Закон про деколонізацію. Як з України виганятимуть залишки «русского мира»

Під час плідного робочого тижня Верховна Рада окрім кадрового оновлення уряду встигла ухвалити низку законів, які нагадують про воєнні реалії нашого часу. Зокрема, це були питання, які безпосередньо стосуються оборони країни: рекордне збільшення оборонного бюджету чи зміни правил проходження військової служби. Був серед проголосваних проєктів і такий, який стосується гібридного виміру війни, – №7253 «Про внесення змін до Закону України «Про географічні назви» щодо деколонізації топонімії та впорядкування використання географічних назв у населених пунктах України». Саме вживання терміну «деколонізація» натякає на те, що депутати прагнуть розірвати ще один тугий вузол, якими сотні років Росія прив’язувала до себе Україну. Мова про тисячі назв вулиць, проспектів, пам’ятників, що досі нагадують про колишнє спільне минуле з «братнім» агресором.

Діючий закон про декомунізацію лише частково вирішив проблему: він торкнувся лише зовсім одіозних постатей радянського режиму та пам’ятних дат. З прийняттям закону №7253 компанію перейменованим вулицям Леніна, Дзержинського, Бонч-Бруєвича та інших червоних ватажків складуть нібито нейтральні площі Толстого та численні Амурські-Мурманські-Московські вулиці-провулки. У деяких регіонах від цього російського-імперського спадку позбавились давно, а от в деяких – досі дбайливо зберігають звичні топоніми.

Вже зрозуміло, що нова хвиля перейменувань викличе хвилю дискусій на тему, чи винні Юрій Гагарін та Іван Тургенєв у злочинах своїх кривавих нащадків. Навіть під час прийняття законопроєкту у Раді пристрасті розгорілися не на жарт, і низка депутатів монобільшості та, як не дивно, «ЄС» та «Голосу» взагалі проігнорували фінальне голосування.

Один з авторів законопроєкту, голова підкомітету з питань адміністративно-територіального устрою України та місцевого самоврядування, «слуга народу» Віталій Безгін детально розповідає «Главкому», як працюватиме новий закон, які недоліки закону про декомунізацію були враховані тепер та чому треба зберегти в Києві музей «імперця» Булгакова.  

Один з авторів законопроєкту №7253 Віталій Безгін вважає, що південь України дуже відстає щодо позбавлення від російських топонімів

«З цим законом у місцевих рад просто не лишається вибору»

Досі перейменування топонімів відбувалося через закон про декомунізацію. Долю тих радянсько-російських назв, які цей закон не чіпав, за своєю ініціативою вирішували самі місцеві ради. Тобто навряд чи в умовно Тернопільській області топоніми з російським душком ще залишилися… У столиці також відбувалися перейменування, які виходили за межі декомунізації – прямо зараз Київрада перейменувала площу Льва Толстого. Якщо ці процеси і так відбуваються, що корінним образом змінить цей закон?

Треба розмежувати питання географічних назв населених пунктів та інших топонімів, що використовуються всередині громади. Те, що відбувається всередині громади, як правило було віддано на відкуп місцевій владі. Що стосується зміни назв населених пунктів, які не підпадали під процедуру декомунізації, це проходило досить важку пекельну процедуру – громадські обговорення, рішення місцевої, обласної, районної сесій. А на фінальному етапі – подання Уряду та рішення Верховної Ради.

Раніше не було жодних вимог з приводу більш широкого тлумачення впливу Росії на формування української топоніміки. Цей законопроєкт окрім комуністичного періоду фактично охоплює період Російської імперії та надає легальні інструменти, зокрема для демонтажу тих споруд, які викликали суспільний резонанс. Рішення щодо їхнього демонтажу з правової точки зору досі дають право тлумачити їх по-різному. З останніх прикладів це – пам’ятники Катерині в Одесі та Ватутіну в Маріїнському парку в Києві. Тому що закон про декомунізацію точно не поширювався на Катерину та й щодо Ватутіна досить неоднозначне тлумачення.

З того, що ще додається новим законом, – коли ми кажемо про історичну спадщину, своє слово має сказати Мінкульт. Без його рішення чи погодження неможливо буде щось знести. Що стосується русизмів в назвах, наприклад, назв міст Южноукраїнськ чи Первомайськ, законом передбачається, аби Національна комісія зі стандартів державної мови протягом пів року опрацювала пропозиції на перейменування. Потім, маючи цей пакет пропозицій, місцева влада може визначитись, що з нього вона обирає для проведення у відповідність до української мови та українських традицій. Ну і ключова дискусія прямо в парламентській залі відбулася щодо поширення норм цього закону на героїв Другої світової війни, але в цій нормі нічого не змінюється, залишається дія закону про декомунізацію.

Так, а що зміниться для місцевих рад? Вони і раніше могли перейменувати те, що розташовується на їхній території, якщо хотіли.

Не всі хотіли. Частина – так, а щодо того ж Києва, то не можу сказати, що він дуже активно займається цим процесом. На півдні країни з цим ще важче. Але з цим законом у місцевих рад просто не лишається вибору. Нещодавно я був у Чортківській громаді Тернопільщини і коли їхали туди, то думали якусь кількість вулиць перейменувати на честь героїв, які зараз загинули на фронті. Виявилось, що там вже нема чого перейменовувати, бо все перейменовано – просто нема нічого, що пов’язано з Росією. Але якщо взяти будь-який райцентр Лівобережної України, то там знайдеться багато чого, чому можна присвоїти ім’я сучасних українських героїв замість топонімів радянського спадку чи спадку Російської імперії.

Чи ви очікуєте якийсь спротив місцевих рад на Лівобережній Україні? 

Десь випадки можуть бути. Наприклад, я не чув якихось позитивних думок щодо потенційного повернення історичної назви від представників Южноукраїнська. Але все залежить від тих місцевих еліт, які зараз домінують на тій чи іншій території.

А при підготовці цього законопроєкту їхня думка бралася до уваги?

Ми з представниками місцевої влади працювали через Асоціацію міст України. Бо ті ж терміни виконання положень закону не могли бути відірвані від того, на що реально люди спроможні. Якщо брати до уваги, що ця асоціація об’єднує більше тисячі громад з існуючих 1470, можна казати, що через свою представницьку структуру більша частина громад була до підготовки закону долучена.

Законопроєкт №7253 був підтриманий парламентарями, але не одностайно

графіка: Рух «Чесно»

«Якщо людина в радянські часи була членом КПРС, цього недостатньо, аби викреслювати її з історії»

Давайте на пальцях. Якщо мешканці проживають на вулиці якогось чергового Іванова, і їм кажуть, що їхню вулиця буде перейменована, то як їм впливати на процес?

Національна комісія зі стандартів державної мови формує перелік назв, які підпадають під дію закону. Так само залучений і Інститут національної пам’яті. Перелік цих назв оприлюднюється та одночасно пропонуються альтернативні варіанти перейменування. Однак самим перейменуванням і фінальним рішенням займається місцева влада, яка безпосередньо й комунікує з громадою (та може не врахувати рекомендацію державних органів і запропонувати свою назву, яка, звісно ж, не може суперечити цьому закону). Після цього, кожна місцева влада має провести громадські обговорення, які є обов’язковими. На це законом виділено приблизно місяць, і на цьому етапі громада має висловитись. Також кожен громадянин може писати листи на місцеву раду або голову громади, а ті мають надати офіційну відповідь з позицією. Тому механізмів достатньо. А фінальне слово за громадою та місцевим самоврядуванням. Закон це лише механізм і рамка, у межах якої варто рухатись, – без жодних вказівок чи тиску.

А якщо громада проти з якихось причин? Це не буде братися до уваги?

Якщо громада проти якогось варіанту, який запропонувала влада, – це одна історія, тому й варіант буде пропонуватися не один. Але якщо громада просто проти перейменування як такого, то все одно буде ухвалене державницьке рішення. З прикладів останнього часу візьмемо історію з перейменуванням Новоград-Волинського в Житомирській області на Звягель – історичну назву. Громадські слухання закінчились голосуванням 50/50 «за» і «проти» перейменування. Здається, різниця на користь перейменування склала лише два-чотири голоси, і ті, хто був проти, заявили, що місцева влада сфальшувала голосування. Незважаючи на це, парламент за перейменування проголосував.

Сама реалізація закону про декомунізацію, мабуть, виявила низку недоліків? Вони враховувалися при написанні цього законопроєкту?

Закон про декомунізацію, як і будь-який інший закон, не є досконалим та ідеальним. Але якщо я зараз скажу про недоліки, вам одразу доведеться брати коментарі в пана Володимира В’ятровича, який скаже, що там все досконало. Як на мене, ключова проблема в декомунізації полягала в тому, що топоніміка нав’язувалась згори. Протягом трьох з половиною років каденції цього парламенту вже накопичилась купа подань, коли місцева влада звертається з бажанням змінити назву, яка з’явилася внаслідок декомунізації. Найбільш такий яскравий приклад – коли в Черкаській області селище Вікторівка в рамках декомунізації перейменували в Поминник. Напевно, не дивно, що місцеві мешканці не хочуть з такою назвою миритися.

За новим же законом остаточне рішення щодо назви буде ухвалювати сама місцева громада, яка раніше жодним чином не впливала на цей процес. Тобто державний орган затверджує перелік того, що має бути перейменовано, надає рекомендацію, що назву треба привести у відповідність до закону в певні терміни, але не нав’язує рішення сам.

Як в цій ситуації позбутися зайвого суб’єктивізму?

На мій погляд, ніяк. Є комісія, до якої можуть звертатися громадські діячі, політики та громадяни, щоб розтлумачити норму щодо того чи іншого діяча, чиїм ім’ям названий певний об’єкт міської топоніміки. Спробую пояснити на конкретному прикладі – славнозвісного пана Ватутіна. З точки зору чинного законодавства, важко посперечатися, що Ватутін був причетний до визволення українських територій від нацистських загарбників. Відповідно він виноситься за дужки дії закону про декомунізацію. З іншого ж боку, якщо наша держава йде до того, аби визначити радянський період періодом радянської окупації, напевно, сумнівів в легітимності рішення Київської міськради стосовно Ватутіна не буде. Я навів приклад цього пана, бо він все-таки воював проти УПА, попри те, що звільняв Київ.

Пам’ятник радянському генералу Ватутіну було демонтовано попри те, що він не потрапляв під дію закону про декомунізацію

Під час прийняття закону була бурхлива дискусія з приводу Кожедуба (Іван Кожедуб – уродженець Сумської області, легендарний льотчик-винищувач часів Другої світової війни), причому на максимально деструктивних тонах. Звісно, що такі дискусії будуть і надалі. Наприклад, для мене якщо людина в радянські часи була членом КПРС, цього недостатньо, аби викреслювати її з історії. За тієї простої причини, що за радянських часів членами КПРС були мільйони людей, без цього ти не міг працювати на якійсь мало-мальській посаді. 

Звісно, присутні цей люфт і недосконалість ухвалення рішень через людський фактор. Тому треба хіба що сформувати якийсь реєстр осіб, що потрапляють під ліквідацію, але знову-таки цей реєстр мають формувати якісь історики, і все одно буде присутній фактор особи, який визначає погляди людини на ті чи інші історичні події. Саме тому ми врахували правки експертів і Мінкульту та передбачили експертну комісію. Щонайменше кожна «спірна» постать буде підлягати широкому експертному та науковому обговоренню, в тому числі із представниками громадськості.

Чи є приблизне розуміння того, як бути з тими топонімами, які важко однозначно трактувати? Ви згадали про Ватутіна, але таких вистачає й серед митців. Деякий час Україна конкурувала з Росією щодо приналежності Михайла Булгакова, доки, здається остаточно не визначились, що він був російським імперцем. А Гоголя ніби імперцем не вважають, але росіяни вперто називають його своїм письменником.  

Звісно, це вже тлумачити Інституту нацпам’яті, Нацкомісії державної мови, Мінкульту та подібним інституціям. На мою особисту думку, в цих питаннях держава має демонструвати гнучкість. Як на мене, той же музей Булгакова в Києві має право на життя, просто треба об’єктивно висвітлювати його суспільно-політичні погляди як автора. Бо шлях до відмови від українських літераторів, які сповідували ті чи інші погляди, але були пов’язані з Російською імперією, – це шлях в нікуди. Давайте згадаємо, що, зокрема, певний проміжок літературного досвіду пана Шевченка пов’язаний з Петербургом. І жодним чином не можна віддавати росіянам того ж Гоголя – тому осучаснення образу Гоголя через GogolFest в Маріуполі, поки росіяни його не знищили, було правильним підходом. Бо це наша історична спадщина, але тут завжди буде визначальним людський фактор.

«Моє спілкування з мером Франківська з приводу назви вулиці на честь «Да Вінчі» зайняло дві «смски»

У законі зазначено, що Інститутом Національної пам’яті буде проводитись попередня дослідницька і просвітницька робота. У чому вона полягатиме?

Є перехідний період, бо ми розуміємо, що без комунікації неможливо це все здійснити. Якщо просто провести перейменування в один день, можна повторити всі недоліки декомунізації. Звісно, має бути інформаційна кампанія, але наскільки спроможна Україна якісно її пройти – це завжди дуже непросте питання. Напевно, якби таку просвітницьку кампанію в культурно-політичному плані здійснювали, з тією ж Катериною пройшло б більш безболісно, ніж це було для деяких одеситів у 2022 році.

Коли цей закон реально запрацює і з’являться перші його результати?

Закон вступає в силу через три місяці після підписання президентом. За цей час має бути напрацьована вся нормативка, в тому числі з боку Мінкульту. У той же час ми маємо розуміти, що закон запускає два паралельних процеси – зміна імперських назв та приведення назв до стандартів української мови (кейс Южноукраїнська, про який ми вже говорили).

Коли говоримо про стандарти державної мови, то з дотриманням усіх процедур у Нацкомісії є пів року на роботу над списками топонімів, які варто перейменувати. Тобто вони будуть готові десь під кінець року. Після отримання місцевими органами списків надається ще рік для здійснення своєї частини роботи.

Коли мова йде про зміну назв російської імперської політики, то тут дедлайни жорсткіші. З дати набрання чинності законом (через три місяці після підписання президентом) у місцевої ради є шість місяців на перейменування. Якщо вони цього не роблять, то це повноваження переходить до міського голови, у якого є три місяці. Якщо вже місцева влада не змогла або не захотіла робити перейменування, то це право переходить до начальника обласної військової адміністрації, який своїм розпорядженням може перейменувати за ті ж три місяці.

Тобто загалом все займе десь півтора року?

Глобально повне очищення – приблизно так. Хтось більш оптимістичний може сказати, що трохи менше часу, але я в це не вірю.

Як уникнути таких прикрих казусів, як з нещодавно названою вулицею на честь фотографа Макса Левіна, що загинув на Київщині під час вторгнення російських військ? Виявилась, що ця маленька колишня вулиця Багратіона у кілька десятків метрів розташована десь між гаражами.

Напевно, це питання до місцевої влади. У практиці нашого комітету було таке, що ми зверталися до Хмельницької міськради з приводу перейменування однієї з вулиць на честь загиблого ексголови МВС Дениса Монастирського, бо він з Хмельницького родом. Міський голова сказав, що він підготує перед сесією варіанти вулиць на перейменування, щоб це дійсно не були якісь вулиці в гаражах, і тільки після цього буде ухвалюватися рішення. Думаю, це – раціональний підхід. Але ніхто не застрахований від казусів.

Ви вважаєте, що акцент має бути більше зроблений на перейменуванні саме російських топонімів, чи на прославленні українських героїв, іменами яких можна називати численні «нейтральні» вулиці, що є в кожному місті, на кшталт Регенераторної чи Заводської?

На вимогу закону цього робитись не буде, бо його метою є якраз очищення від російської топонімії. Але у міської влади зараз нема жодних перепон для здійснення таких речей. Процес перейменувань є дуже активним, особливо у великих громадах. От той же загиблий герой України Да Вінчі (Дмитро Коцубайло) з Франківщини. Моє спілкування з мером Франківська з приводу назви вулиці на його честь зайняло приблизно дві «смски» . Він одразу сказав, що зрозумів і буде це робити. Це ще й так працює, і так буде відбуватися там, де міська влада є адекватна. А якщо вже спуститися до перейменування регенераторних, залізничних, ягідних і так далі вулиць, то тут треба принаймні вивчати походження цих назв. Наприклад, мені досі не зрозуміло, чому вулиця, на якій розташовані комітети Верховної Ради, називається Садовою. Це якась історична назва, хоча для мене жодної історичної цінності вона не несе. Але вважаю, що неможливо скласти широкий перелік таких вулиць для перейменувань.

Взагалі попереду нас ще чекає багато дискусій. У країнах Балтії не було спорів навколо того, чи є радянський період періодом окупації. А у нас, якщо вийти на вулицю і про це спитати, ще ті дискусії розгорнуться.

Тобто позитивний досвід сусідів в наших реаліях, навіть сьогоднішніх, коли Росія убиває, не надто буде працювати?

Думаю, буде, просто ми повільніше йдемо, ніж ті ж країни Балтії. Наприклад, беручи до увагу їхню практику, ми проголосували закон, що для отримання українського громадянства треба здавати іспити на знання Конституції, мови та історії. І ми тут не новатори, а використовуємо досвід, що вже є.

У пояснювальній записці до законопроєкту, як завжди, вказується, що його реалізація не потребуватиме видатків з держбюджету. А чиїм коштом буде робитись таке масштабне перейменування?

У нас буде окремий закон, де прописаний цей механізм. Зрозуміло, що треба буде змінити вивіски, і коли рішення щодо перейменування ухвалене без вказівки центральної влади за рішенням місцевої, то і фінансуватися воно буде з місцевого бюджету. Якщо ж за рішенням центральної влади, то вона буде це дофінансовувати у вигляді субвенцій.

Після вступу дії в закону про декомунізацію та першого перейменування вулиць та проспектів пересічні громадяни, таксисти часто плутались, особливо коли на одній і тій же вулиці висіли таблички зі старою та новою назвами. Наскільки ця плутанина була масштабною та чого очікувати, якщо кількість перейменувань збільшиться в рази?

Мені здається, що незручність – взагалі не критерій. У нас в Києві був Московський проспект, який перейменували на проспект Бандери. Хтось про це зараз пам’ятає? Навіть я зараз не одразу згадав, як він називався. Думаю, для нового покоління вже жодної різниці нема, а старе як звикло називати, так і буде, ми ж людей не переробимо. Багато міст це вже проходило, тому всі звикнуть, все нормально. 

Павло Вуєць, «Главком»