Ірина Дерюгіна: Художня гімнастика – не пансіонат шляхетних дівиць

рина Дерюгіна
фото: ukraine-rg.com.ua

Легендарна тренерка про спорт, владу, свої методи роботи і сім’ю

Цими днями у Києві відбувається ювілейний, 25-й Гран-прі Дерюгіних. Ці змагання зазвичай у світовому календарі художньої гімнастики припадають на березень, але під час пандемії були зміщені на пів року. З огляду на епідеміологічну ситуацію проведення турніру залишалося під питанням до останнього.

Власне, розмова «Главкому» з Дерюгіною була записана якраз напередодні змагань. Ірина Іванівна «розривалась» між вирішенням організаційних проблем і тренувальним процесом. Зустріч була запланована на 19:00. Однак коли цей час прийшов, Дерюгіна запропонувала трохи зачекати на дивані поруч із тренувальним помостом у спорткомплексі «Атлет». Вона ретельно стежила й постійно вносила корективи у підготовку двох обдарованих підопічних – Христини Пограничної та Вікторії Онопрієнко. Інших, на сусідньому помості, теж не випускала із поля зору і регулярно підбадьорювала підказками.

Врешті, на годину пізніше, довіривши процес доньці Іріші Блохіній,  поцілувавши внучку, Ірина Іванівна запропонувала перейти в її робочий кабінет. Та й там вона не припиняла стежити за тренуваннями. Загальна картина процесу була перед очима на великих плазмових екранах. «Іро, чому вони сидять? Динамічніше», – давала вказівки мама доньці тепер вже по телефону. Усі тут мають розуміти: Вона все бачить.

У цьому інтерв’ю Ірина Дерюгіна розповіла, наскільки руйнівними можуть бути наслідки коронавірусної паузи для спорту, поскаржилась і на Порошенка, і на Зеленського, прокоментувала звинувачення у деспотизмі і назвала своїх найобдарованіших вихованок.

Ірино Іванівно, ви обіймаєте посаду президента Федерації художньої гімнастики, але при цьому практично весь день проводите в залі, як звичайний тренер. Хто ви зараз більше – тренер чи функціонер?

Це не лише сьогодні так, а щодня. Я – президент, але одночасно й головний тренер збірної України. Не лише національної, бо контролюю й юніорську команду. Взагалі, у нас бригадний метод. Нас працює кілька тренерів – Марина Кардаш, Альона Дмитраш, Іріша Блохіна, Вікторія Мазур, яка приходить у зал з шестимісячною дитинкою. Ми цю роботу любимо, але це важка праця.


Тобто у нашому випадку фраза, яку промовила олімпійська чемпіонка Сеула-1988 Марина Лобач з Білорусі, що «гімнастика після гімнастики закінчується», все ж не діє?

Це дуже індивідуально. І залежить від того, чого людина хоче. Хто хоче працювати з найкращими гімнастками, тренує збірну. А є люди, які заробляють гроші і готують дітей у приватних клубах. За стільки років ми в Україні виховали чимало сильних гімнасток. Звісно, після завершення кар’єри в спорті залишаються далеко не всі. Також врахуйте, що плинність кадрів у нас з огляду на специфіку виду спорту висока. Ось цьогоріч дітки через коронавірус посиділи вдома і повертатися в форму їм важко. Вік гімнасток короткий. Після 18 років кар’єру продовжують одиниці. Навіть не знаю, як ми виліземо з нинішнього року. Можу сказати, що кілька дівчат уже завершили кар’єру. Їх важко засуджувати, бо коли тривалий час готуєшся до Олімпійських ігор, а за лічені місяці отримуєш звістку, що їх перенесли, змиритися з цим важко. То велика трагедія. Для світового спорту загалом і для нас зокрема. Тому я дуже сподіваюся, що наступного року спортивне життя стабілізується.

«У дитини, яка сидить у соцмережах, не буде нічого виходити. Немає концентрації»

Бронзова призерка Олімпіади-2016 Анна Різатдінова сказала, що ви відреагували на її рішення завершити кар’єру дуже болісно. Це у кожному випадку у вас така реакція?

По-різному буває. Рішення Ані я зрозуміла. Вона хотіла піти відразу після Олімпіади, потім ще рік повиступала. Звісно, шкода, коли такі таланти, які є окрасою нашого виду, йдуть зі спорту. Прикладів довголіття у художній гімнастиці не дуже багато, але вони є. Приміром, іспанка Альмудена Сід, котра виступала до 35 років, була учасницею чотирьох Олімпіад. Так, успішним дівчатам спорт відкрив дорогу в життя, окремі зробили кар’єру на телебаченні. Але обиватель навіть не уявляє, якою ціною дається ця успішність. Поки однолітки їдять що хочуть, скільки завгодно сплять, зустрічаються з друзями, гімнастки змушені постійно дотримуватися режиму, іноді обмежуючи себе зайвим ковтком води. Я сама через це пройшла, тому намагаюся ставитися з розумінням, коли котрась із вихованок вирішує зав’язати зі спортом.

З боку видається, що в останні роки ви у ставленні до підопічних не така жорстка, як раніше.

Та я б не сказала, що колись була надто жорсткою. Так, я вимоглива і звикла стежити за всім і одразу. Знаю, що окремі спеціалісти розподіляють обов’язки – один робить те, другий інше. Я звикла контролювати процес від початку до кінця. Але підходи до кожної дитини індивідуальні. Є такі, що все розуміють. До таких навіть немає сенсу підвищувати тон. Так було завжди. Хоча раніше діти все ж були працьовитіші. Нині, в еру інтернету, дівчата не такі зосереджені. За моїми спостереженнями, у дитини, яка дві години посидить у соцмережах і відразу прийде в зал, не буде виходити взагалі нічого. Взагалі немає концентрації. Не знаю, чому так, але навіть по собі бачу, що коли посиджу у Мережі ввечері, потім не можу заснути. Що ж тоді казати про дівчаток з неміцною психікою? Краще б вони більше читали книжок. Намагаюся їх до цього привчати.

Багаторічний тренер збірної з вільної боротьби Руслан Савлохов теж відзначав, що важко вимагати ефективної роботи від вихованців, які до четвертої ранку сидять у телефоні.

Це біда сьогодення. Знаю, що в окремих школах за кордоном діти на вході здають телефони. Бо це впливає на якість навчання. Читала, що після карантину в США у школах почали практикувати навчання без ґаджетів. Їх можуть використовувати лише викладачі.


Ви останнім часом теж стали активнішою в соцмережах, ведете сторінку в Instagram.

Насправді мені допомагають. Мало маю для цього часу. Хоча сама теж заходжу. Розумію, що це вимога часу, нині без цього неможливо. Треба піарити свій вид спорту. Якщо тебе немає в соцмережах, то немає взагалі. Такі реалії.

 А те, що пишуть ваші колишні підопічні, читаєте?

Ні.

Наталія Годунко навіть невеличкий фільм зняла, в якому розповідається про деспотичні методи керівництва Дерюгіними.

Їй нічого робити. Найперше мушу сказати, що то я цю дитину створила. Як гімнастку. Її, Аню Безсонову. Наталя – хороша дівчинка. Шкода, що вона рано залишилася без батька, він згорів під час пожежі. Усі купальники для Годунко я робила своїми руками. Про програми і стиль взагалі мовчу. Ми обрали для Наталі той напрям, який помітили у всьому світі. То за умови, що ця дитина у порівнянні з Безсоновою не володіла якимось унікальними даними. В Наталю, так само, як і в Аню, як у Тамару Єрофеєву, я вклала душу. А що вона зараз робить? Думаю, вона сама цього не розуміє.

Ви не намагалися з нею поговорити?

Ні. Більше того, навіть не хочу того всього читати. Наталею хтось маніпулює, це очевидно. Я не хочу її засуджувати, бо Годунко як і всіх інших своїх учениць безмежно люблю. Я зробила для них усе, що могла. Пишаюся тим, що роблю. Кожній своїй вихованці можу побажати довести до якогось серйозного рівня бодай одну свою юну вихованку. А тоді згадувати минуле.

«Зеленський дуже швидко заспокоївся»

Але ви ж не будете заперечувати, що є жорстким тренером?

Ні, і не була такою ніколи. Наталині слова – брехня й маячня. Діти в залі у мене знаходяться в любові. Розумієте, для того, щоб видумати музику, потрібно зрозуміти стиль і внутрішній світ спортсменки. Розумієте, я не краду музики в інтернеті, як то робить дехто в Росії. За все плачу, потім сама допрацьовую разом зі звукорежисером, з яким співпрацюємо уже 20 років. Закінчений процес і так було завжди, з кожною вихованкою. В Ані Безсонової кожна композиція була краща за попередню. У Годунко – те саме.

Або згадую Олександру Тимошенко, унікальну гімнастку, котра в Сеулі-1988 16-річною здобула бронзу, а через чотири роки в Барселоні виграла золото. Саша вклала в ці виступи свою душу. Вона зробила те, чого я недоробила в роки своєї кар’єри. Знайдіть відео і подивіться, з якою повагою Тимошенко виходила на поміст, з яким спокоєм. Ця дівчинка прийшла до нас у школу з дуже великими проблемами зі здоров’ям. У неї були артрити, проблеми з колінами. Можу подякувати лікареві, який порадив татові привести 11-річну Олександру на гімнастику. Через 10 років вона стала олімпійською чемпіонкою.

Розумієте, кожна гімнастка – то 10-14 років роботи. Якщо людині щось упродовж тривалого терміну не подобається, вона цього не робитиме. До того ж, художня гімнастика – не пансіонат шляхетних дівиць. Це – спорт.


Так це ж не заперечує ефективності жорстких методів керівництва.

Ви не розумієте. То життя. Моя мама Альбіна Миколаївна жила в залі. Тепер я живу. Те, що ми робили й робимо для учениць, не вимірюється матеріально. Ми вкладаємо душу й серце. Якщо Безсоновій купальники клеїла мама, бо вона теж колишня гімнастка, то Годунко й іншим дівчатам клеїла я. Коли виступали Тимошенко і Оксана Скалдіна, було ще легше, бо тоді на костюми ще не ліпили каменів. Тоді ще вдягали комбінацію з тканини. І все.

При цьому, навчившись клеїти камені, я полюбила цю справу. Мені цей процес приносить задоволення. Сьогодні незадовго до того, як мали прийти ви, ми займалися пошуком варіантів костюмів для «груповичок». Шукаємо варіанти, як це зробити правильно. Бо в нашому виді спорту дрібниць не буває. Ми вишукуємо нагоду бути кращими в кожній дрібниці. Просто не всім це дано.

Знаєте, на яких умовах Альбіна Миколаївна взялася тренувати Аню Безсонову? Вона сказала її мамі, Віці Безсоновій, з якою я виступала в один час: «Візьму Анечку, тільки якщо ти підеш працювати з малечею». І Вікторія погодилася. А з Ані вийшла видатна гімнастка. При цьому відзначу таку деталь: якщо в Росії гімнастки, за невеликими винятками, схожі одна на одну, то в нас дівчата – повна протилежність одна одній. Мені приємно, що нам вдається знайти стиль, відкрити, розкрити таланти Повірте, то велика праця і велика любов. Яка винагороджується, коли дівчатам починає щось виходити.

Тренери майже в усіх видах спорту кажуть, що добитися вдячності від підопічних вдається в поодиноких випадках. Ви, мабуть, не виняток.

Я просто про це не думаю. Мені подобається процес. У мене було кілька випадків, коли дівчата були перспективними і, здавалося б, ще трохи, і мають розкритися. Але вони щезали. Причина проста: у 16 років дівчина могла закохатися. Найчастіше гімнастку з залу може виманити тільки хлопець. І це справді прикро.

Ви намагаєтеся перешкодити таким стосункам?

Ні. Я помічаю, чи дівчина приходить на тренування в нормальному стані. Якщо це так, то вона виспана. Виспатися – то головне. Дивуюся, коли зараз дехто каже, що сон не такий уже й важливий. Це неправда. Спати треба, мінімум вісім годин. А після змагань – 10-12. Щоб відіспатися. Так чи інакше, я задоволена, що мені вдається витримувати десятирічні цикли, коли одна видатна гімнастка змінюється іншою. То за умови, що між тим талановитих гімнасток теж не бракує.

То не дивлячись на те, що змінюються правила і напрями в гімнастиці. Приміром, те, що було в останніх чотири роки, не сподобалося нікому. Гімнастика стала не такою цікавою. Причина в тому, що керівником технічного комітету Міжнародної федерації (FIG) є росіянка. Вона обрала той вектор, який зручний росіянкам, сестрам Аверіним (чотириразовій чемпіонці світу Арині Аверіній і її сестрі-близнючці Діні, 13-разові чемпіонці світу – «Главком»). Але президент FIG, японець Марінарі на симпозіумі в Москві цьогоріч уже дав зрозуміти, що така гімнастика йому не до вподоби. Він хоче повернути той стиль, який був притаманний болгарським чемпіонкам у 80-х роках минулого сторіччя. Зараз тривають консультації-онлайн. Україну включили в число десяти країн, які займаються вибором напряму правил. Це гарний знак, бо дівчата-художниці високі, стрункі, красиві, а правила адаптовані під маленьких дівчат. Красуням було важкувато.


Таким як Влада Нікольченко (нинішня лідерка збірної України)?

Ні, Владі якраз у цих правилах зручно. Вона вельми талановита дівчина. Два роки тому, 15-річною Нікольченко на чемпіонаті світу в Болгарії вчинила фурор. Правда, на торішній світовій першості в Баку Влада трохи не впоралася психологічно і виграла всього одну медаль. Можна було брати нагороду в багатоборстві, а бронза у вправах з булавами мала бути золотом. Бо те, що вона видала в фіналі – це космос. Судді Владі недорахували пару балів.  Точніше, недописали. Це прикро, бо те, що тоді зробила Нікольченко, було дуже круто. Це великий дар, коли гімнастка у настільки юному віці може так себе проявити.

«На прийом до Порошенка я так і не потрапила»

Виняток у згадуваній вами циклічності трапився у період Олімпіади-1996, коли Катерину Серебрянську і Олену Вітриченко, які виграли золото й бронзу, на Ігри возили не ви.

Там є свої нюанси, але мені б не хотілося ворушити цю тему. Було як було.

Ірино Іванівно, впродовж нетривалого періоду Київ прийме відразу два крупних змагання з художньої гімнастики – Гран-прі Дерюгіних і чемпіонат Європи. Континентальну першість вирішила проігнорувати збірна РФ.

Це ігри росіян. Не бачу в цьому проблеми. Наразі через коронавірусну інфекцію не приїде до нас також команда Великобританії. У них є проблеми зі складом. Мене зараз більше бентежить, щоб на заключному етапі підготовки до змагань нам нічого не завадило їх провести. Бо це був дуже важкий рік для всього світу. Ми бачимо, що відбувається навіть у США, хто смикає за шнурочки. У зв’язку з цим приємно, що Україна в складних умовах не забуває про спорт. Відрадно, що наша держава дозволила проводити спортивні і культурні заходи.

Те, що ми все ж проведемо чемпіонат Європи – знакова з політичної точки зору подія. Наша держава робить багато помилок, але в цьому випадку, з точки зору популяризації спорту, зроблений величезний крок. Нас, тренерів лякає, що настане така мить, коли не буде кого виставити. Діти не бачать сенсу важко працювати у тренувальному залі. Вони бачать легший шлях до збагачення і реалізації. Спортивна праця – важка, але вона знецінилася. Треба розуміти, заради чого жертвуєш здоров’ям. Натомість зараз історією з Covid-19 нам продемонстрували, що можна сидіти вдома, за комп’ютером, уявляти себе на березі моря і не виходити з чотирьох стін. Ця реальність жахає.  


Це загальносвітова тенденція.

Так, але ми маємо зосередитися на собі. У нас унікальна країна, неймовірне змішання крові представників різних національностей, що робить наших людей особливо обдарованими. Тільки треба цим людям створити умови для самореалізації. Цьогоріч мала змогу проїхати автівкою з Києва до Ужгорода. Їхала і ловила себе на думці, що ми живемо в неймовірно красивій країні. В нас є всі умови, щоб бути успішними. Лише б керівники держави створили відповідне підґрунтя.

Я добре знайома з усіма керівниками України ще з союзних часів. З більшістю спілкувалася особисто. З більшістю. Бо з Порошенком ми наче й знайомі, перетиналися на різних заходах, але на прийом мені за п’ять років президентства Петра Олексійовича потрапити так і не вдалося. Хоча намагалася. Так само як уже понад рік безуспішно намагаюся добитися зустрічі з Зеленським. Гадаю, то неправильно. Не можуть люди бути настільки закритими. Не може їх нічого не цікавити. Вони ж називають себе слугами народу й працюють для людей. Відповідно до людей треба дослухатися. Тим більше до нас, бо ми працюємо з молоддю, людьми, які можуть щось для цієї країни зробити.  

«Щербицький – то була унікальна людина»

А хто з українських керівників приділяв спорту найбільшу увагу?

За часів Незалежності – Леонід Данилович (Кучма – «Главком»). При ньому все пішло по-іншому. Кравчук теж багато допомагав, але то був ще період, коли ми перелаштовувалися з життя в СССР. Леонід Макарович багато допоміг найперше футболу, київському «Динамо».

Хоча я була знайома з Володимиром Щербицьким (останнім секретарем ЦК компартії Української ССР – «Главком»). То була унікальна людина. Він жив спортом. У нього на столі було досьє кожного провідного українського спортсмена. Володимир Васильович був господарем України і робив для неї все. Якби наступні керівники робили для нашої держави стільки ж, ми були б процвітаючою країною.

Можу помилятися, але з моєї точки зору, найчіткіше наша держава функціонувала при Кучмі. Не дарма його переобирали на два терміни. Після нього ставало з кожним роком складніше. У цьому аспекті мене дуже обнадіювали перші кроки на посаді президента Володимира Зеленського. Проте Володимир Олександрович якось дуже швидко заспокоївся. Шкода, бо людей треба слухати. Приміром, ми зі своїми досягненнями на увагу заслужили.

У вас є результат і це створює ілюзію, що все у вас гаразд.

Ми звикли перемагати. До наших перемог звикли. Але воліють не помічати, що умови для роботи у нас жахливі. Фактично через ситуацію з «Жовтневим палацом» нині в розпорядження національної збірної з художньої гімнастики залишився один зал «Атлет». Зі стелями на висоті сім метрів замість потрібних 12-14. Діти підкидають предмети вгору і не бачать, що їм повертається. Та ще й змушені тіснитися, очікувати свого часу. Вісім годин працюють одні, вісім – інші.

У Росії, з якою ми конкуруємо, – 12 майданчиків з потрібної висоти стелями. І дуже багато залів. Казковий центр художньої гімнастики побудував у Білорусі Бацька. Там є басейн, велика кількість залів, створені умови для проживання й відновлення. Фактично, можна нікуди не виходити і весь день працювати. Для гімнастів, з огляду на специфіку нашого виду спорту, це дуже важливо. В Азербайджані Федерацію гімнастики очолює дружина президента країни Мехрібан Алієва. Її зусиллями теж побудований фантастичний комплекс.

А в нас є лише «Атлет». Та хіба лише в нас? Скажімо, фехтувальники теж не мають умов. Рада за біатлоністів, що вони будують базу в Буковелі. Сподіваюся, закінчать. А ми десятиліттями виступаємо в «дідусеві»-Палаці спорту у Києві. Україна потребує сучаснішої арени. То не означає, що треба зруйнувати Палац і будувати на його місці щось нове. Ні, спершу варто звести щось нове, а потім взятися за старий об’єкт.

Який бюджет Федерації художньої гімнастики?

Нинішній рік – особливий. Нам усе урізали. Звісно, є змагання, які оплачують. З державної казни. Цьогоріч нам виділили 4,5 млн грн. Цієї суми нам було б недостатньо навіть на проведення чемпіонату Європи. Пізніше певну суму додали. У 2020-му через коронавірус усе пішло шкереберть.


Заняття в Школі Дерюгіних платні?

Так. Іншого виходу немає. В «Атлеті» працює збірна, а за присутність в інших залах, де тренуються юні вихованки, треба платити. Збираються батьківські комітети і оплачують оренду через Фонд держмайна. Вартість усюди різна. Крім того, є поточні потреби, за які теж потрібно платити. У нас – комунальна міська школа, в якій за всіма витратами слідкують батьківські комітети. В наш час безкоштовні спортивні секції нереальні, бо немає залів, які належать школам. Можу сказати, що загалом у Школі Дерюгіних по Києву займається приблизно 450 дітей. Вартість тих занять різна.

Раніше ви уже згадали про те, що деякі гімнастки вирішили після коронавірусної паузи в спорт не повертатися. Наскільки вплинула ця пауза на лідерок команди?

Дівчата входять у форму, стараються. Віка Онопрієнко, яка тренувалася перед вами, – унікальна дитина. Унікальна працелюбністю, світлим образом і тим, що виконує все, що від неї вимагається, на повну силу. Зранку до вечора. Інші стоять і халтурять. А вона ні. У Віці бачу себе в молодості. Я теж ніколи не халтурила. Це відчуття, яке сидить у голові. Мені взагалі подобається, коли у дівчат працюють мізки. У нашому виді спорту без цього не можна. Віка заслужено виграла недавній чемпіонат України. Єдине – мені подобається, коли є гостра конкуренція. Але Христя Погранична була трохи не в формі, бо трохи здавала ЗНО і пропустила трохи тренувань. Нікольченко на цьому чемпіонаті теж трохи недопрацювала.

«Сьогодні в світі крутіших за Владу Нікольченко немає»

Про Владу Нікольченко ви якось сказали, що вона любить виступати, а не тренуватися.

Це так. Якщо чесно, то Влада набагато сильніша за суперниць із Росії. Так, у неї є моменти, про які я не буду говорити, але над якими ми працюємо. Нікольченко бракує стабільності, але впевненості в собі – там із головою. Але Влада надзвичайно сильна. Сьогодні в світі крутіше за неї немає.   

Однією з тренерок сучасної збірної України є ваша донька. Її повернення в художню гімнастику після сценічної і телевізійної кар’єри виглядає несподіваним. Чия то ініціатива?

Зачекайте. Ірочка в гімнастичному залі з 15-ти днів від народження. Вона тут виросла. З моїм молоком вона увібрала в себе просто все. Іноді дивуюся, що вона знає ті речі, яких я начебто не говорила. То за умови, що Іра – ширшого спектру людина, у неї дуже гарний смак. Дуже рада, що вона поряд, бо бувають миті, що комусь із нас треба відлучитися з залу. Важливо, щоб хтось постійно контролював процес.

Також відзначу, що Іріша окрім того, що є творчою особистістю, – велика дипломатка, у неї витончене філософське відчуття. Думаю, своїми рисами вона мене доповнює. Деколи відчуваю, що починаю приїдатися дівчатам. Виходжу, а замість мене до роботи приступає Іра. Такі зміни дуже корисні, бо кожна з нас бачить щось своє.

Батьки Іріші – ви й Олег Блохін. Обидвоє – доволі темпераментні люди. Донька виглядає набагато спокійнішою, м’якшою.

Вона унікальна і до кінця ще не розкрилася. Вдячна їй, що народила двох прекрасних внучок. То наш тил. Думаю з Ірою наша школа у правильних руках.

Внучок теж бачите гімнастками?

Вони ще маленькі. Взагалі вважаю, що у п’ять років займатися гімнастикою рано. Тренування доречні з шести з половиною-семи років. Але останнім часом чимало тренерів цього не розуміють. Не дарма ж діти ідуть у школу з шести-семи років. А до того можна танцювати, займатися музикою. Як то було в мене. Альбіна Миколаївна не поспішала тягнути мене в зал. У чотири роки я була в балетній студії, потім плавала, танцювала. В Іріші було трохи по-іншому. Але вона теж усього спробувала. Найперше тому, що в неї не бракувало хисту до різних напрямів.

Ірино Іванівно, ви спілкуєтеся із вашим колишнім чоловіком Олегом Блохіним?

Це зайве. Я не хочу про це говорити.

За тренуваннями у вас залишається час на внучок?

Намагаюся, щоб був. Я їх безмежно люблю. Ось бачите, щойно мені подарувала зроблену в садочку листівочку. Навіть підпис стоїть: «Жаклін». Сказала. Що для бабусі старалася.

Як почувається Альбіна Миколаївна (матері Ірини Дерюгіної – 88 років)?

Непогано. Дякую. Мама була на чемпіонаті України й відкритті Гран-прі Дерюгіних.  

Іван Вербицький, «Главком»