Тетяна Таїрова-Яковлєва: Більшість росіян впевнена, що корінням вони йдуть у Київську Русь, а це не так

На відміну від Алли Пугачової, чия заява викликала резонанс серед росіян та українців, Тетяна Таїрова-Яковлєва не чекала контрнаступу ЗСУ, аби висловити своє ставлення до розв’язаної Росією війни. На відео, записаному 27 лютого 2022 року, відома історикиня говорить, що відчуває сором і жаль через агресію своєї країни. Її голос переривається і дрижить, коли вона риторично запитує, як так сталося, що «імперські мрії» Росії «трансформувалися у фашизм»?

«Для мене те, що відбувається – це особиста трагедія. Не тільки тому, що останні 30 років я займаюся дослідженням історії України і в мене дуже багато друзів по всій Україні. Але й тому, що мені дуже соромно, що я – росіянка», – каже вона. «Я не сумніваюся, що з Україною все буде дуже добре. Що це буде величезна, потужна європейська держава. А от із майбутнім Росії все буде набагато трагічніше (…) Я впевнена, що ви переможете, що козацький дух живе. Слава Україні», – говорить Таїрова на відео.

В інтерв’ю для «Главкому» звучать менш пафосні, але не менш значимі слова. Пані Тетяну, російську україністку (звучить як оксюморон, але тим не менш), наш читач знає передусім як авторку монографії про Івана Мазепу, про добу Гетьманщини та Руїни. Розмова охоплює і цей період, і почасти нинішні часи, коли Таїровій на власному прикладі довелося відчути, яким мстивим може бути російський режим, але починаємо ми з давніх-давен. З імперської доби, яка хапає кігтями Україну і не відпускає й по цей день.

«Падіння імперії подекуди спричиняє невдала війна»

Пані Тетяно, поговоримо про імперії та колонії. Середній строк існування імперії становить близько п’ятисот років. Приблизно стільки було Римській (античній) та Британській імперіям, трохи довше протрималися османи, менше за всіх – Золота Орда. Є й рекордсмен – Священна Римська імперія, котрій на момент розпаду було без малого тисячоліття. Московсько-російсько-радянській імперії (якщо вести відлік від Івана Грозного) – також п’ятсот років. Коли імперія «розуміє», що її час вичерпано? Які чинники впливають на усвідомлення цього факту?

Зазвичай причиною падіння імперії є вичерпання можливостей розвитку. А приводом для цього можна стати невдала війна, боротьба за владу серед еліт або смерть правителя…

Останнє надихає…

До речі, я не погоджуюся з вашим визначенням «московсько-російсько-радянської імперії». Говорити про російську імперію варто, починаючи від Петра І, а не від Івана Грозного. Тоді ми матимемо на увазі класичну імперію. А щодо радянського періоду, то так, СРСР був імперією, але зовсім іншого ґатунку, аніж царська Росія. Інша ідеологія, інші передумови виникнення, інша національна політика…

Ще гірша, ніж за царату, я гадаю…

Ні, я навпаки вважаю, що національна політика СРСР була більш м’якою. Можу послатися на Сергія Плохія, який вважає, що саме завдяки такій політиці Радянський Союз проіснував 70 років. Принаймні, існували національні республіки зі своєю культурою.

Те, що СРСР залишив якісь зовнішні ознаки національної автономії – можливість вивчати в школах Шевченка абощо, його і добило, на мою думку. Якби більшовикам у 1920-1930 рр. вдалося повністю викорінити пам'ять про те, хто ми є, українці би зараз не боролися так затято за свою незалежність…

Власне, Ленін змінив свою національну політику якраз після того, як у 1917-1918 рр. отримав величезні проблеми з Україною. Маю на увазі Українську Народну Республіку, Гетьманщину, петлюрівські часи… Він зрозумів, наскільки потужним є український рух, і вирішив прийняти це як даність. Ба навіть очолити цей рух. Тому й виникла українська дивізія імені Богуна, тому й Щорс очолив «визвольну» війну українців… Ленін використовував національні ідеї в своїх інтересах.

Ще про імперії. В одному з відео ви згадуєте Британію як приклад того, що з колишніми колоніями та домініонами можна зберегти добрі стосунки. І цей приклад справді є актуальним. В контексті, зокрема, покійної Єлизавети ІІ як глави монаршого дому, котрий в ХХ столітті зумів почати історію стосунків із раніше завойованими територіями з чистого листа. В чому секрет успіху таких стосунків?

Секрет конкретно Британії у визнанні права територій на свободу, у повазі до іншої культури, у визнанні помилок. Все це в комплексі відкриває можливості до співпраці та побудови рівноправних стосунків. Зв’язки між Британією та колоніями від самого початку закладалися потужні, але саме визнання права інших на власний шлях сформувало простір для сучасних плідних взаємин.

Таїрова нагадує: Османська імперія, сягнувши небувалої могутності у XVI столітті, у ХІХ-му зазнала воєнних поразок і пізніше припинила своє існування

ілюстрація з відкритих джерел

Україна все ще б’ється в тенетах колишньої імперії. Ціна, яку ми платимо за незалежність, позамежна. Маємо приклад держави Ізраїль, котра відбулася після пережитого Голокосту. То чи є нинішня війна прологом до великого прориву України? Ви як історик бачите паралелі?

Так. Жодна нація не уникла боротьби за незалежність. Паралель я би провела між Україною та Польщею, котра в XIX сторіччі активно виборювала свою свободу. Кілька повстань, багато трагічних подій тощо… У ХХ столітті події для Польщі розвивалися аналогічним чином,. Ще Україну можна співставити з Грецією. Бо Греція XIX століття, XVIII-го і навіть XVII-го – це дуже довга дорога до незалежності, дорога, йдучи якою, багато людей загинуло, і кілька поколінь було втрачено…

А тепер візьмемо Україну. У XVIII столітті вона втратила свою автономію, але тоді за неї майже не боролася. У ХІХ столітті – картина приблизно та сама. Не було відкритої боротьби, а колись у неї таки доводиться вступати.

Чому після Гетьманщини та Руїни Україна припинила активну боротьбу?

Це складне питання. Мабуть, тому, що Україна шукала своє місце в імперії, і знадобилося приблизно сто років, аби вона зрозуміла, що може боротися за незалежність. І ці процеси відновилися аж на початку ХХ століття. До того еліта намацувала своє місце, визначала свій шлях…

Ми кажемо, що йдемо в Європу, маючи на увазі, звісно, певний набір поведінкових характеристик, modus operandi, який включає демократію, права людини тощо. Що для вас означають слова «бути в Європі»? І як далеко або близько Україна від неї?

Передусім хочу сказати, що у різні часи Україна вже «перебувала» в Європі, була з нею міцно пов’язана. А згодом дещо віддалялася. Візьмемо добу Київської Русі: Україна виступала повноцінною частиною Європи. Те саме можна сказати й про період Литовського князівства або Речі Посполитої, або Гетьманщини. Все змінилося, коли Україна стала частиною російської імперії – почався її відхід від Європи.

Бо що таке, дійсно, Європа? Так, це домінування закону, це толерантність (в тому числі релігійна), це непорушність приватної власності, це визначні позиції культури та освіти, це плюралізм – політичний і не тільки, це суспільна дискусія.

У наближенні до всіх цих речей чий досвід для нас є корисним, що можна взяти на озброєння? Маю на увазі шлях, який протягом останніх 30-40 років пройшли колишні соціалістичні країни та радянські республіки. Кожна з них по-різному позбувалась минулого. Хтось жорстко люстрував колишніх компартійних діячів, а ми – ні, хтось ввів паспорт «негромадянина», а ми – ні, хтось завершив декомунізацію, а ми – досі вулиці перейменовуємо…

Як на мене, найкращі досягнення – у Литви. Можна також говорити і про Польщу, вона суттєво змінилася на європейському шляху. Але я хочу сказати й про те, що термін декомунізація є доволі небезпечним…

Чим?

З одного боку, необхідно, щоб комуністична ідея була заборонена. Так само, як і імперська. Але не забуваймо, що в радянські часи було й багато прекрасних науковців, цікавою були українська література, кіно, культура в цілому. А згадаймо українських істориків – Олену Апанович, Івана Крип’якевича, Ярослава Дашкевича, Федора Шевченка. Так, вони були вимушені підводити під свою роботу якесь ідеологічне підґрунтя, цитувати Маркса-Леніна, але їхні праці були блискучими! Говорячи про декомунізацію, важливо не відмовитися від того, що було Україною і мало вплив на українську культуру та історію.

Зрозуміло, що ви хочете сказати, але ви не маєте рацію. Ми не боремося з покійними вченими та митцями, які задля можливості працювати чи інших міркувань толерували КПРС. У Києві та Львові є вулиці Тичини, який написав «Партія веде». У Києві є, наприклад, бібліотека імені Андрія Головка, класика соцреалізму. Як пояснили в комісії з перейменувань, його творча спадщина визнана значимою для української літератури, тож Головка «не чіпатимуть». Декомунізація по-українськи – це боротьба з відвертими, свідомими ідеологами комунізму, це їхні імена ми стираємо з мапи наших міст.

Але я чую від своїх колег про те, що вони прагнуть використати декомунізацію як відмову від усього, що відбувалося в радянські часи. І це складне питання.

Є значно більша проблема, котра якраз і зумовлює наше гальмування на шляху до європейської держави. Це патологічна зацикленість Росії на Україні, вигадане нею «братерство», приписаний собі спадок Київської Русі. Все це зрештою і призвело до розв’язаної Росією війни. Скажіть, а у самої Росії є чим пишатися? Наприклад, тим, що вона зрештою скинула ярмо Золотої Орди абощо? Російські історики здатні вибудовувати власні наративи і зрештою залишити в спокої Україну?

Тут, напевно, треба почати з того, що після того, як розпався СРСР і утворилися незалежні Росія та Україна, більшість людей, яка створювала новий історичний наратив, мала відчутне комуністичне минуле. Це все були так звані «історики Комуністичної партії». Так, вони йшли оцим шляхом: «Київська Русь – Московське царство – Російська імперія – Радянський Союз», все залишалося без змін…

І вони ніколи не говорили про Новгородську республіку, про Псковську… А це цікавий приклад становлення демократії в регіонах, яка потім було знищена Іваном IV та іншими князями. Крім того, існує історія Башкирії, Татарстану, Чечні, про яку нам взагалі нічого невідомо, і це надзвичайно погано.

Більшість росіян впевнена у тому, що корінням вони йдуть у Київську Русь і мають за своїми плечима ціле тисячоліття, а це не так. Але вони в таке вірять. Проблема в тому, що історію використовують політики, а вивчати та писати її мають фахівці. Доручати дилетантам історію – все одно, що посадити людину, котра вивчала в школі фізику, за розробку атомної бомби.

Викривлена історія може бути небезпечнішою за ядерну зброю, і ми це тепер бачимо. 

«Золота Орда з її знеціненням людини заклала основи московської держави»

Пригадаємо епізод з роману вашого письменника Олексія Толстого «Князь Сєрєбряний». У ньому Івану Грозному вкрай неприємна згадка про «опальний Новгород», і його співрозмовники, необережно згадавши це місто, намагаються відвернути увагу царя. Тобто фальсифікація розпочалася задовго до «істориків КПРС». Так само пізніше і Микола Карамзін, і Сергій Соловйов внесли свою лепту у створення та просування суто імперського наративу…

Так, звичайно. Цей самий імперський наратив використовували пізніше, створюючи радянський. А ще пізніше – для створення новітнього російського. Але це немає нічого спільного з академічною наукою, це – штучний продукт, призначений винятково для внутрішнього споживання.

А історію Новгородської республіки в Росії і по цей день замовчують? Через її супротив поглинанню московським царством?

Так. До того ж і Новгородська, і Псковська республіки були відчутно пов’язані з Європою. Це були проєвропейські утворення з потужними економічними зв’язками. І вони ніяк не лягають у міф про те, що Росія була єдиною і завжди мала свій окремий історичний шлях.

Та тут міф на міфі. А що ви скажете про постать Олександра Невського, котрого російська пропаганда подає як першого євразійця, тобто як людину, яка була мало не ідейним ворогом Європи?

Олександр Невський, безумовно, мав стосунки з Ордою, і це були складні стосунки. Але все, що з ним пов’язане, суттєво відрізняється від того, що нам зазвичай розповідали про цього персонажа.

«Олександр Невський» – російський радянський історичний пропагандистський фільм 1938 року

скріншот з фільму

До речі, про Орду. Як вплинули 300 років під її ярмом на формування психотипу нинішніх росіян, їхніх звичок, цінностей, принципів побудови суспільного життя?

Орда мала великий вплив. Для порівняння: українські землі, котрі згодом стали частиною Великого князівства Литовського, «під Ордою» були лише сто років. Тобто маємо двісті років різниці, а це величезний відтинок часу в історії. Я дотримуюсь тієї думки, що оцей період Золотої Орди плюс візантійська традиція – ті два стовпи, на яких сформувалася московська держава.

Азійська традиція сильно вплинула на ставлення до правителя, до жінок тощо. Завдяки їй виникло дуже замкнене суспільство, в якому панував погляд на те, що закон – не для всіх, а лише для еліти. Звідси й корупція як ще одна азійська традиція, звідси й зневага до життя людини. Життя людини в Московії ніколи нічого не означало, що дуже добре доводили військові кампанії як Петра І, так і його наступників. ХХІ століття це також чудово проілюструвало.

Тобто азійський вплив перевершив візантійський?

Так. Візантійська традиція мала більше застосування у дипломатичних сферах, а от для внутрішнього, суспільного споживання використовували азійські принципи співжиття.

«Внутрішні незгоди в Україні часто виключали розвиток незалежної держави»

Від Візантії повернемося до Гетьманщини та Руїни. Ви обрали саме цей період предметом свого вивчення і, очевидно, не дарма. Чим він привернув вашу увагу і які уроки ми, українці, могли б винести з цього періоду?

Це був дуже цікавий час із дуже виразними постатями – Богуном, Виговським, Хмельницьким, Дорошенком, Мазепою. Всі вони надзвичайно захоплюють. А з приводу уроків… Передусім хотілось би відзначити, що внутрішня незгода суттєво впливала на події в Україні. І навіть після значних військових вікторій ця незгода давалася взнаки і виключала можливість розвитку незалежної держави. Як писав Мазепа, «през незгоду всі пропали, самі себе звоювали. Гей, братове, пора знати, що не всім нам панувати». Ось це і є той урок, який варто засвоїти, вивчаючи Руїну…

Добре, але ви згадували Польщу як країну, чий досвід боротьби за незалежність був плідним – хіба в її історії було менше незгод?

Ні, звичайно. В історії Польщі було так само доволі незгод. Саме тому Річ Посполита і втратила свою незалежність наприкінці XVIII століття. Це був не єдиний чинник, сюди ж можна додати і відмову від релігійної толерантності тощо, проте сварки в середовищі еліт свою роль відіграли також.

Хіба буває демократія без суспільних незгод?

Демократія та анархія – дещо різні речі, і у тій таки Польщі демократія була пізніше подібна до анархії. Так само і в козацькі часи в Україні – пригадайте хоча б Чорну Раду, події 1663 року. Все, що відбувалося тоді, засвідчило, що державні ідеї були загублені. Що, зрештою, і обумовило підпорядкування України Москві.

Отож, не перетворюймо демократію на анархію. Наступне питання – про Івана Мазепу. Ваша книга про цього історичного персонажа є добре відомою в Україні. Чи була вона написана для того, аби розвіяти про Мазепу міфи радянської, а пізніше й російської історіографії? «Зачем он шапкой дорожит? Затем, что в ней донос зашит, донос на гетьмана злодея царю Петру от Кочубея» – покоління 45+ все ще пам’ятає, я думаю, «Полтавську битву» Пушкіна. Очевидно, ви не могли пройти повз подібну несправедливість та відчули потребу показати свого героя в іншому світлі? Чи мотиви були іншими?

Президент України (2005-2010) Віктор Ющенко, Тетяна Таїрова-Яковлєва, директорка видавництва «Кліо» Віра Соловйова і міністр культури та інформаційної політики Олександр Ткаченко під час презентації «Літопису Самійла Величка». 2020 рік

фото: www.golos.com.ua

Відверто кажучи, все почалося з того, що мені запропонували написати статтю і висловити у ній новий погляд на постать Мазепи, а відтак відмовитися від радянських та імперських стереотипів. Як не дивно, запропонували мені це у Москві – академік Олександр Чубар’ян. Я написала таку статтю, вона була надрукована, і я дуже зацікавилася Мазепою.

Доти я цей період не вивчала, і під впливом Костомарова чи того ж Пушкіна до Мазепи ставилася не надто добре. Але «близьке знайомство» з ним спричинило відмову від усіх моїх упереджень. І тепер, чим більше я вивчаю ті часи, тим краще розумію, який вплив мала тодішня епоха на подальший розвиток України. На жаль, у ній і по цей час залишаються білі плями – можу це констатувати по двадцяти роках занурення в період Мазепи. Їх ще треба вивчати і вивчати.

Ви згадали радянські та імперські стереотипи. Вони, наскільки відомо, полягали в тому, що Мазепа – зрадник, який від московського царя перейшов на бік шведів. Це вичерпний їхній переказ чи є ще щось?

Так. Просто хтось не хотів зрозуміти, чому Мазепа це зробив і яка величезна трагедія за цим стояла. І замість того, щоб проаналізувати, як розвивалися стосунки Росії та України в ті часи, та уникати надалі колишніх помилок, історики вирішили все спростити, не утруднюючи себе більш глибокими дослідженнями.

Ризикну припустити, що насправді «історики» все розуміли, як і їхні ідеологічні куратори. Просто події були проінтерпретовані в інтересах імперії.   

Саме так. Вони були проінтерпретовані у тих межах, в яких це дозволяла цензура.

«Термін subordinate periferies найкраще описує статус України в минулому»

Період Руїни закінчився фактичною колонізацією України, поділом країни на Лівобережну та Правобережну, відходом цих частин відповідно до московської імперії та Речі Посполитої. Не варто віктимізувати Україну, представляти її вічною жертвою, страждальницею, але, мабуть, треба визнати, що на різних етапах її історії саме так і було. Україна справді пережила дуже багато випробувань і  не завжди виходила з них переможницею. Що дає вам тверду впевненість у тому, що у нинішніх наших випробуваннях, у російсько-українській війні, ми переможемо?

Я в цьому впевнена як історик. Я дуже добре знаю як історію України та Росії, так і сучасну Росію. Також непогано знаю і сучасну Україну. Але хочу зауважити, що негативно ставлюся до терміну «колонізація» і до твердження, що Україна була колонією Росії.

А чим же вона була?

Мені більш подобається англійський термін subordinate periferies, тобто «підлеглі околиці». Це краще пояснює те, що відбувалося. Адже Гетьманщина та українці мали величезний вплив на побудову російської імперії. Церковники, політики, культурні діячі доклали рук до її побудови! Тут я знову можу послатися на Плохія, який згадував, як у ХІХ століття ображена українська еліта вимагала своєї частки в управлінні імперією, котру ж сама і породила. Згадаймо Феофана Прокоповича, Григорія Полетику і багатьох-багатьох інших – всі вони закладали підвалини російської імперії. 

Дещо незвичний погляд. Що ж, на вашу думку, рухало тим самим Прокоповичем, який дійсно мріяв про модернізацію та реформи у російській державі? Що рухало іншими представниками української еліти?

Частина з них справді вірила у те, що можливо створити потужну країну, де вони впливатимуть на культурні події, церковний розвиток тощо. Вони вірили і в освіту, яка змінить суспільство на європейський зразок. Наприклад, Дмитро Туптало на це абсолютно щиро сподівався. На певному етапі в це вірив і Мазепа.

Українська військова та інтелектуальна еліта частково вірила у можливість розбудови спільної з Московією держави, де Україні буде гарантована автономія, каже Таїрова. За помилки, вони свого часу дуже дорого заплатили…

ілюстрація з відкритих джерел

Тобто вони діяли з найкращих міркувань. Самі себе ввели в оману, вірячи в те, що з Росією можна про щось домовлятися. Так само, як і козацька старшина вірила у «Березневі статті» 1654 року, коли угода між нею та Московією буцімто мала гарантувати автономію як України, так і Запорізької Січі…

Так, вони в це вірили. І в незалежність, і в автономію, і одночасно в побудову великої та впливової держави.

Тобто урок номер два (після уроку номер один «не перетворювати демократію на анархію») полягає в тому, що не слід бути наївним та сподіватися на дотримання угоди тими, чий профайл ти ще не вивчив досконало?

Так.

Напрошується паралель з президентом України Володимиром Зеленським, який до останнього не вірив (принаймні, судячи з його відеозвернень), що Росія зважиться на повномасштабне вторгнення…

Так ніхто не вірив…

Наш головнокомандувач Валерій Залужний каже, що і вірив, і знав майже напевно. Причому іще – на хвилиночку – з 1994 року.

Завдяки йому ви тепер і перемагаєте.

«Бути в Росії україністом вже неможливо»

Останній блок питань стосується безпосередньо вас. Ви народилися в Петербурзі, маєте польське коріння – ваші предки походять зі старовинного шляхетського роду. Чому тоді точкою докладання зусиль ви обрали історію України?

Петербург завжди був пов'язаний з Україною – ще з часів Розумовських, а потім і Полетики, Костомарова, Шевченка… Тут відбувалося багато подій, які згодом впливали на долю України. У Петербурзі існувала і школа вивчення української історії, а згодом – вже в ленінградському університеті – викладали історію України. І це був єдиний такий виш на весь Радянський Союз, за винятком, звичайно, УРСР.

І вся моя університетська професура мала потужні зв’язки і з Києвом, і з Дніпропетровськом, і з іншими містами… А щодо мене особисто… В дитинстві та юнацтві я цікавилася історією Франції, історією піратства, але зрештою познайомилася з історією українського козацтва, з Богуном, прочитала Сенкевича (Генрик Сенкевич – нобелівський лавреат, автор історичної трилогії «Вогнем і мечем», «Потоп», «Пан Володийовський» – «Главком»), і так ось виникло це захоплення. Те, що Україна завжди боролася за свою свободу, мені дуже імпонувало.

Як це – бути в сучасній Росії професійним україністом?

Та ніяк. Це вже просто неможливо.

Ви свого часу створили Центр вивчення історії України. Що з ним зараз?

Його більше не існує. А мене в червні звільнили з університету після того, як у березні на мене був написаний донос. У серпні мене звільнили вже з Академії наук.

Хочу ще пару слів додати про свій Центр. Я заснувала його у 2004 році, і він ніколи не мав фінансової підтримки ані з боку держави, ані з боку університету. Існували ми за рахунок грантів, які отримували з-за кордону від іноземних фундацій. Ми проводили конференції, займалися обмінами студентами та аспірантами з Києво-Могилянською академією, а найголовніше – ми займалися публікацією джерел, які зберігаються у Петербурзі та Москві. Це також робилося за рахунок грантів, а коли їх не вистачало, я використовувала свої приватні кошти та кошти родини – так ми зробили «Літопис Самійла Величка» (Самійло Величко – український козацько-старшинський літописець, автор першого систематичного викладу історії української козацької держави – «Главком»).

Тепер Центру немає, але ми таки сподіваємося, що нам вдасться завершити кілька проєктів, які було розпочато кілька років тому. Я дуже вдячна своїм російським колегам, які не дивлячись ні на що, без жодних грошей продовжують над ними працювати.

Але ви казали, що ваш інтерес до Мазепи почався із замовленої про нього статті. Це означає, певний час до україністів в Росії ставилися нормально або терпимо. Коли почалися зміни на гірше?

Десь після 2008 року…

Після російсько-грузинської війни тобто…

Тоді були найбільш складні часи. А потім – як це не дивно – десь від 2014-го чи 2015-го починаючи, було п’ять відносно спокійних років.

Російське видання МR7.ru написало, що причини звільнення Тетяни Таїрової «невідомі». Ми всі розуміємо, що це не так, і причини лежать на поверхні. Але їх і досі офіційно не озвучують?

Офіційно – ні, тільки приватно. Кажуть, що була відповідна вказівка з «верхів». І це, власне, все.

Тетяна Таїрова-Яковлєва, котра має в Україні багато друзів (на фото – з Ларисою Івшиною) обіцяє неодмінно відвідати нашу країну

фото: m.day.kyiv.ua

Про переїзд до України ви не думали?

Я маю багато друзів в Росії, які мені попри все допомагають. На мене було багато доносів, і зараз спілкуватися зі мною небезпечне. Але мене підтримують. Крім того, моя праця, і можливість вивчати історичні документи, які у великій кількості зберігаються в архівах Москви та Петербургу, пов’язують мене з Росією. Саме тому я не погоджувалась на пропозиції поїхати попрацювати в Європу та Америку, а така можливість була…

Не дивлячись ні на що, залишаєтеся в Росії?

Я б не хотіла уточнювати, де я зараз. Але можу вас запевнити, що буду працювати й надалі. Один з проєктів ми сподіваємося завершити в жовтні. Це будуть дуже цікаві документи з архівів – доби Пилипа Орлика. І сама я пишу зараз нову книжку… І при першій можливості приїду в Україну.

Наталія Лебідь, для «Главкома»