Еволюція українських президентів. Чому «заморожена» війна – пройдений сценарій
План «Б» Джо Байдена. Мир з Москвою в обмін на території. Частина 2.
У попередній статті на «Главкомі» «Українські території в обмін на другий термін у Білому домі. План «Б» Байдена» автор проаналізував достовірність інформації про нібито наявність у президента Байдена плану щодо «замороження» російсько-української війни за принципом мир в обмін на українські території.
Скільки-небудь об’єктивна та неупереджена оцінка такої ідеї вимагає детальнішого аналізу різних її аспектів. Зокрема, важливим є аналіз спроб досягнення миру в російсько-українській війні, а також можливого використання з цією метою її «замороження». Тобто йдеться про визначення принципової новизни та потенційної ефективності ідеї Байдена, з точки зору наявного досвіду вказаної війни.
Нагадаємо, що у міжнародній практиці «замороженими» називають конфлікти (рідше – війни, у цій статті обидва терміни – синоніми), яким притаманні дві особливості. По-перше, це – припинення активного й масованого збройного протистояння між сторонами конфлікту. Часові рамки такого припинення невизначені, але воно є відносно тривалим. По-друге, це – відсутність між сторонами юридично зобов’язуючої мирної угоди, яка б ставила крапку у конфлікті. Завдяки цим особливостям «заморожений» конфлікт є ситуацією, яка зависла між двома полюсами – війною та миром, щось на кшталт «ні війни, ні миру», і може коливатися то в один, то в інший бік. Із поновленням масованих військових дій конфлікт переходить із «замороженої» фази у «гарячу», з припиненням – навпаки. Зазначимо також, що на сьогодні досвіду врегулювання «заморожених» конфліктів у світі обмаль. Більше того, за останній більш ніж півстолітній період часу жоден із таких конфліктів так і не був урегульований у мирний спосіб.
Перший досвід врегулювання. Від Турчинова до Порошенка
Сучасна російсько-українська війна почалася, як відомо, із неофіційного вторгнення збройних сил Московії до Автономної Республіки Крим, яка є невід’ємною частиною України, наприкінці лютого 2014 р. Тоді Москва достатньо швидко окупувала півострів практично без будь-якого організованого збройного спротиву з боку України. Керівництво України воювати категорично не хотіло. Тодішній в.о. президента і в.о. верховного головнокомандувача Турчинов виніс питання про збройний опір московській агресії на голосування на засіданні РНБО. Учасники засідання Радбезу проголосували проти такого опору, і лише один Турчинов – «за». Проблема, однак, у тому, що рішення РНБО, відповідно до законодавства, мають виключно дорадчий характер. Тобто вони ні для кого в Україні взагалі не є обов’язковими до виконання. А тим більше для в.о. президента. А от його конституційний обов’язок щодо захисту територіальної цілісності України залишається і приставка «в.о.» його аж ніяк не знімає. Тому цінність цього голосування з юридично-правової точки зору нульова.
Дуже цікаво, однак, що цю свою пасивність у сфері силової протидії агресії з надлишком було компенсовано у дипломатичній сфері, хоча і у дивний спосіб. Наші експерти майже не звертали увагу на таку деталь: у період між захопленням Криму і спалахом війни на Донбасі зі своїх посад було відкликано близько 40% українських послів, дипломатів, яких свого часу, після приходу до влади Януковича, новопризначений на той момент міністр Грищенко усунув з керівних посад у центральному апараті МЗС.
Прикметно, що всі так звані політичні призначенці Януковича, тобто кадри не з системи МЗС, призначені ним на посади послів з політично-бізнесових міркувань, були залишені на своїх посадах. Не відкликали жодного! А був їх десь із десяток. Наприклад, добре всім відомий Єжель, який зараз перебуває у розшуку за державну зраду. Таке відкликання послів та значна пауза у призначенні їхніх наступників, яка тривала іноді роками, вкрай негативно позначилася на здатності України доносити до широких кіл громадськості багатьох країн світу правдиву інформацію стосовно подій у Криму та на Донбасі. Бо саме посли, на відміну від інших дипломатів посольства, мають найбільше можливостей для роботи зі ЗМІ.
Тому не потрібно дивуватися, що громадяни більшості країн світу загалом і багатьох в Європі аж до лютого 2022 року вважали події в Криму і на Донбасі виключно внутрішнім українським конфліктом, який виник через порушення Києвом прав російськомовного населення.
У підсумку московського вторгнення Крим був відрізаний від України по адміністративному кордону АРК та Херсонської області, який Москва в односторонньому порядку оголосила своїм державним кордоном. Уздовж лінії розмежування сторони розмістили підрозділи силових структур, кожна зі свого боку. Перетин громадянами цієї лінії, став, відповідно, здійснюватися через спеціальні пункти пропуску з необхідністю пред’явлення виданих державою документів, які підтверджують особу. Періодично, хоча й не часто, між українськими та московськими підрозділами виникали різного роду інциденти.
Однак скільки-небудь значних не було. Іншими словами, силове протистояння майже відразу було переведене у «заморожену» фазу. Жодних двосторонніх документів стосовно нового статусу Криму сторонами не підписувалося. Дипломатичні відносини між ними не розривалися, що дипломатичною мовою означало офіційне визнання того, що Київ не бачить особливих проблем у своїх відносинах із Москвою, які є дружніми та розвиваються нормально, в межах міжнародного права. У двосторонніх відносинах двох країн сформувалася специфічна ситуація «ні війни, ні миру».
За останній більш ніж півстолітній період часу жоден із таких конфліктів так і не був урегульований у мирний спосіб
Кожна зі сторін конфлікту при цьому зайнялася своїми справами. Москва взялася приводити до покори Крим, а також утрясати пов’язані з цим різні внутрішньо-юридичні процедури. Ну і потихеньку гострити пазурі на південь та схід України.
Керівництво нашої країни зосередилося на підготовці до проведення президентських виборів, майбутнього розподілу портфелів тощо. Воно не стало особливо відволікатися на всякі там дурниці на кшталт протидії окупації Москвою українських територій. Навпаки, Україна взялася працювати над створенням для цих територій режиму всілякого сприяння. І таких робочих настроїв у вищих ешелонах української влади не зміг похитнути навіть спалах російсько-нацистського насильства в Одесі. Спалах, який знову таки був придушений самовідданими українськими громадянами, але аж ніяк не тими державними службами, які цим і мали б займатися.
У протистоянні московській агресії впродовж всієї весни 2014 року влада обрала шлях умиротворення агресора територіальними поступками. Схоже вона щиро вірила у те, що вже захоплених земель, які Москва вважала «споконвічно своїми», їй геть достатньо для вгамування амбіцій. А вся напруга, відповідно, потрошку спаде.
То чого дивуватися, що за цих умов Москва спокійнісінько і абсолютно безперешкодно запалила Донбас? Та на її місці, як то кажуть, таке вчинив би кожен! Бо чого б і ні?
За геть таємничих і нез’ясованих обставин визнаний на сьогодні міжнародним судом кримінальним злочинцем Гіркін, який весь час прикидається Стрєлковим, зі своєю бандою без поспіху робить марш-кидок на півтори сотні кілометрів зі Слов’янська до Донецька і захоплює останній. За дивним збігом обставин атаку штурмової авіації на його колону на марші Київ забороняє.
Ну а потім, бійня під Іловайськом...
Ну а далі, у вересні 2014 року, Мінські перемовини з Мінськими угодами, ну чи навпаки, угоди з перемовинами. Тоді на папері було зафіксовано домовленості про припинення вогню, зупинку військ на поточній лінії зіткнення, встановлення 30-кілометрової зони безпеки, відведення важкого озброєння тощо. Крім того, Київ визнав втрату контролю над частиною своєї території на Донбасі. Що прикметно, Московія цими домовленостями не була визнана стороною конфлікту і просто вдягла на себе тогу посередника-миротворця.
З вересня 2014 р. почався кількарічний переговорний процес «впихування» окупованого Донбасу в Україну на московських умовах, тобто шляхом перетворення України на конфедерацію, в якій вирішальне по суті право голосу належало б підконтрольним Москві територіям, її ставленикам на місцях. Процес «впихування» активно підтримувався Німеччиною та Францією, менш активно, але з помітною симпатією – Сполученими Штатами та ОБСЄ.
На початку новообраний президент Петро Порошенко також активно підтримував процес втілення в життя Мінських домовленостей, добиваючись, зокрема, від Верховної Ради їх ратифікації. Такий крок надав би тим домовленостям юридично-зобов’язуючого, з точки зору міжнародного права, характеру. Однак опір суспільства і навіть депутатів Верховної Ради був занадто сильним.
Інтенсивність переговорного процесу впродовж тих років була різна, він вряди-годи супроводжувався спалахами бойових зіткнень. Найбільш потужні бойові дії після досягнення Мінських домовленостей розгорнулися у лютому 2015 року під Дебальцево. Для Путіна вони послугували таким собі фоном і засобом тиску на партнерів під час чотиристоронньої зустрічі лідерів України, Московії, Франції та Німеччини, присвяченої виконанню Мінських домовленостей.
Характерною особливістю політики Порошенка була підтримка економічного розвитку окупованих територій. З цією метою законодавчо були запроваджені різні пільгові умови для ведення там господарської діяльності. Порошенко також не підтримував блокаду окупованих територій. Утім, тиск громадськості врешті взяв гору і заходи з блокади, зокрема, транспортного сполучення між Україною та ОРДЛО, набули таки статусу державних.
Мінські домовленості, власне, офіційно оформили «замороження» війни в Україні та стали дипломатичним засобом утримання її саме в такому підвішеному стані. Інтенсивність Мінських перемовин поступово заглухла не в останню чергу з огляду на абсолютне несприйняття українським громадянським суспільством кроків із впровадження у життя відповідних домовленостей. У кінцевому підсумку вся метушня в рамках Мінського процесу набула більше імітаційного характеру.
На тверде переконання автора, самі Мінські домовленості були ні чим іншим, як актом капітуляції України. Причому капітуляції геть безпідставної. Українська армія, якою б слабкою вона не вважалася, але розгромленою все ж таки не була. Поразка в окремій битві, то не поразка у війні в цілому. Народ до опору був готовий. Російські війська під Києвом не стояли. Та й взагалі скажемо відверто: ґрунтуючись на досвіді сьогодення, було їх обмаль, не готова була тоді Московія до повномасштабної війни. Тому основною причиною цієї капітуляції стала відсутність у тодішнього політичного керівництва України політичної волі до боротьби, воно не вірило у здатність українського народу чинити опір загарбнику.
У протистоянні московській агресії Порошенко, таким чином, також обрав шлях умиротворення Москви. Однак він «заморожував» війну та здобував мир вже значно більшою ціною, відкуповуючись значно більшою територією та ще й документальним оформленням такого кроку. Разом з тим, на відміну від Турчинова, Порошенко, в чомусь вже навчений гірким досвідом та маючи більше часу для своєї еволюції як лідера України, став приділяти достатньо багато уваги розвитку ЗСУ. А десь в останній рік своєї каденції, точніше за рік до нових виборів розпочав активно використовувати войовничу щодо Москви риторику. Якби там не було, але його підходи до «замороження» війни зазнали певної еволюції в напрямку від капітуляції та умиротворення до силового спротиву.
Миротворчі потуги Зеленського
Наступний президент України Зеленський на вибори у 2019 року також пішов під прапором миротворця, твердо налаштованого завершити війну з Московією. І ця обіцянка миру, ймовірно, позитивно позначилася на його перемозі на виборах. Реалізуючи свої наміри, Зеленський тоді навіть запропонував геть нову формулу миру, згідно з якою «чтобы прекратить войну, нужно просто перестать стрелять». Інакше кажучи, суттю підходу нового президента України до врегулювання війни стала відмова від силового спротиву. Усі сподівання на досягнення миру у відносинах з Москвою тепер міцно пов’язувалися виключно з дипломатичними зусиллями. У серпні 2021-го, за пів року до повномасштабного московського вторгнення, президент підтвердив свою впевненість у правильності накресленого ним шляху та своєї формули миру. А десь днів за 10 до повномасштабної війни він навіть вимагав від США припинити розпалювати паніку своїми попередженнями про підготовку Росією нападу на Україну та надати йому вагомі докази щодо вторгнення, яке планується.
У повній відповідності до проголошеного гасла та формули миру новообраний президент від початку своєї каденції спробував вдихнути нове життя у Мінський процес. Останній на той час, нагадаємо, вже був достатньо дискредитований в очах української та міжнародної спільноти. Тому й лідери «нормандської четвірки» (Україна, Росія, Німеччина та Франція) не збиралася перед цим цілих три роки. Користь же з тих зустрічей завжди була у кращому випадку нульова. Однак Зеленський, як людина нова у міжнародній політиці загалом та українському її вимірі зокрема, наполіг на проведенні нової зустрічі, у рамках якої таки отримав нарешті можливість «подивитися Путіну в очі».
Як ми тепер дуже добре знаємо, ставка на виключно дипломатичне врегулювання конфлікту зазнала краху. Спроба досягти миру без опору та шляхом «зазирання в очі Путіна» завершилася тим, чим і мала завершитися, – величезною трагедією, яка ще триває.
Бо ж народна мудрість здавна вчить: хочеш миру – готуйся до війни; хто не годує свою армію, той годує чужу…
Умиротворення агресора в період повномасштабного вторгнення
Як би там не було, а вторгнення Москви в Україну 24 лютого 2022 року, звичайно ж, поставило хрест на Мінському процесі, як і «замороженні» війни. Точніше, воно перевело війну із фази «замороженої» у «гарячу» і повномасштабну.
Однак, на цьому український досвід мирних перемовин з Московією з питань «замороження» не завершився. У березні-го, тобто за місяць після повномасштабної московської навали, відбулося ще кілька раундів українсько-російських мирних переговорів. Спочатку все у тому ж сумнозвісному Мінську, який на той час вже став активним співучасником московської агресії, а потім – у Стамбулі.
На перемовинах у Стамбулі делегаціям навіть вдалося узгодити та зафіксувати на папері проєкт певних мирних домовленостей. Їхні деталі широкій громадськості маловідомі. Вони не розголошувалися учасниками перемовин, які обмежилися лише окремими коментарями загального пропагандистського змісту. Та й сам «Стамбульський процес» завершився майже миттєво. Був і не стало.
Чи не найбільш повним на сьогодні джерелом у розкритті змісту Стамбульських домовленостей став Путін. У червні цього року на зустрічі з делегацією країн Африки він повимахував перед носом гостей текстами двох документів, нібито погоджених у Стамбулі та підписаних українською стороною. При цьому Путін, ясна річ, звинуватив Україну у зриві досягнутих мирних домовленостей. Завдяки телетрансляції частина тексту документів якраз і потрапила у розпорядження журналістів.
Абсолютна більшість українців асоціює перемогу із звільненням усіх окупованих територій
Попри обмежений характер інформації на сьогодні, все ж можна зробити деякі висновки щодо лінії, яку проводила українська делегація на перемовинах. А саме про те, що вона пішла на поступки московській стороні у питаннях територіальної цілісності та суверенітету України. Йдеться про збереження Москвою юрисдикції над Кримом (хай і для початку тимчасового, на 15 років, але ми вже мали «тимчасове» розміщення в Криму Чорноморського флоту) та Донбасом (відповідно до лінії зіткнення станом на 23 лютого 2022 р.), відмову України від вступу до НАТО, різке обмеження чисельності та озброєння ЗСУ тощо.
Тобто українська делегація спільно з московською погодила документи, підготовлені за формулою «мир в обмін на території». Іншими словами, команда Зеленського на перемовинах спробувала піти стежкою, протореною Турчиновим та Порошенком, шляхом поступок. Однак, на відміну від них, до фіналу перемовини так і не дійшли. Причому, що чи не найбільш парадоксально, провідну роль у відмові від Стамбульських домовленостей та припиненні перемовин з Москвою схоже відіграв прем’єр-міністр Великої Британії Борис Джонсон. Саме він, згідно зі спогадами керівника української делегації Арахамії, переконав українську сторону не йти на поступки Москві і продовжити боротьбу. Тобто переконав не здаватися.
Звичайно, можна розповідати про складну військову ситуацію в той час, про гуманізм, бажання захистити українське суспільство. Тому в оцінці Стамбульських домовленостей важливо глянути на них крізь призму настроїв та устремлінь саме того українського суспільства. Або іншими словами, хоча б приблизно з’ясувати, а чи мала делегація так би мовити мандат українського народу на ті кроки, на які погодилася піти на перемовинах? Бо саме народ, попри всю складність військової ситуації, а може, саме через неї, пішов зі зброєю в руках захищати Україну.
Згідно з різноманітними соціологічними опитуваннями, які проводилися упродовж вже поточного року, абсолютна більшість українців асоціює перемогу із звільненням усіх окупованих територій. Абсолютна більшість громадян упевнена у здатності України вистояти, навіть у разі тривалої війни з Росією. Більшість наших громадян, байдуже абсолютна чи відносна, готова терпіти негаразди війни зараз заради перемоги у майбутньому. Як мінімум, відносна більшість виступає за продовження бойових дій та проти будь-яких перемовин з Москвою. Встановлення миру в обмін на поступки з боку України підтримала б абсолютна меншість українців.
Що стосується можливості відмови у ході переговорів з РФ від вступу до НАТО або ж оголошення нейтралітету України в обмін на мир, то, як показують дослідження, проведені у листопаді, 67% українців вважають такий крок категорично неприпустимим або украй небажаним (розподіл 57% / 10%). Лише 12% опитаних вважають цей варіант цілком прийнятним.
Щодо зафіксованого соціологічними дослідженнями тренду зміщення від показників абсолютної до відносної більшості у питанні жорсткості позиції стосовно перемовин з Москвою, то вони є простим віддзеркаленням тих чи інших дій влади, допущених нею помилок, починаючи з корупції у Міноборони («яйця по 17») і завершуючи провальною інформаційною кампанією з вихваляння контрнаступу.
«Кадри вирішують все» в контексті війни з Московією
Як бачимо, позиція української делегації, зайнята на перемовинах у Стамбулі, а також здійснені нею поступки, кардинально різняться із настроями та поглядами більшості українських громадян. Взагалі-то, це до біса сюрреалістична ситуація, коли громадяни налаштовані на одну позицію, а переговірники, які виступають від їхнього імені, на зовсім іншу.
У будь-якій цивілізований країні такі особи мають щонайменше відсторонюватися від своїх посад. Про це говорить навіть власний український досвід. Свого часу заступник міністра закордонних справ України Олександр Макаренко парафував (попередньо завізував) двосторонню угоду з РФ про так званий «нульовий варіант» (угода з питань правонаступництва стосовно зовнішнього державного боргу та активів колишнього Союзу РСР), згідно з якою Україна відмовлялася від активів та боргів колишнього СРСР. То була вкрай шкідлива для України угода. Вона не набрала чинності, бо навіть не підписувалася та, відповідно, не ратифікувалася. Але за саме візування проєкту угоди Макаренко з посади був звільнений.
Як це не дивно, але Стамбульські домовленості примушують до обговорення ще як мінімум одного питання, дотичного до проблеми з кадровою політикою президента. Воно пов’язане із вже згаданим фактом того, що Путін з якогось дива доброго дістав Стамбульські документи із шухляди, де вони спокійно собі припадали пилом майже півтора року. Чому дістав і чого, питається, ними повимахував? Може, тому що оприлюднення фактів підготовки та підписання документів такого змісту, який нам достеменно так і невідомий, містить ще щось?
Інакше кажучи, а чи не є так, що оприлюднення текстів Стамбульських домовленостей стане потужним засобом дискредитації членів української делегації? То чи не є оте путінське «вимахування» банальним ФСБшним шантажем? Таким собі «прівєтом» з Луб’янки? Зокрема, нашому новому міністру оборони. І чи не випадково солов’єм нещодавно на адресу Рустема Умєрова щебетав ексканцлер і друг Путіна Герхард Шредер, вихваляючи його конструктивність та поступливість на Стамбульських перемовинах? Звідси випливає простий висновок: Стамбульські документи необхідно відкривати, причому без усіляких маніпуляцій, аби усі члени української делегації не потрапили під підозру суспільства.
Війна до перемоги над Москвою як український шлях здобуття миру
На сьогодні підхід України до встановлення миру, «замороження» війни та проведення перемовин з Москвою докорінно змінився. Суть цього підходу офіційно заявлена і, на думку автора, чітка та однозначна: встановлення миру можливе лише на основі відновлення територіальної цілісності України та підтвердження її кордонів Росією відповідно до Статуту ООН. Іншими словами, ніяких перемовин щодо «замороження» війни на території України бути не може. Ця умова прописана і в мирному плані, офіційно представленому Україною. І президент Зеленський неодноразово підкреслював у виступах на міжнародних форумах, у рамках двосторонніх зустрічей, в інтерв’ю, що вона не підлягає обговоренню. Пошлемося ще раз на резонасну статтю Саймона Шустера, на той її фрагмент, в якому йдеться про абсолютну переконаність президента Зеленського у перемозі України.
«Ніхто не вірить у нашу перемогу так, як я. Ніхто», – цитує Шустер Зеленського. Ці слова, на сьогодні є позицією України на міжнародній арені, про яку було сказано вище.
Ось ця переконаність президента та його лінія на те, що має бути повна перемога України, значною мірою мирить з недоліками в роботі та помилками його команди. Принаймні поки що. Війна ж бо…
Еволюція підходів українських президентів до здобуття миру. Висновки
Підхід Зеленського до встановлення миру в російсько-української війні за останні два з половиною роки зазнав дуже помітної еволюції. Причому, багато в чому остання йшла траєкторією, раніше позначеною Порошенком. А саме: від політика-миротворця, здатного, за його переконанням, покласти край війні та налагодити добросусідські стосунки з Московією суто дипломатичними методами, через стадію політика, готового підписати акт капітуляції, до керівника держави, який робить ставку на збройну боротьбу як єдиний надійний засіб умиротворення агресора та звільнення окупованих українських територій. Політика, на прапорі якого написано щось на кшталт «перемога або смерть». Ну, майже так. Щоправда, Порошенко фінальний етап цієї траєкторії лише позначив, а Зеленському до фінішу ще не близько, але збіг все ж очевидний.
Але Зеленський, як наступник, еволюцію розпочав зовсім не з позицій «пізнього» чи «навіть» раннього Порошенка, а з відкочування аж до позиції Турчинова – з його «християнським» непротивленням московському злу. Допоки у 2022 році Путін не ткнув нас носом у помилковість такого світогляду. А потім, як ми тепер знаємо, ще й Борис Джонсон підключився.
Цікаво, що очевидно схожість траєкторій еволюції українських президентів зумовлені фактично одними і тих же факторами. В обох випадках це була політика Москви щодо України. Саме вона робила таку еволюцію неминучою, з проходженням усіх трьох етапів. Москва наочно демонструвала обом президентам, що ніяким добросусідством, а також умиротворенням територією її не спинити. Їй потрібна вся Україна. І ця позиція автоматично штовхала обох політиків у стан прихильників силового спротиву Москві.
Однак Зеленський, на відміну від Порошенка, при проведенні своєї політики щодо московської агресії мав, як мінімум, дві переваги. Першою з них став масовий і потужний рух опору московській агресії з боку народу України. Ця масовість і потужність, щоправда були до певної міри також каталізовані Москвою, бо значною мірою віддзеркалювали масштаби її агресії та рівень серйозності загроз майбутньому України. Другою – допомога, надана міжнародним співтовариством, насамперед США та іншими демократичними країнами, не лише моральна, але й матеріальна підтримка українського опору зазіханням Москві. На жаль, за часів президенства Порошенка всього цього Україна була позбавлена, зокрема через короткозорість лідерів західного світу, що тільки підігрівало путінські апетити.
Таким чином, навіть побіжна оцінка спроб досягнення миру в російсько-українській війні дозволяє зробити такі висновки:
- «Замороження» російсько-української війни не є якимось новим засобом в арсеналі спроб досягнення миру в Україні. Власне, від самого свого початку, з часу окупації Криму і по масштабне московське вторгнення в Україну, ця війна мала саме такий характер, а також всі атрибути, притаманні саме «замороженому» конфлікту.
- Ідея президента Байдена також не є чимось новітнім і особисто для нього. З часу окупації Криму саме Західні партнери України, насамперед Сполучні Штати, активно наполягали на відмові Києва від активного опору Москві, виступали за недопущення переходу конфлікту у «гарячу» фазу, тобто за його «замороження». У світогляді Байдена на сьогодні просто домінує застаріла установка щодо шляхів вирішення конфлікту, яка орієнтує його саме на «замороження» війни.
- Все без винятку вище політичне керівництво України погоджувалося на умиротворення агресора територіальними поступками. Більше того, воно періодично взагалі робило наголос у своїй політиці на відмові від силового опору агресору. Однак, жодних позитивних наслідків для припинення війни та встановлення стабільного миру все це не мало. Навпаки, така політика мала зворотній результат і лише підштовхувала Москву до розширення агресії. Саму перерву між «гарячими» фазами Кремль використовував виключно для посилення свого військово-технічного потенціалу та розширення присутності на українській території своїх збройних сил.
- Досвід російсько-української війни засвідчує, що мирні перемовини з Москвою можливі лише з позиції сили, бо інших аргументів Москва не сприймає, і лише після звільнення всієї території України.
- З огляду на наявний український досвід, ідея Байдена щодо встановлення миру шляхом «замороження» російсько-української війни є ілюзією, яка не відображає реалій цієї війни і не враховує політичні прагнення Москви. Відповідно, вона є контпродуктивною та шкідливою. Втіленню цієї ідеї необхідно всіляко протистояти.
Коментарі — 0
