рус

    Натисніть «Подобається», щоб читати
    Glavcom.ua в Facebook

    Я вже читаю Glavcom в Facebook

    Чому нашим спортсменам бракує патріотизму? Інтерв’ю з першим міністром спорту Незалежної України

    інтерв'ю
    • Іван Вербицький
    • Розсилка
    <img src="/img/forall/users/49/4935/0_174.jpg" alt="Валерій Борзов" width="" height="" itemprop="image" /> - Чому нашим спортсменам бракує патріотизму? Інтерв’ю з першим міністром спорту Незалежної України
    Валерій Борзов
    фото: tyt.by

    Валерій Борзов – легендарний легендарний спортсмен і функціонер

    Валерій Борзов – легенда світового спорту, дворазовий олімпійський чемпіон Мюнхена-1972 зі спринтерського бігу. Пізніше, коли Україна незалежною, Валерій Пилипович очолив спортивну галузь, обіймав посади міністра і першого очільника Національного олімпійського комітету. Після цього Борзов 16 років керував Федерацією легкої атлетики, а нині обіймає посаду віце-президента НОК. Фактично, усі злети і падіння українського спорту часів незалежності відбувалися за його участю і перед його очима.

    У цьому інтерв’ю «Главкому» Борзов розповів, як ставилися до розвитку галузі керманичі країни, чому українським спортсменам бракує патріотизму, що таке «спорт поза політикою», як впливає на наші спортивні успіхи пандемія і чого очікує від нинішнього профільного міністра. Також легендарний спортсмен і функціонер назвав найкращих, з його точки зору, українських спортсменів часів незалежності.

    Валерію Пилиповичу, прийнято вважати, що проблемою українських управлінців на зорі незалежності було те, що вони не звикли працювати самостійно, без вказівок з Москви. Це так?

    Отримавши посаду міністра, я мусив приймати рішення про подальший розвиток спорту в нашій державі. То вже не могла бути та система, яка була при СССР, але відходити від неї повністю ми теж не могли. Доводилося створювати щось комбіноване, використовувати той досвід, який отримав зі спілкування з європейцями, американцями, африканцями, представниками різних спортивних сфер. Ми поставили собі за мету поєднувати централізовану систему підготовки атлетів з клубною і університетською. Також розуміли, що наука і спорт мусять бути нерозривними.

    Клубна система в нас не функціонує досі.

    Не приховую, що реалізувати вдалося далеко не всі задуми. І це стосується не лише клубної системи. В перші роки незалежності наша держава загалом і спорт зокрема відчували серйозні матеріальні труднощі. Капіталовкладення з боку держави на розбудову спортивної інфраструктури були практично відсутні. Розуміючи це, ми сконцентрували увагу на напрямах, які були доступними – науковому, методичному і централізованій системі підготовки. У нас було серйозне підґрунтя у вигляді кваліфікованих тренерських кадрів, спортсменів, які сформувалися в часи СССР. Поряд із тим намагалися поглиблювати спеціалізацію, паралельно розвиваючи елітний спорт і резерв. Вважаю, що дев’яте місце в медальному заліку на Олімпіаді-1996 в Атланті було логічним підсумком проведеної мною роботи в перші роки незалежності.

    Для України та літня Олімпіада була першою в незалежному статусі. Чи була змога піти шляхом країн Балтії і отримати право виступати окремою командою ще на Іграх-1992 в Барселоні?

    Країнам Балтії було простіше, бо до того, як опинитися в складі СССР, вони вже виступали на Олімпіадах і колись мали свої Національні олімпійські комітети. З отриманням незалежності на початку 90-х вони відновили свої НОКи. Ми цей шлях розпочали з нуля.

    Зрештою, після того, як наша держава отримала незалежність і була визнана світовою спільнотою, юридичне підґрунтя для участі в Олімпійських іграх ми отримали. Однак треба було рахуватися й з інтересами Міжнародного олімпійського комітету. Спонтанна участь усіх республік СССР у незалежному статусі на Іграх-1992 зруйнувала б програму змагань. Для збільшення кількості учасників не було ні матеріальних ресурсів, ні належної інфраструктури. Найперше такі зміни було важко провести з організаційно-логістичної точки зору. Тому нам запропонували компромісний варіант – виступати в лавах об’єднаної команди, під олімпійським стягом, але з дозволом використовувати символи незалежних держав під час нагородження. То був перехідний етап, який дав нам змогу в 1993 році отримати НОКу України юридичне визнання Міжнародним олімпійським комітетом. Так, не приховую, політика тоді свою роль відіграла, але ми мусили піти на компроміс.



    borzov-bakh

    Валерій Борзов і нинішній президент МОК Томас Бах

    Як ставився до спорту перший президент України Леонід Кравчук? Залишивши посаду глави держави, він очолив опікунську раду футбольного «Динамо». А до того його зацікавлення спортом було не дуже помітним?

    Як міністр спорту і президент НОК я спілкувався з Леонідом Макаровичем регулярно. Важливо, що Кравчук тоді дав згоду на зустріч з очільником МОК Хуаном-Антоніо Самаранчем. Важливо, бо невдовзі після цього візиту до Києва ми отримали визнання. Леонід Макарович розумів, що спорт відіграє важливу роль у контексті іміджу держави в перші роки незалежності. Так, матеріальні можливості держави тоді не дозволяли виплачувати преміальних у нинішньому розмірі. Але важливо те, що тоді ми змогли добитися виділення для чемпіонів, а згодом і призерів Олімпійських ігор щомісячних президентських стипендій. Одноразові призові теж були, але скромні. 

    «Оскільки в нас немає гімну України, чи не буде проблемою, якщо на честь Баюл пролунає гімн… Росії?»

    На Олімпіадах Україна дебютувала в 1994-му. Тоді, на зимових Іграх у норвезькому Ліллегаммері Україна виграла свою першу золоту медаль. На честь її авторки, фігуристки Оксани Баюл тоді пролунав український славень. Щоправда, не відразу, а після суттєвої паузи.

    То довга історія. За день до виконання довільної програми Оксана після зіткнення на розминці з німкенею українського походження Танею Шевченко отримала пошкодження. Відразу постало питання: Баюл може знятися зі змагань. Проте подивившись на характер травми, зрозумів, що насправді не така вона суттєва. Проте запропонував Оксані і її тренерці Галині Змієвській скористатися з ситуації і трохи зіграти на публіку. Оскільки після виконання короткої програми Баюл була в числі фавориток, ми спільно вирішили на розминці в день фінального виступу трохи підіграти чуткам. Тобто трохи потренуватися і покинути ковзанку «через травму». На мою думку, то мало вплинути на ставлення суддів, які під впливом враження, що спортсменка травмована, могли їй трохи підвищити оцінку.

    Час показав: це спрацювало. Розуміючи, що Оксана травмована, від неї очікували помилок. А коли вона виконала програму прекрасно, оцінки були практично максимальними. Зрозуміло, що запису гімну ми організаторам не давали. Тож коли спустився в технічну зону льодового палацу, щоб привітати Баюл і Змієвську з перемогою, наткнувся на височенного блондина. Він запитував, чи є хтось із України. Коли я представився, чоловік запропонував: «Оскільки в нас немає запису гімну України, чи не буде проблемою, якщо на честь Баюл пролунає гімн… Росії?». «Для вас це дрібничка? – запитав. – Але через цю «дрібничку» я повернуся додому безробітним». Врешті, завершилося все тим, що Галина Змієвська домовилася з поліцейськими, сіла з ними в машину, поїхала в олімпійське селище, взяла касету з записом гімну і привезла її в зал.

    На першу літню Олімпіаду Україна вже їхала за президенства Леоніда Кучми.

    Тоді фінансування вже трохи зросло. Не дивно, бо економіка країни вже трохи зміцніла. Крім того, саме за Кучми регулярними стали офіційні прийоми, нагородження атлетів. Проте фінансування спорту залежало найперше від прем’єра. Ним тоді був Павло Лазаренко. Пригадую, як незадовго до Олімпіади в Атланті Павло Іванович викликав мене до себе. У п’ятницю ввечері отримав дзвінок з його приймальні: «О восьмій ранку маєте бути в прем’єра». В мене навіть не залишилося часу на підготовку.

    Лазаренко ставив мені конкретні запитання про кількість спортсменів, загальну кількість тих, хто поїде в Атланту. Також повідомив, що в разі, якщо на Ігри їде президент країни, автоматично разом із ним акредитацію-«всюдихід» отримає ще п’ять осіб, включно з прем’єр-міністром. Нам тоді бракувало коштів на те, щоб вдягти команду. Сказав про це Лазаренкові. «А де шиєте одяг?», –  запитав той. «У Вороніна», – відповів. Думаю, для мене то був своєрідний іспит на добропорядність. Судячи з того, що за підсумками розмови Павло Іванович сказав зателефонувати стосовно виділення коштів, іспит я здав успішно. Так як неділя – небанківський день, уже в понеділок потрібну суму нам виділили.


    borzov6
    Валерій Борзов завдяки виступу олімпійської команди в Атланті мав добрі стосунки з Павлом Лазаренком

    Справедливо говорити, що успішний виступ на Іграх в Атланті не був би можливим без величезної підтримки української діаспори?

    Діаспора США і Канади відіграла величезну роль в організації участі нашої команди в Іграх-1996. По-перше, вони зібрали кошти, які дозволили нам придбати інвентар, скажімо, для важкої атлетики, спортивної гімнастики. По-друге, передолімпійську підготовку ми теж пройшли за гроші української громади за океаном. Крім того, за рахунок ентузіазму вихідців з нашої держави в Атланті був створений Український дім, найкращий у своєму роді поміж усіх країн-учасниць.

    Можете сказати, скільки діаспора вклала грошей в українських олімпійців?

    Більше $2 млн. Не лише в підготовку і участь в Олімпіаді в Атланті, а в перші роки нашої незалежності загалом. При цьому важливо підкреслити, що всі ці кошти знаходилися на рахунках в США і Канаді. Ми до цих грошей мали стосунок лише змістовний. Тобто діаспора проводила за нашими заявками проплати усіх потреб. Згадую це, бо в ті роки знайшлися добродії, які написали в українській пресі, що ми покрали гроші діаспори. Після того відбулася перевірка відповідних органів. І виявилося, що всі до копійки кошти були витрачені за призначенням.

    «Мене не зняли, а розіграли»

    Міністром спорту ви пропрацювали до 1996 року, президентом НОК були до 1998-го. Ішли з посад з власної волі?

    Та все, як завжди. Комусь ці посади були потрібні. Ситуація не дуже справедлива і не дуже чемна. Проявлялася вона в тому, що хтось комусь цими посадами віддячив. Конкретизувати не хочу. Ви ж знаєте, хто в 1998-му став президентом НОК? Ось і шукайте, хто за ним стоїть.

    Вашим наступником став Іван Федоренко (у 2007-му він став директором виконавчої дирекції з проведення фінальної частини чемпіонату Європи з футболу 2012 року при Федерації футболу України, очолюваній Григорієм Суркісом).

    Знімати мене почали не в дуже коректній формі. На засіданні активу після Олімпіади в Атланті Кучма підняв мене і сказав, що я займаюся тільки спортом, а не займаюся фізкультурою. Я навіть нічого не відповідав. Сів, бо зрозумів, що там, нагорі, вже про щось домовилися. Хоча не приховую, що мене ця історія зачепила. Мене не зняли, а розіграли.

    Але президент НОК не призначається, а обирається.

    На звітно-виборну конференцію прийшла тодішній міністр молоді і спорту (Валентина Довженко – «Главком»). Був увімкнений адмінресурс: зробили, що хотіли. Зрештою. я все розумів ще напередодні. Недарма ж кажуть: отримавши посаду, треба відразу готуватися до звільнення.

    Зі спорту ви після того не пішли, тривалий час обіймаючи посаду президента Федерації легкої атлетики України.

    З 1996-го по 2012-й, якщо бути зовсім точним. Ви, мабуть, захочете дізнатися, чому наша Королева спорту втратила позиції? Все просто. Тренерські кадри постаріли, повмирали або виїхали з України, перестала працювати система підготовки кваліфікованих тренерських практиків. Також через загальну проблему з допінгом були розгублені методики. По-третє, з приходом на керівні посади в українському спорті нових людей почався процес навіть не руйнування, а нерозуміння запропонованою мною системи розвитку. Замість того висовувалися інші ініціативи, ідеї. Це призвело до втрати резерву, який, власне, й повинен був вистрілювати у наші дні. Порівнювати легко. Так, на Олімпіаді-1996 ми виграли чотири медалі, хоча могли значно більше. Проте у нас тоді було чимало людей, котрі потрапляли у фінали.

    На Олімпіаді-2016 у Ріо бронзу виграв стрибун у висоту Богдан Бондаренко. Одна медаль – то теж непогано. Погано, що фіналістів, окрім Богдана, в решті видів було лише четверо. Про що це говорить? Про те, що талановита молодь у нас є і за рахунок неї нагороди ми ще здобуваємо, але загальний рівень впав. Це говорить, що основний ресурс уже після того, як я залишив ФЛАУ, задіяли на фанфари, тобто на людей, які претендують на медалі. Але не подбали про те, щоб 30-40% фінансування виділяти на підготовку резерву і концентруватися на вдосконаленні методик підготовки.



    .jpg_05

    Валерій Борзов - дворазовий олімпійський чемпіон Мюнхена-1972

    Ви вже зачепили таку делікатну тему, як допінг у спорті загалом і легкій атлетиці зокрема. Чому нині така велика кількість українських атлетів здає позитивні проби? Це через те, що у нас так і не спромоглися створити сучасного антидопінгового центру.

    З 90-х років і понині я постійно підіймаю два основних питання – створення антидопінгової лабораторії і олімпійського музею. З тих часів немає ні одного, ні іншого. Нині згідно з міжнародними вимогами антидопінгові центр і лабораторія хімічного аналізу повинні бути окремими структурами. Нині ми з однодумцями прагнемо, щоб була внесена поправка до Закону «Про фізичну культуру і спорт», яка стосується якраз допінгової проблематики. Там створення антидопінгових центру і лабораторії повинні бути закріплені законодавчо. Лише тоді ми будемо гармонійно поєднані з системою антидопінгового контролю в світі. І тільки тоді ми можемо стати на шлях отримання певного ступеня визнання Всесвітньої антидопінгової агенції. Непорозуміння при внесенні змін до законодавства пов’язані з тим, що хтось хоче прив’язати туди людей, які мають проблеми з алкоголем і наркозалежністю, а ми наполягаємо на тому, що поправки стосуються лише спорту. Звісно, замішані бізнесові інтереси.

    Анна Тітімець, Наталія Земляк, Олеся Повх, Ігор Главан, Катерина Табашник, Наталія Кроль (Прищепа) – це перелік топових атлетів, які мали проблеми з допінгом лише в останній час. І всі вони жаліються, що рідна Федерація не захищала їх, а радила визнати вину і прийняти покарання.

    Назвіть мені бодай одного спортсмена, який би визнав, що він винен і сказав, що прийняв допінг свідомо. Так, кожен випадок має свої особливості, але я не знаю жодного п’яниці, який би визнав, що він п’яниця. Винятки бувають, але поодинокі. Ми розуміємо, що допінг дає певні переваги перед суперниками, з його допомогою можна отримати більше коштів за здобуті перемоги. Проблема допінгу пов’язана найперше з тим, що деякі спортсмени і тренери використовують поза контролем, на свій власний розсуд, харчові добавки, в яких є заборонені препарати. Так було і в 90-ті, так є й зараз. Так само існують люди, які продають спортсменам ці добавки напряму, поза контролем Федерації.

    Ось, власне, й для того, щоб люди не займалися самодіяльністю, потрібна централізована лабораторія.

    Вона стане ефективною лише в тому разі, якщо буде забезпечена найсучаснішим обладнанням.

    Повернемося однак до спорту і великої політики. В 2002 році президентом національного олімпійського комітету став тоді ще прем’єр Віктор Янукович. Топові українські спортсмени того періоду згадують ті часи з ностальгією. Мовляв, таких умов їм не створювали ні до, ні після. Але в тому й річ, що лише топові…

    Звичайно, спортивна спільнота сприйняла чинного прем’єр-міністра на посаді очільника НОК з великою надією. Але не думаю, що ми отримали те, на що сподівалися. Може, через те, що Янукович був на посаді недовго, всього три роки. Хоча окремі питання вирішилися позитивно – скажімо, збільшився розмір президентських стипендій. Також треба враховувати економічний стан держави. Він не дозволяв нам будувати спортивні об’єкти так, як, скажімо, в Білорусі. Також для цього потрібна політична воля. Її не було.

    Вона з’явилася, коли Україна отримала право провести футбольне Євро-2012? Тоді держава отримала п’ять нових стадіонів.

    Керівництво держави мало б зрозуміти, що спорт – то не лише «голи, очки, секунди», а найперше імідж держави і здоров’я нації. Але ці гасла треба підкріплювати економічними, організаційними і професійними важелями. Це три складові, які дають відповідь на питання, чому в Білорусі чи Казахстані спортивні об’єкти з’являлися, а в нас ні.

    До цього переліку можна додати також Росію. Можливо, ще кілька країн, у яких спорт є інструментом пропаганди держави.

    Звичайно, без політики обійтися неможливо. Хоча й спорт поза політикою. Проте назвіть мені суму, за яку можна купити імідж держави. 

    «Претензій до Януковича на чолі олімпійської колони бути не може...»

    Ви дійсно вірите в те, що гасло «спорт поза політикою» реалістичне? Ви ж самі були народним депутатом двох скликань.

    Давайте визначимося з дефініціями. «Спорт поза політикою» означає, що атлет, маючи незалежний статус, не повинен бути інструментом політичних ігор. Ось вам яскравий приклад. Коли в 1972 році ми вирушали на Олімпіаду до Мюнхена, нам говорили, що їдемо в лігво ворога і без медалей можемо не повертатися. Це – пряме втручання державної політики в систему спорту. Можна ще згадати п’ять шість держав, у яких спорт був чи є інструментом політики. Найліпший приклад – Німецька демократична республіка, де спорт був виведений на рівень державної політики. Там навіть був партійний керівник, який відповідав виключно за спорт. Але гімн і прапор – то не політика. Спорт відіграє соціальну роль, формує імідж держави. Політика – то коли спортсменів використовують в передвиборчій агітації.

    Янукович на чолі колони українських олімпійців під час відкриття Ігор-2004 в Афінах – теж політика.

    Зачекайте. Янукович тоді був президентом Національного олімпійського комітету. Претензій до нього бути не може.



    yanyk-box

    2011-й. Янукович вітає збірну з боксу

    Сергій Бубка, який прийшов на посаду після Януковича і залишається очільником НОК понині, ще до виборів на цю посаду зрікся членства в «Партії регіонів».

    І правильно зробив. Прихід Сергія Назаровича приніс українському олімпійському рухові чимало користі. Найперше тому, що він розкрив фінансові можливості НОК. Також з приходом Бубки було запроваджено чимало освітянських програм, які сприяють популяризації олімпійського руху і здорового способу життя серед підростаючого покоління. Проте буде ще ліпше, якщо Сергій Назарович, а також інші люди, від яких це залежить, нарешті втілили в життя мою мрію – відкриття Музею олімпійської слави України. Бо ж просто шарада – музей футбольного «Динамо» на НСК «Олімпійський» у Києві є, а Олімпійського музею немає. 

    При якому з президентів чи прем’єрів українському спорту жилося найкраще?

    На це питання неможливо відповісти. Завжди так виходило, що економічний стан держави не дозволяв нам почуватися так, як хотілося б. Для початку нам не завадило б привести спортивні споруди до рівня міжнародних вимог. У нас таких об’єктів – одиниці. В усіх видах спорту. При цьому сумно, що в нас часто навіть нові споруди не відповідають міжнародним стандартам. Проводити офіційних змагань на них не можна. Виходить, що люди, намагаючись зробити щось корисне, часто самі ж свої зусилля й нівелюють. Гроші теж треба вкладати розумно.

    Немає однозначної думки й про те, наскільки позитивно чи негативно вплинуло на спортивну галузь проведення футбольного Євро-2012. З одного боку, є стадіони. З іншого – на них витрачені чималі кошти…

    З точки зору іміджу, то була грандіозна перемога. Бо починаючи з 2007 року, коли ми отримали право проводити цей турнір, про Україну говорили в усій Європі. Також позитив, що з’явилися нові стадіони, що з допомогою УЄФА ми підготували фахівців з проведення таких заходів. Інша річ, що, скажімо, у Львові стадіон побудували, не врахувавши сонячної інсоляції, через що там постійно сохне трава. Це наслідки того, що об’єкт будувався поспіхом, без розуму.

    Крім того, я б не сказав, що Євро-2012 сприяло розвиткові футболу в державі. Чи ви чули, щоб перед футболістами ставили завдання перемогти на чемпіонатах Європи чи світу? При тих грошах, які крутяться у нашому футболі, мали б ставити.

    Зачекайте. Українські футболісти торік стали чемпіонами світу серед молоді.

    Це позитив. Але де зараз ці хлопці? Більшість з них на високому рівні не грає. Важливо, щоб ці гравці доросли до того рівня, щоб перемагати на повноцінних Євро чи мундіалях.

     Разом із тим, футбол не назвеш видом спорту, аж надто залежним від державного фінансування. Клуби утримують здебільшого заможні люди, в усіх більшою чи меншою мірою є спонсори та партнери. Чи здатні, з вашої точки зору, заробляти на себе найбільш медалеємкі олімпійські види – легка атлетика, спортивна гімнастика, фехтування, плавання, а також не такі популярні ігрові види волейбол, гандбол чи баскетбол?

    Відповідь проста: якщо телебачення не платить профільним федераціям за права трансляцій національних чемпіонатів, то питання про можливість самофінансування недоречне.

    Виходить замкнене коло. Відомо, в яких умовах найчастіше проводяться чемпіонати з того ж фехтування, боротьби, гандболу чи волейболу. То – вузівські чи тренувальні зали, в яких створюється бліда для телебачення картинка. Хто ж за таке платитиме? Спершу треба розвивати інфраструктуру.

    Треба розвивати все, починаючи з тренерських кадрів, вводити систему первинного, поетапного відбору, закуповувати інвентар та обладнання. Це те, чого потребує кожен вид спорту. І для держави це не ті суми, щоб очікувати, поки спорт стане цікавим нашому телебаченню. 

    «На жаль, наша молодь ідеологічно майже не підкована»

    Водорозділом для всього українського суспільства став 2014 рік. Революція Гідності й війна на Сході змусила людей подивитися на все по-іншому. Дивує, що спортивна спільнота при цьому не надто міняється. Чому?

    Скажу крамольну річ. Війни ми в Києві не відчуваємо. Згадуємо про те, що відбувається на Сході, лише під час візитів до військового шпиталю чи коли зустрічаємо покалічених молодих людей на вулиці. Лише тоді усвідомлюємо, який подвиг здійснили ті хлопці й дівчата, які пішли на фронт. Особливо ті, хто захищав наші терени на початку збройної агресії. На мій погляд, саме приклад цих людей має бути взірцем для наших спортсменів.

    На ділі нерідко спостерігається зворотнє. Більшість атлетів воліють не зачіпати теми війни і Революції. І це різко контрастує навіть з нинішнім білоруським прикладом, де проти свавілля силовиків публічно виступили понад сотня відомих спортсменів та тренерів. То за умови, що режим Лукашенка начебто створював для спорту комфортніші умови, ніж українська влада.

    Усе просто. З людьми ніхто не працював, їм ніхто не пояснював, яку соціальну роль вони відіграють. Наші спортсмени не готові до громадської роботи. Людям треба давати інформацію, але не нав’язувати її. А висновки нехай роблять самі. Не треба зациклюватися виключно на спорті. Просвітницькі функції мали б взяти на себе і федерації, і вузи, і найперше держава. На жаль, наша молодь ідеологічно майже не підкована. Централізоване патріотичне виховання відсутнє як явище.


    borzov5
    Валерій Борзов стурбований, що молоді спортсмени недостатньо ідеологічно підковані

    Спортивне міністерство під керівництвом Ігоря Жданова рекомендувало спортсменам і тренерам уникати при можливості участі в змаганнях і тренувальних зборах на території РФ. Такі заходи з державної казни не фінансувалися. Це правильний крок?

    Розглядати ситуацію треба двояко. З одного боку, Росія – агресор. З іншого – люди готувалися все життя й тепер поставлені в умови, що в разі, якщо не виступлять у країні, куди їхати не дуже приємно, можуть не відібратися на Олімпіаду чи чемпіонат світу. Тому розглядати треба кожен окремо взятий випадок індивідуально. Якщо ж людям треба поїхати, то варто вирушати за власний рахунок чи за спонсорські гроші. Треба шукати дипломатичний вихід із ситуації. Але це стосується тільки виключних ситуацій, коли треба відбиратися на головні старти.

    «Від легкої атлетики я відійшов: мене там свого часу трохи обгадили»

    На початку цього року міністром спорту став Вадим Гутцайт, якого перед призначенням спортивна спільнота підтримала майже одноголосно. Це призначення себе виправдовує?

    Минуло надто мало часу, щоб робити якісь висновки. Але я дуже сподіваюся, що у Вадима Марковича вийде. Бо він з наших, зі спортивних. Важливо, щоб Гутцайт мав державницький підхід до всіх справ, за які береться. Всі ми стикаємося з якимось труднощами. Мені було важко, бо в країні не було грошей. Прихід на посаду Гутцайта співпав з початком пандемії коронавірусу. Це життєві труднощі. До цього треба бути готовим і знаходити варіанти, щоб справа не постраждала. Головне, щоб Вадим Маркович слухав і чув. А в разі потреби ми йому допоможемо.

    Проте пандемія все ж на спортивне життя вплинула дуже суттєво. Більшість головних стартів перенесені чи скасовані. Зокрема на 2021-й зміщена Олімпіада в Токіо. Які наслідки матиме така тривала пауза?

    Звичайно, це великий негатив, адже тренери і спортсмени планували підготовку, враховуючи чотирирічний цикл. А тепер виявилося, що головний старт перенесений на цілий рік. Виходить, система підготовки порушена. Зрозуміло, що в олімпійський рік атлети в тренувальній роботі практикують максимальні навантаження. Тепер що – наступного року повторювати їх знову? Це ризиковано. Як і ризиковано готуватися в економному режимі.

    Якби в схожій ситуації опинився я, то всі тренування переніс би на природу. В цій ситуації важливо тренуватися на максимальних обертах. То вже великий плюс. Я відстоюю ортодоксальну активність.

    10 жовтня відбудеться звітно-виборна конференція Федерації легкої атлетики України. Збираєтеся в ній брати якусь участь чи підтримувати когось із кандидатів (наразі на крісло претендує чинний керівник ФЛАУ Ігор Гоцул і екс-міністр спорту Равіль Сафіуллін)?

    Від легкої атлетики я трохи відійшов у зв’язку з тим, що мене там свого часу трохи обгадили. Не хотів би до цих баталій повертатися.

    Тоді, у 2012-му вас усували з посади з надією на зміни, звинувачували в корупції й застарілих поглядах...

    Давайте порівняємо: якою була українська легка атлетика при президенті Борзові і тренерах Валерії Александрові та Олександрові Апайчеві, і яка вона зараз? Зазначу, що тоді прибирали мене, але команда вирішила піти разом зі мною. Я нікого не примушував. Вище я згадував про медалі і кількість фіналістів. Це – найліпша характеристика.



    borzov-bubka

    Президенти НОК України, олімпійські чемпіони, почесні доктори наук Валерій Борзов і Сергій Бубка

    Ігор Гоцул може поставити собі за заслугу відкриття нових легкоатлетичних стадіонів.

    А за які гроші ці стадіони будуються і відновлюються? За рахунок ФЛАУ? Ні, за рахунок держави. То при чому тут Федерація і Гоцул?

    Раніше не будували.

    А в Ялті хто побудував стадіон? Не Борзов, а мер міста. Але я з Александровим наполягали, вели перемовини. А манеж у Сумах хто будував? Безумовно, ректор Української академії банківської справи. Він врахував мої побажання. Все. Будує не Федерація, а люди на місцях. А керівництво ФЛАУ просто проявляє свої професійні риси та ініціативу там, де вони потрібні.

    Валерію Пилиповичу, на завершення трохи дилетантське питання: хто, з вашої точки зору, є найкращими спортсменами України часів незалежності?

    Теоретично можете назвати усіх олімпійських чемпіонів і то буде найправильніше. Але раз попрохали, то, не претендуючи на істину в останній інстанції, поділюся власними симпатіями. Дуже ціную те, що зробили на Олімпіаді в Ліллегаммері Оксана Баюл та біатлоністка Валентина Цербе, котра здобула першу в нашій незалежній історії олімпійську медаль. Тому їх назву обов’язково. Дуже захоплююся боксерами Василем Ломаченком і Олександром Усиком. Надзвичайна подія – перемога дівчат-біатлоністок в естафеті на Олімпіаді-2014 у Сочі. Тому згадаю сестер Валентину і Віту Семеренко, Юлю Джиму і Олену Підгрушну.  Дуже сильний спортсмен – гімнаст Олег Верняєв. Також із чинних атлетів виділю стрибунку у висоту Юлю Левченко. Перспективна дівчина.

    А Ярослава Магучих, яка цьогоріч виграла дев’ять стартів з десяти?

    Свідомо не згадую. Дівчині всього 18 років. Вона обдарована, але давайте зачекаємо. Так само можу згадати дзюдоїстку Дарину Білодід. Але важливо, щоб ту концентрацію, яка за нею спостерігалася, дівчина зберегла до Олімпійських ігор.

    Іван Вербицький, «Главком»



    Коментарі ()
    1000 символів залишилось
    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ

    Про використання cookies: Продовжуючи переглядати glavcom.ua ви підтверджуєте, що ознайомилися з Правилами користування сайтом і погоджуєтеся на використання файлів cookies Згоден   Про файли cookies