Митрополит Михаїл: ПЦУ не має відповідей на багато питань. У всіх голова в піску

Митрополит Луцький і Волинський Михаїл – один із найвпливовіших ієрархів у Православній церкві України. На Об’єднавчому соборі два роки тому його ледь не обрали предстоятелем. Цього не сталося лише через жорстку позицію патріарха УПЦ КП Філарета. Ієрарх у той момент мав свого фаворита – митрополита Епіфанія. І таки домігся його обрання.

Тоді Михаїл поступився амбіціями. Не без супротиву, але зняв свою кандидатуру, аби помісна православна церква таки утворилася і отримала Томос про автокефалію з рук Вселенського патріарха Варфоломія.

Конфлікт, що спалахнув під час Об’єднавчого собору у грудні 2018 року, не міг не позначитися на атмосфері всередині молодої церкви. Ситуація вже зовсім скоро почала розвиватися за непрогнозованим сценарієм.

Вчорашній ставленик патріарха Філарета, молодий предстоятель ПЦУ митрополит Епіфаній, перетворився в очах патріарха на ворога. Епіфаній не в усьому дослухався до Філарета. Літнього патріарха зробили «почесним», він був обурений тим, що деякі домовленості, досягнуті під час Об’єднавчого собору, не виконуються.

А впливовий митрополит Михаїл, якому Філарет два роки тому закрив шлях до предстоятельства, тепер начебто перетворився на союзника патріарха і продовжує суперничати з Епіфанієм.

Журналіст Сергій Гальченко у передачі Detector.ua повідомив, що Михаїл обдзвонював єпископів ПЦУ і запрошував їх на спільну зустріч із Філаретом. З огляду на те, що 92-річний ієрарх займається відродженням УПЦ КП, на Михаїла впали підозри в тому, що він сприяє поглибленню розколу і в майбутньому прагне очолити відновлений Київський патріархат. Втім, сам Михаїл категорично заперечує цю інформацію.

«Главком» поспілкувався з митрополитом Луцьким і Волинським напередодні 15 грудня. Цього дня минає друга річниця Об’єднавчого собору за участі архієреїв трьох православних церков України. Цей захід відкрив шлях до створення Православної церкви України (ПЦУ/УПЦ).

У відвертому інтерв’ю ієрарх вперше відкрито визнає головні проблеми молодої церкви, дає оцінку діям патріарха Філарета і констатує: Московська церква тепер розправила крила в Україні.

«Коли з’явився текст Томосу, він не всіх почав задовольняти»

У грудні 2018 року віряни відчули піднесення – була створена помісна Українська православна церква. Здавалось: відтепер релігійні чвари в минулому, об’єднання православних в Україні піде стрімкіше, прийде церковний мир. Але минуло трохи часу і що ми бачимо: до конфронтації з Московським патріархатом, додався конфлікт всередині помісної церкви. Що пішло не так?

Я б не сказав, що у тому, що ми бачимо, є страшний момент для Церкви. Відбувається процес становлення Церкви. Коли йшла підготовка у 2018 році до об’єднання, основна ідея була — утворити єдину помісну незалежну автокефальну православну церкву, визнану у світовому православ’ї. Це був головний меседж для всіх. Про це говорили і Київський патріархат, і Автокефальна церква, і російська Церква. Але у всіх було своє бачення. Росія бачила, що українська Церква входить до російської і в цьому плані визнана. Автокефальна церква і Київський патріархат бачили незалежність і очікували, що ця незалежність буде повною з часом – вони будуть визнані православним світом.

Коли пішли розмови про Томос, то ми говорили про нього як про звук, бо ми не бачили його змісту – того, що написано в тексті. Але ж документ про автокефалію має певний зміст. У ньому усе прописано: на що мають право Церкви, а на що – ні. Зміст не озвучувався, достатньо було того, що визнається Церква. Тому кожен із учасників (об’єднання) насамперед акцентував увагу на самому задекларованому принципі об’єднання: в Україні тепер зможуть об'єднуватися, можуть знаходити спільність, і цього більше за те, що може роз’єднувати.

Повним складом об’єдналися Автокефальна церква і Київський патріархат, бо вони стояли на державницьких позиціях. Це стимулювало мати менше протиріч. Що стосується Московського патріархату (МП), вони стоять і стояли на імперських позиціях. Відповідно, мало свідомих архієреїв МП долучилися до об’єднання.

Отже, об’єднання відбулося, але коли з’явився текст Томосу, він не всіх почав задовольняти. Патріарх Філарет виставляє претензії: ми очікували побачити в цьому Томосі не те, що там написано. Починаючи з назви Церкви, де варимо миро, і особливо подразливим моментом стало питання парафій, які за межами України. Вони, згідно із документом, не належать до України. А це ж наші земляки, родичі, які є сьогодні по всьому світу: і в США, і в Австралії... Питань, які залишаються без відповідей, багато. Ну і, звичайно, це особистісні домовленості між патріархом і тим оточенням, яке тоді було у Київському патріархаті. Ми ж обговорювали ці питання (перед об’єднанням): хто чим буде займатися, хто які матиме повноваження. Були певні домовленості. Коли ці домовленості не виконувалися, це стало додатковим подразником до самого написаного тексту Томосу. Тобто тут вже переплелося і ідеологічне, і особисте.

Тому сьогодні почесний патріарх стоїть на своїх позиціях, предстоятель Православної церкви на своїх. От і існує таке різнобачення. Є ще й інші сторонні фактори: коронавірус, а також те, що світських людей забагато зайшло в Церкву. Вони починають її по-своєму будувати і використовувати на свій лад. На початку створення Церкви долучення до церковної справи було питанням вигоди перед виборами, а тепер це світське вже за звичку влізло в Церкву.

Про яких «світських людей» ви говорите? Як їх багато, на кого вони впливають?

Наскільки багато, я не можу сказати, бо ж я не чув розмови між усіма зацікавленими сторонами. У Петра Порошенка була зацікавленість, навіть ідеологічна, мати помісну Церкву. Він тим самим показує, що впливає на процеси не тільки державні, а й церковні, і бере у них участь. Це його бачення потім почало вилазити боком. Люди почали сприймати як норму забагато втручання світської влади в церковні справи...

Дозвольте пригадати, всього лише два роки тому в інтерв’ю «Главкому» ви якраз заперечували факт втручання президента Порошенка у церковні справи, коментуючи його дії на об’єднавчому соборі. Що так змінило вашу думку?

Ми ж говоримо не про один день співіснування чи співпраці держави і Церкви, ми говоримо про певний період – рік, два і більше. В певний момент участь держави була необхідною. Наприклад, прийняття парламентом звернення до Вселенського патріарха про дарування автокефалії. Це не втручання, це голос держави у відношенні до церковного питання. Потім поїздка президента Порошенка до Вселенського патріарха Варфоломія і підписання угоди про співпраці напередодні Собору. Це допомога держави, це позиція держави щодо церковних питань.

…Я чув, що почесний патріарх Філарет звинувачує Порошенка, що той ніби його обманув. Значить, були якісь домовленості між ними, які мали б сприяти гармонізації Церкви: швидше об’єднати, налагодити порозуміння з державою. Аби держава підтримувала об'єднавчий процес, який почався, аби велика кількість парафій долучилася з Московського патріархату до цього об’єднання. А зараз процес зупинився. Тобто коли процес (приєднання парафій Московської церкви до ПЦУ) сягнув певної межі і держава зайняла іншу позицію, процес зупинився. Але не можна сказати, що все, що робить держава, — це погане, чи все, що робить держава, — це добре. Треба говорити про нюанси.

У чому полягають ці нюанси? Кого зі світських людей, які впливають на Церкву, окрім Порошенка, ви можете назвати?

Я про всіх не буду говорити. Бо мені, коли я зроблю заяву, треба буде це документально підтвердити. Коли я матиму більшу можливість, більше фактів, я це зроблю…

Ви розібралися, що це за домовленості були з патріархом Філаретом, які потім начебто почали не виконуватися?

За патріарха Філарета я не можу вам сказати, бо це ж їхні зустрічі, я на них не був. Тільки патріарх може розповісти про домовленості між ним і президентом, між ним і Епіфанієм. Якісь з них не виконуються. Відповідно, кожна із сторін пробує це якось тлумачити по-своєму, виникає напруга. Цю напругу, непорозуміння у висловлюваннях люди сприймають як сварку в Церкві. Сварки немає, Церква йде своїм шляхом. Але ці моменти викликають у суспільстві здивування чи настороженість, тлумачать люди їх по-своєму, ледь не як війна ідеологій.

Почесний патріарх чітко не висловлює свою позицію, митрополит Епіфаній не розказує про їхні стосунки особистісні. І це накладається. Тут ми бачимо, що патріарх Філарет утворив свою окрему Церкву, яка називається Київський патріархат, пробує зареєструвати… Він зараз клірик якої Церкви – ПЦУ чи Київського патріархату?

У будь-якій історії треба сідати і розмовляти. Публічними заявами порозуміння не досягнути.

«Симпатія до Філарета проявляється все більше»

Як єпископи реагують на всі ці події?

Одні стають на одну сторону, інші ставатимуть на іншу. Все одно хтось комусь симпатизує, хтось з кимось спілкується.

Скільки єпископів, які зараз у Синоді, виказують підтримку Філаретові?

Не знаю. Правильніше буде сформулювати питання так: чи багато єпископів симпатизує (почесному патріархові Філарету)? На сьогоднішній день симпатія починає проявлятися все більше. Принаймні, є тенденція до зростання. Є тенденція у митрополитів підтримати те, що каже почесний патріарх Філарет. Патріарх закидає: ПЦУ – це Константинопольська церква. Але якщо ми незалежна Церква, то чому ми самі миро не варимо? Відповіді на це питання немає. Київський патріархат варив миро? Варив. Інші помісні церкви варять миро? Варять. Самі варять, не їдуть в Константинополь. А ми ж звикли їхати в Київ і вважати, що в Києві мають право варити миро. А тепер треба їхати в Константинополь.

Україна є об’єктом, який кожен хоче схилити на свою сторону. Мова про геополітику, звичайно. За високими словами стоїть практичне – хто під ким буде ходити. Називати можна по-різному, але суть така.

Тобто маємо протистояння між Москвою і Константинополем?

Так, звичайно. Територія битви — Україна.

Якщо ПЦУ змінюватиме статут, наскільки це загрожуватиме Томосу?

Якщо ітиметься про якісь дрібні внутрішньоукраїнські питання, на них ніхто не зверне увагу. А якщо зміни стосуватимуться міжцерковних відносин, наприклад, діаспори, то реакція Константинополя буде.

Питання статусу закордонних єпархій – найгостріше?

Всі питання, які озвучив почесний патріарх Філарет, є гострими. Вони не лише є точкою зору почесного патріарх. Ми ж самі (єпископи ПЦУ) на них не маємо відповіді. Окрім діаспори, є ще миро, про яке говорили вище. Була звичка, традиція, позиція, якщо бажаєте, варити його у нас, а тепер не можна. І третє — що робити з тим миром, яке ми вже наварили і забрали ще від патріарха Філарета? Ми ним користуємося, чи ми з ним що робимо? Все ж таки це святиня. Куди його дівати, як його тепер вважати? Миром справжнім, яким ми помазуємо під час хрещення чи освячення престолів, чи це вже не миро стало? Як тепер до цього ставитися?

Керівництво Церкви шукає відповіді на ці питання? І який шлях вирішення цих проблем бачите ви?

Зараз нічого не шукається, зараз голова в піску: типу, все мине або хтось вирішить.

У кого голова в піску?

У всіх.

Тобто у митрополита Епіфанія – він же предстоятель?

У всіх. Це ж ніхто не озвучує. До чого тут митрополит? Право говорити мають всі, а всі мовчать, чекають, що хтось нам розкаже, як ми маємо зробити. Ми ж всі про це маємо говорити. Життя церкви — це не питання однієї особистості: давайте це спихнемо на предстоятеля чи на Філарета, чи ще на когось. Церква — загальний організм, а не організм однієї особи… Немає такого: один відповідає, а інші не відповідають. Відповідають всі.

Але колективна відповідальність розмиває відповідальність конкретних людей, які можуть ухвалювати рішення. На найближчому Архієрейському соборі обговорюватимете ці проблеми? Які є варіанти рішень?

Треба колективно прийняти рішення. Варіантів може бути два. Перший –  голова у піску, ми зараз в цій позі стоїмо. Другий – радикальний: почати варити самим. А які ж тут ще варіанти? Третього нема. Звичайно, ми будемо думати про наслідки і в першому варіанті, і в другому. Наслідки будуть у будь-якому разі, яке б рішення ми не ухвалили. А от які саме наслідки – інше питання.

Якою може бути реакція Константинополя? Прораховуєте?

Я не настільки глибоко спілкуюся з Константинополем, щоби знати… Потрібно особисто знати людей, які приймають в Константинополі рішення. Адже не тільки Вселенський патріарх вирішує. У нього ж радники, як вони на це відреагують, питання.

Ще одне болюче питання: чому зупинився перехід парафій?

Через відсутність інформаційної підтримки цієї теми. Насамперед через відсутність обговорення, роз’яснень. От ми говоримо про НАТО, міркуємо, добре це для України чи ні, то і прихильність до Альянсу серед населення зростає. Так само багато говорили про дарування Томосу, що це правильно, потрібно. Так зрештою і сталося, почався перехід парафій. Перейшли ті, хто вже дозрів. Одночасно усі не дозріють. Не всі одразу перейдуть. Все ж таки звичка людей ходити в московський храм залишається через відсутність достатньої інформації. Це по-перше.

По-друге, не треба всіх заганяти (до ПЦУ). Бо якщо люди це все не пропустять через серце, через розум, вони все одно будуть тяжіти до того, щоби відвідувати церкви Московського патріархату.

По-третє, ми не спроможні прийняти всю кількість парафій, які до нас перейдуть. Наприклад, виникла кадрова проблема. Парафії переходили і не завжди зі священниками, тобто з’явився кадровий голод. Ми на Волині його практично не відчули, бо маємо свій навчальний заклад. Але інші єпархії страждали і люди були розгублені: вони перейшли до ПЦУ, а священника немає. Потім вагання: може, ми не туди пішли, давайте повернемося назад. Такі тенденції також були. Простіше кажучи, якщо би зараз перейшли до нас всі парафії, ми би навіть не могли настачити для них священників. Важливо, щоби перехід був постійно, щоби не зупинявся процес.

Єпископи Московської церкви в розмові з «Главкомом» на запитання «чому не переходите?» ставлять зустрічне –  «а з чим я залишуся?» Умовно кажучи, сьогодні людина очолює єпархію, після переходу що отримує на заміну? Це проблема?

Ким були, тим і залишаються. Наприклад, у нас священник з Московського патріархату перейшов до ПЦУ. Навіть правильніше сказати не перейшов, а об’єднався з нами, «переходи» треба взагалі змінити на слово «об’єднання». Якщо він з парафією об’єднується, то він як був настоятелем, так і залишається настоятелем храму. Якщо він був єпископом, то він і залишається єпископом. Наприклад, митрополит Вінницький і Барський Симеон залишився митрополитом і зі своїм собором: хто пішов з ним, ті залишилися з ним. Що в нього змінилося?

Московська церква прислала на заміну митрополита Варсонофія до Вінниці. Розділення таки відбулося.

Те, що у Вінницькій єпархії не всі перейшли – це абсолютно логічно. Ті, хто любили і шанували владику Симеона, пішли з ним. Частина, 15%, не пішли б, якби він навіть сказав, що через два дні підете у Царство небесне. Решта – просто спостерігають за тим, що буде далі, куди ми приткнемося.

Ви згадайте Євангеліє: «жниво велике, женців мало». Місця архієреям і священникам вистачить всім, роботи вистачить всім. У нас загалом по Україні не вистачає священнослужителів, не проблема скільки архієреїв на кафедрі.

«Владі байдуже, якою буде церква. Московський патріархат розправив крила»

Як змінилися відносини церкви і держави за час президентства Зеленського?

Порошенко займав позицію об’єднання Церкви. У правильний і неправильний спосіб, по-різному можна тлумачити. Так чи інакше, у нього була позиція. А щодо теперішньої влади, то їй байдуже: просто з усіма зустрічається – і все. От позустрічалися, обмінялися подарунками і все: їй байдуже, яка там Церква. Навпаки, у складі цієї влади багато прихильників Московського патріархату, які вже навіть тепер в сані диякона.

Ви маєте на увазі колишнього першого заступника голови Офісу президента Сергія Трофімова?

Так, це найближче оточення. Зняли його з посади, а він став радником, все одно він поряд. Відповідно, Московський патріархат розправив крила. До речі, у нас на Волині найбільше парафій перейшли з Московської церкви до помісної – 130. Так от, Московській церкві цілеспрямовано виділяються кошти. Ми знаємо адресантів, через які фонди проходять ці кошти. Московський патріархат старається будувати у кожному селі свою церкву, а паралельно гаражі освячують, магазини, будь-що, аби зафіксувати, що в них є кількість парафій і нікуди вони не ділилися. Священники матеріально підтримуються. Роблю висновки з того, що бачу. Наприклад, священник собі жив-жив, а тут будує церкву, купує нову машину, і в хаті зробив хороший ремонт. Звідки раптом такі гроші? Не в тому проблема, що вони роблять ремонт, а в тому, звідки гроші? Значить хтось їх раптово дав.

Фінансування ж дає не влада.

Ні, це гроші не влади. Це гроші окремих бізнесменів, фондів. Ми прослідковували хід, надходження коштів, хто є кінцевими бенефіціарами.

Якою є роль Сергія Трофімова у церковній політиці нинішньої влади?

Його задача – робити все, щоби не було підтримки влади помісній церкві. Це – його мінімальна задача. А максимальна — навернути владу на сторону Московського патріархату, як це було, наприклад, при Кучмі. Я тоді стикнувся з такими фактами: ми, Київський патріархат, будували храм, я безпосередньо брав у цьому участь, за пожертви Церкви це робилося. А коли добудували, освячували церкву вже не ми… Наприклад, було, приходиш до влади, просиш гроші, а тебе питають, з якого ти патріархату. Якщо з Київського, то відповідали, що немає грошей. А як з Московського – будь ласка… І сьогодні ті прихильники Московського патріархату, хто при владі, пробують знівелювати позитивний настрій влади до єдиної помісної Церкви, до самої такої ідеї.

Трофімов опікувався регіональною політикою і нібито через вертикаль президента гальмував перереєстрацію парафій. Наскільки це відповідає дійсності?

Ви правильно все сказали, мені до цього додати нема чого. В кожній області свої стосунки влади і правлячого архієрея. У мене, наприклад, з головою обласної адміністрації свої стосунки, в інших регіонах, у Луганській області чи Полтаві, – свої. Це залежить ще персонально від керівника Церкви і від керівника держави. Всюди різна ситуація.

Є випадки, що не реєструють статути, не дають можливості проводити, наприклад, будівельні роботи, не дають можливості щось робити, ігнорують присутність священнослужителя на якихось акціях, не сприяють розвитку. Купа нюансів. Мінімум від держави залежать дві речі: реєстрація статуту і фінансування. Мова навіть про об’єкти національні, державні, ті, які Церкві не належать. Церква їх просто використовує. Але держава каже: немає грошей. Це в одному регіоні. Дивишся на аналогічний приклад в іншому регіоні, а там на церкву МП є гроші, виділяють.

«Якщо держава не передає лаври помісній Церкві, то, напевно, при владі не ті люди»

До об’єктів національного значення можна віднести три українські лаври. Але всі вони управляються Московським патріархатом. Це проблема? Як її вирішити?

Повинна бути позиція держави. Як вона бачить життя Церкви на території української держави? Як ми її бачимо? Які стосунки між різними конфесіями повинні бути? У держави має бути виражена ідеологія: що вона хоче бачити в майбутньому. Пустити все, хай воюють між собою — це одна позиція, об’єднати Церкву — це інша позиція держави.

Давайте поставимо питання не так. Ніхто нікому нічого не повинен передавати. В Україні повинна бути одна православна Церква. Конфесій може бути багато, але одна помісна православна церква має бути незалежна від інших релігійних центрів – у статусі патріархату. Це кінцевий результат, до якого ми повинні прагнути.

Держава старається не чіпати тему належності і контролю за лаврами, уникає її обговорення. Але для помісної церкви той факт, що усі лаври перебувають під управлінням Московського патріархату, болючий?

Ми ж визначили законом, що Росія — це країна-агресор. Ми визначили законом, що Церква, релігійний центр якої знаходиться у країні-агресорі, не є українською церквою? Тому всі лаври повинні бути передані національній помісній церкві як державне майно. Тобто держава передає церкві, яка її підтримує, майно. Якщо вона цього не робить, то, напевно, при владі не ті особи, які потрібні. Майно чиє? Державне! Отже, держава повинна бути зацікавлена, щоби вона існувала, а для цього слід підтримувати своїх, тих, хто її буде підтримувати. Взаємна підтримка.

Але ПЦУ не проявляє ініціативи, питання сама не піднімає. То навіщо це уряду?

Питання до тих, хто за це відповідає. Я свою позицію висловлюю. Була резонансна історія, коли я відвідав Почаївську лавру (9 січня 2020 року митрополит Михаїл відвідав храм у Почаєві). Я їжджу туди, бо вважаю, що це – українська святиня. Відвідую, дивлюся, що там відбувається, за тим, щоб її не руйнували. Нехай добудовують, все одно це залишається в Україні. Але своїми відвідинами я проявляю небайдужість: Почаївська лавра повинна належати українській незалежній церкві, не Москві і не комусь іншому, а Україні і українцям. Вона повинна бути відкрита для всіх, хто забажає переступити її поріг, для парафіян усіх конфесій. Не може бути такого, щоби приймаючи записку від людей питали, до якої церкви ти ходиш, а почувши незадовільну відповідь, не приймали її. Не може у лаврі зберігатися література, яка працює на шкоду Україні.

Чи підтримуєте контакти з єпископами Московського патріархату?

Зустрічаємося і спілкуємося зі священниками, єпископами тільки на офіційних заходах у Волинській області. У нас досить нормальні стосунки, попри те, що багато парафій від них відійшло до моєї єпархії. Вважаю, що критикувати російську ідеологію, ідеологію російської Церкви в Україні потрібно, але не ображати особистостей, навіть тих, які заблукали, які ще не дійшли до об’єднання. Їм слід дати можливість усвідомити, аби потім об’єднатися в єдину помісну Церкву. Якщо ми не будемо чіпати особистісне, це дасть можливість для подальшого відновлення діалогу між Московським патріархатом і ПЦУ. Якщо ми будемо критикувати саме ідеологію, це буде змушувати їх давати відповідь на цю критику. А це вже змушуватиме думати ту частину вірян, які не є фанатиками, а здатні мислити.

«Не було б патріарха Філарета, не було б ніякого об’єднання»

Чи багато серед єпископату Московської церкви України, як ви кажете, думаючих людей?

Якщо весь єпископат Московського патріархату в Україні поділити на п’ять частин, то дві частини думаючі, які симпатизують (ПЦУ), але не відважні. Ще дві частини спостерігають за тим, що буде далі. І одна п’ята – це приховано або відкрито… навіть не агресивні до України, але вони не сприймають українську позицію і симпатизують Москві.

Спочилого митрополита Софронія називали єпископом МП проукраїнським за духом. Чи є у Московському патріархаті його послідовники?

От я зараз назву, ви напишете і він матиме клопоти. Я знаю таких особисто, зустрічався. Повірте на слово. Але називати імен не буду.

Чому немає рішучих серед них? Що має статися, аби вони з’явилися?

Немає в нас вожаків ані в державі, ані в Церкві. З нас (українців) ще не випарувався дух провінційності, ми в душі провінціали. Не було б патріарха Філарета, ніякого не було б об’єднання, ніякої Церкви не було б. Не було б Чорновола, то не було б ніяких «Рухів». Цього року 30 років самої автокефалії (утворенню УПЦ КП). 1-3 листопада 1990 року був проведений собор Московським патріархатом. Тоді вже було заявлено, що повинна бути незалежна церква, але хай Москва надасть Томос про автокефалію. На тих позиціях зупинялися (в розмовах). Філарет задавав тональність, він не злякався ні московських погроз, нічого… Не було би Філарета і Якова (митрополита Луцького і Волинського УПЦ КП), не було б законної ієрархії Церкви Київського патріархату. Більше ніхто про це не говорив.

Досі не поставлена крапка у питанні перейменування Церкви Московського патріархату. Закон є, але МП наполягає, що має називатися УПЦ і виборює це право у судах. Чому процес затягується, а держава не забезпечує виконання закону?

Міняється настрій влади. Відповідно, ніс за вітром тримає судова система. При Порошенку був дух реєструвати ПЦУ – реєстрували ПЦУ. Прийшов інший президент – а вітер ніякий. От судова система у цьому питанні ніяка.

Держава повинна визначити свою позицію, задати тональність, щоб всі бачили. Її позиція буде орієнтиром і буде спокій для самої держави. А щоби це було, про це повинні усі говорити: і журналісти, і Церква, і лідери думок. Бо мета – створення єдиної помісної Церкви, незалежної від жодного з релігійних центрів. В іншому разі одні будуть тягнути на Захід, інші на Схід, розтягуватимуть Україну. А треба щоби було тяжіння до Києва, до центру.

«Я знаю, хто веде кампанію проти мене»

Події на об’єднавчому соборі у 2018 році для вас це поразка?

Поразка – це коли ти програв, а коли тебе шантажують, то це не є поразка.

Ви тоді не стали предстоятелем, хоча підтримку мали? Є думка, що ви так і не змирились із цим фактом?

Я тоді рішення прийняв свідомо: на той момент має бути ось так. Якщо я прийняв рішення, значить, це і є смирення. Гордим Господь противиться, а смиренним дає благодать. На той момент в тих обставинах, вважаю, я вчинив правильно.

Окремі ЗМІ нині поширюють інформацію про те, що ви маєте намір очолити УПЦ КП, відродженням якої нині займається патріарх Філарет. Як прокоментуєте цю версію?

Це проблема тих, хто про це пише. Всі шукають чого-небудь гарячого. Якщо немає, то треба придумати.

Якщо те, що пишуть, неправда, хто ж веде цю кампанію проти вас?

Звичайно, я знаю. Персоналії знаю, фінансування знаю. Але довести, що хтось отримував гроші, не можу, тому й не хочу, щоб мої слова звучали як наклеп. Не хочу, аби мої слова виривали з контексту… Навіть святкування Різдва подали (у 2019 році на Волині у храмах ПЦУ Різдво святкували двічі, 25 грудня і 7 січня. Митрополит Михаїл називав це декомунізацією) як якусь ворожу позицію. Я календар не змінював, ніяких там вказівок не давав, що усі так чи інакше мають святкувати. Все робили так, аби написати гарячий матеріал. Вважаю, що «Главком» правильно подасть мою позицію, не перекрутить.

І все ж журналіст стверджував, що ви скликали єпископів на зустріч з патріархом Філаретом. То чи була ця зустріч?

Якщо хтось має такий факт, хай покаже. Якщо такого факту немає, значить, це брехня. Якби я це зробив, то я б про це сказав. Якщо вони (журналісти) мають якісь інші докази, хай доведуть.

Коли ви востаннє зустрічалися з почесним патріархом Філаретом?

У докоронавірусні часи востаннє зустрічалися. Певно, рік тому. А так, я з ним спілкуюся.

Які у вас з ним відносини?

По-перше, є слова апостола Павла: шануйте наставників ваших. Попри те, що він зробив річ, яка не зовсім мною прийнята. Але ж крім того, що він мені зробив недобре, він висвятив мене в єпископа, поставив мене перед митрополитом. Треба пам’ятати і добре, а не тільки погане. Я вважаю, що треба бути вдячним за те, що тобі зробили добре, і навчитися прощати за те, що тобі зробили погано. Тому я за нього молюся, спілкуюся з ним. Не кожен день, але якщо якесь свято, День ангела, наприклад, то я його привітаю і вітати буду. Не бачу в цьому абсолютно ніяких проблем.

Медійна атака проти вас може бути пов’язана із розбіжностями, які у вас є з митрополитом Епіфанієм?

В чому в нас розбіжності?

Можливо, ревнощі залишаються. Він вас досі розцінює як конкурента…

Це питання до митрополита Епіфанія. Я з ним на цю тему не розмовляв, тому не можу засвідчити. Порозмовляю і запитаю, чи його це робота, чи не його. А зараз не знаю: вони (ті, хто веде кампанію з дискредитації) це роблять самі, чи вони це роблять з його благословення. Він дасть відповідь, тоді буду мати судження.

Які у вас відносини з митрополитом Епіфанієм?

Нормальні ділові, які повинні бути між ієрархами Церкви.

«Це не розхитування ситуації у Церкві. Просто одні говорять, а другі мовчать»

В інтерв’ю «Главкому» у 2019 році ви казали, що «нам усім потрібен Київський патріархат» в позначенні ступеня автокефальності новоствореної церкви. Наскільки ПЦУ далека до отримання патріаршого статусу?

Як мінімум, про це мають говорити. Спочатку люди починають говорити, потім створювати якісь умови: просять чи вимагають для досягнення цієї мети. Коли ми хотіли автокефалію, то ми про це почали говорити, почали писати про це листи Константинопольському патріархату, задіювати владу – маємо Томос про автокефалію. Коли ми говоримо про патріархат, я бачу аналогічний процес: ми повинні про це говорити, починати діяти, якісь процеси повинні йти. Я розумію, що це одним днем не може статися.

Сьогодні публічно про це говорить тільки патріарх Філарет…

Як бачимо, це так. Патріарх був лідером, він ним залишається, його далекоглядність була у 1990 році і сьогодні ми маємо питання, які він порушує, які потрібні Церкві і ми повинні знайти на них відповіді. Ми – це всі, архієреї, священники, віряни.

Декому здається, що так відбувається розхитування молодої церкви? І цими протиріччями користуються вороги.

Це не розхитування ситуації у Церкві: просто одні говорять, а інші мовчать. Еволюційний розвиток Церкви і будь-який рух вперед – це якийсь дискомфорт, рух вперед – це напруга: хтось розуміє, хтось ні. Але все це рух Церкви вперед, я це не розцінюю як проблему і розхитування.

Ви намагаєтеся пом’якшити ставлення до дій патріарха Філарета. Але він фактично займається відродженням фактично паралельної структури. Вважає, що має продовжити існувати УПЦ Київського патріархату. Це ж конфлікт.

Я вважаю, головне в цій ситуації – шукати спільну ідеологію. А як ми будемо називатися і скільки таких структур на цьому етапі буде, неважливо. Хочу на цьому наголосити. Наприклад, є Московський патріархат, є Греко-католицька Церква, є ПЦУ – три православні Церкви, які по-різному називаються і зі своєю різною реєстрацією. Якщо говорити про греко-католиків –  вони стоять на державницьких позиціях, говорять про українську державу, підтримують патріотичний дух. Греко-католики – це православна Церква, вони і на службі у себе поминають всіх православних християн. Лише юридично вони мають підпорядкування Риму.

Є Церква Московського патріархату в Україні, яка говорить про православні догми, але вони не стоять на державницьких позиціях. По суті, вони підтримують ідеологію Москви. Хоча говорять про православні цінності. Тобто ми повинні шукати не в тому, яка юридична структура, а що нас об’єднує. Наприклад, війна на Сході — ми будемо займатися благодійністю і допомагати українській армії чи не будемо? Ми будемо займатися допомогою у боротьбі з коронавірусом чи ні? Ми повинні говорити, що коронавірус є і він страшний чи, скажімо, підтримаємо позицію тих, хто протестує проти карантину?

Дозвольте на завершення особисте питання. На сесію Луцької міськради ви прийшли у норковій накидці, за що вас жорстко розкритикували у мережі. Як ви поставилися до цього?

Байдуже мені. Цій речі вже 12 років, чому її помітили лише зараз, я не розумію. В ній приходив тому, що ця річ для мене практична, зручна. Свого часу мені її подарували. Вона вже скоро стане непридатною, а її тільки помітили. Думаю, що це насамперед увага до особи. А якщо так, то буде важливо, і яка в мене накидка, і яка шапка, і які шкарпетки…

Хто вам подарував норкову шубу?

Благодійники. Група людей, які зробили такий жест, скажімо так.

Зараз набрав популярності рух захисту тварин. І ви могли б зважити на цей момент. Бо використання таких речей розцінюється як  світогляд…

Я думаю, що цей рух повинен звернути увагу на Данію, скільки там норок пустили під ніж…

Михайло Глуховський, «Главком»