому, що багато хто з нас захоплений єдиним і досить малоймовірним варіантом того, як закінчиться ця війна: ядерним вибухом. Гадаю, цей сценарій нас приваблює частково тому, що нам здається, буцімто бракує інших варіантів.

Однак використання грибоподібної хмари для завершення цієї історії породжує занепокоєння та заважає ясному мисленню. Зосередження на цьому сценарії, а не на більш імовірних, заважає нам побачити, що насправді відбувається, і не дає підготуватися до більш імовірного майбутнього. Ми не маємо випускати з поля зору той факт, наскільки українська перемога покращить світ, у якому живемо.

Але як ми в нього потрапимо? Війна може закінчитися кількома способами. Тут я хотів би запропонувати лише один вірогідний сценарій, який може виникнути в найближчі кілька тижнів і місяців. Звичайно, є й інші. Важливо, однак, почати спрямовувати свої думки на вірогідніші варіанти. Сценарій, який я запропоную, полягає в наступному: російська поразка в Україні непомітно зливається з російською боротьбою за владу, що, своєю чергою, вимагатиме відходу Росії з України. З історичного погляду, це доволі знайомий ланцюг подій.

Перш ніж я викладу певні факти, варто згадати про ядерну статику. Говорячи про ядерну війну в широкому плані, уявімо, що російсько-українська війна – це все про нас. Відчуймо себе жертвами. Поговорімо про свої страхи й тривоги. Напишімо заголовки про кінець світу. Але ця війна майже напевно не закінчиться обміном ядерними ударами. Держави з ядерною зброєю воюють і програють війни з 1945 року, не застосовуючи її. Ядерні держави програють принизливі війни в таких місцях, як В’єтнам і Афганістан, однак так і не використовують ядерної зброї.

Щоправда, є певна спокуса подумки поступитися ядерному шантажеві. Щойно порушується тема ядерної війни (вона видається надзвичайно важливою), як ми впадаємо в депресію, будучи одержимі думками про неї. Саме до цього Путін і намагається привести нас своїми туманними натяками на ядерну зброю. І коли ми все це приймаємо, то уявляємо загрози, яких Росія насправді не втілює в життя. Ми починаємо говорити про капітуляцію України, просто щоб зменшити психологічний тиск, який відчуваємо.

Ядерні держави вже програвали принизливі війни в таких місцях, як В’єтнам і Афганістан

Однак, саме це виконує роботу Путіна за нього, рятуючи його від катастрофи, яку він сам і створив. Він програє війну, яку почав. І сподівається, що згадки про ядерну зброю стримають демократії від доставки зброї в Україну та нададуть йому достатньо часу, щоб доставити російські резерви на поле бою та уповільнити український наступ. Ймовірно, він помиляється, що це спрацює. Проте риторичне загострення – один із небагатьох козирів, які в нього залишилися.

Як поясню трохи згодом, поступка ядерному шантажу не припинить війни в Україні. Однак це може зробити майбутню ядерну війну набагато імовірнішою. Поступки ядерному шантажисту вчать його, що завдяки цій загрозі він отримає те, що хоче, а це, своєю чергою, гарантує подальші кризові сценарії. Це вчить інших диктаторів, майбутніх потенційних шантажистів, що все, що їм потрібно, – це ядерна зброя і трохи вміння вимагати, щоб отримати те, чого вони хочуть. А це означає ще більше ядерних протистоянь. Шантажист намагається переконати всіх, що єдиний спосіб захистити себе – це створення ядерної зброї, що означає глобальне її поширення.

І от існує якась ядерна загроза. Проте вона спрямована не проти нас, а проти українців. Вони чинили опір ядерному шантажу протягом семи місяців; і якщо вони можуть це зробити, то, безсумнівно, й ми зможемо. Коли відомі російські політичні діячі, такі як лідер Чечні Рамзан Кадиров, говорять про використання ядерної зброї, вони мають на увазі її використання в Україні. Але війна також не закінчиться за таким сценарієм. Кадиров стверджує, що відправляє своїх синів-підлітків воювати в Україну. Щоб їх опромінили російською ядерною зброєю?

Росія запевняє, що мобілізує сотні тисяч нових військ. Це недобре, але давайте подумаємо так: чи дійсно Путін пішов би на політичний ризик широкомасштабної мобілізації, відправивши російських військових в Україну, а потім підірвавши ядерну бомбу поблизу? Мораль вже є серйозною проблемою. Виявляється, що понад пів мільйона російських чоловіків втекли з країни, а не були відправлені в Україну. Ситуації не допоможе й те, коли росіяни думатимуть, що їх мобілізують в зону, де буде підірвана ядерна зброя. Вони не отримають відповідного захисного спорядження. Багато мобілізованих солдатів не мають необхідної амуніції навіть для звичайної війни.

Увага! Ненормативна лексика!

Росія оголосила, що частини східної та південної України вже належать їй. Це, звичайно, смішно. Але чи справді Москва застосує ядерну зброю на землях, які, як вона стверджує, є російськими, вбиваючи або опромінюючи людей, котрі, як вона наголошує, є російськими громадянами, цивільними особами та солдатами? Це можливо. Однак дуже малоймовірно.

Та навіть якби це сталося, це не завершило б війну і не принесло б перемоги Росії. Досі я міркував, навіть не згадуючи про стримування ядерною зброєю: очікування було таким, що використання ядерної зброї спричинить потужну відповідь з боку інших країн. Американцям дали місяці на роздуми про це, і я думаю, що їхня відповідь на використання ядерної зброї Росією була розрахована на те, щоб вивести з ладу російські збройні сили та принизити Путіна. Ще одна більш непряма форма стримування – впевнене знання того, що використання ядерної зброї знищить імідж Путіна та Росії в усьому світі.

Мені також цікаво, чи ризикне Росія поставити ядерну зброю в Україну чи навіть поблизу неї, враховуючи точну українську далекобійну артилерію, ненадійну матеріально-технічну базу Росії та здатність українців заволодівати системами озброєння, які росіяни привезли зі своєї країни? Важко переоцінити труднощі, з якими стикаютться росіяни, щоб утримати власні речі. Звичайно, замість цього вони можуть використати ракету; але одні з їхніх ракет падають на землю, а інші – збиваються. Російські літаки, як правило, знищують. Дійшло до того, що російські авіанальоти стали доволі рідкісним явищем.

Навіть якщо уявити, що Росія справді хотіла використати ядерну зброю в Україні й зуміла це зробити, то попри все це, такі дії не матимуть вирішального військового значення. Немає настільки великих скупчень українських солдатів чи техніки, щоб вдарити по них, оскільки Україна воює дуже децентралізовано. І навіть якби й стався вибух, українці б усе одно продовжували боротися. Вони доводять це місяцями, і сумніватися в цьому немає жодних підстав.

Існує проблема мотиву. Путін хоче, щоб ми співчували його ситуації, що вже саме по собі дуже підозріло. Але чи можна довіряти тому, що він каже? Ми говоримо, що «Путін приставлений до стінки. Що він робитиме?» Ось як ми починаємо говорити про ядерну зброю: Путін заводить нас у простір, який маємо вважати його власним психологічним простором. Але це все лише відчуття. Насправді це не мотив.

Якби самі лише емоції, викликані поразкою, спонукали його до використання ядерної зброї, це б уже відбулося. А цього так і не сталося. Мало що може бути ще принизливішим, аніж поразка Росії під Києвом через місяць після початку війни. Шоком став і відступ на Харківщині минулого місяця. Поки я пишу, українці досягають значних успіхів у регіонах, про приєднання яких Путін нещодавно заявив під час проведення грандіозної телевізійної церемонії. Офіційна відповідь Росії полягала в тому, що їхні кордони ще не визначені. Реакцією Росії на переважаючі сили був відступ.

Тож давайте уважніше поглянемо на позицію Путіна. Російські збройні сили в Україні не «приперті стінкою»: вони перебуватимуть в безпеці, якщо відступлять назад до Росії. Метафора про «стіну» також не дуже допомагає зрозуміти, де саме перебуває Путін. Це більше схоже на те, що навколо нього пересунули меблі, і йому доведеться заново орієнтуватися в просторі.

Те, що він зробив в Україні, змінило його позицію в Москві, причому тільки до гіршого. З цього, однак, не випливає, що він «повинен» виграти війну в Україні, що б це не означало («може» логічно стоїть перед «повинен»). Важливо втримати владу в Москві, і це не обов’язково означає наражати себе на подальший ризик в Україні. Щойно (і якщо) Путін зрозуміє, що війна програна, він змінить своє мислення щодо своєї позиції у себе вдома.

Влітку ця позиція була простішою. Ще донедавна, поки він не виступив із промовою про мобілізацію у вересні, міг просто оголосити про перемогу в ЗМІ, і більшість росіян були б задоволені. Але зараз він довів свою безглузду війну до того, що навіть російський інформаційний простір починає давати тріщину. Росіяни вже стали переживати через мобілізацію – і саме про це кажуть результати соціологічних опитувань. А зараз вже навіть їхні телевізійні пропагандисти визнають, що російські війська відступають. Отже, на відміну від першої половини війни, Путін вже не може просто стверджувати, що все добре. Він має зробити щось інше.

Земля вислизнула з-під ніг Путіна. Його політична кар'єра базується на використанні контрольованих ЗМІ для перетворення зовнішньої політики на заспокійливе видовище. Іншими словами: виживання режиму залежало від двох передумов: те, що відбувається на телебаченні, важливіше, ніж те, що відбувається в реальності; і те, що відбувається за кордоном, важливіше, ніж те, що відбувається вдома. І мені здається, ці правила вже перестають діяти. Із проведенням мобілізації різниця між «вдома» та «за кордоном» була зруйнована; а з програними битвами різниця між телебаченням і реальністю ще збільшилась. Реальність починає відігравати важливішу роль, ніж телебачення.

І в еліті, і в громадській думці Росії відбувся розкол, який поглиблюється. І це ми вже добре бачимо на їхньому телебаченні. Дехто вважає війну святою справою і думає, що її можна виграти, якщо керівництво поводитиметься чесно, посилатиме на фронт більше людей і техніки. Серед таких – військові блогери, що перебувають на фронті, а їхні голоси стають все популярнішими. Це пастка для Путіна, оскільки він і так посилає всіх і все, що може. Через ці голоси він виглядає слабким. Інші вважають, що війна була помилкою. Ці голоси зроблять його дурником. І це лише найосновніша з низки суперечливих ситуацій, з якими зараз стикається Путін у своїй відкритій та ослабленій позиції.

Якщо війна за кордоном послаблює ваші позиції, і якщо цю війну неможливо виграти, краще закінчити її сьогодні, а не завтра. Я підозрюю, що Путін цього ще не бачить. Однак він зайшов достатньо далеко, аби зрозуміти, що має діяти в реальному світі. Хоча, як бачимо, досі його вибір був невдалим.

Реальність починає відігравати важливішу роль, ніж телебачення

Мобілізація була найгіршим рішенням: достатньо великим, щоб відштовхнути від себе населення, і надто незначним, а, головне, надто запізнілим, щоб змінити ситуацію на фронті ще до настання зими. Ймовірно, це був результат компромісу, який показує нам, що Путін править не один. Путін намагається командувати військами в Україні. Його невдачі роблять його вразливим для критики (поки що непрямої). Але схоже, Путін застряг: завершення війни просто зараз лише б підсилило голоси декого з його критиків. Однак тепер, коли мобілізація вже почалась, у нього залишилося мало засобів для застосування ще більшої сили. Отже, як змінюється суб’єкт?

Він змінюється сам по собі. Зараз Путін опинився у пастці: події у якомусь далекому місці, що мали бути виключно телевізійними, набрали певного політичного вигляду всередині самої Росії. Двоє відомих російських політичних діячів Рамзан Кадиров і Євген Пригожин досить жорстко розкритикували російське верховне командування збройних сил. З огляду на те, що всі знають, що військові рішення фактично ухвалює Путін, це мало б викликати розбіжності. Кремль прямо відповів Кадирову, а армійська пропаганда продовжує показувати свого розкритикованого командира з його військами на полі бою.

На мою думку, зовсім не випадково, що і Кадиров, і Пригожин контролюють щось на клшталт приватних збройних сил. Кадиров, де-факто диктатор російської Чечні, має власне ополчення. Свої війська він розгорнув в Україні, де вони, схоже, спеціалізувалися на терорі мирних жителів і розміщуванні постів у Instagram. Після наполягання на проведенні мобілізації в Росії минулого місяця Кадиров оголосив, що ніхто з Чечні не буде мобілізований. Тож можна зробити висновок, що він береже своїх людей для чогось іншого.

Пригожин є лідером приватної організації найманців, і робить себе більш помітним саме у цій ролі. Він також відповідає за Агентцію інтернет-досліджень, яке було одним з учасників гібридної війни проти України 2014 року та кібервійни проти Великої Британії та США у 2016 році. Ваґнерівці брали участь у низці спроб зміни режимів, зокрема у кривавих чистках російських маріонеткових урядів у Луганській та Донецькій областях, а також у спробах вбити Володимира Зеленського на початку війни. Безсумнівно, це відбувалося за наказом Путіна. Зараз ця організація очолює щоденні російські спроби наступу в районі Бахмута Донецької області, які фактично ні до чого не призводять. Та вони не дуже активні там, де просуваються українці. Портал Gulagu.net повідомив, що один із ваґнерівських бойовиків застрелив офіцера російської армії, а це вже свідчить про те, що на цій ділянці фронту у них не все добре. Чи можна припустти, що Пригожин жаліє тих цінних людей і матеріальну базу, які в нього ще залишилися? Він відкрито вербував російських в’язнів для вступу до своєї організації з метою подальшого залучення їх на війні в Україні. Я б ризикнув припустити, що саме таких він посилає на смерть, а інших людей і техніку, які в майбутньому можуть бути використані для якоїсь іншої справи, притримує.

Пригожин і Кадиров закликають до інтенсифікації війни, в доволі агресивній формі знущаються над російським вищим командуванням, але при цьому начебто захищають своїх. Це теж має вигляд пастки. Критикуючи спосіб ведення війни, вони послаблюють інформаційний контроль Путіна. Змушуючи його взяти на себе відповідальність, навіть якщо й самі цього не роблять, ще більше викривають його позицію. Вони закликають Путіна виграти війну, яку самі, здається, навіть не намагаються виграти.

Відповідно до загальної логіки, яку я намагаюся описати, суперники намагатимуться зберегти будь-які бойові сили, якими володіють, або для захисту власних інтересів у якийсь непередбачуваний час, або для того, щоб грати на користь Москви. Якщо це справді так, то незабаром усім причетним видасться досить безглуздим утримувати збройні сили в далекій Україні або, якщо вже на те пішло, посилати їх туди на смерть день за днем. Потім настане переломний момент. Тільки-но дехто усвідомить, що інші люди притримують своїх людей, то видаватиметься безглуздим втрачати (або відчужувати) своїх.

У певний момент ця логіка стосується і самої російської армії. Як зазначив Лоуренс Фрідман (почесний професор військових досліджень в Королівському коледжі Лондона – «Главком»), якщо армія хоче відігравати певну роль у російській політиці чи престижі в російському суспільстві, її командирів слід стимулювати відійти, поки у них ще є хоч якісь підрозділи, якими можна керувати. І якщо сам Путін хоче залишитися при владі, то ні дискредитована, ні деморалізована армія не в його інтересах.

Сама мобілізація починає мати вигляд списа, спрямованого не туди, куди потрібно: чи є сенс посилати тисячі непідготовлених і недостатньо оснащених чоловіків туди, де вони знайдуть свою загибель? Звісно, Путін виходить з того, що мобілізовані солдати або загинуть, або переможуть; але якщо натомість втечуть, то стануть небезпечною групою, і, можливо, готовою вже до іншого лідера.

І тому ми можемо побачити вірогідний сценарій завершення цієї війни. Війна є формою політики, а російський режим змінюється поразкою. Оскільки Україна продовжує вигравати битву за битвою, один поворот супроводжується іншим: телебачення поступається реальності, а українська кампанія поступається боротьбі за владу в Росії. У такій боротьбі немає сенсу мати озброєних союзників десь далеко в Україні, яких було б корисніше розгорнути в себе на місці: не обов’язково у збройному конфлікті (хоча такого варіанту також не можна повністю виключати), але для стримування інших і для власного захисту. Ситуація для всіх зацікавлених «акторів» цього сценарію така: можливо, й погано програти в Україні, але ще гірше програти в Росії.

Логіка ситуації переважить на користь того, хто найшвидше це усвідомить, зуміє контролювати та перегруповувати сили. Щойно почнеться обвал, швидко втратить сенс мати російські війська в Україні. Знову ж таки, з цього не обов’язково випливає, що в Росії відбудуться збройні сутички: оскільки нестабільність, спричинена війною в Україні, повернеться додому, російські лідери, які хочуть щось отримати від цієї нестабільності або захиститися від неї, захочуть, аби їхні центри влади були неподалік Москви. І це, звичайно, було б дуже добре – як для України, так і для світу.

Якщо це станеться, Путіну не знадобиться виправдання, щоб піти з України, оскільки він робитиме це заради власного політичного порятунку. Гадаю, що, попри всю його одержимість якимись дивними уявленнями про Україну, він усе ж більше прив’язаний до влади. Якщо сценарій, який я тут описую, таки розгорнеться, нам не доведеться хвилюватися про те, про що зазвичай хвилюємося: наприклад, про те, як Путін ставиться до війни та чи будуть росіяни засмучені програшем. Під час внутрішньої боротьби за владу в Росії Путін та інші росіяни думатимуть про зовсім інші речі, і війна поступиться місцем нагальнішим проблемам. Іноді ви змінюєте тему, а іноді тема змінює вас.

Звичайно, все це доволі важко передбачити, а надто на будь-якому рівні деталізації. Інші варіанти також цілком ймовірні. Але лінія розвитку, яку я тут описав, не лише значно краща, але й значно ймовірніша, ніж сценарії про кінець світу, яких ми так боїмося. Тому її варто розглянути і варто до неї підготуватися.

Тімоті Снайдер (Timothy Snyder)

Переклад з англійської Вікторії О. Романчук,
відповідального секретаря журналу «Універсум»,
членкині Національної спілки журналістів України,
членкині Organisation Mondiale de la Presse Periodique (Brussels, Belgium)