Колективний Путін. Початок розпаду

Видача палатою досудового провадження Міжнародного кримінального суду (МКС) в Гаазі ордера на арешт Володимира Путіна – без перебільшення поворотний момент. Підозра у скоєнні військового злочину, яким є «незаконна депортація населення та незаконне переміщення населення з окупованих районів України до Російської Федерації, що завдало шкоди українським дітям» кардинально змінює ставлення міжнародного співтовариства до господаря Кремля.

Повторення Путіним шляху таких колег-диктаторів, як Слободан Мілошевич або Муаммар Каддафі, вже не видається якоюсь фантастикою. У реальності Гаага для російського президента стає набагато ближчою, ніж здавалося ще тиждень тому.

І це, до речі, добре розуміють не лише за межами РФ. Йдеться, перш за все, про російські еліти, котрі останнім часом подекуди стали перетинати реальні «червоні лінії» у неповазі до свого вождя. Між так званими «вежами Кремля», якими прийнято називати ключові групи впливу у найвищому керівництві Росії, боротьба тривала завжди та ніколи не припинялася. Але раніше будь-яке внутрішньокремлівське протистояння мало виключно підкилимний характер та не виносилося на широку публіку: все сміття завжди залишалося у головній «ізбі» РФ. Тепер же внаслідок низки військових і зовнішньополітичних поразок країни-агресора у нинішній широкомасштабній війні з Україною процес з’ясування стосунків між «вежами Кремля» набув відкритих форм та помітно радикалізувався.

Як з’ясував «Главком», протистояння потужних російських груп впливу віднедавна загострилося, а деякі епізоди політичної боротьби взагалі перетворилися на безкомпромісну «війну всіх проти всіх» буквально на самознищення. Разом з тим кремлівський диктатор продовжує перебувати у «теплій ванні»: пропагандисти підтримують ілюзію «обов’язкового подолання всіх проблем».

«Усіх переграв». Руйнування міфу

Звісно, юридичні наслідки епохального рішення МКС про ордер на арешт Путіна поки близькі до нуля, що визнають багато відомих юристів. Втім, як наголосив в інтерв’ю «Главкому» колишній суддя Міжнародного кримінального трибуналу щодо Югославії Володимир Василенко, це матиме великий політичний ефект і у цьому значний позитив. «Україна сама не переможе Росію, лише при підтримці інших держав і при створенні антипутінської коаліції. Де-факто така коаліція уже започаткована Рамштайнським форматом. Тепер його потрібно формалізувати. Створити декілька органів, контактну групу з координації санкцій, контактну групу з повоєнного мирного врегулювання, де розробити модель відповідальності і погодити її між усіма», – пояснив важливість такого кроку Гаазького трибуналу Василенко.

Як не дивно, але фактично із такою думкою погоджується й відомий військовий злочинець Ігор Гіркін на прізвисько Стрєлков. «Захід впевнений в успішному (для себе) завершенні поточної війни та вже, не соромлячись, створює юридичні підстави для оформлення її переможних результатів… Путіна передбачено «визначили в чергові Мілошевичі» (Каддафі, Саддами тощо)», – вже 17 березня, одразу після надходження перших новин з Гааги рубанув «правду-матку» у своєму Telegram міжнародний терорист Стрєлков.

А він як ніхто інший дуже добре ознайомлений із гаазьким судочинством: 17 листопада 2022 року Окружний суд Гааги ухвалив вирок у справі МН17  щодо катастрофи малайзійського Boeing на Донбасі влітку 2014 року. І трьох з чотирьох обвинувачених у цій справі, в тому числі громадянина РФ Гіркіна, визнали винними в загибелі 298 осіб та засудили до довічного ув'язнення.

Фактично на тлі останнього рішення Міжнародного кримінального суду вже повністю руйнується міф про Путіна, який в будь-якому разі «всіх переграв». І роблять це найзавзятіші жреці культу особи нинішнього господаря Кремля, як приміром, спікер російської Держдуми В’ячеслав Володін (автор і популяризатор тези «Немає Путіна – немає Росії»). Адже його гучні заяви на кшталт «будь-які нападки на президента РФ розцінюємо як агресію проти нашої країни» –  це не тільки продовження використання старого пропагандистського кліше, а й фактичне визнання того факту, що новина про ордер на арешт Путіна стала повною несподіванкою для всієї російської владної верхівки і змогла викликати у неї лише істеричну реакцію.

Натомість президент США Джо Байден спокійно заявив, що рішення суду в Гаазі про видачу ордеру Путіну є дуже сильною позицією, адже, на думку Байдена, «Путін явно вчинив військові злочини». Глава дипломатії Євросоюзу Жозеп Боррель підтримав рішення МКС та підкреслив, що це є лише початком процесу притягнення РФ до відповідальності.

Найбільш знаковою стала заява міністра юстиції Німеччини Марко Бушманна: «Німеччина буде зобов'язана арештувати президента Путіна, якщо він в'їде на німецьку територію, і передати його до МКС». І так вчинять як мінімум у 123 країнах, які підписали і ратифікували Римський статут (головний документ роботи Міжнародного кримінального суду в Гаазі).

«Спецоперація йде за планом»?

Але поглянемо на нинішній мікроклімат всередині країни-агресора. Якщо дивитися на поточні соціологічні дослідження настроїв росіян, то у Путіна із ставленням до нього так званого «глибинного російського народу» все дійсно добре. І останні новини з Гааги на це навряд чи серйозно вплинули, у чому можна буде переконатися після березневих соціологічних замірів. Поки ж, згідно з даними російського «Левада-Центру» за лютий 2023 року, діяльність президента РФ схвалюють 83% опитаних соціологами центру російських громадян, не схвалюють – 14%.

Для порівняння: у вересні 2022-го «Левада-Центр» фіксував 21% противників Путіна, в лютому 2022-го 27% не схвалювали дії російського президента, у листопаді 2021-го – 35%, а в серпні 2021-го – 37%. Тобто в цьому плані дійсно «спецоперація йде за планом», і її реальна мета – збереження хазяїна Кремля при владі будь-якими засобами – поки що досягнута, адже показник скептичного ставлення до нього власного народу за 1,5 року вдалося зменшити у понад 2,5 рази.

Водночас саме це свіже опитування «Левада-Центру» показало певну контроверсійність російського суспільства: рівень довіри Путіну з боку росіян майже вдвічі менший – 43% (в листопаді-2022 йому довіряли 39% респондентів, в червні-2022 – 35%, в грудні-2021 – 27%). У чому причина таких розбіжностей між поняттями «схвалення» та «довіра», варто розбиратися окремо, однак все, схоже, пояснюється страхом людей. Вони бояться, що декларація несхвалення влади матиме обов’язкові репресивні наслідки в умовах де-факто авторитарного російського режиму. А ось більш аморфне поняття «недовіри», мовляв, не загрожує особливими санкціями.

Між іншим, цифра довіри до Путіна в 43% зберігається на недосяжному для решти російських політиків горизонті. Наприклад, на другому місці серед тих, кому росіяни довіряють найбільше, опинився прем’єр РФ Михайло Мішустін із показником 17%, на третьому – глава російського МЗС Сергій Лавров (15%), на четвертому – міністр оборони країни-агресора Сергій Шойгу (12%). Далі – великий розрив, п’ятірку замикає головний російський комуніст Геннадій Зюганов (який, до речі, є якраз політиком, а не просто топовим чиновником) лише із 5% довіри російських громадян.

Показово, що і Лавров, і Шойгу активно залучені в російсько-українську війну, перш за все, у суто інформаційній її складовій. Саме це, скоріш за все, й приносить значні «довірчі» бали від громадян, адже, за даними того ж «Левада-Центру», в лютому 2023 року дії російської армії в Україні підтримували 77% росіян (48% – безперечно так, 29% – скоріше так), проте не підтримували – 17% (7% – безперечно ні, 10% – скоріше ні).  

Це – дуже високі показники за весь рік повномасштабної агресії Росії проти України, більше було тільки в березні 2022-го (тоді 52% респондентів безперечно підтримували дії російської армії в Україні, 28% – скоріше підтримували). А найменшу безперечну підтримку російської армії у так званій «СВО» (41%) «Левада-Центр» фіксував у грудні-2022. Схоже на те, що такі приємні для кремлівського диктатора соціологічні цифри вже поклали на його стіл. І це було таким собі доказом правильності путінських кадрових рішень одразу після Нового року.

Скринька Пандори імені Пригожина

Що ж сталося в січні 2023-го? За формулюваннями російського опозиціонера та публіциста Андрія Піонтковського, у ніч на 11 січня цього року «в бункері Путіна стався мінівійськовий переворот». Піонтковський вважає, що тоді Шойгу та його перший заступник, начальник Генштабу ЗС РФ Валерій Герасимов домоглися від господаря Кремля відсторонення командувача Об'єднаного угрупування військ у вторгненні Росії в Україну Сергія Суровікіна та призначення на місце відставника самого Герасимова. Відтак, від цієї ротації постраждав не лише Суровікін (формально він тепер заступник Герасимова в Об'єднаному угрупуванні військ вторгнення), а й покровитель цього генерала в верхах – «кухар Путіна» Євген Пригожин, який «за сумісництвом» є власником однієї з найбоєздатніших ланок російської окупаційної армії – приватної військової компанії (ПВК) «Вагнер».

З тих січневих пір «вагнерівці» втратили привілейоване становище на фронті із військовим спорядженням та всіляким постачанням, російські генерали стали затуляти цими псевдоелітними найманцями всі дірки та використовувати їх, приміром, під Бахмутом, як «гарматне м’ясо». Але сам Пригожин не заспокоївся та з інформаційного поля нікуди не зник. Більше того, за підсумками огляду російського медіапростору в лютому 2023-го, третє місце за згадками після Путіна та президента України Володимира Зеленського розділили саме власник ПВК «Вагнер» (1200 згадок) та чеченський диктатор Рамзан Кадиров (близько 1100 згадок), який в критиці російського Міноборони та в підтримці Суровікіна виступає явним союзником Пригожина. Для порівняння: Шойгу в минулому місяці в російському медіапросторі згадали всього 600 разів, а Герасимова – взагалі 50 разів.

При цьому Пригожин не припинив і не припиняє використовувати відверто образливий стиль коментарів щодо персоналій вищого військового командування включно із Шойгу та Герасимовим, «вибиваючи» таким чином у генералів снаряди для своїх «вагнерівців». Одночасно політичні амбіції «кухаря Путіна» не обмежуються лише фронтовими буднями російської агресії проти України. Так, нещодавно він закликав до відставки губернатора Санкт-Петербурга Олександра Беглова: «У Пітері треба всім пересісти на БМП, або, нарешті, вже вигнати поганою мітлою губернатора... Нам його підсунули, і ми сидимо, майже чотири роки терпимо це свавілля». У близьких до Пригожина пабліках стали анонсуватися мітинги проти Беглова на 8 березня, але, схоже, з Москви Путін дав своєму «кухарю» наказ заспокоїтися. Що той публічно і зробив: «Щодо 8 березня хочу звернути увагу на те, що це чистий фейк. Жодної акції 8 березня в Петербурзі ПВК «Вагнер» робити не збиралася і не збирається».

Але вже явно пізно: скриньку Пандори імені Пригожина відчинено навстіж. Тобто жодного покарання за публічні образи головних мешканців чи не найпотужнішої з «веж Кремля» – армійської – Пригожин не отримав. Ба більше, ця персональна війна «путінського кухаря» з Шойгу та Герасимовим його лише розпалила. І це не йде в жодне порівняння із інформаційними війнами, які веде з армійською вежею, наприклад, вежа ФСБ. Коли вустами вищезгаданого Гіркіна-Стрєлкова змішують з багнюкою того ж «картонного фельдмаршала Шойгу». Адже вага слів YouTube-«шоумена» Гіркіна і справжнього «рішали» Пригожина – це, як кажуть в Одесі, «дві великі різниці».

Путін вже не арбітр еліт

Якщо російський «глибинний народ» ще бачить навколо переважно «поганих бояр» та «справедливого царя», цьому свідчать постійні відеозвернення до Путіна з проханням «відновити справедливість» від всіляких мобілізованих громадян та їхніх дружин, то самі «бояри» (тобто представники російських еліт) вже усвідомили невідворотність змін. І ці зміни полягають в тому, що після відкритих словесних боїв всередині владної верхівки та фактичного невтручання у ці баталії Путіна відбулася остаточна нівеляція його ролі як арбітра російських еліт. Про що відверто говорять поки окремі діячі російської опозиції (як, приміром, колишній депутат російської Держдуми Костянтин Боровий), ретранслюючи тренди, вже, по суті, усвідомлені значною масою московської номенклатури.

До того ж стало зрозуміло, що єдина вертикаль влади в РФ, котру активно нахвалювали останні два десятиліття, якщо ще й не обвалилася остаточно, то, принаймні, стала дуже сильно хитатися. Тепер «ліва рука Кремля» не просто не знає, що робить «права рука», а ще й публічно одна одну критикують та навіть принижують. Ну і всі разом, образно кажучи, нападають то на «ноги Кремля», то на його «хребет», то на «кровоносну систему». Щоправда, до «голови» (індивідуально до Путіна) черга ще не дійшла, проте наразі явно вже стартував процес розпаду «колективного Путіна» як зацементованої десятиліттями надійної системи держуправління РФ.

За оцінками американського Інституту вивчення війни (ISW), між ключовими членами найближчого оточення кремлівського диктатора загострилися внутрішні протистояння. Натомість, на думку аналітиків ISW, особисто Путін значною мірою поступився російським інформаційним простором і «не в змозі вжити рішучих заходів для відновлення контролю над ним».

Тим часом стали дуже відвертими окремі відставні генерали НАТО, які ще зовсім недавно належали до найвищого військового командування Альянсу. Так, припустимо, колишній керівник Генштабу Британії, генерал Річард Даннатт заявив: «Якщо силам оборони України вдасться провести успішний контрнаступ, який може відбутися наприкінці весни – на початку літа, окупаційні війська Росії можуть розвалитися і побігти. За такого сценарію розвитку подій російські генерали здатні вигнати Путіна з Кремля».

Разом з тим недавній прогноз французького генерала, колишнього заступника командувача силами НАТО в Європі Мішеля Яковлеффа був не менш вражаючим. На його думку, Північноатлантичному альянсу вже зараз треба готуватися до ймовірного розпаду РФ на частини, який «буде більш неспокійним, ніж розпад Радянського Союзу». Адже, за словами Яковлеффа, наразі в путінській Росії існує, по суті, три армії – в підпорядкуванні російського Міноборони, МВС РФ і ФСБ.

Причому така оцінка не враховує «вагнерівців» й інші ПВК, різноманітні олігархічні та корпоративні «армії» (останній приклад подібного – створення «Газпромом» власної військової організації), а також всіляких «кадировців», які слухаються лише свого господаря. Тобто в реальності картина ще більш строката та загрожує перетворенню віртуальної інформвійни між «вежами Кремля» у війну реальну та багатогранну.

Олег Поліщук, для «Главкома»