Чому «план Байдена» стає «планом Путіна»?

– А як розпізнати зрадника, батьку?
– Він першим побіжить домовлятися з ворогом про мир.
Іван Франко «Захар Беркут»

У одній із попередніх статей на «Главкомі» «Українські території в обмін на другий термін у Білому домі. План «Б» Байдена» було показано, що президент Байден у своїй політиці щодо російсько-української війни виходить із необхідності її «замороження» тобто, іншими словами, встановлення миру шляхом передачі Москві окупованих українських територій. Засобом примусу України до територіальних поступок мало стати, згідно з «планом Байдена», підтриманим також Німеччиною, обмеження у наданні нам озброєння, необхідного для наступу.

Попри невеликий час, який пройшов з моменту цієї публікації, статус «плану Байдена» відчутно змінився.

По-перше, він фактично позбувся маскувальної наліпки «гіпотетичний» і набув рис офіційного курсу. Згідно з інформацією Politico, адміністрація Байдена поступово змінює фокус своєї підтримки України, зосереджуючись тепер на зміцненні її суто оборонних спроможностей та, відповідно, посиленні позицій на майбутніх перемовинах із Кремлем щодо завершення війни. Отримані у підсумку мирні домовленості передбачатимуть, зокрема, передачу Москві частини українських територій.

Іншими словами, «план Байдена» набуває тепер статусу офіційної доктрини у підході США до врегулювання російсько-української війни, суть якої зводиться до м’якого примусу України до миру в обмін на її території. Згідно з інформацією The New York Times, певні урядові кола та експертні центри вже почали розробку різних моделей досягнення перемир’я в російсько-українській війні; опрацьовують питання, пов’язані із припиненням вогню, розведенням військ, гарантіями сторонам безпеки, створенням міжнародних місій спостереження за виконанням домовленостей тощо. Тобто, всю ту пустопорожню в плані ефективності забезпечення миру «лабуду»,  яку міжнародне співтовариство свого часу вже невпинно нав’язувало нам в рамках Мінських перемовин.

Прикметно, що передбачене «планом Байдена» обмеження наступальних спроможностей України делікатно-дипломатично називають посиленням (!) її позицій на перемовинах із Москвою. Не капітуляцією, не засобом умиротворення Путіна, не розчленуванням України, як воно є насправді, а «посиленням» її позицій у переговорах зі здобуття миру! Що сказати, звучить виключно гуманно й пафосно. Але на ділі те все словоблуддя, ну геть майже за Оруеллом («війна – це мир») є ні чим іншим як проявом безмежного цинізму, в якому саме гуманізмом і не пахне. Прикметно, що сама спроба замаскувати реальну етичну й юридичну суть плану, тобто його антигуманний і неправовий характер, є результатом остраху авторів називати речі своїми іменами, бо це з великою ймовірністю може потягти за собою негативний для них іміджевий шлейф. І це побоювання є, між іншим, у цій ситуації доброю новиною, що буде пояснено пізніше окремо.   

По-друге, за дивним збігом обставин, «план Байдена» має всі шанси вже ближчим часом перетворитися, якщо не на «план Путіна», то таки точно на «план двох президентів». Упродовж останніх місяців ідея «замороження» російсько-української війни Байдена отримала доволі активну, хоча може  поки що і не пряму, підтримку з боку Кремля. У Москві чомусь доволі різко прокинувся потяг до миру і вона, за свідченням тієї ж The New York Times, розпочала інтенсивно надсилати офіційні та неофіційні сигнали нашим західним партнерам про свою зацікавленість у припиненні вогню. Неодноразові нагадування Москви про це, за свідченням журналу Newsweek, знайшли відгук у душах тих політиків, які вважають «замороження» війни єдиним можливим шляхом її припинення, а також тих, хто є давніми симпатиками Кремля.

Внаслідок такого збігу позицій Вашингтона і Москви у ставленні до російсько-української війни, точніше до необхідності досягнення домовленостей щодо припинення вогню, вони, схоже, знову, як і у 2021 року, готові будуть спільними зусиллями захищати мир у Європі загалом та в Україні зокрема. Щоправда, тоді це завершилося погодженням Вашингтону деяких загальних модальностей московського вторгнення в Україну та певних його правил. Але на цей раз їхні спільні зусилля вже не будуть різновекторними, бо ґрунтуватимуться на єдиній концептуальній основі, яким є «план Байдена». Консенсус двох столиць, що оце формується з питання припинення вогню, має, таким чином, всі шанси перетворити «план Байдена» на такий собі «план Байдена-Путіна з умиротворення України». А може навіть і на однойменний «пакт». Принаймні, зараз для України, а пізніше – і для історії, на щось на кшталт «мюнхенської змови».

«Хотят ли русские войны», або Чи прагне Путін миру?

Причини зацікавленості Байдена у досягненні домовленостей про перемир’я зрозумілі і були детально розглянуті нами раніше у двох попередніх публікаціях (тут і тут). Що стосується Путіна, то ситуація з ним складніша. Не зовсім ясно, які такі перипетії суспільного життя раптом змусили московського диктатора невпинно клянчити перемир’я. Тож спробуємо з’ясувати, чи дійсно Путін прагне миру та чому він став добиватися припинення вогню у війні проти України. Щоб зрозуміти, як воно є насправді, дамо самі собі відповідь на кілька простих запитань.

1.   Насамперед, з’ясуємо чи є Путін миролюбним політиком, який прагне світу без війни загалом і мирної України зокрема?

Відповідь на це запитання вочевидь негативна, бо якби у Путіна були такі прагнення, то він би і не розпочав геть нічим не спровоковану війну з Україною (про Грузію та Сирію тут навіть не згадуємо). Війна в Україні не є випадковим кроком, здійсненим під впливом коливань настрою, «рюмашки» коньяку чи не зовсім лагідного слова Кабаєвої. Московія готувалася до неї від початку існування незалежної України і особливо інтенсивно та цілеспрямовано – впродовж всього путінського правління. З 2014 року відкритий військовий тиск Москви на Україну взагалі невпинно наростав, приносячи українцям все нові й нові збитки та людські страждання. Якби Путін таки бажав миру, то досягти його можна, як то кажуть, «у два кліки». Для припинення війни Москві достатньо просто звільнити окуповані українські території, вивести звідти свої війська. Але цього і близько немає. То про яке прагнення Путіна до миру за такого стану справ взагалі може йтися?

2.   Можливо Путін почав прагнути миру лише тепер, оскільки дійшов висновку, що Московія зазнала значних втрат, які роблять війну з Україною «нерентабельною»?

Дуже сумнівно. Адже сама по собі територія Московського царства від війни практично не страждає і населення її майже не відчуває у своїх щоденних клопотах. Принаймні поки що. Та й будь-які людські втрати Путіна взагалі ніколи не хвилювали. Це наочно засвідчують численні  криваві сторінки біографії московського диктатора із «м’ясними» штурмами включно. Вони переконливо демонструють абсолютно нікчемну значимість для Путіна чужого людського життя. Кількасот тисяч вбитих та покалічених на війні громадян – то для нього не більше, ніж дрібне непорозуміння. Останнім можна і треба нехтувати, бо хто тих холопів взагалі рахує, особливо коли йдеться про «державні інтереси», байдуже реальні чи уявні. Тим більше, що від гасла «бабы еще нарожают» в Московії ніколи ніхто не відмовлявся і відмовлятися не збирається. На це вказує хоча б проголошене Путіним завдання мати в кожній сім’ї по 7-8 дітей. Відповідна державна програма, скоріше всього, вже на старті і просто очікує на відмашку у вигляді фінансування. Так само як і приглушена перед т.зв. «президентськими виборами» кампанія за заборону абортів. Отже, ніякі людські втрати в принципі не є і не можуть виступати для Путіна стимулом до мирних перемовин та припинення агресії проти України.    

3.   То, можливо, путінське СВО (спеціальна військова операція) досягло поставлених цілей і, відповідно, сенсу продовжувати війну далі просто немає? Бо он же і нові українські території захоплені, і сухопутний коридор до Криму пробитий?

І знову таки ні. Незначне, у порівнянні з територією України, прирощення площі зони окупації та здобуття сухопутного коридору до Криму аж ніяк не були метою повномасштабного вторгнення. Путіну потрібна вся Україна. І навіть не стільки окупована, скільки скорена. А для цього на Київський стіл треба було всадити свого кишенькового князька, байдуже яким буде його прізвище. Фокус не вдався, факір, він же Акела, він же – позивний «Окурок» був «в неадекваті» і здорово промахнувся. Україна вистояла та ще й стала геть антимосковською!

Більше того, попри те, що приєднання України до відроджуваної Путіним імперії є особисто для нього вкрай важливим завданням, геополітична ціль російської агресії була значно ширшою. Вона полягала не тільки і не стільки в упокоренні України, скільки у зламі завдяки такому кроку існуючого світового порядку та розбудові нового. Москва домагається формування нового світового устрою, в якому вона посідала б місце не другорядного, а одного з небагатьох головних гравців, як колись СРСР. Москва хоче мати, як і колись, свою недоторкану для інших впливових держав, насамперед США, сферу впливу, на кшталт країн колишнього Варшавського договору, щоб у такому новому світі жодне важливе рішення не ухвалювалося б без її згоди. І захоплення України – лише засіб досягнення Москвою вказаної мети. У боротьбі за новий світоустрій та своє місце у ньому агресія проти України є лише одним з кроків у більш масштабній зовнішньополітичній «многоходовочці», які, як подейкують «кремленологи», так полюбляє Путін. Кроком, як тепер ясно, помилковим, але зумовленим все ж причинами, які лежать далеко за межами російсько-українських відносин.

Раніше, в одній з минулорічних публікацій у «Главкомі» було стисло показано те, яким чином війна проти України була вбудована у більш широку зовнішньополітичну стратегію Москви. Нагадаємо у цьому зв’язку читачам, що наприкінці 2021 року йшли активні перемовини між Заходом та Москвою щодо «гарантій безпеки для Росії». Вони завершилися у січні 2022 року, за півтора місяця до початку московської агресії, висуненням вимоги до НАТО «збирати манатки» та повертатися до меж 1997 року. Звичайно, на той час ця заява звучала достатньо дурнувато, бо засобів тиску на НАТО для виконання Москва вочевидь не мала. Однак, тут важливо те, що її було проголошено за місяць до повномасштабного вторгнення в Україну, в успішності якого Москва не сумнівалася. А тепер уявімо собі, що вторгнення вдалося, у Києві до влади приведені промосковські маріонетки, Україна стає такою собі частиною новітнього Радянського Союзу, що відроджується. За цих нових умов ота московська вимога набуло б вже геть нового значення.

Тепер вона отримала б додаткове силове звучання, бо спиралася б на продемонстровану військову міць і висувалася б державою, яка розпочала успішну силову експансію в Європі, відкрито та грубо ігноруючи основні норми міжнародного права. А дипломатичної ваги на наступних перемовинах із Заходом цій вимозі додавало б те, що виголошена вона була заздалегідь, до початку вторгнення в Україну, і є, так би мовити, давньою і обґрунтованою позицією, основою для подальшого діалогу. Така собі спроба, без прямої збройної сутички з НАТО, повернути собі хоча б частково контроль над країнами східного флангу НАТО. Ось десь таким чином очікуваний швидкий успіх широкомасштабного вторгнення в Україну і був наперед тісно вплетений нею як один з елементів забезпечення реалізації стратегічних зовнішньополітичних завдань.

Однак, не сталося, як бажалося. Провал московського бліцкригу в Україні зняв на сьогодні з порядку денного вимогу до НАТО «збирати манатки». Але це геть не означає відмову Москви від досягнення обраної стратегічної мети, а отже, і місця та значення війни проти України в її глобальних зовнішньополітичних планах.

Як би там не було, але, як бачимо, цілі «СВО» в Україні залишаються Москвою не досягнутими.

4.   Можливо зміна підходу Путіна до війни проти України пов’язана зі зростаючим тиском громадян на владу внаслідок швидкого поширення серед них антивоєнних настроїв?

Як засвідчують різноманітні опитування громадської думки, за час, що пройшов від початку повномасштабного вторгнення в Україну, підтримка війни та політики Путіна серед громадян Московії зберігається приблизно на одному рівні. Число росіян, які виступають проти війни, стабільно залишається на рівні 18-22%. Серед них більше молодих людей, трохи більше жінок ніж чоловіків. Але ця група не збільшується. Спорадичні протестні акції, зокрема дружин мобілізованих, на цю картину практично не впивають. Левова частка населення Московії підтримує проведення в Україні «СВО».

І такий стан справ не є випадковим. Його причини не зводяться до банального впливу путінської пропаганди. Насправді вони є значно глибшими. Бо лежать в площині не лише особистих амбіцій Путіна, але й амбіцій та ментальності народонаселення Московії в цілому. Для цього народонаселення, включаючи і більшу частину т.зв. ліберально-демократичної опозиції, Україна є споконвічною і невід’ємною частинкою «русского міра». Її існування на політичній карті світу поза кордонами Московії є для її громадян історичним курйозом, помилкою, яка потребує виправлення. Також не забуваймо, що основною політичною цінністю для переважної більшості підданих Москви є велич їхньої держави, єдиною шкалою виміру якої є ступінь страху інших країн перед Москвою. Якщо є такі велич та страх, байдуже реальні чи уявні, то для простого людського щастя народонаселенню Московії загалом вже більше нічого й не треба. Особливо миру в Україні та антивоєнних акцій.

Отже, і відповідь на здавалося б риторичне запитання давньої пісні «Хотят ли русские войны?» на сьогодні вже однозначна. Хочуть і хотіли, причому всією душею. Інакше кажучи, глибинні, психологічно-ментальні корені московської агресії проти України на сьогодні також не нівельовані. Це, до речі, позбавляє ідею досягнення миру з Путіним будь-яких перспектив.    

Що ж стоїть за прагненням Путіна до перемир’я, або Мир з Москвою як відкладена війна

Однак, якщо Путін не прагне миру, «СВО» своїх цілей не досягла, а в суспільстві немає ніяких реальних ознак того, що «русские таки не хотят войны» тощо, то для чого йому активно добиватися припинення вогню? Чого і чому він хоче цим досягти?

Відповідь на це запитання нам підказує сама десятилітня історія сучасної російсько-української війни. Очікуване перемир’я, про яке просить Москва і на якому наполягатиме Вашингтон, – не перше в цій війні. Як було показано раніше, російську агресію  «заморожували» і після Криму, і після Іловайська, і після Дебальцевого, і навіть вели перемовини з Москвою про мир у березні 2022 року (т.зв. Стамбульські домовленості), тобто вже після  початку повномасштабного вторгнення. При цьому кожна наступна «гаряча» фаза війни, яка переривала відносно мирний і більш тривалий етап перемир’я, відзначалася більшою інтенсивністю, запеклістю та масштабністю бойових дій, а також кількістю залучених Москвою до агресії проти України військових формувань та військової техніки тощо. Згідно зі здобутим українською кров’ю досвідом, періоди перемир’я між «гарячими» фазами Кремль використовував виключно для всебічної підготовки до поновлення бойових дій у ширших масштабах, до посилення свого військово-технічного потенціалу загалом та розширення присутності на українській території своїх збройних сил зокрема.

То для чого думати, що зараз має бути інакше? Адже станом на сьогодні підрозділи збройних сил Москви, задіяні у бойових діях на території України, вже сильно виснажені. Вони якісно та кількісно недостатні для ефективного продовження війни, особливо наступальної. Занадто великими виявилися втрати особового складу та військової техніки. Збройні сили агресора потребують нової потужної мобілізації, організації належної підготовки рекрутів, перегрупування військ, покращення їхнього забезпечення військовою технікою тощо. Однак, це вкрай важко здійснити в умовах інтенсивних бойових дій, які постійно вимагають компенсації поточних втрат, тобто з’їдають усі резерви.  

Отже, збройні сили Московії, задіяні у війні проти України, потребують кількісного та якісного оновлення. Успіх же у цій справі, у свою чергу, потребує перемир’я. Іншими словами, припинення вогню, потрібно Москві для ґрунтовної підготовки нових ефективних військових дій, включаючи наступальні.

Не забуваймо також, що домовленості про тривале припинення вогню, тобто перемир’я, якого хочуть і Вашингтон, і Москва, мають бути покладені на папір як документ для підпису. Такого роду документи у міжнародній практиці як правило фіксують на карті лінію розмежування між сторонами. Тобто за взаємною згодою сторін вказують на те, які території під чиєю юрисдикцією під час перемир’я знаходяться. Причому, на невизначений чи дуже тривалий термін, як це мало місце у проєкті Стамбульської угоди. Це означає, що досягнення домовленостей щодо перемир’я відкриває Москві шлях до узаконення окупації українських територій.

Однак, суто воєнні чинники не є єдиними причинами, що підштовхують Путіна до припинення вогню та перемир’я. Адже в Московії «президентські вибори» на носі. А кремлівський довгожитель хотів би провести у спокійній атмосфері та в ореолі такого собі переможця-миротворця, який добився миру славною перемогою у важкій війні проти США та НАТО. Досягнення домовленостей щодо перемир’я сприяло б цьому як найліпше. А от такі явища, як нова хвиля мобілізації та продовження інтенсивних бойових дій, у цю величну картину чергового «побєдобєсія» аж ніяк не вписались би. Отож Москва потребує перемир’я також і з внутрішньополітичних причин.

Будь-який мир з Путіним за сьогоднішніх умов – то не що інше, як відкладена війна

Крім того, більш-менш тривале перемир’я з Україною потенційно може принести Москві і деякі зовнішньополітичні вигоди. Зокрема, з початку наступного року у США може бути вже новий президент, а саме Трамп. Кремль вбачає у цьому певний шанс на докорінну зміну ставлення Вашингтона до російсько-української війни. Існує ймовірність повної відмови новообраним президентом від будь-якої підтримки України через зосередження його уваги на внутрішньо американських проблемах, відносинах із Китаєм тощо. Це означає, що вже за рік позиції Києва у протистоянні Москві можуть значно послабитися. То чому б їй цього і не почекати?

Враховуючи ті вигоди, яку несуть Москві домовленості про припинення вогню, вже ближчим часом слід очікувати активізацію її зусиль задля їхнього досягнення. Основна робота Москви зосереджуватиметься, видається, на двох напрямках. Першим з ним стане пропагандистська кампанія, яка вестиметься через зарубіжні ЗМІ та різних «корисних ідіотів Путіна», по дипломатичній лінії тощо. Її метою стане переконання громадськості та політичних кіл Заходу у вигоді та безальтернативності якнайшвидшого досягнення домовленостей з Україною щодо припинення вогню. Така кампанія посилить тиск на керівництво України зовні з тим, щоб примусити його погодитись на перемир’я. Вона також надасть додаткових аргументів Вашингтону на користь реалізації «плану Байдена».

Другим напрямком стане різке посилення терору проти цивільного населення України. Тобто, йдеться про зростання частоти та інтенсивності ракетних, і не тільки, обстрілів її населених пунктів. Єдиною їхньою метою стане створення внутрішнього тиску громадян України на керівництво держави з тим, щоб воно не відмовлялося від початку перемовин з Москвою щодо припинення вогню та підписало відповідну угоду. На сьогодні такий тиск практично відсутній. Побачимо, що з того вийде.   

Утім, схоже, що інтенсивна робота на обох напрямках  Москвою вже розпочата.

Отже, перемир’я, яке запросив Путіним, геть не є його кроком у напрямку розбудови миру, як це може здаватися багатьом наївним політикам Заходу. Це крок у напрямку продовження війни, але вже краще підготовленої, а відтак – ще більш масштабної і кривавої, ніж попередня. Будь-який мир з Путіним за сьогоднішніх умов – то не що інше, як відкладена війна. Ми це вже проходили. 

***

Проаналізовані вище причини, які стоять за бажанням Путіна добитися припинення вогню у війні з Україною, а також очевидність збігу позицій у бажанні досягти перемир’я між Москвою та Вашингтоном ставить на порядок денний низку інших важливих для нас питань. Що принесе Україні втілення в життя «плану Байдена», якими будуть наслідки такого кроку?

Наскільки вигідний він їй у коротко– та довгостроковій перспективах? Яку позицію доцільно зайняти Києву щодо цього плану? Підтримати його чи відхилити? А якщо відхиляти, то як? Як запобігти можливому перетворенню «плану Байдена» на «пакт Байдена-Путіна»? Та й чи має Україна хоч якийсь потенціал для протистояння політиці Байдена? Автор сподівається: відповіді на більшість з цих запитань читачі зможуть знайти трішки пізніше у четвертій, завершальній публікації циклу, присвяченому аналізу «плану Байдена».