«Розстріляне відродження» під музику. Розмова зі співавтором проєкту, який зачепив українців

29 лютого молодий український гурт «МУР» випустив історичний мюзикл «Ти (Романтика)». Реліз колективу викликав справжнісінький ураган реакцій. Слухачі поділилися на два табори: одні критикують на чім світ стоїть, інші – у захваті від результату. Наприклад, нардеп та історик Володимир В’ятрович вельми хвалить музичну інтерпретацію віршів поетів Розстріляного відродження. Політику настільки подобається твір, що він порівнює його з історичним мюзиклом мексиканця Ліна-Мануеля Міранди «Александр Гамільтон». У цій постановці на тему боротьби за американську незалежність автор, як і тепер «МУР», використовує сучасну мелодику та подачу матеріалу під акомпанемент аранжування у стилі R&B, Soul та ін. 

До слова, саме через вкраплення елементів реп-музики й хіп-хопу «Ти (Романтика)» охрестили відразу ж реп-мюзиклом. Хоча автори наголошують на тому, що їхнє творіння є ні чим іншим, як історичним мюзиклом.

Критики музично-поетичного продукту молодих дарувань апелюють до технічної недосконалості мюзиклу-альбому. Наприклад, вказують, як львівський музичний критик Олександр Ковальчук, на неграмотність текстів.

«Главком» поспілкувався з одним зі співзасновників «МУР» Олександром Хоменком. Він розповів, як створювався «МУР». Згадує Олександр і про час до вторгнення і до створення колективу. Каже, що жив у російськомовному середовищі у Києві, де всі віддавали перевагу російській літературі, на противагу сумній та журливій українській. Враження про вітчизняну літературу, як гіршу за російську, сформували у нього шкільні роки, говорить молодий актор театру та музикант.

Що означає «МУР»

Назва гурту викликає асоціації з «Мистецьким Українським Рухом» – організацією українських письменників 1945-1948 років, що жили і працювали в німецьких таборах для переміщених осіб.

Серед таких: Улас Самчук, Іван Багряний, Євген Маланюк, Василь Барка, Тодось Осмачка, Віктор Петров (Домонтович) та інші.

«Два місяці сидів на Київщині у російській окупації»

Олександре, чому ви для мюзиклу ви обрали собі саме цей відрізок в історії української літератури, а не, наприклад, шевченківську добу, чи якийсь інший період?

Розстріляне відродження резонує сучасним українцям з тим, що відбувається у нашій сучасній історії. Визвольна війна за УНР – це як наша битва за незалежність вже у наші дні. Проти того самого ворога. Ми бачимо, як наше сучасне відродження означено у заголовках газет. Максим Кривцов, Роман Ратушний… У нашому альбомі можна розгледіти ці паралелі: Євген Плужник, як Да Вінчі, а Лесь Курбас, як Роман Ратушний. Розстріляне відродження, на жаль, повернулось.

Чим, на вашу думку, схожі Плужник та Дмитро Да Вінчі Коцюбайло і Курбас із Ратушним?

Відповідь неймовірно проста. Суть в тому, що ці люди, хоч і з різних епох, але кожен по-своєму зробили щось важливе для нашої культури та історії. Без цих персоналій дуже важко сприймати наше державотворення таким, яке воно є зараз. Держава – це люди. А ці люди є одними з найвизначніших з-поміж усіх нас.

Ви самі раніше зізнавалися, що до великого вторгнення Росії були російськомовними разом з друзями. Слухали російську музику, не відчуваючи при цьому ані найменших докорів сумління. А тут після початку відкритої війни випускаєте вже третій альбом з віршами українських поетів. Як так швидко переключилися? 

Два місяці посидів на Київщині у російській окупації, хвилюючись за те, що мою дівчину зґвалтують окупанти. До Києва повернувся у квітні. Зрозумів, що якщо ти до цього робив навіть щось мимохіть, аби пропагувати культуру північного сусіда, то це погано. Зрозумів, що треба шукати спокути за минуле. З того часу почав активно читати наших поетів епохи Розстріляного відродження. Потім захотів людям розповісти про все це. Аби було менше таких, як я, котрий у минулому несвідомо просував російське. 

У моєму колишньому колі спілкування українську літературу сприймали, як щось просто нецікаве. Викладання літератури у школі посприяло цьому. Обираючи між українською літературою, яка про правду та кривду і страждання та російською, веселою і цікавою, звісно, ми обирали останню. Як будь-хто, коли шукає цікавіше. 

То це був якийсь такий прагматизм, відповідь на нову кон’юнктуру чи як?

У нас не було тоді ненависті до вітчизняної літератури. Просто ніхто не хотів цікавитися та заглиблюватися. А навіщо, якщо існувала російська література?

Перед початком роботи над «Ти (Романтика)» ви консультувалися із кимось з числа нинішніх поетів чи письменників?

Більшість поетів і письменників, з якими я консультувався, вже померли. І залишили по собі спогади. Наприклад, я читав спогади Миколи Куліша, який жив у будинку «Слово». Ростислава Семківа книжку теж читав («Як читати класиків» – «Главком»).

А якоїсь фокус-групи з сучасних письменників або поетів не збирали, щоби з ними радитися, як краще робити мюзикл?

Нам цього було непотрібно. Бо до нас це ще ніхто взагалі ніяк в Україні не робив. Це ж історичний мюзикл, перший у нашій історії. Надихалися твором про Александра Гамільтона, авторства Ліна-Мануеля Міранди. 

За чиї гроші створювався альбом-мюзикл? Ви розповідали, що державного фінансування ніхто не давав. 

Все робилося за наші власні гроші. Ми всі працюємо на достатньо хороших роботах, щоб дозволити собі такі речі. Я кліпмейкер, режисер реклами. Микола – оператор, Соломія працює дизайнером та фотограф. «МУР» – це більше заняття для душі. 

До вторгнення ви працювали у театрі. У якому і як ви з іншими учасниками знайшли одне одного?

У театрі «Імперія», напроти Золотих Воріт. Був актором та режисером. Коля Шмундир, який у нас в мюзиклі був голосом чекістів і займається пресою, – це один з моїх найближчих друзів, оператор всіх моїх кліпів. Дружимо ще зі шкільних років. Повернувшись з окупації, знайшов його та сказав: чувак, треба робити щось історичне. Відповів мені, що має дуже талановитих друзів. Звів мене з рештою команди трохи згодом. Всі вони з університету імені Карпенка-Карого. Включно з Миколою. Соломія Козолуп взагалі одногрупниця Миколина.

Скільки грошей ви витратили на увесь творчий процес?

Складно порахувати. Навіть таксі на довбану Софіївську Борщагівку для запрошених гостей на альбомі коштувало щоразу 300 гривень, які ми зі своїх кишень платили. А про інші суми взагалі складно щось конкретно говорити. 

«Не знаю жодного альбому, який би розбирали філологічно»

Володимир В’ятрович також порівнює ваш мюзикл із творінням Ліна-Мануеля Міранди про Александра Гамільтона…

Це прекрасне порівняння. У першому треку про Павла Тичину в нас є парафраз із початкового відтинку вистави про Гамільтона (мюзикл про Гамільтона починається з таких слів: як бастард, сирота, син шльондри та шотландця опинився на забутій землі посеред Карибського моря... А твір про Тичину починають словами: ще до того, як він міністром став, Павло Тичина жив і кохав і не знав… – «Главком»).

Це був такий музичний реверанс від нас у бік мюзиклу про Гамільтона. 

Багато хто з критиків вашого альбому говорить про граматичні чи пунктуаційні помилки в текстах. Що можете на це відповісти?

Не знаю ще жодного альбому, який би взагалі розбирали філологічно. Немає до чого людям причепитися, от і чіпляються до ком. Та і як взагалі можна розрізняти коми на слух? Альбом трошки не про філологію. Наша робота трохи не вписується в рамки якихось філологічних праць чи іще чогось такого. Якщо ми там десь пропустили кому чи літеру, то давайте, розіпніть мене за це. Якщо комусь це заважає, то хай не слухає. 

Так само вас критикують за реп-складову мюзиклу. Письменник і музикант Павло Коробчук загострює на цьому увагу. І львівський музичний критик Олександр Ковальчук також. Останній взагалі дуже невдоволений: каже, що то ніякий не реп. Чия була ідея включити реп до переліку жанрів, представлених на платівці? 

Ідея була моєю. Але ж це не реп-альбом як такий. Це історичний мюзикл. Люди з якогось дива самі почали іменувати наш продукт реп-альбомом. Платівка ж дуже різнопланова вийшла. «Третя рота», «Бі-бо-бу» і «Партія веде» – зовсім різні з музичної точки зору. 

Той же пан Ковальчук ремствує, що увесь ваш доробок, починаючи з першого альбому – це спроба долучитися підлаштуватися під патріотичну кон’юнктуру. Бачить це у, як йому здається, надмірі пафосу у звучанні композицій. Що відповісте на цей випад?

По-перше, перед тим, як почати історію своєї творчості, ми дуже багато різного читали. Багато чого дізналися. І тільки після того почали робити те, що робимо по сьогоднішній день. 

«Він усе життя жив із кулею у серці»

Який митець епохи Розстріляного відродження на вас справив найбільше враження з-поміж усіх?

Найбільше запам’ятався і вразив мене Лесь Курбас. Тому, що у нього своя історія. Він не літератор, не поет. Якщо я не помиляюсь, один-єдиний драматург зі списку Розстріляного відродження. Вразила історія про те, що Курбас через трагічне кохання намагався в молодості вчинити самогубство. Куля застрягла йому в серці. І він усе життя жив із кулею у серці. Коли митця розстрілювали, він звернувся до своїх убивць зі словами: що ви мені зробите, якщо у мене вже й так є куля у серці?

Ви пояснювали, що Олена Кравець сама вам написала на пошту і запропонувала співпрацю. А як вона взагалі дізналася про існування МУР? Ви їй відвели роль репресивної системи, що перемелює одного за одним поетів. Це було наперед визначено? Все-таки мало хто з настільки відомих людей у ці часи війни захоче асоціюватися з чимось радянським.

Вона побачила наше відео про «Щедрик». Написала нам, сказала, що у захваті від нього. І далі каже, що залюбки візьме участь у якомусь нашому майбутньому проєкті. Я їй відповів, що є два варіанти: банальний або цікавий. Банальний полягав би в тому, щоб Олена начитала своїм звичайним голосом якогось листа в нашому крайньому релізі. Сказала, що це їй не надто цікаво. Ми запропонували відіграти роль репресивної системи. І ось аж тоді вже отримали згоду на співпрацю. 

А як вона погодилася на цю роль системи?

Для неї просто важливо так, як і для нас, підтримувати українську культуру. Хто б там що не казав про Олену Кравець. 

Який трек на альбомі найбільше подобається особисто вам?

У мене є два таких. «Спочатку було слово» і «Колізей». Найбільше чіпляють за душу, на мою думку. 

Кілька днів тому був у Міністерстві освіти. Обговорювали деякі цікаві майбутні спільні проєкти. Чиновник, з яким розмовляв, дуже дякував за мюзикл у цілому. Зокрема і за «Бі-бо-бу», що його критикують за присутність матюччя у тексті. 

Ви пригадували, що в одній з інтерлюдій за участю Євгена Яновича хотіли прибрати згадку про наступ поляків на УНР. Бо нині поляки нам допомагають попри все. Але таки не прибрали. Чому? Тобто були готові до самоцензури? З Польщі вам ще відгуків не писали?

Хотіли прибрати це, бо поляки нам дуже допомагають сьогодні, під час великомасштабної війни. А у листопаді побачили блокаду поляками кордону і вирішили таки залишити все, як є. Ми ж у будь-якому випадку показуємо історичну дійсність, якою вона насправді й була в ті часи. Поляки на нас наступали в 1918 році. Разом з червоноармійцями та російськими роялістами. Їм це може не подобатися, та що ми з цим зробимо?

Давали якось інтерв’ю на польській радіостанції. Ніяких претензій у наш бік не звучало. 

Які у ваших планах є наступні схожі платівки і коли чекати? Кого з поетів ще хочете згадати у творчості?

Хочемо цей мюзикл поставити на сцені. Далі ми хотіли б згадати в наступних проєктах про рух шестидесятників. Також у планах є висвітлити поетів позаминулого століття. 

Журналістка Галина Плачинда звинувачує МУР у ватності через недостатні акценти на причинно-наслідкових зв’язках у мюзиклі. Наприклад, вона наводить уривок про придушення повстання силами УНР у казармах 1917 року і дорікає вам за те, що не вказали, чиє саме повстання. Мовляв, на підлітка, якому рекомендують вчителі у школі показувати ваш витвір, це справить погане враження. Що скажете у відповідь на такі претензії?

З приводу постів Галини Плачинди і Юрія Макарова, хто б не були ці люди, я впевнений, вони якісь серйозні, поважні діячі у своїх галузях. Відповідно, вони, як діячі, та в принципі, як громадяни, і люди, котрі, сподіваюся, хоча б слухали альбом, а не просто це написали, мають право на свою власну думку. Ми ж маємо право на цю власну думку ніяк не відповідати.  

Богдан Боднарук, «Главком»