Депутат Київради Вікторія Муха: Є пропозиції перейменувати вулицю на честь Залужного. Але не можна

«Ми повертаємо місту українсько-київське обличчя»

До повномасштабного вторгнення кожне перейменування вулиць у Києві у рамках декомунізації викликало жваві обговорення і суперечки. Чимало киян обурювалися: мовляв, навіщо міняти звичні назви і кому взагалі заважає якийсь бюст…

Після 24 лютого, зазначає голова постійної комісії Київради з питань культури, туризму та суспільних комунікацій Вікторія Муха, таких питань від киян стало значно менше. Жителі столиці зрозуміли, чому важливо позбавлятися радянських та російських міток у місті. В інтерв’ю «Главкому» Вікторія Муха розповіла, як Київ виконує план з деколонізації Києва, які несподівані проблеми виникають на цьому шляху та чому у столиці досі є вулиця Червона, але так і не з’явились вулиці Богдана Ступки та Астрід Ліндгрен…

«Не варто ставити усі назви, пов’язані із Білоруссю, в один ряд із російськими»

Пані Вікторіє, станом на 24 лютого 2022 року Київ був у лідерах серед українських міст за кількістю топонімів, пов’язаних із Росією. А вже до кінця 2022 року став лідером з кількості перейменованих вулиць та площ. Чому це масштабне, але таке потрібне перейменування, не відбувалося раніше?

Більшість перейменувань, які відбувались в столиці до 24 лютого 2022 року, були пов’язані з декомунізацією та конкретними ініціативами, які надходили, зокрема для вшанування пам’яті видатних осіб та загиблих захисників. Початок повномасштабної війни дуже змінив ситуацію та активізував процес вже дерусифікації Києва. Нарешті виник величезний суспільний запит.

У 2015 році я ініціювала перейменування Московської вулиці, Московського проспекту, Московської площі та Московського мосту. На комісію з перейменувань, на якій розглядалась ініціатива, прийшли мешканці вулиці Московської і сказали, що їм абсолютно нормально жити із такою назвою. Уявіть, це було після анексії Криму, окупації частини Луганської та Донецької областей... І супротив перейменуванню був такий, що комісії довелося відкласти це питання.

Зараз люди краще усвідомлюють важливість цього невідворотного процесу, чому і для чого це потрібно робити. За рахунок цього усвідомлення дерусифікація Києва відбувається швидко. Лише минулого тижня президент підписав закон про деколонізацію, а ми цей процес розпочали ще минулого року і вже значною мірою очистили топонімічний простір від нав’язаних імперсько-російських маркерів.

А як ви оцінюєте ідею партії «Європейська солідарність» перейменувати Повітрофлотський проспект на проспект Євросоюзу? Опоненти партії Порошенка обурювались тим, що це насправді спроба закарбувати на карті столиці назву політичної сили, яка й висувала цю ідею. Перед цим «Європейська солідарність» також наполегливо блокувала перейменування вулиці Московської в Києві на вулицю Князів Острозьких. Тоді партія теж вимагала назвати вулицю, на якій розташований її офіс, на честь ЄС.

«Вулиця Європейського союзу» – чи не перша ідея перейменування, яка викликала настільки суперечливу дискусію. Такого градусу емоцій та безкомпромісності позицій, як у цьому голосуванні, раніше не було.

У цьому контексті варто згадати, що у нас є Європейська площа. І це історична назва цієї площі, яка була ще з 1851 року, пов'язана вона з готелем «Європа», який там розташовувався. І це ще раз свідчить про наші зв’язки з Європою набагато довші, ніж інколи комусь видається.

Ідея дати Повітрофлотському проспекту назву Європейського Союзу довго дискутувалася експертною комісією. Вона на початку роботи визначила принципи визначення об’єктів топоніміки, які підлягають перейменуванню. відповідно до них був затверджений перелік. Повітрофлотського проспекту у цьому переліку не було, хоча була пропозиція уточнити назву проспекту на Повітрянофлотський відповідно до правил українського правопису. Ті зауваження, які висловлювали експерти, – важливі. Вони стосуються в першу чергу збереження історичного топонімічного ландшафту цієї частини Києва. Даний проспект – не тільки дорога до аеропорту ім. Сікорського у Жулянах, де базувався Повітряний флот УНР у 1917 року, а й великий простір на мапі міста, пов’язаний з нашою авіацією та досягненнями України у цій царині.

Водночас, розуміючи важливість підтримки України з боку ЄС сьогодні, для перейменування на честь ЄС був запропонований проспект Правди.

І ще один варіант, який був запропонований, – Петрівська алея. Вона практично виходить на Європейську площу, тож, на моє переконання, Петрівська алея була б кращим вибором для створення топонімічного ансамблю.

Попри рекомендації експертів була внесена пропозиція перейменувати Повітрофлотський проспект. Зараз уже відомі результати рейтингового електронного голосування і люди вже визначилися. Голосування у додатку «Київ цифровий» засвідчило: 38% проголосували за Повітрянофлотський, 30% за ЄС.

Але я погоджуюсь. що питання набуло політизації, і якщо ми прагнемо зміцнити таким чином зв'язки з ЄС, то нам треба підтримати ту назву, яку підтримали експерти та кияни у застосунку «Київ Цифровий». Я сподіваюсь, що депутатський корпус дослухається до думки киян і ми будемо одностайні в цьому рішенні.

Треба відзначити, що у цьому голосуванні брали участь не тільки кияни. «Європейська солідарність» вела активну медійну кампанію. І можливо, якби враховувалася лише думка мешканців столиці, відрив першого варіанту, був би ще більшим?

А я вам можу повідомити, як саме розділилися голоси саме киян у цьому голосуванні.

Це дуже цікаво.

Серед киян 6429 голосів за Повітрянофлотський, 3227 – за ЄС

А чи не розглядається можливість зробити голосування у застосунку «Київ Цифровий» доступними тільки для жителів столиці? Адже тепер ми бачимо, що відсотки у такому випадку були б геть іншими.

Тепер дійсно виникла така дискусійна тема. Але у Києві живуть і вимушені переселенці. Сюди приїжджають на роботу люди з області, живуть та працюють люди, які не зареєстровані в Києві. Вважаю, що вони також мають право брати участь в опитуваннях щодо перейменування вулиць. А депутатам під час ухвалення рішень можна враховувати, скільки людей проголосували, і який серед них відсоток жителів Києва.

При цьому треба відзначити, що застосунок «Київ Цифровий» однозначно покращив комунікацію з киянами. До початку повномасштабної війни, громадське обговорення перейменувань – голосування – відбувались на сайті Департаменту суспільних комунікацій. За наявними даними кількість тих, хто взяв участь в опитуваннях у застосунку «Київ Цифровий» значно більша, інколи на 100-200%. Це означає, що за допомогою цього інструменту нам вдалося залучити значно більшу кількість киян до участі у прийнятті рішень та почути їхню думку, а такі опитування є більш репрезентативними.

А що робити з перейменуванням вулиць та інших місць, назви яких пов’язані із Білоруссю? Наприклад, у нас є станція метро «Мінська»…

Враховуючи тривалі, міцні та значимі історико-культурні зв’язки білоруського та українського народів, експертна група, в яку входять фахівці семи наукових установ НАНУ, рекомендувала не змінювати назви, пов’язані з культурою та топонімічним простором Республіки Білорусь. Звичайно, якщо вони не названі на честь білоруських діячів, які відомі антиукраїнською позицією чи пропагандою імперської та радянської політики щодо України. Складно не погодитися з думкою експертів, що сьогодні білоруси – це поневолений народ, який так само, як і ми, прагнув захистити свій вибір. Вони також хотіли жити у демократичній державі, але фактично виявились окупованою державою під прямим військовим та політичним впливом агресора та фактично диктаторським режимом Лукашенка. Тож, не варто ставити назви, пов’язані із Білоруссю, в один ряд із російськими московськими, мурманськими, суздальським, тагільськими…

Що ж до станції метрополітену «Мінська», експерти рекомендували замість перейменування додати в інтер’єр станції кольори біло-червоного-білого історичного прапора Білорусі, який був державним прапором з 1991 до 1995 року, та став одним із символів супротиву та протестів білоруського народу у 2020 році. І давайте не забувати, що білоруські патріоти пліч о пліч з нашими воїнами сьогодні борються за нашу незалежність.

Які найбільш знакові для столиці перейменування плануються найближчим часом?

Від початку повномасштабної війни у Києві перейменувано 289 вулиць, проспектів, провулків, бульварів та площ, пов'язаних з Росією та радянським минулим, 70% від усього списку. Залишається ще біля 60 вулиць та об'єктів, які ще потрібно перейменувати. На найближчому засіданні Київради, сподіваюсь, буде підтримано довгоочікуване перейменування станції метро «Площа Льва Толстого» на станцію «Площа Українських героїв», а станція «Дружби народів» стане «Звіринецькою».

Буде перейменована й станція «Проспект правди» на «Варшавську» (одна із чотирьох станцій Сирецько-Печерської лінії метрополітену, які ще планується побудувати, – «Главком»), але у цьому випадку доведеться дочекатися закінчення будівництва, тож назву «Варшавська» станція носитиме вже після введення в експлуатацію. До нас звернувся метрополітен і пояснив: якщо змінити назву зараз, доведеться вносити коригування у проєктну документацію й знову отримувати дозвіл на проведення робіт. Навряд це можна назвати раціональним шляхом, тому ми рішення приймаємо зараз і чекаємо закінчення будівництва станції, яка буде носити назву «Варшавська».

Якісь непередбачувані, непрораховані наслідки місто вже відчуло, адже це найбільш масове перейменування? І скільки таке топонімічне оновлення обійшлося бюджету?

Коштів на перейменування вулиць ми не закладали. Заміна табличок із назвами вулиць відбувається коштом власника або балансоутримувача будівлі. Ми повертаємо місту українсько-київське обличчя. Тож навряд вартість табличок – вагомий аргумент проти.

Звісно, киянам та гостям столиці доведеться звикнути до нових назв. Але набагато більше незручностей для вимушених переселенців, які залишили власні домівки внаслідок агресії, та наших захисників, які щодня у важких умовах виборють нашу свободу та незалежність. Тож пережити перейменування та звикнути до нових назв вулиць можна.

Але у нас трапився курйоз із провулком Червоним та вулицею Червоною у Києві. Ми перейменували провулок, а до нас прийшли мешканці вулиці Червоної й категорично заперечили те, що їхня назва пов’язана з радянщиною. За їхньою версією, таку назву вулиця отримала через те, що на ній насаджено багато вишневих дерев. Але дата найменування вулиці Червоної дає нам підстави сумніватися у версії жителів. Звісно, ми звернулись до Інституту національної пам’яті, яка може прояснити цю назву, але конкретної відповіді так і не отримали.

Дивним виглядає також те, що ми ніде не бачимо у Києві вулиці Зеленої, Жовтої чи Синьої.

На місці проспекту Перемоги тепер у столиці проспект Берестейський. Відразу ж посипалися питання, чому місто не повернуло назву Брест-Литовський, яку багато киян вважають історичною?

Історики вважають, що то не єдина історична назва, проспект також називався Берестейським. Проспект дійсно певний час носив назву Брест-Литовський в радянські часи, але це зрусифікована назва від української назви Берестя, яке у радянський період стало Брестом.

«Музей радянської спадщини. Чи потрібне нам взагалі таке місце?»

Щодо пам’ятників. Тут взагалі непочатий край роботи – простим перейменуванням вже не обійтися.

Київрада ухвалила рішення про усунення з публічного простору переліку бюстів, меморіальних об'єктів і пам'ятників, пов'язаних з Росією та радянським минулим. Ми починали з 70 об'єктів, але з урахуванням пропозицій громадськості зараз їх понад 300, і більша частина – меморіальні дошки та бюсти. Рішення щодо них простіші, якщо порівнювати із пам'ятниками, особливо, наприклад, із пам'ятником Щорсу.

Список меморіальних об'єктів і пам'ятників, пов'язаних з Росією та радянським минулим у столиці

Складно з пам’ятниками, які мають статус пам’яток національного чи місцевого значення. Наприклад, щодо пам’ятників Чкалову та Ватутіну була доволі довга процедура.

Щоби перемістити пам’ятку місцевого значення, треба погодити це з Міністерством культури, а національного – з Кабміном. Це довга бюрократична процедура. Пришвидшить цей процес набуття чинності закону про деколонізацію, але це все одно займатиме якісь час. І, певно, Щорс – один з найбільш помітних пам’ятників, на вирішення долі якого чекає активна громадськість Києва.

Чим саме особливий випадок зі Щорсом на бульварі Шевченка?

Це пам'ятка монументального мистецтва, внесена до Переліку об’єктів культурної спадщини національного значення. Якби він був просто пам'яткою історії, то вилучити його, керуючись законом про декомунізацію, було б достатньо просто. Але попри розуміння ідеологічного підґрунтя, слід зважати на дотримання визначених законом процедур та те, що цей пам'ятник створений українськими скульпторами та архітекторами. До того ж колись в інтерв'ю перший президент України Леонід Кравчук зазначав, що він позував для цього пам'ятника. Тому стосовно Щорса ситуація складніша. Якщо він лишається пам'яткою монументального мистецтва, яка, з точки зору законодавства, має цінність – там є своя процедура: розробка проєктної документації, проєкт монтажу, демонтажу із визначенням місця, куди переміщається пам’ятник. Наразі ж очікуємо офіційних рекомендації від Мінкульту, бо інформація щодо ухвалених рішень у відкритих джерелах різнилась та була суперечливою.

Такі ж рішення зараз ухвалюються щодо пам’ятників Пушкіну, яких у Києві було, здається, вісім. Десь – бюст, десь меморіальна дошка, кілька пам'ятників. Пам’ятників Тарасу Шевченку чи Лесі Українки в Києві стільки не нарахуєш.

Тому прибрати їх усіх – довша процедура, але ми не можемо порушувати законодавство, бо про яке демократичне суспільство та загальновизнаний принцип поваги до правил та процедур ми тоді говоримо?

З приводу Щорса не вщухають дискусії, тому що мистецтвознавці стверджують, що кінна статуя сама по собі становить мистецьку цінність та є однією з найкращих в Україні. Питання в постаті Щорса…

Уже звучали дуже оригінальні пропозиції залишити коня, а прибрати Щорса, або замінити йому голову на чиюсь іншу. Або ж просто змінити підпис на пам’ятнику і присвятити його якомусь з героїчних командувачів військ УНР: наприклад, на полковника Болбочана...

На превеликий жаль, це неможливо. Але поки що Щорс не постраждав, зате постраждав кінь. Лишився без ноги. Це сталося ще раніше у 2017 році, але все ж…

Які плани щодо демонтованих пам’ятників? По Києву вже є багато порожніх постаментів, що на них може з’явитися і коли?

Тут постає питання, заміщати чи не заміщати. Наразі триває дискусія про те, що має бути на місці пам'ятника Леніну на бульварі Шевченка. Тут потрібно повернутися в історію: як він там (Ленін) з'явився. Бульвар Шевченка на початках, коли проєктувався архітектурний ансамбль, взагалі не передбачав на цьому місці монумента. Навпаки, задум архітекторів був таким: коли люди спускаються з бульвару, їм відкривається чудовий вигляд на Бессарабський ринок. А пам'ятник Леніну, для якого це була вимушена локація після спроб зробити величезний постамент на Михайлівській площі, цей вигляд перекривав.

Але говорячи про місце, де розташувався пам'ятник Леніну, маємо розуміти, що і воно має свою історію. На цьому місці під час Другої світової та окупації Києва стояла шибениця, на якій публічно страчували киян. Пізніше там встановили Леніна, оскільки це була чи не єдина незруйнована під час Другої світової війни частина Хрещатику. Питання у тому, наскільки треба один пам'ятник механічно заміщати іншим?

На моє глибоке переконання, це не зовсім правильний шлях. Ми маємо не заміщати механічно: якщо тут був Ленін – давайте замість нього поставимо пам'ятник відомому українському діячу. Чи як зараз пропонується зареєстрованим у Київраді проєктом рішення спорудити на цьому місці пам'ятник захисникам України. Для мене те місце, де страчували людей, де стояв Ленін, навряд чи є гідним та підходить для цього. Зараз пропонується провести громадське обговорення, консультації про те, яким має бути пам'ятник. Але, як на мене, першочерговим питанням має бути – а чи має там стояти пам'ятник взагалі? Адже коли ми говоримо про пам'ятники, ми говоримо насамперед про архітектурне обличчя, історію та символізм.

Щодо того місця Київ розглядав різні пропозиції, зокрема й ініціативу спорудити там фонтан, який би не перекривав вигляд на Бессарабську площу. А оскільки це місце дуже складне, то, здається, саме це обговорення може навіть стати ще більш резонансним, аніж навіть обговорення перейменування Повітрофлотського проспекту, адже тут зачіпається тема вшанування наших захисників. Але чи гідне це місце? А чому цей монумент не розмістити на площі Українських героїв (зараз – площа Льва Толстого)? Цей варіант виглядає логічнішим.

А де зараз вже демонтовані пам’ятники? Чи планується створити публічне місце для зберігання?

Питання створення парку радянської спадщини чи парку радянської окупації – дискусійне. Цю сторінку історії нам треба пам'ятати, і колись розглядалася навіть ідея облаштувати таке місце у національному комплексі «Експоцентр України» (ВДНГ), але цей комплекс не є власністю міста. 

На мою думку, треба дочекатися демонтажу усіх об'єктів та зрозуміти обсяг того спадку, який нам залишився. Наразі ми ще не знаємо, якою буде остаточна кількість цих об'єктів, і яка площа нам буде потрібна. Для розміщення всіх цих постаментів, погрудь та пам’ятників тощо треба визначити необхідну площу.

Але й це теж викликає дискусії – чи взагалі потрібне нам таке місце? З одного боку, ми можемо приводити туди дітей і наочно показувати сторінки нашої історії. А з іншого – чи взагалі є десь у Києві місце для такого об'єкту?

А зараз демонтовані пам’ятники де зберігаються?

На території Національного авіаційного університету, там є музей на тему радянського періоду.

«Як можна обирати, хто з полеглих більш гідний, аби на їхню честь назвали вулицю?»

Багато київських вулиць вже перейменовано на честь загиблих захисників України. Але  достойних такої честі – тисячі, війна триває, список живих та полеглих героїв лише зростатиме, а кількість вулиць, скверів та площ не збільшується. Столична влада вже має варіанти, як увіковічнювати пам’ять про наших захисників?

Ми намагаємось шукати і в більшості випадків знаходимо шляхи увічнення пам’яті полеглих героїв. Але в певний момент нам доведеться взяти паузу – шукати інші рішення. Інколи ми отримуємо по кілька пропозицій із прізвищами загиблих героїв на одну вулицю. І як тут можна обирати між тими, хто віддав життя? Хто більш гідний? Особливо зважаючи, що в умовах воєнного стану ми не можемо мати усю повноту інформації, та враховуючи чутливість питання для рідних та близьких, це не завжди коректно.  

Адже ми не зможемо вшанувати пам'ять кожного у назвах вулиць. Варіанти шанування пам’яті та увічнення мають бути інші. І це питання не до Києва, а до держави.

Принципова позиція мера Віталія Кличка – жоден наш воїн не має бути обділений увагою. Один із головних пріоритетів Київради – постійна підтримка киян-захисників і захисниць України та членів їхніх сімей, для цього в Києві працюють спеціальні програми. Віддати належне та шанувати пам’ять наших загиблих захисників можна не обов’язково називаючи вулиці на їхню честь. Існують інші способи – наприклад, меморіальні дошки та почесні відзнаки міста.

У цьому контексті не можу не згадати, що зовсім недавно загинув військовий Артур Асадов, батько якого за примхою долі воював на боці Росії. І однин із останніх дописів цього військового був таким: «Будь ласка, не створюйте петицію про присвоєння звання Героя на мою честь, бо померти на війні – чин, а не подвиг».

Для нас, депутатів, емоційно, такі рішення є найскладнішими.

Неоднозначний приклад – історія з перейменуванням вулиці на честь фотожурналіста Макса Левіна, який загинув на початку вторгнення під Києвом. Колеги з’ясували, що насправді цю вулицю назвати вулицею складно: там лише гаражі, паркан і жодної таблички…

Маю зауважити, що перед тим, як у Київраді реєструється рішення про перейменування вулиці на честь фізичної особи, відповідно до закону обов’язковим є отримання згоди родичів цієї людини…

Буває таке, що родичі дозволу не дають?

Так. Наприклад, кияни ініціювали та проголосували у «Києві Цифровому» за перейменування вулиці на честь певної особи, а його родичі кажуть: «Нам не подобається ця вулиця». Інколи їм не подобається й сама ідея перейменування, таке теж буває, але більше відмов – саме через розташування вулиці.

Можете назвати конкретні випадки вулиць і прізвищ?

Було би неетично з мого боку розголошувати цю інформацію на широкий загал. Тому наведу найбільш відомий приклад – із Богданом Ступкою. Ми не можемо перейменувати вулицю на його честь, бо родичі не надали згоду. Така ж ситуація з Астрід Ліндґрен. Принаймні, її родичі сказали, що вони ще думають, бо коли подивилися на ту вулиця у картах Google, вона їм видалася маленькою.

Багатьом хочеться, щоби вулиця була у центральній частині міста. А у центральній частині міста дуже багато вулиць мають історичні назви і ми не можемо перейменувати, наприклад, Хрещатик.

Крім того, нам надходили пропозиції від містян про перейменування вулиць, але їх неможливо реалізувати через встановлені законом обмеження. Наприклад, не можна перейменувати вулицю на честь Валерія Залужного чи Бориса Джонсона. Бо українське законодавство забороняє називати вулиці та об’єкти на честь живих людей.

«Дуже хотілося б вирішити питання з УПЦ (МП) цивілізовано»

Регіонами котиться також релігійна деколонізація. Міста і цілі регіони розривають договори на оренду майна та землі із Московською церквою, забороняють її діяльність на своїй території. У той же час у багатьох районах Києва ми бачимо ділянки, самовільно зайняті цією релігійною організацією, яка перебуває у єдності з РПЦ. Наприклад, у парку «Нивки» Московська церква захопила землю, облаштувала там дерев’яний храм, на Дорогожичах у Бабиному Яру – точно така ж історія. Список можна продовжувати довго, бо таке є у кожному районі… Чому місто на все це не реагує роками?

Реагує, але органи місцевого самоврядування дуже обмежені у діях. Поки що ми очікуємо на прийняття закону, який врегулює багато питань щодо УПЦ (МП). Київрада проголосувала рішення провести інвентаризацію земельних ділянок, зайнятих УПЦ (МП) та об’єктів комунальної власності, переданих в оренду чи постійне користування. Цю інвентаризацію має провести департамент земельних ресурсів і департамент комунальної власності.

Тут важливо для контексту: у договорах оренди прописані умови, за якими вони можуть бути розірвані в односторонньому порядку. Розірвання Київрадою договору з іншої підстави може дати привід релігійній громаді позиватися до суду і підстави, що у найгіршому випадку суд стане на бік УПЦ (МП), і тоді Київська міська рада взагалі вже не зможе нічого зробити.

А у випадку самовільно захоплених ділянок найкращий спосіб – вирішувати ці питання через суд. У нас вже є рішення про церковний МАФ на Десятинній: релігійну громаду суд зобов’язав демонтувати цю споруду власним коштом. Але це рішення кілька місяців лишається невиконаним. Питання – у компетенції виконавчої служби. Дуже хотілося вирішити все у законний спосіб, без протистоянь.

Зауважу, що інші релігійні громади, до прикладу УГКЦ, роблять усе законно, а не як у згаданому випадку – прийшли, захотіли, побудували. Як можна відмовити, якщо все законно?

Як змінюється ситуація на релігійній карті столиці в останній рік? Щось геть не чути, що якісь парафії виходять з Московської і долучаються до Української церкви.

У Києві більшість храмів належать УПЦ МП. Точно скажу, що офіційна статистика переходів, м’яко кажучи, невтішна. Мені здається, в маленькому місті чи селищі це зробити простіше, адже прихожанам там легше об’єднатись та відстоювати позицію.

До речі, УПЦ МП – не єдина зареєстрована церква в Києві з російським корінням.

Скільки ж таких усього?

У столиці діють Українська православна церква (МП) – 273 парафії, Російська істинно-православна церква – дві, Російська православна церква Закордоном – шість, Апостольська православна церква – дві, і Українська істинно-православна церква – одна парафія. Не впевнена, що вони ведуть активну діяльність, але вони є.

«Київські театри навіть гастролюють під час війни»

Як виживають київські театри, муніципальні мистецькі колективи під час війни? Наскільки їм урізали фінансування після повномасштабного вторгнення?

Урізали, як і багато інших статей видатків бюджету столиці держави, яка воює. У квітні та травні 2022 року фінансування відбувалося на рівні 40% від запланованого. З вересня місто вже змогло повернутись до планових показників фінансування. Але я би не сказала, що театри виживають… Працюють та створюють. Головною задачею минулого року була обороноздатність міста, а також забезпечення першочергових медичних та соціальних послуг, тощо. Це вплинуло на фінансування закладів культури, зокрема і театрів.

Водночас, наші театри не зупинили роботу та у надскладних умовах спромоглися створювати новий культурний продукт. Для прикладу, у Молодому театрі уже в липні минулого року відбулася прем'єра музичної вистави «Цап-кацап», яка народилася під час війни, а загалом наші театри створили за рік повномасштабної війни 57 нових постановок. У таких умовах це дуже багато, навіть для наших 20 муніципальних театрів. І головне, що нам вдалось зберегти мережу і ми не втратили жодного театру чи іншого муніципального культурного закладу.

Що відбувається з їхнім фінансуванням?

Повністю за рахунок міського бюджету утримуються музеї, бібліотеки та заклади мистецької освіти. Інші заклади культури частково отримують фінансування (трансферти) з бюджету і решту заробляють власною діяльністю. На сьогоднішній день бюджетне фінансування становить орієнтовно — 70-80% від потреби.

Ми мали дуже амбітні плани на цей рік, а останніми роками нам вдалося значно зміцнити матеріально-технічні бази театрів і багатьох закладів культури взагалі. Але тепер ми живемо у воєнний час і змушені скоротити велику частину видатків.

Зараз театри та інші заклади культури працюють з урахуванням вимог воєнного часу. Наприклад, якщо театр має укриття, розраховане тільки на 100 осіб, і поблизу немає інших укриттів, він не може продати більше 100 квитків на одну виставу. Він має продати навіть менше, адже в укриття мають спуститися і актори, й інші працівники театру.

Суттєво вплинули відключення електроенергії. У багатьох закладах з'явилися власні генератори, але все одно грати при свічках і ліхтариках, у холодному приміщенні – те ще випробування.

Але театри працюють, навіть гастролюють, просуваючи українське мистецтво за кордоном та тримаючи Україну у фокусі уваги. Наприклад, Театр на Лівому Березі їздив у Литву, Німеччину, Польщу, а Київська опера зараз показує свої вистави у Великій Британії. Хочеться окремо зазначити, що за участі творчої групи Київської опери балет сучасного українського композитора Олександра Родіна «Аладін» був поставлений на сцені Каунаського музичного театру та увійшов до його репертуару на постійній основі.

За цей період частина театрів змінила своїх керівників. Конкурси під час воєнного стану не проводяться. За якою логікою ухвалюються кадрові рішення?

Під час воєнного стану конкурси не проводяться, призначається керівник органом управління. Наприклад, у Театру на Подолі – новий керівник. Це була дуже складна історія і виклик, адже Віталій Малахов заснував цей театр та очолював його тривалий час, і було зрозуміло, що другого Малахова не буде (Віталій Малахов помер у листопаді 2021 року – «Главком»). Зрештою керівником призначений Богдан Бенюк і це була ініціатива та пропозиція театру, яку підтримав орган управління. Богдан Бенюк довгий час працює в Театрі на Подолі, добре знає колектив, історію та філософію театру, має беззаперечний авторитет та репутацію у театральному середовищі. Аналогічна історія відбулась з призначенням керівника Театру на Лівому Березі. Кандидатура нинішньої керівниці Олесі Жураківської була висунута та підтримана переважною більшістю колективу.

На період дії воєнного стану відповідно до законодавства керівники закладів культури, зокрема театрів, призначаються, органом управління. Потім все одно буде конкурс. Призначена людина за цей час може проявити себе і надалі зможе або брати участь у конкурсі, або поступитись місцем іншому.

20 муніципальних театрів – для такого мегаполіса, як Києва, можливо, і не забагато. Але навіть затяті театрали не перелічать усіх цих закладів. Чи є плани провести оптимізацію цих закладів?

Відповідь на питання чи забагато театрів дають кияни, купуючи квитки. Не секрет, що на переважну більшість вистав вони розкуповуються повністю заздалегідь. Певна оптимізація закладів культури планується, але вона точно не стосуватиметься театрів та музеїв, і ми краще детально поговоримо про це пізніше, коли прийде час і буде напрацьоване рішення.

І насамкінець про останнє рішення Київради. Тривалі дискусії щодо облаштування військового цвинтаря на Лисій горі виявилися безрезультатними. Комплекс створять у Биківні на майже 100 гектарах. Як ви оцінюєте таке рішення?

Ідея створити меморіал загиблим киянам-захисникам на кшталт Арлігнтону у Вашингтоні народилася в Києві. Володимир Кличко, наскільки мені відомо, є її автором. Ініціативу обговорювали ще навесні минулого року і перша локація, яку розглядали, була недалеко від Бабиного Яру. Над цим працювали фахівці та комісія, але від цього місця відмовились в силу культурологічних та інших причин. Потім цю ідею підхопив уряд і президент, і коли мова стала йти про меморіал національного масштабу, надійшла пропозиція розглянути Лису гору. До речі, розглядалась не сама гора, яку пов’язують з давніми українськими звичаями та обрядами, а територія поряд. Ми повинні розуміти, що для створення такого комплексу необхідна не просто велика земельна ділянка, а місцевість, що відповідатиме певним вимогам, зокрема матиме проїзд до нього, великий паркувальний майданчик, місце для крематорію та культових споруд з обов’язковим дотримання санітарних зон. Таких ділянок в столичному регіоні дійсно небагато. Зараз уряд запропонував ділянку в Биківні, і Київська міська рада на останньому засіданні відвела землю, фактично розпочавши процедуру створення Національного військового меморіального кладовища в Биківні.

Аліна Євич, Микола Підвезяний, «Главком»