Зогнилі матраци і катування холодом. Як росіяни знущаються з полонених українок

З початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну з російського полону було звільнено 39 жінок. Ще щонайменше сто жінок залишаються бранками, однак точна їх кількість достеменно невідома. Більшість українок, які пройшли російський полон, й досі бояться розповідати про пережите. Вони налякані погрозами окупантів помститися їхнім близьким. Про це повідомили представники громадської організації  «Медійна ініціатива за права людини», які організували спеціальний брифінг на тему «Що доводиться переживати жінкам у російському полоні».

«Тримали у підвалі, спала на піддоні, на формі ЗСУ»

Олена Бубнова з Каховки просиділа у російському полоні кілька днів. Відпустити її погодилися лише після того, як вона дасть інтерв’ю російським журналістам.

У Каховці вона була активісткою, разом з іншими містянами виходила щонеділі на мітинги, попри погрози від озброєних окупантів. Це тривало з 6 березня до 3 квітня.

«1 квітня міськраду захопили окупанти, а вже 3-го, коли ми прийшли на мітинг, майдан, на якому він відбувався, оточили російські військові, –  розповідає жінка. – Вони нам «дали право 15 хвилин поспівати своїх пісень», після чого ми мали звільнити площу. І от на цьому мітингу ми почали звертатися до солдатів: казали, щоби вони свого президента змістили. Я їм сказала, що тоді вони, можливо, почнуть жити не як раби, а як люди. Вони помовчали, а потім один на мене подивився і тицьнув на годинник пальцем – мовляв, пора вже йти. А я помахала головою, що ні, нікуди не піду. Він стиснув плечима, мовляв, сама винна».

Поки Олена зі ще кількома жінками сперечалася з окупантами, натовп за її спиною почав розходитися – 15 «дозволених» хвилин минули і більшість мітингарів вирішили не злити озброєних росіян.

«Люди вже почали розходитися, лишаємось я і кілька жінок проти 40 озброєних російських вояк. А на мені пов’язаний український прапор. Повз пробігав якійсь російський військовий, кинув мені: «Тряпку сними». Я сказала, що це не ганчірка, а наш прапор. Він вилаявся у мій бік і наказав мене затримати. Хтось з росіян схопив мене за руку. Жінка поруч почала просити, щоби мене відпустили, але їй порадили йти з площі, бо «буде гірше, – пригадує Олена Бубнова. У цей же час на тій площі затримували і клали обличчям в асфальт мітингарів-чоловіків. – Я сказала, що не треба мене тримати – я не дурна, бігти не буду, бо розумію, що вони озброєні. Тоді мене відпустили й просто стояли поруч».

В Олени відібрали паспорт, зірвали з неї прапор і сказали заховати його у сумку. Вона до останнього сподівалася, що на цьому все й закінчиться. Але потім площу почали «розчищати» гранатами і пострілами, а усіх затриманих посадили у машини. В автозаку Олені наказали опустити голову і не дивитися, куди вони їдуть.

«Вже дорогою я почула питання: «Ого, а это что, река такая?», підняла голову і побачила, що ми все ще у Каховці на набережній. Так я йому і сказала, а у цей момент інший вдарив мене у голову зі словами, що мені було сказано дивитися у підлогу. Потім, думаю, ми приїхали у Нову Каховку», – згадує Олена.

Зрештою жінка опинилася у камері, у якій замість ліжка стояв дерев’яний піддон. На ньому лежала військова форма Збройних сил України. Вона і слугувала Олені за постіль усі дні, проведені у полоні.

«Холодно було, просто нестерпно. І тому у якийсь момент я вдяглася у неї, – розповідає вона. – Увечері мене повели на допит. Сказали, що затримали за підозрою у диверсії, а я відповіла, що навіть не розумію, що це таке. Ще вони дуже хотіли дізнатися, хто організовує такі мітинги і скільки платять за них, бо ніяк не могли повірити, що люди виходять безкоштовно і за власним покликом. Я сказала, що вдома на мене чекають діти, і почула, що не маю хвилюватися – сьогодні-завтра я вже буду біля них».

Олена не потрапила до дітей ні того дня, ні наступного. Замість того її знову потягли на допит і сказали, що мусить поспілкуватись із російськими журналістами. А якщо відмовиться – проведе у набагато гірших умовах вже не дні і навіть не тижні.

«Я погодилася спілкуватися з журналістами, запитала, що треба їм сказати. Мені відповіли, що я маю казати правду. Якщо вона сподобається їхньому керівництву – мене відпустять. Якщо ні – поїду далі, – пригадує Оксана. – Журналісти запитували, хто організовував мітинги, скільки я відвідала мітингів. І ще сказали, що українські ЗМІ пишуть, що російські війська їдять українських дітей. Я на це відповіла, що такого у Каховці не бачила, а окрім свого міста ніде не була, тому нічого не знаю».

Через півтори години після цього дивного «інтерв’ю» до Олени прийшли військові, зав’язали їй очі білою тканиною, посадили у автобус і відвезли у Каховку, разом з кількома іншими бранцями.

«Нас привезли на набережну, наказали рахувати до ста, а потім швидко бігти, щоби встигнути до комендантської години, інакше знову потрапимо на підвал. Попередили нікому не розповідати, де ми були і що коїлося, інакше за нами прийдуть. «Спершу зробимо дуже погано всім вашим рідним, потім дуже погано буде вам». Це цитата», – розповідає жінка.

До липня Олена залишалася у Каховці, бо боялася, що їй не дозволять виїхати – чула про списки так званих «непропускних». Пізніше знайомий, який також пройшов через полон, розповів їй, що ці списки оновлюються кожні три місяці. Те, що їй таки вдалося виїхати, Олена називає дивом. Вона проходила перевірки на кожному блокпості, їхала повз розстріляні автомобілі. Одного разу вона ледь не потрапила знову на підвал.

 «Ми їхали до Запоріжжя, користуючись навігатором. Як з’ясувалося, програма нас повела об’їзними шляхами. Це викликало в окупантів підозри, на блокпості нам стали погрожувати, що зараз повезуть до керівництва і будемо пояснювати, хто нам розповів, що можна так проїхати і чому нашу машину не розстріляли (бо ми справді проїжджали повз розстріляні машини), – розповідає Олена Бубнова. – У цей момент на блокпост під’їхала ще одна жінка. Вона сказала, що часто їздить до Запоріжжя, стала просити пропустити її, а вона натомість привезе їм цигарок. Окупант сказав: «не надо мне сигарет, мне нужна ты, красавица». І вона сказала, що коли їхатиме назад – заїде й «поспілкується» із ним. Після того наші машини пропустили разом з колоною із Мелітополя.

По 40 жінок в одній камері

Марія Климик, представниця ГО «Медійна Ініціатива за права людини», розповідає, що у списки росіян потрапляють жінки, що становлять небезпеку для окупаційного режиму.

«Росіяни затримували жінок на мітингах, забирали директорок і вчительок, журналісток і дружин військовослужбовців. У переважній більшості умови перебування цих жінок були однакові: їм не давали необхідних засобів, не водили в душ і примусово голили голови. Через відсутність будь-яких гігієнічних засобів жінкам доводилося використовувати вату зі старих зогнилих матраців», – каже правозахисниця.

Бранок нерідко тримали у переповнених камерах ­ – десятеро у приміщенні, що розраховане на трьох. Був випадок, коли в одній камері утримували 40 жінок водночас.

Ольга Решетилова, координаторка організації також зазначає, що полонені жінки відчувають тиск та знущання окупантів. Наприклад, вони захопили жінку з немовлям і тримали їх через стінку, щоби вона постійно слухала плач своєї дитини. Таким чином вони хотіли зробити її більш зговірливою.

Аліна Євич, «Главком»