Що треба знати патріарху Кірілу та тим, хто за нього молиться. 10 фактів з історії Києво-Печерської лаври

Московський патріарх Кіріл, який благословляв війська РФ на війну проти України, нещодавно звернувся до низки міжнародних організацій з «глибоким занепокоєнням через «утиски» ченців УПЦ МП у Києво-Печерській лаврі». Своє занепокоєння Кіріл традиційно обґрунтовував аргументами на тему «общерусской» історії Печерського монастиря.

У зв’язку з цим є сенс нагадати дещицю фактів з історії тисячолітньої обителі, бо і Москва і московити до неї причетні. Але зовсім не з того боку і не у той спосіб про який повідомляє міжнародним організаціям московський патріарх.

Печерський монастир постав в середині ХІ століття в Русі – найбільшій державі європейського середньовіччя. Цю державу створив український етнос – такий науковий висновок обґрунтував академік Михайло Грушевський. «Общерусской» історії не може бути, як немає «общерусской» народності. Ми знаємо, що Київська держава, право, культура були утвором одної народності, українсько-руської, Володимиро-Московська – другої, великоруської».

Нинішні росіяни (до 18 століття – москалі), почали формуватися як народність, у 12 столітті і називалися тоді суздальцями (тобто жителі Суздальського князівства, найвіддаленішої околиці Русі). Їхнім ватажком був Андрій Боголюбський, якого російський історик Василь Ключевський і називає «першим великоросом, що вступив на історичну арену».

Так от, цей Боголюбський 1169 року відправив до Києва ціле військо суздальських «паломників». Які спершу убивали і мародерили у столиці, а далі теж саме виробляли у Печерському монастирі. Тоді їхній «паломницький» тур припав на перший тиждень Великого посту – час особливого стримання для християн від усього злого. Показово, що 2022 року також у час Великого посту їхні нащадки теж саме виробляли в Бучі, Ірпені та Бородянці. Можна порівняти зі свідченням, яке залишив літописець. «Грабували вони два дні весь город: Поділ... і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю, і не було помилування нікому: церкви горіли, християн убивали... і взяли майна багато, з церков позабирали ікони, книги, ризи, дзвони… і всі святині забрали і монастир Печерський підпалили».

За короткий час українці поквиталися із суздальськими чужинцями, розгромивши ущент їхнє 50-тисячне військо.

1482 року Києву і Печерському монастирю надзвичайно сильні руйнування завдала орда кримського хана Манглі-Гірея. Вони пограбували і спалили Успенський собор, келії і дзвіницю. Такі «благодіяння» у святині ординці робили на замовлення московського князя: «Манглі-Гірей, заохочений дарунками та надокучаннями московського князя Івана, аби йшов на Поділля та Київ, вчинив похід на Київщину, здобув Київ, спалив київський замок, понищив київську околицю і з тріумфом послав Іванові золоту чашу і діскос з святої Софії київської» (академік Михайло Грушевський).

Найбільшим благодійником та жертводавцем в історії Києво-Печерської лаври був гетьман Іван Мазепа (який досі перебуває під анафемою Московської церкви). Мільйон золотих Мазепа виділив на спорудження кам’яного муру навколо монастиря, завдяки якому обитель стала неприступною фортецею. Разом з муром постали шість веж-церков на кутах і брамах оборонної стіни. Докладно про пожертви Мазепи Лаврі свідчать цифри зі звіту Бендерської комісії: «На позолочення бані Печерського монастиря – 20 500 золотих, мур довкола монастиря – мільйон, великий дзвін і дзвіниця Печерського монастиря – 73 000 золотих, великий срібний свічник, золота чаша, і така ж оправа Євангелії…» За прикладом гетьмана чинили і полковники з його адміністрації, коштом котрих збудовано церкви в Нижній Лаврі.

«Не було й не буде подібного до нього», – писав лаврський монах, сучасник Мазепи. І як у воду дивився, бо нинішні ченці, які величають себе будівничими обителі, започаткували незнані до цього інновації у розбудові тисячолітнього монастиря – «комерційні центр, меблевий цех, точки з продажу алкоголю, масажні салони…»

У ніч із 21 на 22 квітня 1718 року у Києво-Печерській лаврі сталася масштабна пожежа. Разом з численними будівлями згоріли величезний архів і бібліотека, де зберігалися книжки й рукописи ще княжих часів.

Пожежу замовив московський цар Петро I. «За свідченням очевидців, які зберігалися у відомого києвознавця, протоієрея Петра Лебединцева, Лавру підпалили посланці з Москви, які були одягнені як ченці. Згоріли величезний архів і бібліотека, загинули грамоти і пожалування… князів, феодалів і гетьманів» (доктор історичних наук Ігор Гирич).

Причину замовлення пожежі пояснюють її наслідки: «Вогонь знищив письмову пам’ять про незалежне українське політичне і духовне життя Лаври» (історик Ігор Гирич).

Втрачені у вогні документи свідчили, що Печерський монастир і Київська митрополія від початку і впродовж багатьох століть були незалежні від Московського патріархату. Одне зі свідчень цьому лишилось у записах арабського мандрівника Павла Алеппського. Він побував у Печерському монастирі 1654 року. І зауважив, що духовно Україна «підпорядкована Константинопольському патріарху. У архімандрита Печерського ми бачили древні грамоти попередніх патріархів константинопольських, майже за 500 років. Їхній зміст полягає у тому, що монастир незалежний».

Історик Ігор Гирич пояснює: «Київські митрополити були цілком незалежними, рівними з московськими патріархами. Вони обиралися на соборі у Києві і затверджувалися у Константинополі. Титулувалися київські митрополити «митрополитами Всієї Русі».

Передача Москві Київської митрополії відбулася за допомогою корупційної схеми.

Історія така: Москва довго і нудно домагалася від Костантинопольської патріархії отримати духовну владу над Україною. Тривалі сумніви вселенського патріарха вирішили традиційно. Московський посол дав патріарху Діонісію хабар – «200 золотих і три сорока (120 штук – ред.) соболів». Коли Діонісій повідомив, що треба підкупити і найвищих сановників, Москва без вагань покрила усі додаткові витрати. Ось так «канонічно» українську церкву продали Росії. Невдовзі Діонісій на цьому, як-то кажуть, погорів – за хабарництво його було усунуто з патріаршої посади. Але 1686 року Москва врешті отримала згоду Константинополя і прилучила до себе Київську митрополію.

«Дуже було обурене все духовенство українське тим, що його віддано під зверхність Московського патріарха» (історик Микола Аркас).

«Ось так зломлено церковну автономію України і взято під московську церковну власть, а з нею разом тодішнє освітнє і культурне життя українське» (академік Михайло Грушевський).

Перехід під владу Москви ліквідував головну підвалину Печерського монастиря – незалежність від світської влади.

У ХІ століття монахи на чолі з ігуменом Феодосієм організували життя своєї обителі у відповідності до суворого Студитського статуту, який визначав верховенство лише духовної влади.

Під верховенством духовної влади ченці жили у щоденній праці і численних аскетичних подвигах: «одні були на піст сильні, інші на неспання, інші на колінні поклони, одні постили щодень, другі їли хліб з водою, інші зілля варене, інші сире», – повідомляє Печерський патерик.

Саме за таких умов у печерах поставали подвижники, які творили святість і славу обителі.

«У ХІ ст. Печерський монастир став провідним інтелектуальним центром України-Русі. Своїм праведним життям і духовними подвигами печерські отці вказували народові шлях до вершин моралі, правди і віри». (доктор історії Ігор Гирич)

Верховенство духовної влади позбавляло ігуменів монастиря принизливого обов’язку догоджати світській владі. Це часто загрожувало життю. Але відповідало букві духовного закону.

І тому в 11-му столітті Феодосій жорстко викривав великого князя Святослава, котрий незаконно посів на київському престолі.

У 17-му столітті Лавра на чолі з архімандритом Захарією Копистенським перебувала у відвертій опозиції до польської держави, войовничо демонструючи свою православну непохитність.

А 1654 року, після Переяславської ради, коли Сильвестр Косів – митрополит Київський, Галицький і всієї Русі – відмовився присягати на вірність Московії (і навіть зачинив браму своєї резиденції перед Богданом Хмельницьким), позицію митрополита найбільше підтримував і захищав Йосип Тризна – архімандрит Печерського монастиря.

Віковічний уклад життя Києво-Печерського монастиря почав змінюватися після поразки Івана Мазепи. Пожежа 1718 року знищила письмову пам’ять про незалежне українське політичне і духовне життя обителі. А остаточним ударом по духовному верховенству і – відповідно – підпорядкуванням монастиря світській владі став наказ Катерини ІІ 1786 року про вилучення церковного майна і переведення всього монастирського штату на зарплату з казни.

Століття на зарплаті з казни призвели до відповідних наслідків. Їх чудово ілюструють два записи зі щоденників («Записные книжки 1950-1960») сталінського в’язня, єпископа Варнави (Беляєва) періоду 60-х років ХХ століття.

Перший: «Среди монахов лавры много агентов».

У другому записі йдеться про монаха, який хизуючись новими чоботами, розповідає про життя у Печерському монастирі: «А что же, теперь каждый из нас получает по 500 рублей в месяц, обед и ужин, отопление, освещение и келью. Жить можно…»

Від початку створення і до 18-го століття богослужбовою мовою у Печерському монастирі була церковнослов’янська мова української редакції.

Лавра не була винятком, бо цією мовою молився величезний православний край – від Сяну до Дону – впродовж багатьох віків. І лише 300 років тому за наказом царя Петра українську редакцію богослужбової мови заборонили і замінили на московську (оце тоді «віра» стала «вєрой», «гріх» – «грєхом» «Київ» – «Кієвом», «Володимир» – «Владіміром» і так далі). 

Тож відтоді і до сьогодні мови, якою молилися святі засновники монастиря Антоній і Феодосій та всі чудотворці печерські, у лаврі немає. Вона лишилася лише у назві тисячолітньої обителі – Печерський (а не пєщерскій) монастир і у старовинних богослужбових книгах (докладно про це у статті «Церковна мова України. Дослідження першоджерел»).

І до питання майна, яке останнім часом активно вивозять із Лаври ченці.

Накопичення особистого майна у Печерському монастирі споконвіку вважалося великим гріхом.

Але монахи час від часу впадали у таку спокусу. І тут на сторожі стояв ігумен, який особистим прикладом і непримиренним ставленням викорінював це зло з обителі. Приміром, Феодосій систематично ходив по келіях, і, як свідчить Печерський патерик, «коли щось знаходив чи що їстівне чи одяг зверх встановленого (статутом) чи інше якесь майно, то, забравши у піч кидав, як щось бісівське і потурання гріху».

Про суворе дотримання цієї традиції свідчить історія, яка сталася шістьма століттями пізніше, при архімандриті Єлисеї Плетенецькому. – У монастирі помер старець. Прибираючи у його келії, монахи знайшли сумку срібла. Коли архімандрит з’ясував, що у передсмертній сповіді старець не зізнався про ці гроші своєму духівнику, то заборонив відспівувати небіжчика і на очах всієї братії «взявши гроші, із плачем жбурнув їх на тіло у гроб і рече: «Срібло твоє буде з тобою в погибель». (Петро Могила).

Отакі були колись основи укладу життя славного Печерського монастиря. І преподобний Феодосій заповідав їх свято берегти: «Як я влаштував монастир у службах, так і тримайте. Заповітів монастирських і уставу не міняйте» (Нестор Літописець «Повість врем’яних літ»).

І тому сьогодні ситуація у Лаврі дійсно «викликає занепокоєння».

Але не з тих причин, про які голосить на весь світ московський патріарх Кіріл.

Насправді повне нерозуміння та обурення викликає те, що Києво-Печерську лавру зі сфальшованою історією та спотвореними традиціями поставили на служіння імперії зла та її кривавому диктатору, який називає «православ’я та ядерний щит запорукою безпеки Росії».

Отже, сьогодні, у час такої страшної війни, українцям треба визволяти з лабет агресора не лише загарбані землі, але і свою тисячолітню святиню. Визволяти і повертати до заповітів Феодосія – на службу Богу та Україні.

Ірина Костенко, Ірина Халупа, для «Главкома»