Білі плями Другої світової. Чому Росія напала на Україну

8 травня в Україні, як і у більшості країн цивілізованого світу, відзначається День пам’яті та примирення. А от 9 травня – День перемоги над фашизмом. Дискусія, чи відзначати українцям 9 травня як День перемоги, особливо після того, на що перетворила цей день Росія, точаться як мінімум з 2014 року.

Вчора президент Володимир Зеленський запропонував дві дати відзначати в один день – восьмого травня.

Українцям ще багато про що треба буде домовитися. Чи тих героїв ми шанували та інколи продовжуємо вшановувати, можливо, за інерцією? Хто був зрадником України у Другій світовій війні, а хто патріотом і героєм?

Сьогоднішня війна Росії проти України – прямий наслідок незасвоєних уроків після завершення Другої світової. Причому, не засвоїли ці уроки не тільки українці, а й увесь світ.

Війна для України не завершилася у 1945-му, вона тільки добігає кінця зараз і завершиться поразкою Росії. Такий висновок можна зробити з почутого на  круглому столі «Внесок України та українців у перемогу у Другій світовій війні: уроки історії, які ми досі вчимо», що відбувся у «Мілітарі медіа центрі» у Києві.

Як так сталося, що з «країни-переможниці» у Другій світовій Росія перетворилася на агресора та ізгоя, у чому схожість нинішньої війни із тією, що відбулася майже 80 років тому, як виник «рашизм» і як його подолати – у матеріалі «Главкома». 

Як Росія применшує участь України у Другій світовій

Для України Друга світова почалася у 1939 році. Вся Україна внаслідок бойових дій була окупована. Україна постраждала найбільше серед країн Радянського Союзу.

Красномовні факти: Харків чотири рази переходив з рук у руки під час боїв з 1941 до 1944 року. На території України було задіяно 61% усіх сухопутних сил Східного фронту Вермахту, а у 1944 р., коли гітлерівців виганяли з України, на її території були задіяні 50% усіх сухопутних сил Червоної армії, розповідає заступниця гендиректора Національного музею історії України у Другій світовій війні Людмила Рибченко.  

До лав Червоної армії було мобілізовано 7 млн осіб, які проживали на території України.

Українці також воювали у лавах польської армії – 120 тис. осіб, армії США – 80 тис., Великої Британії – 45 тис. В Українській повстанській армії (УПА) воювали 100-150 тис. осіб.

 «Втрати були величезними. Документально доведені втрати військовослужбовців Червоної армії – кожен другий. Є дані про загибель 3,3 млн військовослужбовців, призваних з території України», – каже Рибченко.

Але якщо військові втрати хоч якось можна обрахувати, адже збереглися документи, то з цивільними усе значно складніше. За час бойових дій і німецької окупації втрати цивільних склали 4,5 млн людей. Після німецької окупації в Україні не лишилося жодного міста, у якому мешкало би понад 67% довоєнного населення. До прикладу, у Києві з 900 тис. залишилося 200 тис., в Одесі з 600 тис. – 200 тис., у Дніпрі – з 501 тис. – 280 тис. осіб.

Але і це ще не все – одразу після завершення війни на Україну чекав черговий штучний голод 1946-1947 рр. Якщо додати до цього вимушену депортацію владою СРСР на Схід Росії близько 3 млн мешканців України, картина втрат набуває ще трагічнішого вигляду.

Росія всіляко намагалася применшити втрати українців у Другій світовій за радянських часів і продовжує це робити зараз.

Офіційні радянські дані про втрати України були у півтора раза меншими за реальні показники, каже доктор історичних наук, завідувач відділу історії періоду Другої Світової війни Інституту історії НАНУ Олександр Лисенко. За його словами, це робилося для того, щоби піднести роль Росії, яка у відносних величинах втратила під час Другої світової набагато менше, ніж Україна.

«У російських шкільних підручниках абсолютно відсутня Україна як територія бойових дій. Вся війна – це Брестська фортеця, битва за Москву, Сталінград, Курська Дуга, операція «Багратіон», Берлін. Все. Вочевидь, у їхній свідомості під час Другої світової на цій території (території України) нічого не відбувалося, тут жили «страшні бандерівці», які всіх лякають», – каже військовий історик, керівник експертної групи з питань внутрішніх комунікацій Директорату інформаційної політики у сфері оборони та стратегічних комунікацій Міністерства оборони України Василь Павлов.

Сучасні російські книжки засновані на радянській історіографії, яка мала цілу низку табу, що відобразилися на розуміннях і уявленнях радянського і пострадянського суспільства про війну, зазначає доктор історичних наук, співробітник Центру досліджень воєнної історії ЗСУ Іван Патриляк. Історик наводить перелік основних, на його погляд, табуйованих тем:

• питання довоєнної безпеки і довоєнних договорів. Як комуністична держава опинилася у союзі з нацистською;
• як так сталося, що найбільш «миролюбний» Радянський Союз напав на тримільйонну Фінляндію і потім був викинутий з Ліги Націй, на що не спромоглася тепер ООН;
• як так сталося, що армія держави, у якій на оборону витрачався великий відсоток ВВП, була, по суті, розгромлена за декілька місяців після початку війни з Німеччиною. Чому радянські вояки мільйонами здавалися у полон німцям;
• як так сталося, що близько 1 млн громадян СРСР – здебільшого росіян – воювали на боці Німеччини;
• СРСР не міг би вести війну, якби його не підтримували «кляті буржуїни», які забезпечували 75% вибухових матеріалів для «совєтів», їжу, одяг, обмундирування, озброєння і взуття для армії тощо;
• як так сталося, що імперіалістична Японія не порушила угоду з СРСР про ненапад, а СРСР сам її порушив у 1945 р.

Суцільною білою плямою, каже Патриляк, були усі національні рухи, всі депортації, ГУЛАГ у період Другої світової.

«Мобілізація зеків – не винахід Пригожина і Путіна. Це винахід Сталіна, Берії, Молотова», – констатує історик.

Після 10 років лібералізму, на початку 90-х, Росія повернулася до кривого дзеркала минулого, додає Василь Павлов. Експерти схвалюють відкриття українських архівів КДБ, але констатують, що більшість інформації про українські втрати залишається у російських архівах, недоступних навіть місцевим історикам.

Причини нападу Росії на Україну слід шукати у підсумках Другої світової

Як так сталося, що Росія з країни-переможниці у Другій світовій перетворилася в очах цивілізованого світу на окупанта і агресора? Причини слід шукати у тому, чим і як закінчилася Друга світова, вважають українські історики.

Після тієї війни не було підписано угоду на кшталт Версальського договору після Першої світової. Була просто підписана капітуляція Німеччини, зауважує Патриляк. Тобто був покараний тільки нацистський режим, а радянський – ні. Зараз ми маємо наслідок цього – головування Росії (у квітні 2023 р.) у Радбезі ООН.

За словами історика, Друга світова на території Східної Європи була змаганням між двома проєктами – нацистської «Нової Европи» і проєктом радянської світової революції. Україна стала не тільки вирішальним полем битви інших двох проєктів, а й одним з основних ресурсів війни. Понад 500 стратегічних підприємств також було вивезено і більшість не повернулися. Потреби у харчах для східного фронту нацистів на 80% було забезпечено за рахунок України.

Був і третій проєкт – незалежної України, який презентувала невелика група людей, але цей проєкт програв. Тому для України Друга світова не була завершена, каже Патриляк. Бо, по-перше, не було вирішено кардинальне питання створення Української держави, а по-друге, не було покаране зло – російський більшовизм. «Він опинився серед переможців і зараз ми маємо наслідки. Росіяни сприйняли відсутність покарання як прояв слабкості. Як сигнал того, що вони можуть повторювати свою агресію і злочини… На шибеницях опинилися лідери однієї держави. А от лідери іншої опинилися у теплих кріслах міжнародних організацій», – констатує Патриляк.

Після Другої світової на теренах нинішньої України постала, за етнічною палітрою населення, геть інша країна. Адже після війни зникли, або перестали відігравати скільки-небудь суттєву роль великі етнополітичні групи. Було винищено українське єврейство, німці, поляки, чехи піддалися депортаціям та репресіям. З Криму було депортовано всіх кримських татар.

«Після Другої світової Україна перетворилася на двоетнічну територію з постійно зростаючою російською компонентою і українською, яка постійно зменшувалася», – нагадує Патриляк.

У чому схожі нинішня війна і Друга світова

Нинішня війна Росії проти України має чимало схожого із Другою світовою. Насамперед це проявляється у діях росіян на полі бою та їхньому ставленні як до своїх солдатів, так і до противника.

«Мобілізація проводилася іноді і у злочинний спосіб, коли щойно мобілізовані одразу вступали у бій», – каже Людмила Рибченко.

Росія у цій війні не вигадала нічого нового і діє за лекалами Другої світової. Для прикладу – тактика бліцкригу, яку винайшли наприкінці 19 – початку 20 століття. «Київ за три дні» – яскраве тому підтвердження, каже доцент Національного університету оборони України ім. Черняховського Ростислав Пилявець. Історик згадує масові бомбардування Німеччиною території Великої Британії з метою зломити британців. Так само нині Росія обстрілює Україну.

«Метод «випаленої землі» – не тільки радянський, а й німецький», – каже Пилявець і додає, що ми маємо враховувати дії усіх учасників війни, у тому числі Німеччини. За словами Василя Павлова, у 2018 р. у Національному музеї Другої світової у Києві було представлено німецьку аерофотозйомку Букріна (село в Обухівському районі на Київщині) за день до початку боїв за Букрінський плацдарм. Це було унікальне фото, яке до цього моменту не демонстрували. Інформація з радянських і німецьких джерел допомагає створити картину, що тоді реально відбувалося на полі бою.

Під час бойових дій в Україні росіяни використовують міфологеми Радянського Союзу, такі як «Сталінград» і «Курська дуга», зауважує Василь Павлов, говорячи про те, що радянські командувачі не рахувалися із життям солдатів і кидали їх на передову.

«У спогадах німецькі кулеметники згадують про божевілля, бо коли радянські війська наступали, у них зброя не встигала охолонути. Те саме зараз спостерігаємо під Бахмутом», – каже історик. За його словами, повномасштабний напад Росії у 2022 році є повною калькою того, як радянська Росія напала на УНР наприкінці 1917 – початку 1918 рр.. А «Новоросія» – це калька з «Одеської республіки», «Таврійської республіки», «Донецько-Криворізької республіки» у 1918 р. Тобто наведені паралелі дозволяють історикам переосмислити деякі сюжети Другої світової.

«На Донбасі наші війська зараз тримають ту лінію оборони, яку тримали німці проти радянських військ. Досвід німецької окупаційної армії з оборони нам теж був би корисним», – каже Павлов. За його словами, візія Другої світової якщо не докорінно зміниться, то набуде нових фрагментів і сюжетів.

Куди дівати пам’ятники радянським полководцям

Росія закидає Україні, що зі здобуттям незалежності у нас почала будуватися «націоналістична історіографія». Але йдеться про національну історіографію, на яку має право кожна країна, каже Олександр Лисенко. Ознакою національної історії є визначення символів, які є цінністю для країни і держави. Зокрема, пам’ятників.

У 2015 році були ухвалені декомунізаційні закони, за якими Україна позбувалася комуністичних символів. Причому це не стосувалося пам’ятників і символів, що перебували в Україні з часів Російської імперії чи стосувалися Червоної армії. Але з початком повномасштабної війни з Росією прийшов час переглянути критерії.

Директор Українського інституту національної пам’яті Антон Дробович нагадує, що коли ухвалювалися декомуністичні закони, ціллю було залишити пам’ять про Другу світову.

Згідно з чинним законодавством, держава зобов’язана захищати пам’ятники, надмогильні споруди, почесні поховання жертв Другої світової або борців із нацизмом. Пам’ятки національного або місцевого значення захищені законодавством про охорону культурної спадщини. Дробович пропонує доповнити існуючі закони з тим, аби, наприклад, біля пам’ятників поставити інформаційні стенди з їхньою історією, фото первісного вигляду об’єкта, перекласти українською написи, якщо вони російською, змінити Велику Вітчизняну на Другу світову тощо.

«Очевидно, що руйнувати пам’ятники Другої світової війни не варто. Часто питають, чи варто прибрати зірку? Вона не підпадає під заборону, це геральдичний старовинний символ. Якщо йдеться про серп і молот, їх можна прибрати, коли це дозволяє конструкція. Дуже часто органи місцевого самоврядування щось додають, прикрашають пам’ятник якимись додатковими елементами», – каже Дробович. 

Начальник відділу аналізу українського державотворення Українського інституту національної пам’яті Ігор Каретников нагадує, що нещодавно було ухвалено «закон про деімперіїзацію» (21 квітня 2023 р. президент підписав Закон «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії»), який містить винятки. Не можна зносити, наприклад, зображення, пам’ятники і пам’ятні знаки, пов’язані з опором і вигнанням нацистських окупантів з України. Закон набуде чинності 27 липня.

Але що робити, наприклад, з генералом Миколою Ватутіним (його пам’ятник нещодавно прибрали з центру Києва), або з іншим генералом, Георгієм Жуковим, якого історики називають м’ясником через те, що він у боях за Київ поклав величезну кількість солдатів? І чому пам’ятники одним радянським генералам прибирають, а інших не чіпають, як от наприклад генералу Олексію Зигіну?

Ігор Каретников визнає, що це питання – здебільшого політичне, а не юридичне. Українці налаштовані категорично проти маршала Жукова. Та чи слід позбавлятися пам’ятників усім радянським полководцям?

«Жодна війна не може бути виграна без полководців. Можна говорити про різні їхні методи ведення війни, але війна була виграна, – каже Каретников і додає, що дискусія про це триває з 2015 року, коли приймалися декомунізаційні закони.

Категорично проти того, щоби в Україні залишалися пам’ятники російським і радянським воєначальникам Іван Патриляк. Він нагадує, що Росія найбільше обурюється, коли пам’ятники, разом із могилами, у країнах Балтії, Польщі, чи Україні переносять на цвинтар. Історик називає це обурення цинічним, адже насправді Росія ніколи не прагнула зберігати пам’ять і незалежно від устрою держави, нищила її. Наприклад, на території Ботанічного саду ім. Гришка раніше було Звіринецьке кладовище, де були поховані вояки царської російської армії часів Першої світової.

«Є славне місто Кременець, яке колись було неподалік кордону між Російською імперією і Австро-Угорщиною. У 1915 р. навпроти Кременецького ліцею (зараз – Кременецька обласна гуманітарно-педагогічна академія ім. Тараса Шевченка) був величезний меморіал полеглим воякам царської армії. У 1945 р. хрести прибрали, було зверху поставлено зірки на могили вже радянським воїнам. Це покоління батьків і синів. Ніхто так ліберально і гуманно, як пан голова Інституту нацональної пам’яті, не пропонував збоку поставити таблички інформаційні. Просто бульдозером знищили, згадки не лишили, що там були кістки батьків тих людей, яких поклали зверху. І ці лицеміри тепер когось вчать!», – обурюється Патриляк. З одного боку, пояснює він, є пам’ятники Ватутіну, Жукову, усім генералам, обвішаним великими зірками, а з іншого, поряд із Києвом, Севастополем, Волгоградом лежать кістяки людей, яких не ховали. Тобто влада будувала меморіали, а не ховала людей.

Дуже часто зустрічаються меморіали, під якими немає могил, кажуть історики. А якщо і є, невідомо, хто в тих могилах. Лише у 1944 р. в СРСР було нормативно затверджено, що потрібно складати списки загиблих у конкретному місці і передавати місцевій владі для подальшого увічнення, створення меморіалу. «Тобто війна завершилася у 1945 р., а 56% людей на території України зникли безвісти. На них «похоронка» не прийшла, не кажучи вже про списки», – каже Людмила Рибченко.

«Ще у 1950 р. всі братські могили (вздовж обох берегів Дніпра) воїнів, які форсували Дніпро, були зруйновані, щоби побудувати Київське, Канівське водосховища. Це ставлення до пам’яті про людей, її не було ніколи», – констатує Павлов.

То що робити з пам’ятниками і могилами російських і радянських посадовців зараз? Каретников пропонує просто перенести їх до цвинтарів. Монументи, які не мають стосунку до, наприклад, конкретної битви, чи події у населеному пункті, мають бути прибрані. Але рішення про це має ухвалювати місцева влада.

Як перемогти «рашизм» – сучасний російський імперіалізм

Верховна Рада офіційно визнала рашизм державною ідеологією Росії та закликала Організацію об’єднаних націй, Євросоюз та уряди демократичних країн підтримати засудження політики рашизму. У заяві Верховної Ради йдеться про те, що рашизм ґрунтується на традиціях російського шовінізму й імперіалізму, практиках комуністичного режиму СРСР та націонал-соціалізму.

Але що це за перевернута реальність, як так сталося, що Росія почала сповідувати нацистську, фашистську ідеологію, декларуючи, що 80 років тому вона перемогла фашизм?

«Це абсолютно не перевернута реальність, – каже Олександр Лисенко. – Уся російська політика, від самодержавства до сьогодні – абсолютно логічний ланцюг мотивацій, вироблення стратегії і практичних дій керівництва цієї одіозної країни». За його словами, це природний стан речей для Росії.

Ігор Каретников згадує слова Путіна про те, що «кордони Росії ніде не закінчуються». «Ідея Росії – розширюватися. Радянський Союз – ідея світової революції», – каже Каретников.    

За словами Івана Патриляка, Росія не пройшла основного етапу – покаяння. Причому це стосується як 1917 р., коли впав царський режим, так і 1991 р., коли впав російський більшовистський режим.

«Був шанс, що нова демократична республіка зречеться імперіалізму, переосмислить свою історію і стане нормальною європейською нацією, як стали британці, французи, голландці. Натомість росіяни знехтували тим шансом… Росія, як той наркоман, замість того, щоби пережити ломку і пройти лікування, вона знову вколола собі героїн імперіалізму», – каже Патриляк. Він переконаний, що за якийсь час Росія знову повернеться до стану ломки. Тобто знову постане вибір: переосмислення, або повернення до імперіалізму у ще більш жахливій, збоченій формі. Ці гойдалки у Росії відбуваються через відсутність покаяння і покарання за злочини, які вона чинить. Допомогти Росії програти має українська армія на полі бою.

«Поразкою буде, якщо вони відійдуть за межі міжнародно визнаних кордонів України. Це буде інтелектуальна і ідеологічна катастрофа. Це стане тригером, каталізатором почати щось нове», – вважає Патриляк. 

Михайло Глуховський, «Главком»